Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 159/1642/17

провадження № 51-538км18

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючої Григор'євої І. В.,

суддів: Бущенка А. П., Голубицького С. С.,

за участю:

секретаря судового засідання Зінорук В. В.,

прокурора Ткачук Г. В.,

розглянула в судовому засіданні касаційні скарги: засудженого ОСОБА_1 на вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 2 листопада 2017 року, прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, на зазначену ухвалу у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014030110000369, щодо

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК.

Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені обставини

За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 2 листопада 2017 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Стягнуто з ОСОБА_1: на користь фінансового управління виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області та Департаменту фінансів Волинської області державної адміністрації у рахунок відшкодування витрат, понесених закладами на лікування потерпілого, - 1 917,54 та 7 150,72 грн відповідно; на користь потерпілого ОСОБА_2 витрат на правову допомогу - 20 119,63 грн; на користь держави у рахунок відшкодування процесуальних витрат 14 730,48 грн.

Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.

Судом ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин, викладених у вироку, керуючи транспортним засобом, порушив правила безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.

Як установив суд, 25 квітня 2014 року близько 23:30 ОСОБА_1, керуючи автомобілем ВАЗ-2107 (державний номерний знак НОМЕР_1), рухаючись на вул. Володимирській у м. Ковелі, порушив вимоги пунктів 2.3, 12.3, 12.4б, 10.1 Правил дорожнього руху, внаслідок чого на перехресті вулиць Володимирська та Княгині Ольги в зоні дії дорожніх знаків 5.35.1 і 5.35.2 («пішохідний перехід») вчинив наїзд на ОСОБА_4, заподіявши цим потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.

Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить на підставах, передбачених пунктами 1, 3 ч. 1 ст. 438 КПК, змінити постановлені щодо нього судові рішення і пом'якшити захід примусу, застосувавши положення ст. 75 КК, а в частині стягнення витрат на правову допомогу провадження закрити. Аргументуючи свою позицію, засуджений зазначає, що вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, визнав вину та щиро розкаявся, добровільно відшкодував завдану злочином шкоду (сплатив понад 3 000 дол. США). На думку скаржника, наявні у справі пом'якшуючі обставини та дані про його особу, яких суди не врахували повною мірою, слугують підставами для застосування до нього інституту умовного звільнення. На думку ОСОБА_1, суд також неправомірно стягнув із нього на користь потерпілого витрати на правову допомогу.

Крім того, у скарзі ОСОБА_1 повідомляє про те, що він не бажає брати участь у касаційному розгляді.

На вказану касаційну скаргу потерпілий ОСОБА_2 подав заперечення, в яких, наголошуючи на тому, що попри тривале лікування ОСОБА_4 та необхідність надання останньому постійної сторонньої допомоги, засуджений після червня 2014 року не відшкодовував таких витрат, а тому немає підстав для пом'якшення призначеного покарання.

У касаційній скарзі прокурор просить на підставі ч. 1 ст. 438 КПК скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. Сторона обвинувачення зазначає, що суд апеляційної інстанції у своєму рішенні не навів належних обґрунтувань щодо призначення ОСОБА_1 покарання в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 286 КК. За твердженням скаржника, згаданий суд залишив поза увагою допущені місцевим судом порушення приписів статей 50, 65 КК, що потягло за собою м'якість заходу примусу. На переконання прокурора, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

На зазначену скаргу захисник Романік О.О. в інтересах засудженого ОСОБА_1 подав заперечення, в яких із наведенням аргументів стверджує про необґрунтованість заявлених прокурором касаційних вимог. Зазначає про можливість призначення його підзахисному покарання із застосуванням ст. 75 КК.

Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду. Клопотань про його відкладення не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції прокурор не підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення й заперечив обґрунтованість касаційних вимог засудженого.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, а також доводи, викладені в касаційних скаргах й у поданих на них запереченнях, колегія судів дійшла висновку, що касаційні скарги слід залишити без задоволення з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає оспорювані рішення в межах касаційних скарг, у яких не заперечується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення та правильність його кваліфікації за ч. 2 ст. 286 КК.

Доводи скаржників щодо порушення загальних засад призначення покарання та щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, на думку колегії суддів, є необґрунтованими.

