Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.02.2020 року у справі №539/3212/19
Постанова КЦС ВП від 03.02.2022 року у справі №539/3212/19

Постанова

Іменем України

03 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 539/3212/19

провадження № 61-15069св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Управління з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_2 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 квітня 2021 року у складі судді Алтухової О. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2021 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_2 про визнання права власності на майно та зняття з нього арешту,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_2 про визнання права власності на майно та зняття з нього арешту.

Позовна заява мотивована тим, що 24 березня 2014 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу двох торгових павільйонів (кіосків) площею 2х3 м за ціною 15 000,00 грн, що за офіційним курсом НБУ становило 1 400,00 доларів США. Грошові кошти ОСОБА_1 передала в день укладання договору купівлі-продажу готівкою в іноземній валюті, про що було написано письмову розписку на користь покупця.

Вказані кіоски становили собою металеві конструкції, які були облаштовані як торгові площі на Лубенському місцевому ринку та які використовувалися ФОП ОСОБА_2 для продажу продовольчих товарів.

У подальшому торгові павільйони позивач передала у строкове безоплатне користування ОСОБА_2 за умовою того, що остання іноді продаватиме на місцевому ринку її домашню випічку, оскільки в неї не було достатньо часу для зайняття продажем продуктів харчування.

Упродовж терміну використання торгових павільйонів користувач ОСОБА_2 у 2018-2019 роках зверталася із адміністративним позовом до Лубенської міської ради у справі № 539/2412/18 про визнання протиправним та скасування рішення Лубенської міської ради від 21 червня 2018 року «Про знесення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на АДРЕСА_1». Вказаний позов рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2018 pоку, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду

від 06 березня 2019 року, задоволено частково та визнано протиправним і скасовано оскаржуване рішення ради.

У квітні 2019 року користувач кіосків ОСОБА_2 повідомила позивача про те, що заборгувала значну грошову суму кредиторам та їй надійшло письмове повідомлення від Лубенського міськрайонного відділу ДВС ГТУЮ в Полтавській області про опис та арешт вказаного рухомого майна (кіосків), який має бути проведений 23 квітня 2019 року головним державним виконавцем Поліщук І. А.

19 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася із заявою

до начальника Лубенського міськрайонного управління ДВС ГТУЮ

в Полтавській області, в якій повідомила про належність саме їй на праві власності торгових павільйонів, які знаходяться на місцевому ринку та на які державний виконавець має накласти арешт. До вказаної заяви вона долучила копію договору купівлі-продажу торгових павільйонів та документ про передачу даних кіосків ОСОБА_2 .

Незважаючи на вказане, 30 травня 2019 року державним виконавцем Лубенського міськрайонного відділу ДВС було проведено опис та арешт належних їй торгових павільйонів. Крім того, вказані металеві кіоски без згоди власника та їх користувача були демонтовані за участю посадових осіб управління з питань комунального майна та земельних відносин Лубенського міськвиконкому й передані на відповідальне зберігання представнику стягувача ОСОБА_4 .

За наслідками проведеного опису й арешту майна головним державним виконавцем Лубенського міськрайонного відділу ДВС Поліщук І. А. винесено постанову від 30 травня 2019 року ВП № 53421040, з якої встановлено, що ОСОБА_2 має борг перед управлінням із питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради у розмірі 163 033,57 грн за виконавчим документом. У зв`язку з наявністю вказаної заборгованісті державний виконавець арештував торгові павільйони та демонтував їх із торгового ряду місцевого ринку (перевіз на відповідальне зберігання до відповідача).

Вказані дії, на думку позивача, є протиправними у зв`язку з відсутністю правових підстав для звернення стягнення в рамках виконавчого провадження на рухоме майно, яке належить ОСОБА_1 на підставі правочину від 24 березня 2014 року, нікчемність чи недійсність (удаваність) якого не встановлена жодним судовим рішенням та з приводу якого надавалися вичерпні аргументи та копії документів державному виконавцю в ході процедури примусового виконання.

