Історія справи

Постанова

іменем України

25 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 629/5367/18

провадження № 51-5016км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Матієк Т.В.,

суддів Мазура М.В., Могильного О.П.,

за участю:

секретаря судового засідання Слободян О.М.,

прокурора Кулаківського К.О.,

засудженого ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника Остапенко С.Ю. на вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 27 березня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 серпня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018220380001432, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), раніше неодноразово судимого, востаннє - за вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 26 жовтня 2017 року за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням на строк 3 роки,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини

За вищезазначеним вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки і на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 26 жовтня 2017 року у виді позбавлення волі на строк 2 роки, засуджено до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.

Вирішено питання щодо речових доказів, процесуальних витрат і заходів забезпечення кримінального провадження.

За вироком місцевого суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 30 липня 2018 року, близько 03:00, будучи у стані алкогольного сп`яніння, перебуваючи на танцювальному майданчику «Клітка» ( проспект Перемоги, 1-А в м. Лозовій Харківської області ), помітив жіночу сумку, належну ОСОБА_2 , яку остання залишила на столі, поруч з яким танцювала. Скориставшись тим, що за його діями ніхто не спостерігає, ОСОБА_1 , усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки у вигляді заподіяння майнової шкоди потерпілій і бажаючи їх настання, повторно з корисливих мотивів з метою наживи шляхом вільного доступу таємно викрав жіночу сумку, всередині якої лежали два мобільних телефони «Fly FF180», «Samsung GT-C3312», дві зв`язки ключів, які не становлять майнової вартості для потерпілої, та 500 грн, заподіявши потерпілій матеріальної шкоди на загальну суму 1009 грн. Після скоєння кримінального правопорушення ОСОБА_1 з місця вчинення злочину зник, викраденим розпорядився на власний розсуд.

Апеляційний суд ухвалою від 22 серпня 2019 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишив без зміни, а апеляційні скарги обвинуваченого та його захисника - без задоволення.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю події кримінального правопорушення. Вважає, що місцевий суд надав неналежну правову оцінку обставинам справи, оскільки об`єктивні докази на підтвердження складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, у діях ОСОБА_1 відсутні. На думку захисника, в діях останнього відсутні об`єктивна сторона складу злочину (немає таємності вчинення кримінального правопорушення) та суб`єктивна сторона складу злочину (немає прямого умислу та корисливого мотиву).

Також захисник указує на те, що сторона обвинувачення не надала беззаперечних доказів на підтвердження факту вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, тоді як сторона захисту надала докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 помилково взяв сумку потерпілої.

Зазначає, що апеляційний суд, залишаючи подані апеляційні скарги без задоволення, не перевірив викладених у них доводів про допущені судом першої інстанції істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення, не надав вичерпних відповідей на доводи, викладені у скаргах, через що рішення цього суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість. Мотивує свої вимоги тим, що місцевий суд не дав належної оцінки розбіжностям, наявним у його показаннях, показаннях потерпілої та свідків обвинувачення, даним про його особу, зокрема щодо стану його здоров`я та стану здоров`я його батька, який потребує підтримки та допомоги, не врахував наявності пом`якшуючої обставини у вигляді відшкодування шкоди потерпілій шляхом повернення їй усіх речей та відсутності будь-яких претензій із боку ОСОБА_2 .

Також скаржник указує про те, що апеляційний суд усупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про долучення до матеріалів кримінального провадження документів, які характеризують його особу.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає про те, що попереднім вироком місцевого суду від 26 жовтня 2017 року йому було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки із застосуванням положень ст. 75 КК, однак місцевий суд, призначаючи йому покарання із застосуванням вимог ст. 71 КК, помилково вказав, що ОСОБА_1 був раніше засуджений за вироком Лозівського районного суду Харківської області від 26 жовтня 2017 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців із застосуванням положень ст. 75 КК і частково приєднав йому невідбуту частину покарання від строку більшого, ніж було призначено за цим вироком, чим допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції.

Вищевказані обставини, на переконання ОСОБА_1 , вплинули на призначене йому покарання, яке він вважає занадто суворим.