Як випливає із законодавчих приписів, значення заходу примусу для досягнення його мети (ст. 50 КК) визначається не лише його суворістю, а й справедливістю. Домірність покарання за злочин є проявом справедливості як однієї з основоположних засад кримінального провадження.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

Відповідно до ст. 75 КК її положення застосовуються лише в тому випадку, коли суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, має обґрунтовані підстави для висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

У цьому кримінальному провадженні, як убачається з його матеріалів, саме наведеними законодавчими приписами керувався суд першої інстанції при виборі засудженому заходу примусу та порядку його відбування.

Так, призначаючи засудженому покарання, місцевий суд, із висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, врахував, що вчинений ОСОБА_1 злочин за класифікацією - тяжкий, а за формою вини є необережним. Крім того, суд узяв до уваги всі дані про особу винного та обставини, які мають правове значення, у тому числі ті, на які містяться посилання у скаргах сторони захисту та обвинувачення. Зокрема, не залишилося без оцінки суду те, що ОСОБА_1 вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, після дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) викликав швидку допомогу та працівників поліції, добровільно частково відшкодував потерпілому заподіяну злочином шкоду. Установивши пом'якшуючі покарання обставини та відсутність обставин протилежного змісту, суд також зважив на те, що ДТП сталася в зоні пішохідного переходу і внаслідок цієї пригоди потерпілий був позбавлений можливості пересуватися самостійно, потребує стороннього догляду та тривалого лікування, а ОСОБА_1 припинив надавати йому матеріальну допомогу.

Врахувавши всі обставини, які мають правове значення, суд із додержанням принципу індивідуалізації відповідальності, з огляду також на особливості кримінального правопорушення призначив ОСОБА_1 основне покарання у мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 286 КК, яке належить відбувати реально. При цьому суд обґрунтовано визнав за неможливе досягти мети заходу примусу без ізоляції засудженого від суспільства.

Застосування від імені держави до особи, визнаної винною, заходу примусу відноситься до дискреційних повноважень суду, які було реалізовано при постановленні вироку в цьому провадженні. Правових підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через суворість, або м'якість і таким, що є недостатнім для досягнення його мети, колегія суддів не вбачає.

Таким чином, посилання в касаційних скаргах на невідповідність обраного судом ОСОБА_1 заходу примусу ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого є неспроможними.

Положеннями ч. 1 ст. 124 КПК установлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. До таких витрат відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 118 цього Кодексу належать витрати на правову допомогу. Правовою підставою відшкодування таких витрат є договір, укладений між потерпілим та адвокатом-представником, а також документи, що з одного боку процесуально підтверджують надання правових послуг представником, а з іншого боку свідчать про сплату вартості зазначеної правової допомоги.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, між потерпілим ОСОБА_2 та адвокатом Швораком П.Г. 11 червня 2014 року було укладено договір про надання останнім правової допомоги (а. с. 62). Упродовж досудового розслідування та судового розгляду цей адвокат здійснював представництво інтересів потерпілого. До постановлення обвинувального вироку 27 червня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про стягнення з ОСОБА_1 здійснених ним процесуальних витрат у розмірі 20 119,63 грн, які підтвердив документально (належно завірені акт-прийомки робіт (наданих послуг) та квитанція до прибуткового касового ордера а. с. 176, 175).

Отже, стягуючи із засудженого на користь потерпілого вказану суму в рахунок відшкодування понесених витрат на правову допомогу, суд діяв відповідно до вимог закону, а доводи в касаційній скарзі про неправомірність такого рішення є необґрунтованими.

Крім того, аналогічні за змістом доводи щодопорушення загальних засад призначення покарання як щодо його надмірної суворості, так і невиправданої м'якості, а також щодо неправомірності стягнення витрат на правову допомогу були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який належно розглянув подані апеляційні скарги засудженого, представника потерпілого та прокурора і вмотивовано відмовив у їх задоволенні, навівши докладне обґрунтування прийнятого рішення. Ухвала апеляційного суду не суперечить положенням ст. 419 КПК.

Істотних порушень норм права, які тягнуть за собою зміну постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень або обов'язкове скасування оскаржуваної ухвали при розгляді кримінального провадження в суді касаційної інстанції, не встановлено.

Тому подані касаційні скарги слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів

у х в а л и л а:

Вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 2 листопада 2017 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого та прокурора - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню не підлягає.

С у д д і:

А. П. Бущенко І.В. Григорєва С. С. Голубицький