Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.07.2018 року у справі №661/3706/17

Постанова

Іменем України

04 травня 2020 року

місто Київ

справа № 661/3706/17

провадження № 61-37644св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 12 лютого 2018 року у складі судді Чирського Г. М. та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів: Кутурланової О. В., Майданіка В. В., Орловської Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування позову посилалася на те, що у період з жовтня 1998 року до травня 2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, за час якого вони набули у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 04 лютого 2002 року, укладеному на Регіональній універсальній товарній біржі «Таврійська», та земельну ділянку, площею 0, 1163 га, за тією ж адресою, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серії ЯА № 250814. Зазначене майно оформлене на ім`я відповідача.

Посилаючись на те, що на момент придбання у власність будинку укладення договору купівлі-продажу на товарній біржі не суперечило чинному законодавству і визнавалося державою, про що свідчить його реєстрація в бюро технічної інвентаризації, просила суд визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, визнати за нею право власності на Ѕ частину цього будинку та на Ѕ частину земельної ділянки, площею 0, 1163 га, за адресою: АДРЕСА_1 .

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзив на позов не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Новокаховського міського суду Херсонської області від 12 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано земельну ділянку, площею 0, 1163 га, кадастровий номер 6510790800:01:002:0022, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, площею 0, 1163 га, кадастровий номер 6510790800:01:002:0022, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , як на об`єкт права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано доказів набуття права власності на спірний житловий будинок. Договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, що підписаний на Регіональній товарній біржі «Таврійська» 04 лютого 2002 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в силу статей 47, 227 ЦК Української РСР та статей 640, 657 ЦК України не є укладеним, тому будинок не може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і не підлягає поділу між ними, оскільки обраний позивачем спосіб захисту своїх прав не відповідає цивільному законодавству. Інші докази на підтвердження виникнення права власності не представлено, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 08 травня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що позивач в обґрунтування позовних вимог в частині визнання спірного будинку спільним майном подружжя та визнання за нею права власності на Ѕ його частину надала лише непосвідчену копію першої сторінки зазначеного договору, яка навіть не містить підпису сторін, а також доказів його реєстрації в бюро технічної інвентаризації, а отже не може бути прийнята судом як належний, достовірний та достатній доказ придбання та державної реєстрації договору купівлі-продажу у передбаченому порядку, чинному на час укладення договору, а також на копію технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 , який не є належним доказом придбання та реєстрації договору купівлі-продажу. Розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій проведено за відсутності сторін та можливості більш повного з`ясування фактичних обставин справи. Суд апеляційної інстанції за таких обставин погодився з висновком суду щодо відсутності належних та достовірних доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог у зазначеній частині та наявність у зв`язку із цим підстав для відмови у задоволенні наведених позовних вимог.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_4 , не погодившись із судовими рішеннями, у червні 2018 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у позові скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суди не врахували, що чинне на час укладення зазначеного договору придбання житлового будинку законодавство не вимагало обов`язкової нотаріальної форми для таких угод, з огляду на що суди зробили необґрунтований висновок про недоведеність позивачем належності сторонами на праві спільної власності такого будинку. Крім цього, суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про неподання позивачем належних доказів укладення спірного договору, не витребував у позивача оригінал зазначеного договору.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у червні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) та у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, зареєстрованому 03 жовтня 1998 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Новокаховського міського управління юстиції у Херсонській області. Цей шлюб рішенням Новокаховського міського суду від 13 травня 2016 року розірвано. Зазначене рішення суду набрало законної сили 23 травня 2016 року.

Як стверджувала позивач, відповідно до договору купівлі-продажу від 04 лютого 2002 року, укладеного на Регіональній універсальній товарній біржі «Таврійська», зареєстрованого Комунальним підприємством «Каховське БТІ» 18 березня 2002 року № 382/2, ОСОБА_2 придбав житловий будинок АДРЕСА_2 .

Підписаний договір купівлі-продажу будинку нотаріально посвідчений не був.

Відповідно до державного акта про право власності на земельну ділянку від 05 липня 2006 року серії АЯ № 250814, виданого на підставі рішення Райської сільської ради від 28 лютого 2005 року № 233, ОСОБА_2 надано у власність для обслуговування житлового будинку та господарських споруд земельну ділянку, площею 0, 1163 га, у межах згідно з планом, що розташована у с. Райське.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на зазначені норми та враховуючи, що правочин за своїм змістом та формою має відповідати вимогам законодавства, чинним на момент його укладення, у справі, що переглядається, мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР.

Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцю, а покупець зобов`язується прийняти майно та сплатити за нього визначену грошову суму.

Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

У статті 9 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» (в редакції на момент вчинення правочину) встановлено, що здійснювати біржові операції на біржі та отримувати за це винагороду має право член товарної біржі сам або через свого представника.

За змістом частини другої статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (у редакції, яка була чинна на час укладення оспорюваних правочинів) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Виходячи з положень статті 227 ЦК Української РСР, нотаріальна форма договору купівлі-продажу нерухомого майна є обов`язковою.

За правилом статті 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом враховано, що предметом спору є вимога про визнання майна, придбаного на товарній біржі за угодою, що не посвідчена нотаріально, спільним сумісним майном подружжя та його поділ.

Водночас, встановивши, що позивач не надала належних доказів придбання спірного майна на підставі угоди, яка за формою на момент її укладення відповідала би вимогам чинного законодавства, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині вимог.

Суди, вирішуючи позов ОСОБА_1 , розглядаючи цей спір у межах визначених нею позовних вимог, були позбавлені можливості надавати оцінку дійсності відповідного договору, оскільки позивач не зверталася із такими вимогами, відповідно зазначене питання й не було предметом судового розгляду.

Іншою підставою відмови у задоволенні позову є недоведеність позивачем таких вимог.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права та не витребував у сторони оригінал доказу, не є слушним, оскільки відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України 2004 року саме на сторони покладено зобов`язання подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суд касаційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог, викладених у касаційній скарзі, судом не встановлено достатніх підстав вийти за межі доводів скарги, визначені правилом статті 400 ЦПК України. Верховний Суд в оцінці обґрунтованості та правомірності оскаржуваних рішень, ухвалених у справі, виходить з оцінки тих доводів, що наведені сторонами під час розгляду справи, а також доводів касаційної скарги, не визначаючи за можливе давати оцінки іншим міркуванням, що не були предметом вивчення судом апеляційної інстанції.

Рішення судів у частині задоволення позову не оскаржувалися, з огляду на що у наведеній частині Верховним Судом не переглядалися.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 12 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 08 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С.Олійник

О. В. Ступак