Історія справи

Постанова

іменем України

11 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 489/2170/17

провадження № 51-307км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Матієк Т.В.,

суддів Могильного О.П., Наставного В.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Миколюка Я.О.,

прокурора Руденко О.П.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 5 травня 2018 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016150040007193, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1, такого, що не має судимостей,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини

За вищевказаним вироком ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 154 175 грн і 10 000 грн у рахунок відшкодування шкоди життю і здоров`ю та моральної шкоди відповідно.

Стягнуто з ПрАТ «Європейський страховий союз» на користь ОСОБА_2 страхове відшкодування шкоди життю і здоров`ю в розмірі 98 000 грн.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 29 грудня 2016 року о 17:16, керуючи автомобілем марки ЗАЗ-110217 (д.н.з. НОМЕР_1 ), рухаючись в темний час доби по сухій, прямій, освітленій ділянці проїзної частини просп. Центрального з боку вул. 3-ї Слобідської в напрямку вул. М.Василевського, зі швидкістю 64 км/год, усупереч п.п. «б» п. 2.3, пунктів 12.3, 12.4 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), а саме: рухаючись з перевищенням установленої швидкості для руху транспортних засобів у населених пунктах, проявив неуважність та недбалість до забезпечення елементарних вимог безпеки дорожнього руху, а також до дорожньої обстановки та її змін, хоча зобов`язаний був постійно її контролювати і мав таку можливість, при наближенні до регульованого світлофором пішохідного переходу та виявленні пішохода ОСОБА_2 , який рухався по пішохідному переходу, своєчасно не вжив заходів до зниження швидкості аж до повної зупинки керованого ним автомобіля, продовжив рух у вибраному ним напрямку, внаслідок чого здійснив наїзд на ОСОБА_2 , котрий у результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) отримав тілесні ушкодження, які згідно з висновком судово-медичної експертизи від 21 березня 2017 року № 270 відносяться до ушкоджень середньої тяжкості.

Апеляційний суд залишив вирок місцевого суду без змін, а апеляційну скаргу захисника Петровського Д.О. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 - без задоволення.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення щодо нього та закрити кримінальне провадження, оскільки вважає своє засудження безпідставним. Обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на те, що висновок експерта від 19 квітня 2017 року № 242 щодо вирішення питання про швидкість руху керованого ОСОБА_1 автомобіля є недопустимим доказом, оскільки зроблений, на думку скаржника, на підставі неправильно встановлених даних, а саме щодо сухого стану покриття дороги, тоді як насправді воно було вологим. Аналогічні доводи про здійснення експертного дослідження на підставі вихідних даних, які не відповідають фактичним обставинам справи, ОСОБА_1 наводить і стосовно висновку експерта від 28 квітня 2017 року № 17-404 щодо визначення швидкості руху автомобіля. Також, на думку засудженого, при проведенні судово-медичної експертизи від 21 березня 2017 року № 270 було порушено вимоги закону, оскільки не було здійснено безпосереднього обстеження потерпілого та витребування необхідної медичної документації, а медичні документи, на яких ґрунтується цей висновок, не відкривалися стороні захисту в порядку ст. 290 КПК. Вважає, що ці докази належало визнати недопустимими.

Також у касаційній скарзі засуджений указує на недостовірність даних, що містяться в окремих процесуальних документах, а саме у протоколі огляду місця події та схемі до неї; на ненадання оцінки показанням свідка ОСОБА_4 щодо стану дорожнього покриття та на необґрунтованість відхилення клопотань захисту про виклик у судове засідання свідка ОСОБА_5 , експертів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та проведення інженерно-транспортної експертизи й експертизи по дослідженню обставин ДТП, а також на безпідставність неврахування винуватості потерпілого у ДТП. Окрім того, ОСОБА_1 зазначає про неправильне вирішення місцевим судом цивільного позову потерпілого, на користь якого було стягнуто 154 175 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди із засудженого, а з ПрАТ «Європейський страховий союз» - 98 000 грн, тоді як страхова сума виплати в полісі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за заподіяну життю і здоров`ю шкоду становить 200 000 грн, що обумовлює стягнення з нього як винуватця ДТП меншої суми шкоди.

У запереченнях на касаційну скаргу потерпілий ОСОБА_2 вважає її необґрунтованою та просить залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор частково підтримав касаційну скаргу засудженого, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції на підставі невідповідності цієї ухвали вимогам ст. 419 КПК.

