Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 573/406/24

провадження № 51-317 км 25

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд, колегія суддів) у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),

засудженого ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції)

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на вирок Білопільського районного суду Сумської області від 28 березня 2024 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року щодо

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт Недригайлів Сумської області, який проживає у АДРЕСА_1 ,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, і

ВСТАНОВИВ:

Вироком Білопільського районного суду Сумської області від 28 березня 2024 року ОСОБА_8 визнано винуватим та засуджено за ст. 336 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Вирішено інші питання, визначені кримінальним процесуальним законодавством.

Ухвалою Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року вирок місцевого суду залишено без змін, а апеляційну скаргу захисника - без задоволення.

Суди попередніх інстанцій визнали винуватим ОСОБА_8 у тому, що він після отримання 14 лютого 2024 року без поважних причин не прибув 21 лютого 2024 року о 06:30 до ІНФОРМАЦІЯ_2 для проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 .

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

Касаційна скарга обґрунтована твердженнями про те, що:

- не було надано належну оцінку доказам, які підтверджують наявність у засудженого релігійних переконань, несумісних із виконанням військового обов`язку, а також його належність до релігійного об`єднання «Свідків Єгови в Україні»;

- не враховано того факту, що без набуття глибоких релігійних переконань стати Свідком Єгови неможливо;

- залишено поза увагою висновки ЄСПЛ, за якими віровчення Свідків Єгови не дозволяють їм виконувати будь-яку військову службу;

- через глибокі релігійні переконання кримінальна відповідальність ОСОБА_8 виключається;

- апеляційний суд проігнорував клопотання захисника про повторне дослідження доказів та допит священнослужителя ОСОБА_9 ;

- суд апеляційної інстанції послався на нерелевантну судову практику касаційного суду та не оцінив те, що засуджений публічно висловлює свої релігійні переконання;

-апеляційний суд у повній мірі не перевірив доводи сторони захисту у зв`язку з чим ухвала цього суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні:

- сторона захисту підтримала вимоги касаційної скарги та просила її задовольнити;

- прокурор заперечила касаційну скаргу та просила відмовити у її задоволенні.

Мотиви Суду

Колегія суддів заслухала суддю-доповідача, пояснення учасників судового провадження, перевірила матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи і дійшла висновку про таке.

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, при розгляді касаційної скарги захисника суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Аргументи касаційної скарги захисника зводяться до його незгоди із кваліфікацією дій засудженого, оскільки він вважає, що внаслідок наявності в ОСОБА_8 релігійних переконань, несумісних із виконанням військового обов`язку, кримінальна відповідальність за ст. 336 КК виключається.

Колегія суддів не погоджується з наведеними твердженнями захисника.

З оскаржуваних судових рішень вбачається, що:

- з 16 червня 1995 року по 20 серпня 1996 року ОСОБА_8 проходив строкову військову службу на посаді санітарного інспектора середнього медичного персоналу, а тому перебуває на військовому обліку та є військовозобов`язаним;

- 14 лютого 2024 року ОСОБА_8 отримав повістку про явку 21 лютого 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- згідно з довідкою ВЛК від 16 лютого 2024 року № 184 засудженого визнано придатним до військової служби;

- 21 лютого 2024 року ОСОБА_8 не з`явився до військоммату (копія книги відвідувачів РТЦК та СП).

Сторона захисту не заперечує наведені факти, однак стверджує, що неприбуття ОСОБА_8 до військоммату було пов`язане із його належністю до релігійного об`єднання Свідків Єгови, віровчення яких не дозволяє йому виконувати будь-яку військову службу.

Свою позицію захист обґрунтовує посиланням на довідку від 07 лютого 2024 року № 3452, згідно з якою ОСОБА_8 з 25 листопада 2023 року є присвяченим охрещеним служителем Свідків Єгови, а також на показання матері, сестри та священнослужителя ОСОБА_9 .

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Відповідно до статей 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.

Суд вже неодноразово зазначав, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

Тобто Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

Україна як держава веде облік осіб, які є військовозобов`язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.

Суд вважає, що призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов`язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов`язаний з іншими видами несення цієї служби (як от будівництво укріплень, вивезення поранених, ремонт техніки тощо).

У цьому провадженні засудженого, який повідомив про свої релігійні переконання, планували задіяти у захисті України як зв`язківця. Тобто держава навіть в умовах воєнного стану та мобілізації врахувала повідомлену засудженим інформацію про його віру. Підстав вважати, що засуджений мав би служити не як зв`язківець не було, оскільки засуджений не з`явився для проходження будь -якої військової служби, зокрема тієї, яка не пов`язана із використанням та носінням зброї.

Суд не погоджується із позицією сторони захисту про те, що має місце порушення ст. 35 Конституції України та ст. 9 Європейської конвенції з прав людини. Підстав стверджувати про те, що Україна порушила свої позитивні зобов`язання перед громадянином, який взагалі не з`явився для проходження військової служби за військовою спеціальністю зв`язківець немає, оскільки вони відсутні через дії саме цього громадянина (нез`явлення за повісткою). Держава навпаки зі свого боку врахувала інформацію засудженого про його віросповідання і визначила проходження для нього військової служби за спеціальністю, не пов`язаною із використанням і носінням зброї (в цьому випадку - спеціальність «зв`язківець»).