Крім того, на момент проведення опису й арешту її майна позивач не отримувала особисто жодних запрошень (чи попереджень) від державного виконавця, а тому не могла брати участь у проведенні опису її майна та не могла внести зауваження до постанови від 30 травня 2019 року про незаконність вчиненого арешту та передачі майна на відповідальне зберігання до відповідача, який в першу чергу був зацікавлений у демонтажі торгових павільйонів з місцевого ринку.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати за нею право власності на два торговельні павільйони (кіоски) площею 6 кв. м (2х3), які описані та арештовані за постановою головного державного виконавця Лубенського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Поліщук I. A. від 30 травня 2019 року ВП 53421040;

- зняти арешт, накладений постановою головного державного виконавця Лубенського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Поліщук I. A. від 30 травня 2019 року ВП 53421040 про опис та арешт майна боржника, з торговельних павільйонів площею 6 кв. м кожний, належних на праві власності ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Лубенський міськрайонний відділ ДВС Головного територіального управління юстиції в Полтавській області та Управління з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради повернути незаконно арештоване майно на попереднє місце їхнього знаходження на АДРЕСА_1 на території Лубенського місцевому ринку;

- стягнути із відповідачів на користь позивача судові витрати, понесені під час розгляду справи.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 23 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не доведено, що вона є власником саме того торговельного павільйону, розміром 6х2 кв. м, який був описаний та арештований на АДРЕСА_1 згідно з постановою про опис та арешт майна (коштів) боржника від 30 травня

2019 року. У договорі купівлі-продажу, на який як на підставу правомірності права власності посилається позивач, згідно з п.1.2.1. найменування товару вказано як «кіоск металевий 2 шт. 2х3», що не є достатнім доказом того, що предметом договору були тимчасові споруди, розміщені на АДРЕСА_1, на які накладено арешт.

Крім того, у випадку, якщо ОСОБА_1 стала новим власником павільйонів, які були розміщені на АДРЕСА_1, вона мала оформити паспорт прив`язки об`єкта та укласти договір особистого строкового сервітуту, проте згідно з відповіддю відділу містобудування та архітектури виконавчої комітету Лубенської міської ради від 15 січня 2020 року

№ 09-16/08 за період із 24 березня 2014 року до 15 січня 2020 року позивач щодо оформленя паспорта прив`язки для розміщення тимчасових споруд на території міста Лубни не зверталася.

У той час судами встановлено та підтверджено матеріалами справи належність вказаного майна ОСОБА_2 , яка 03 квітня 2014 року (тобто вже після укладання договору купівлі-продажу) зверталася із заявою, адресованою міському голові, про поновлення договору земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею

12 кв. м. Крім того, 17 липня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду за захистом своїх прав у справі № 539/2412/18, у якій встановлено порушення прав саме ОСОБА_2 як власника тимчасових споруд (торговельних павільйонів).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У грудні 2021 року справу № 539/3212/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Крім того, касаційна скарга містить посилання на підстави скасування судових рішень, визначені частиною першою статті 411 ЦПК України, що відповідає підставі касаційного оскарження, передбаченій пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції проведено судовий розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення судової повістки, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Незважаючи на заявлене клопотання позивача про розгляд справи за її участю, апеляційний суд не надіслав на її адресу судову повістку про виклик у судове засідання, а неналежний виклик сторони у справі є порушенням принципу рівності учасників справи та фундаментального процесуального права бути «почутим» у ході судового засідання.

Крім того, оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам щодо вмотивованості та обґрунтованості, оскільки судами не досліджено договір купівлі-продажу кіосків (торговельних павільйонів), на підставі якого позивач набула права власності на спірне майно. Вказаний договір не було визнано недійсним або фіктивним.

Доводи інших учасників справи

У грудні 2021 року Лубенський відділ державної виконавчої служби у Лубенському районі Полтавської області надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки спірне майно (торговельні павільйони) належать на праві власності

ОСОБА_2 , а не позивачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 24 березня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу двох металевих кіосків площею 2х3 м за ціною 15 000,00 грн (а. с. 14, т. 1).