Мотиви Суду

Згідно з вимогами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При вирішенні питання про скасування або зміну вироку, ухвали, відповідно до ч. 1ст. 438 КПК України, суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 цього Кодексуі не переглядає судові рішення з підстав однобічності і неповноти судового розгляду щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження.

Мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, суд першої інстанції послався на докази, зібрані в установленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів ст. 94 КПК.

Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироку обставин суд першої інстанції обґрунтував: показаннями обвинуваченого ОСОБА_1 , котрий хоча і заперечував свою винуватість, проте визнав, що, керуючи автомобілем на перехресті, на пішохідному переході зачепив потерпілого правою частиною автомобіля; потерпілого ОСОБА_2 , свідка ОСОБА_4 про обставини вчинення кримінального правопорушення; даними протоколу огляду місця ДТП від 29 грудня 2016 року, згідно з яким було оглянуто ділянку дороги на просп. Центральному в районі перехрестя з вул. 6 Слобідська, де на регульованому пішохідному переході відбувся наїзд на пішохода, при цьому покриття на місці ДТП було сухим та чистим і в результаті цієї пригоди на автомобілі «ЗАЗ» (д.н.з. НОМЕР_1 ) було виявлено пошкодження, які підтверджують факт наїзду на потерпілого; протоколу проведення слідчого експерименту від 7 квітня 2017 року за участю потерпілого ОСОБА_2 ; протоколу проведення слідчого експерименту від 22 квітня 2017 року за участю обвинуваченого ОСОБА_1 , під час проведення яких вони розповіли про обставини ДТП; висновку судової автотехнічної експертизи по дослідженню технічного стану автомобіля ЗАЗ-110217 (д.н.з. НОМЕР_1 ) від 16 березня 2017 року № 17-21 щодо працездатності і перебування у робочому стані ходової та гальмівної частин указаного автомобіля на момент ДТП, що дозволяло водієві знижувати швидкість автомобіля з відомою йому ефективністю до зупинки; висновку судової транспортно-трасологічної експертизи за фактом наїзду автомобіля ЗАЗ-110217 (д.н.з. НОМЕР_1 ) на пішохода від 17 березня 2017 року № 17-22, відповідно до якого наявне ушкодження в передній частині автомобіля ЗАЗ-110217 є характерним для утворення при контакті з частинами тіла людини; висновку експерта від 19 квітня 2017 року № 242, відповідно до якого мінімальна швидкість руху цього автомобіля на момент ДТП становила близько 62,1-64,9 км/год; висновку автотехнічної експертизи щодо обставин ДТП від 28 квітня 2017 року № 17-404, відповідно до якого з моменту виникнення небезпеки для руху у своїх діях водієві необхідно було керуватися вимогами п. 12.3 ПДР, при цьому за умов, викладених у постанові слідчого про призначення експертизи, водій автомобіля ЗАЗ-110217 мав технічну можливість запобігти наїзду на пішохода, своєчасно застосувавши екстрене гальмування; висновку судово-медичної експертизи від 21 березня 2017 року № 270, відповідно до якого у потерпілого ОСОБА_2 наявні тілесні ушкодження середньої тяжкості (за ознаками тривалого розладу здоров`я), а також іншими письмовими доказами, зміст яких детально відтворено у вироку.

Місцевий суд ретельно дослідив наявні в матеріалах кримінального провадження докази, які отримали належну оцінку, і дійшов обґрунтованого висновку, з яким погодився і апеляційний суд, про те, що в діях ОСОБА_1 наявний склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, оскільки причиною вказаної ДТП були саме порушення ним як водієм вимог п.п. «б» п. 2.3, пунктів 12.3, 12.4 ПДР, які перебувають у прямому причинному зв`язку з наслідками у вигляді завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості пішоходу ОСОБА_2 .

З такими висновками погоджується Верховний Суд.

Твердження засудженого щодо безпідставної відмови місцевим судом у задоволенні клопотань сторони захисту про допит експертів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та проведення інженерно-транспортної експертизи й експертизи по дослідженню обставин ДТП касаційний суд вважає необґрунтованими з огляду на те, що всі клопотання сторони захисту місцевий суд вирішив із дотриманням вимог ст. 350 КПК, прийнявши відповідні рішення - як окремі процесуальні документи, так і постановлені без виходу до нарадчої кімнати, що відображено в журналах судового засідання. Такі рішення є достатньо обґрунтованими.

