Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.06.2018 року у справі №188/318/17

Постанова

Іменем України

4 червня 2018 року

м. Київ

справа № 188/318/17

провадження № 61-30631 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4;

відповідач - ОСОБА_5;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2017 року у складі судді Місюри К. В. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Баранніка О. П.,

ВСТАНОВИВ :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами.

Позовна заява мотивована тим, що 20 жовтня 2007 року між ним та відповідачем було укладено безпроцентний договір позики, за яким він надав ОСОБА_5 грошову позику у розмірі 15 тис. грн терміном до 20 грудня 2007 року. Відповідач взятих на себе зобов'язань не виконав, у зв'язку з чим він звернувся до суду із позовом про стягнення боргу. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2010 року рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_5 на його користь суму боргу у розмірі 15 тис. грн. 13 липня 2016 року державним виконавцем Першотравенського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області винесено постанову про закінчення виконавчого провадження у зв'язку з повним фактичним виконанням. Вважав, що оскільки відповідач тривалий час користувався його грошовими коштами, тому у силу статей 536, 1048 ЦК України має сплатити проценти за користування чужими грошовими коштами.

З урахуванням викладеного ОСОБА_4 просив суд стягнути з відповідача на його користь проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 10 305 грн 77 коп., а також понесені судові витрати.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що пунктом 6 договору позики передбачено штраф у розмірі 10 % у разі несвоєчасного повернення боргу, який рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2011 року було стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4, тобто відповідальність, передбачену договором, відповідач вже поніс.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідач вже поніс відповідальність, передбачену договором за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, на підставі статті 625 ЦК України, а, відтак, одночасне застосування статті 536 ЦК України є неможливим.

У листопаді 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2010 року про стягнення з ОСОБА_5 суми боргу за договором позики було виконано відповідачем лише 13 липня 2016 року. Ним було заявлено вимоги про стягнення процентів на підставі статті 536 та частини першої статті 1048 ЦК України. Тобто оскільки розмір процентів договором позики не встановлено, то їх розмір визначається згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України на рівні облікової ставки Національного банку України. Частина друга статті 625 ЦК України, на яку послалися суди, передбачає покладення на боржника відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання (пункт 6 договору позики від 20 жовтня 2007 року) і не виключає застосування статті 536 ЦК України. Наявність рішення суду про стягнення боргу не припиняє зобов'язань боржника і не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунку.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Позичальник, як передбачено статтею 1049 ЦК України, зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Судом встановлено, що укладеним договором позики сплата процентів за користування коштами сторонами не визначено.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що проценти, передбачені статтею 625 ЦК України за своєю природою відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування чужими грошовими коштами (статті 536, 1048 ЦК України).

Тому під час вирішення спорів про стягнення процентів річних суд повинен визначити, чи позивач вимагає сплати процентів за користування грошовими коштами, що були надані як позика, кредит, банківський вклад, чи зміст вимоги полягає у застосуванні відповідальності за порушення грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України)

Вирішуючи спір, суди, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, дійшли правильного висновку про те, що зміст заявленої позивачем вимоги полягає у застосуванні відповідальності за порушення грошового зобов'язання. При цьому суди врахували, що рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2010 року про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 суми боргу за договором позики від 20 жовтня 2007 року відповідачем виконане. Також рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2011 року стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 штраф, передбачений пунктом 6 договору позики, на підставі статті 625 ЦК України. Тобто, відповідач поніс відповідальність за неправомірне користування грошовими коштами на стадії виконавчого провадження.

Посилання касаційної скарги на те, що позивачем заявлені вимоги на підставі статей 536, 1048 ЦК України безпідставні, оскільки зазначені статті передбачають сплату процентів за правомірне користування грошовими коштами, яке припинилося 20 грудня 2007 року у зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу.

Такий висновок суду відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року № 12-14гс18.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2017 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник

Ю. В. Черняк