Повідомлену стороною захисту інформацію про те, що засуджений як свідок Єгови за своїм віросповідуванням взагалі не може виконувати функції водія, повара, зв`язківця тощо, оскільки змушений буде носити військову форму та отримуватиме заробітну плату від Міністерства оборони суд оцінює як категоричну відмову від виконання обов`язку по захисту України загалом.

Суд не вважає, що необхідністю одягати військову форму і виконання військової служби не пов`язаної із використанням і носінням зброї є таким, що призводить до «загибелі особи в цивільному розумінні», як про це стверджує захист у судовому засіданні. Під час ведення війни, коли йдеться про реальну можливість фізичної загибелі сотень цивільних людей і про реальне захоплення держави, навряд чи залучення будь-якого військовозобов`язаного, в тому числі й особи, яка є Свідком Єгови та сповідує цю релігію, становить такі душевні страждання для людини, які можна порівняти з її смертю в цивільному плані.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.

З іншого боку держава в особі її органів приймає і фіксує інформацію про віросповідування громадян, які перебувають на військовому обліку, і як свідчать навіть обставини цієї справи, враховує факт належності до певної релігії, визначаючи вид діяльності, військову спеціальність, до якої планують залучити мобілізованого.

Сторона захисту у цій справі також мотивує свою позицію й тим, що засуджений не відмовляється допомагати державі і може займатися гуманітарними місіями тощо. Однак суд вважає, що завданням мобілізації військовозобов`язаних є реалізація тих завдань, в тому числі, які не пов`язані із використанням та носінням зброї, які планує і координує керівництво Збройних сил України.

Суд наголошує, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов`язаних громадян України прийняття певних обмежень. Натомість за обставинами цієї справи засуджений з посиланням на своє віросповідання відмовляється виконувати свій обов`язок по захисту України під час воєнного стану навіть виконуючи діяльність, яка жодним чином не пов`язана із використанням і носінням зброї, наголошує на тому, що не може одягати військову форму, отримувати оплату праці як військовий.

Суд вважає, що держава зі свого боку виконала свої позитивні зобов`язання і пропорційність між виконанням обов`язку по захисту України та віросповіданням конкретного громадянина були враховані.

Колегія суддів серед іншого враховує і той факт, що засуджений проходив строкову військову службу як санінспектор, тобто особа, яка належить до середнього медичного персоналу, на момент отримання повістки не працював, охрестився як свідок Єгова 25 листопада 2023 року.

Суд не вдається до аналізу рішень ЄСПЛ в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, оскільки жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей.

Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.

Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.

Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави України є єдинонеобхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».

Під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.

На переконання Суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Аргументи про те, що релігійні переконання не дозволяють одягати військову форму та здійснювати діяльність, яка не пов`язана із використанням та носінням зброї, суд не може оцінити як такі, які настільки обмежують можливість сповідувати певну віру, що виключають можливість виконання військовозобов`язаним громадянином України свого обов`язку по мобілізації під час воєнного стану.

У розглядуваній справі на наявність у засудженого глибоких релігійних переконань сторона захисту покликається на показання сестри, матері та священнослужителя. Довідка про факт входження до релігійного об`єднання Свідків Єгови під час дії правового режиму воєнного стану також не доводить вказаного факту.

Згідно з показаннями свідка ОСОБА_11 , відображеними у вироку місцевого суду, ОСОБА_8 була вручена повістка на навчання, максимально віддалені від бойових дій, а саме - навчання в центрі на зв`язківця.

З огляду на викладене Суд погоджується із правовою кваліфікацією дій ОСОБА_8 за ст. 336 КК.

Аргументи сторони захисту про порушення апеляційним судом положень ч. 3 ст. 404 КПК Суд відхиляє.

Як вбачається зі звуко- та відеозапису судового засідання цього суду від 13 листопада 2024 року як захисник, який подавав апеляційну скаргу, так і засуджений на запитання головуючого зазначили, що клопотань не мають. Самі ж по собі документи, про недослідження яких вказує захисник, містять за своїм змістом інформацію, яка вже була відображена в інших документах у матеріалах цього кримінального провадження та досліджувалася місцевим судом (зокрема, відомості із довідки, виданої Центром Свідків Єгови). Ця інформація була відома суду і жодною зі сторін провадження під сумнів не ставилася.

Зміст ухвали апеляційного суду містить відповіді на усі аргументи апеляційної скарги сторони захисту, у ній наведено ґрунтовний правовий аналіз мотивів, з яких виходив цей суд під час апеляційного перегляду вироку місцевого суду.

Таким чином, за результатами касаційного розгляду колегією суддів не встановлено істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а тому оскаржувані судові рішення потрібно залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника - без задоволення.

Керуючись статтями 433 436 442 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Вирок Білопільського районного суду Сумської області від 28 березня 2024 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року щодо ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника- без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3