Так, відповідно до вимог ч. 1 ст. 356 КПК за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз`яснення висновку.

В ході прослуховування аудіозапису судового засідання місцевого суду від 1 лютого 2017 року було встановлено, що захисник заявив клопотання про допит експертів ОСОБА_6 , який проводив автотехнічну експертизу по дослідженню обставин ДТП від 28 квітня 2017 року № 17-404, ОСОБА_7 , який проводив експертизу від 19 квітня 2017 року № 242, та ОСОБА_8 , який проводив експертизу за фактом наїзду автомобіля ЗАЗ-110217 (д.н.з. НОМЕР_1 ) на пішохода від 17 березня 2017 року № 17-22, з метою надання цими експертами додаткових пояснень щодо вихідних даних, взятих до уваги експертами при наданні експертних висновків. Місцевий суд розглянув клопотання сторони захисту та відповідно до вимог ст. 356 КПК відмовив у задоволенні вказаного клопотання, оскільки воно не стосувалося роз`яснення висновків експертів.

Також місцевий суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про проведення інженерно-транспортної експертизи й експертизи по дослідженню обставин ДТП, пославшись на дані протоколу огляду місця ДТП від 29 грудня 2016 року, який було складено у присутності водія ОСОБА_1 за участі понятих і в якому зазначено, що стан покриття проїзної частини, де сталося ДТП, є сухим та чистим. При цьому вказаний протокол був підписаний понятими та жодних заяв чи зауважень під час його складання від учасників не надійшло.

З такими висновками погоджується і Верховний Суд.

Сторона захисту не порушувала питання про допит понятих щодо стану дорожнього покриття на місці ДТП у місцевому суді.

Посилання засудженого на те, що його показання щодо вологого стану покриття проїзної частини дороги, де сталося ДТП, підтверджуються довідкою Миколаївського обласного центру гідрометеорології, є непереконливими, оскільки така довідка в матеріалах кримінального провадження відсутня.

Доводи ОСОБА_1 про ненадання місцевим судом оцінки показанням свідка ОСОБА_4 щодо стану дорожнього покриття та про необґрунтованість відхилення клопотань сторони захисту про виклик у судове засідання свідка ОСОБА_5 , є неспроможними, оскільки показання свідка ОСОБА_4 належним чином були оцінені та відображені в оскаржуваних судових рішеннях. Проте ці показання не є визначальними доказами із урахуванням вищенаведеного.

Також, як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд задовольнив клопотання сторони захисту щодо виклику та допиту в судовому засіданні свідка ОСОБА_5 , проте сторона захисту не забезпечила явку цього свідка в судове засідання місцевого суду.

Що ж стосується висновку судово-медичної експертизи, то він також є належним і допустимим доказом, порядок отримання якого, як і його зміст, відповідають положенням статей 101, 102 КПК. Твердження сторони захисту щодо невідповідності цього доказу вимогам КПК спростував суд апеляційної інстанції, який зазначив, що встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого ОСОБА_2 у ході судово-медичної експертизи відбувалося на підставі його історії хвороби та рентген-знімків.

Доводи у касаційній скарзі засудженого про недопустимість як доказу висновку експерта від 21 березня 2017 року № 270 (щодо виявлених тілесних ушкоджень у потерпілого ОСОБА_2 ) через невідкриття на стадії виконання ст. 290 КПКмедичних документів, на яких ґрунтується експертне дослідження, є безпідставними.

Так, у силу ч. 2 ст. 242 КПК призначення експертизи для встановлення ступеня тяжкості та характеру тілесних ушкоджень є обов`язковим.

Згідно висновку, викладеному у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 51-218кмо19 (справа № 754/14281/17), якщо сторона обвинувачення використала висновок експерта для підтвердження винуватості особи, саме цей висновок із детальним аналізом медичної документації має бути відкрито стороні захисту при виконанні вимог ст. 290 КПК. Водночас захист не позбавлений процесуальної можливості за необхідності клопотати про надання доступу до матеріалів, які досліджував експерт. За відсутності такого клопотання з урахуванням ст. 22 вказаного Кодексу слід розуміти, що сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися на згаданій стадії провадження правом на відкриття їй також і медичної документації. Більш того, таке право може бути реалізовано під час судового чи апеляційного розгляду кримінального провадження, що не суперечить меті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно реєстру матеріалів кримінального провадження висновок судово-медичної експертизи від 21 березня 2017 року № 270 було відкрито стороні захисту в порядку ст. 290 КПК. Сторона захисту не порушувала питання про надання їй доступу до медичної документації, за результатами дослідження якої експерт сформував висновки, ані на стадії досудового розслідування, ані на стадії судового та апеляційного розгляду. Тому суди обґрунтовано визнали цей висновок допустимим доказом.