03 квітня 2014 року ФОП ОСОБА_2 звернулася із заявою до міського голови про поновлення договору земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 12 кв. м. У заяві вказано, що торгівельні павільйони, розміщені на земельній ділянці,

є єдиними джерелом фінансового доходу її як приватного підприємця

(а. с. 74, т. 1).

17 липня 2018 року ОСОБА_2 звернулася із адміністративним позовом до Лубенської міської ради у справі № 539/2412/18 про визнання протиправним та скасування рішення Лубенської міської ради від 21 червня 2018 року «Про знесення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на АДРЕСА_1». Вказаний позов рішенням Полтавського окружного адміністративного суду

від 01 листопада 2018 pоку, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2019 року, задоволено частково, визнано протиправним та скасовано оскаржуване рішення ради

(а. с. 80-83, 84-87, т. 1).

Також установлено, що на виконанні у державного виконавця Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Матвієнка А. В. перебуває зведене виконавче провадження № 45944677 про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь фізичних та юридичних осіб. У зведеному виконавчому провадженні перебувають дев`ять проваджень,

у трьох із яких стягувачем є Управління з питань комунального майна

та земельних відносин:

- ВП № 51361528 з примусового виконання наказу № 917/2068/15

30 травня 2016 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Управління з питань комунального майна та земельних відносин боргу в розмірі

125 077,35 грн;

- ВП № 53421040 з примусового виконання наказу № 917/1221/16

від 21 жовтня 2016 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Управління з питань комунального майна та земельних відносин боргу в розмірі

163 033,57 грн;

- ВП № 53685479 з примусового виконання наказу № 917/1752/15

від 06 березня 2017 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Управління з питань комунального майна та земельних відносин боргу в розмірі 57 922,72 грн.

Головним державним виконавцем Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Поліщук І. А. 30 травня 2019 року проведено опис та арешт майна боржника ОСОБА_2 , а саме: торговельного павільйону розміром 6,0х2,0, який був розміщений на АДРЕСА_1. Акт підписаний ОСОБА_2 . Зберігачем описаного майна державним виконавцем було призначено Управління з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради (а. с. 8-9, 72-73, т. 1).

Відповідно до п. 4.1. Положення про порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності у місті Лубни, затвердженого рішенням Лубенської міської ради від 30 жовтня 2012 року, для розміщення тимчасової споруди з використанням земель комунальної власності заявник подає заяву про надання дозволу на укладення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди з пакетом необхідних документів (а. с. 89, 90-96, т. 1).

Згідно з відповіддю відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Лубенської міської ради від 15 січня 2020 року № 09-16/08 за період 24 березня 2014 року до 15 січня 2020 року ОСОБА_1 щодо оформлення паспорта прив`язки для розміщення тимчасових споруд на території міста Лубни не зверталася

(а. с. 88, т.1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині першій статті 16 ЦК визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватися до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом із тим, зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на два торговельні павільйони (кіоски) площею 6 кв. м (2х3), зняти арешт, накладений постановою головного державного виконавця Лубенського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Поліщук I. A.

від 30 травня 2019 року ВП 53421040 та зобов`язати Лубенський міськрайонний відділ ДВС Головного територіального управління юстиції

в Полтавській області та Управління з питань комунального майна

та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради повернути незаконно арештоване майно на попереднє місце їхнього знаходження на АДРЕСА_1 на території Лубенського місцевому ринку.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено, що вона є власником саме того торговельного павільйону, розміром 6х2 кв. м, який був описаний та арештований на АДРЕСА_1 згідно з постановою про опис та арешт майна (коштів) боржника від 30 травня 2019 року. У договорі купівлі-продажу, на який як на підставу правомірності права власності посилається позивач, згідно з п.1.2.1. найменування товару вказано як «кіоск металевий 2 шт. 2х3», що не є достатнім доказом того, що предметом договору були тимчасові споруди, розміщені на АДРЕСА_1, на які накладено арешт.

Колегія суддів із зазначеним висновком погоджується з огляду на наступне.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року

у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85 гс19) зазначено, що «вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, реалізується шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору».