Позиції учасників судового провадження

Засуджений підтримав подані касаційні скарги і просив їх задовольнити у повному обсязі.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційних скарг сторони захисту, вважав оскаржені судові рішення законними та обґрунтованими.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При розгляді касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, а неповнота судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, ухвалено відповідно до вимог ст. 370 КПК на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст. 94 КПК.

Такі висновки місцевий суд обґрунтував показаннями, які дали в суді потерпіла ОСОБА_2 , свідки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , даними протоколів слідчих дій, висновку товарознавчої експертизи від 31 серпня 2018 року № 3307 та іншими письмовими доказами.

Визнавши зазначені докази достовірними, допустимими, а в сукупності - достатніми, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину і правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 185 КК.

При цьому місцевий суд, спростовуючи доводи сторони захисту, обґрунтовано визнав показання потерпілої ОСОБА_2 та свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 послідовними й такими, що співпадають між собою, не містять істотних суперечностей та узгоджуються з іншими доказами, і підстав не довіряти їм у суду першої інстанції не було.

Натомість до показань обвинуваченого ОСОБА_1 , свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , які вказували на невинуватість засудженого в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, місцевий суд віднісся критично, оскільки вказані свідки перебувають у дружніх стосунках із засудженим, обґрунтовано визнав ці показання суперечливими й такими, що спростовуються матеріалами кримінального провадження, навівши відповідні мотиви: виходячи з принципу внутрішнього переконання з точки зору взаємозв`язку сукупності інших доказів у справі.

На підставі викладеного доводи в касаційній скарзі засудженого про те, що місцевий суд не дав належної оцінки розбіжностям, наявним у його показаннях, показаннях потерпілої та свідків обвинувачення, є необґрунтованими.

Також необґрунтованими слід визнати й доводи в касаційній скарзі захисника щодо відсутності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, а саме відсутності об`єктивної сторони складу злочину (відсутня таємність вчинення кримінального правопорушення) та суб`єктивної сторони складу злочину (відсутній прямий умисел та корисливий мотив).

Так, закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна, тобто від усіх інших різновидів викрадень, крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна - таємність.

При цьому таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Крадіжкою також визнається протиправне вилучення чужого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб, але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє непомітно для інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчиняється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, і під час проведення досудового розслідування, і в суді першої інстанції потерпіла надавала послідовні показання про те, що вона наприкінці літа 2018 року разом зі своєю подругою ОСОБА_9 , відпочивала на танцювальному майданчику «Клітка», під час відпочинку танцювала лише один раз, відійшовши від стола, за яким сиділа, лише на півтора метра, при цьому залишила свою сумку зверху на столі, щоб бачити її. Вона слідкувала за своєю сумкою і відвернулася лише на декілька хвилин під час танцю, а коли повернулася, то виявила відсутність сумки, всередині якої лежали, зокрема, два мобільних телефона - «Fly FF180» та «Samsung GT-C3312», 500 грн та ключі.

Вищенаведене свідчить про те, що крадіжку сумки потерпілої ОСОБА_1 вчинив таємно, оскільки хоча вона і відбулась у присутності ОСОБА_2 , однак непомітно для неї.

Доводи захисника щодо відсутності в діях ОСОБА_1 прямого умислу та корисливого мотиву Суд вважає безпідставними, оскільки вказані доводи сторони захисту були предметом ретельної перевірки судів обох інстанцій, які належним чином їх розглянули, визнали ці доводи неприйнятними, навівши обґрунтовані мотиви своїх висновків, узявши до уваги, зокрема, показання свідка ОСОБА_4 , яка зазначила, що під час відпочинку з ОСОБА_1 у закладі «Клітка» жодної сумки у неї з собою не було, вона мала маленьку сумочку, яку залишила в автомобілі, через деякий час вона вийшла одна до свого автомобіля, в якому заснула, сумочку вона не губила та не просила ОСОБА_1 знайти й принести її із закладу, і обвинувачений їй ніякої сумки не передавав.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції обґрунтовано узято до уваги дії ОСОБА_1 після вчинення кримінального правопорушення, а саме те, що сумки він не повернув, а віддав її своїй матері, викраденим майном розпорядився на власний розсуд, кошти витратив, а також уклав із ломбардом «Свіжа копійка» договір застави мобільного телефону потерпілої марки «Fly FF180».

Вказане свідчить про прямий умисел ОСОБА_1 на заволодіння чужим майном із корисливого мотиву, який був направлений на його бажання одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе чи інших осіб. З такими висновками погоджується і колегія суддів.

Отже, доводи захисника щодо невинуватості ОСОБА_1 та відсутності з його боку умислу й корисливого мотиву на вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, є безпідставними.

Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, та у порядку, визначеному ст. 405 КПК, переглянув кримінальне провадження за апеляційними скаргами, перевірив викладені у них доводи, зокрема доводи в апеляційній скарзі захисника, які є аналогічними доводам у його касаційній скарзі, і визнав їх необґрунтованими, навівши належні й докладні мотиви своїх висновків.

Доводи засудженого у касаційній скарзі про те, що апеляційний суд усупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про долучення до матеріалів кримінального провадження документів, які характеризують його особу, є необґрунтованими, оскільки вході дослідження звукозапису судового засідання апеляційного суду від 22 серпня 2019 року було встановлено, що жодних клопотань щодо долучення до матеріалів кримінального провадження даних, які характеризують особу ОСОБА_1 , сторона захисту не заявляла.

Призначене ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є справедливим, пропорційним, співрозмірним ступеню тяжкості вчиненого, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів. Позиція потерпілої, котра просила у місцевому суді суворо не карати засудженого, на що останній посилається у своїй касаційній скарзі як на пом`якшуючу покарання обставину, не є визначальною з урахуванням конкретних обставин вчиненого ОСОБА_1 злочину, котрий цей злочин вчинив під час іспитового строку.

Врахувавши зазначені обставини в сукупності, місцевий суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі згідно із санкцією ч. 2 ст. 185 КК та шляхом часткового складання приєднав до цього покарання невідбуту частину покарання за вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 26 жовтня 2017 року, призначивши ОСОБА_1 за сукупністю вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.

З вищезазначеними висновками погодився апеляційний суд, навівши в ухвалі докладні мотиви свого рішення, з чим погоджується і колегія суддів касаційного суду. Засуджений не навів переконливих доводів про те, що призначене йому покарання є явно несправедливим через суворість.

Крім того, з матеріалів кримінального провадження, а саме з копії вироку Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 26 жовтня 2017 року, убачається, що за цим вироком ОСОБА_1 було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням на строк 3 роки, а не 4 роки 6 місяців, як про це зазначили місцевий та апеляційний суди (т. 1, а.к.п. 137).

Наведене надалі не призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні остаточного покарання на підставі ст. 71 КК, як про це зазначає у касаційній скарзі засуджений, з огляду на те, що у випадку вчинення нового злочину до закінчення іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням невідбутою частиною покарання слід визнавати раніше призначене покарання в його повному обсязі, оскільки на момент вчинення нового злочину воно ще не відбувалося засудженим.

Місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1 остаточне покарання, відповідно до вимог ст. 71 КК за сукупністю вироків частково приєднав до призначеного покарання невідбуту частину покарання за вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 26 жовтня 2017 року у виді позбавлення волі на строк 2 роки та остаточно призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.

Таким чином, допущена у вступній частині вироку місцевого суду помилка щодо зазначення про засудження ОСОБА_1 за попереднім вироком до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців із застосуванням ст. 75 КК є опискою, яка не вплинула на вид і розмір призначеного йому покарання за цим вироком із застосуванням вимог ст. 71 КК і яку може бути виправлено в порядку ст. 379 КПК.

Колегія суддів погоджується з правильністю виду та розміру призначеного місцевим судом ОСОБА_1 покарання як за вчинений злочин, так і за сукупністю вироків. Таке покарання відповідає принципу індивідуалізації, є достатнім та необхідним для виправлення засудженого й попередження вчинення нових злочинів. Порушень статей 50, 65 КК судами не допущено.

На підставі наведеного Верховний Суд вважає, що при розгляді цього кримінального провадження суди першої та апеляційної інстанцій не допустили істотних порушень норм процесуального та матеріального закону. Вирок суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Враховуючи наведене, Суд дійшов висновку, що подані касаційні скарги слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 27 березня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 серпня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без змін, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника Остапенко С.Ю. - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Т.В. Матієк М.В. Мазур О.П. Могильний