Доводи про те, що суд при призначенні покарання не врахував необережності самого потерпілого, який переходив дорогу на заборонений сигнал світлофора, чим порушив ПДР, не є прийнятними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій такі висновки не зробили, а касаційний суд не має права досліджувати обставини, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях судів попередніх інстанцій.

Покарання ОСОБА_1 призначено з дотриманням вимог статей 50, 65 КК, воно є справедливим.

При призначенні ОСОБА_1 покарання із застосуванням положень ст. 75 КК місцевий суд, з яким апеляційний суд погодився, урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, що відноситься до злочинів невеликої тяжкості, конкретні обставини його скоєння, характер та спосіб вчиненого.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій урахували й те, що засуджений раніше не був судимий, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання.

Таким чином, місцевий суд урахував відсутність пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин та дані про особу засудженого, що позитивно його характеризують, у тому числі й ті, з якими засуджений пов`язує свої касаційні вимоги.

Враховуючи вищевказане, колегія суддів дійшла висновку, що покарання, призначене засудженому ОСОБА_1 місцевим судом, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення засудженого й попередження вчинення нових злочинів та відповідає вимогам статей 50, 65 КК. Підстав вважати це покарання явно несправедливим через його суворість, не вбачається.

Що стосується доводів у касаційній скарзі про неправильність вирішення цивільного позову в частині стягнення матеріальної шкоди на користь потерпілого із засудженого і невмотивованість рішення місцевого суду в цій частині, то колегія суддів дійшла такого висновку.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

При вирішенні цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, встановити учасників та характер правовідносин, що склалися між ними, з`ясувати розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину, а також визначити порядок її відшкодування.

Цих вимог закону при вирішенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_2 у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 місцевий та апеляційний суди не дотрималися.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що внаслідок вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілому ОСОБА_2 було заподіяно матеріальної шкоди. З метою відшкодування цієї шкоди потерпілий звернувся до ОСОБА_1 та ПрАТ «Європейський страховий союз» із цивільним позовом у межах кримінального провадження.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент вчинення злочину відповідальність ОСОБА_1 було застраховано на підставі договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ним як власником транспортного засобу та ПрАТ «Європейський страховий союз». Згідно з полісом про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності при настанні страхового випадку від 22 березня 2016 року серії АЕ № 9007414 страхова компанія зобов`язується здійснити виплату страхового відшкодування, зокрема, за шкоду, заподіяну життю і здоров`ю потерпілого та його майну, на сумі завданих збитків, але не більше встановленого в договорі ліміту страхової суми: 200 000 грн - за шкоду, заподіяну життю і здоров`ю; 100 000 грн - за шкоду, заподіяну майну.

Згідно із ст. 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 року № 1961-IV (далі - Закон № 1961-IV) у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує в установленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 14-176цс18 (справа № 755/18006/15-ц), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.

Згідно зі ст. 1194 Цивільного кодексу України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Отже, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застраховано за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України № 1961-IV у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у ст. 37) чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди та сумою страхового відшкодування.

Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України № 1961-IV).

Всупереч викладеному незважаючи на наявність договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ОСОБА_1 та ПрАТ «Європейський страховий союз», суд дійшов необґрунтованого висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 154 175 грн у рахунок відшкодування шкоди життю і здоров`ю, а з ПрАТ «Європейський страховий союз» на користь ОСОБА_2 - страхового відшкодування шкоди життю і здоров`ю в розмірі 98 000 грн.

Указане залишилось без уваги суду апеляційної інстанції, який не виправив цих помилок місцевого суду та необґрунтовано погодився з визначеним районним судом порядком відшкодування потерпілому, заподіяної злочином матеріальної шкоди.

З урахуванням наведеного вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду в частині задоволення цивільного позову потерпілого ОСОБА_2 підлягають скасуванню з призначенням в цій частині нового розгляду у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.

Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 5 травня 2018 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року щодо ОСОБА_1 в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_2 скасувати і призначити в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

У решті вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Т.В. Матієк О.П. Могильний В.В. Наставний