За загальними правилами доказування, визначеними статями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України)

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, -

із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

У справі, що переглядається, встановлено, що на виконанні у державного виконавця Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Матвієнка А. В. перебуває зведене виконавче провадження

№ 45944677 про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь фізичних та юридичних осіб.

Постановою головного державного виконавця Лубенського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Поліщук I. A. від 30 травня 2019 року ВП 53421040 описано та накладено арешт на майно, а саме: торговельний павільйон, розміром 6,0х2,0, розташований на АДРЕСА_1.

Як на підставу позовних вимог та доведеності факту права власності, ОСОБА_1 посилалася на договір купівлі-продажу, укладений

24 березня 2014 року між нею та ОСОБА_2 .

Разом із тим, згідно з п.1.2.1 вказаного договору найменування товару (предмет договору) зазначено як «кіоск металевий 2 шт 2х3». Договір укладено у простій письмовій формі без зазначення місця розташування предмету договору, а тому суди дійшли правильного висновку про те, що вказане не є достатнім доказом того, що предметом договору були тимчасові споруди, розміщені на АДРЕСА_1, на які накладено арешт.

Позивачем суду не надано належних і допустимих доказів отримання відповідної дозвільної документації для розміщення тимчасових споруд,

а відповіддю відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Лубенської міської ради від 15 січня 2020 року № 09-16/08 підтверджено, що за період 24 березня 2014 року до 15 січня 2020 року ОСОБА_1 щодо оформлення паспорта прив`язки для розміщення тимчасових споруд на території міста Лубни не зверталася.

Крім того, як встановлено судами та підтверджено матеріалами справи,

03 квітня 2014 року (тобто вже після укладання договору купівлі-продажу) ОСОБА_2 зверталася із заявою, адресованою міському голові, про поновлення договору земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 12 кв. м.

17 липня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду за захистом своїх прав як власник тимчасових споруд (торговельного павільйону)

у справі № 539/2412/18, у якій встановлено порушення прав саме

ОСОБА_2 як власника тимчасових споруд.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2018 pоку, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2019 року, задоволено частково позов ОСОБА_2 та визнано протиправним і скасовано рішення Лубенської міської ради від 21 червня 2018 року «Про знесення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на АДРЕСА_1».

У вказаній справі встановлено, що підприємницьку діяльність ОСОБА_2 здійснює у торговельному павільйоні, розміщеному

у АДРЕСА_1 , який був встановлений позивачем на земельній ділянці, наданій останній, коли вона ще носила прізвище ОСОБА_2 , в оренду із земель Лубенської міської ради на АДРЕСА_2 ) площею 6 кв. м для комерційного використання (розміщення лоточної торгівлі).

Таким чином, встановивши, що позивач не довела факту порушення її особистих прав та охоронюваних законом інтересів діями відповідачів, що є її обов`язком відповідно до засад змагальності процесу, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом апеляційної інстанції проведено судовий розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення судової повістки, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, колегія суддів відхиляє, оскільки вказане не відповідає дійсності та матеріалам справи.

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Відповідно до статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

У частині п`ятій статті 130 ЦПК України закріплено правило про те, що вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

У матеріалах справи міститься рекомендоване повідомлення про вручення судової повістки-повідомлення щодо розгляду справи, призначеного

на 10 год. 26 липня 2021 року, отримане ОСОБА_1

(а. с. 40, т. 2).

Також у матеріалах справи міститься рекомендоване повідомлення про вручення судової повістки-повідомлення щодо розгляду справи, призначеного на 10 год. 26 липня 2021 року, отримане 13 липня 2021 року ОСОБА_3 , який є представником позивача (а. с. 41, т. 2). Повноваження представника підтверджуються ордером та договором про надання правової допомоги (а. с. 50, 51, т. 1).

Доводи касаційної скарги про те, що висновок судів зроблено без належного з`ясування дійсних обставин справи, без надання оцінки доказам у справі, є безпідставними та зводяться до переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»).

Таким чином, Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як в матеріальному, так і в процесуальному сенсі, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів, спрямовані на переоцінку доказів у справі, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук