Історія справи

Постанова ККС ВП від 03.07.2019 року у справі №273/1053/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2019 року

м. Київ

справа № 273/1053/17

провадження № 51-8914км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Матієк Т. В., Яковлєвої С. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Миколюка Я. О.,

прокурора Опанасюка О. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2018 року в межах кримінального провадження № 12017060110000201 за обвинуваченням

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Нова Чорторія Любарського району Житомирської області, жителя АДРЕСА_1 ), такого, що не має судимостей,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Баранівського районного суду Житомирської області від 16 травня 2018 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 125 КК до покарання у виді громадських робіт на строк 160 годин.

Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2200 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 5000 грн - моральної шкоди.

В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.

Згідно з установленими судом першої інстанції обставинами ОСОБА_2 визнано винуватим і засуджено за те, що він 21 червня 2017 року приблизно о 15:30, перебуваючи у гаражному приміщенні на АДРЕСА_2 , на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин ударив двічі кулаком правої руки по голові ОСОБА_1 , який був всередині оглядової ями та розбирав опалубку. Після цього, ОСОБА_2 схопив обома руками ОСОБА_1 за одяг і, витягнувши його з оглядової ями, кулаками обох рук п`ять разів вдарив потерпілого по голові і тулубу та один раз правою ногою по спині ззаду. В результаті дій ОСОБА_2 потерпілому ОСОБА_1 було заподіяно легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я.

Апеляційний суд Житомирської області ухвалою від 25 липня 2018 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 без змін.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі потерпілий ОСОБА_1 , посилаючись на допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного ОСОБА_2 покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі через м`якість, а також неправильне вирішення цивільного позову, просить скасувати ухвалу апеляційного суду й призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, потерпілий вказує на те, що апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без змін, а його апеляційну скаргу без задоволення, належним чином не проаналізував викладених в ній доводів та не навів підстав, на яких визнав ці доводи необґрунтованими. Так, на його думку, апеляційний суд безпідставно погодився із висновком місцевого суду про наявність обставин, установлених ст. 66 КК, що пом`якшують покарання ОСОБА_2 , а саме щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, а тому вважає, що ОСОБА_2 призначено покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого ним злочину та його особі через м`якість. Також ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд не дав вичерпної відповіді на доводи його апеляційної скарги про неправильне вирішення місцевим судом цивільного позову в частині стягнення суми матеріальних збитків. Крім того, звертає увагу, що доводи його апеляційної скарги про безпідставне залишення місцевим судом без розгляду його скарги на постанову прокурора Новгород-Волинської місцевої прокуратури від 30 червня 2017 року через неправильне застосування, на думку потерпілого, місцевим судом положень статей 303, 314-316 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) взагалі залишилися поза увагою апеляційного суду. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор, навівши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційної скарги потерпілого і просив залишити її без задоволення, а постановлені у кримінальному проваджені судові рішення - без зміни.

На адресу Верховного Суду надійшло клопотання потерпілого ОСОБА_1 , в якому він просить розглянути подану ним касаційну скаргу за його відсутності.

Засуджений ОСОБА_2 та його захисник Головня В. П., подали заяви, в яких вони, також зазначили про здійснення касаційного розгляду за їх відсутності.

У своїх письмових запереченнях на касаційну скаргу потерпілого засуджений ОСОБА_2 та його захисник Головня В. П., кожен окремо, посилаючись на безпідставність викладених в касаційній скарзі доводів, просять залишити її без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2018 року - без зміни.

Мотиви суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При перевірці доводів, наведених у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатись у рішення судів нижчих ланок.

При перевірці судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.

Зокрема такі висновки місцевий суд обґрунтував показаннями обвинуваченого ОСОБА_2 , свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , даними, що містяться у протоколах слідчих дій, висновку експерта від 22 червня 2017 року № 1317 та іншими письмовими доказами.

Оцінивши усі зібрані докази відповідно до ст. 94 КПК з точки зору їх належності та допустимості, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у заподіянні потерпілому ОСОБА_1 умисних легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, і правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 125 КК.

Апеляційний суд перевірив ці висновки місцевого суду, визнав їх обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд.

Твердження в касаційній скарзі потерпілого ОСОБА_1 про невідповідність призначеного ОСОБА_2 покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі через м`якість є безпідставними з огляду на таке.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Статті 65-73 КК є кримінально-правовими нормами, що визначають загальні засади та правила призначення покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже зазначав Верховний Суд раніше, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені змістом статей 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № № 753/24474/15-к та інші).

Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд звертає увагу на те, що, суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_2 покарання врахував: характер та ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, особу засудженого, котрий визнав свою вину, щиро розкаявся, одружений, за місцем проживання характеризується позитивно, раніше не судимий, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває. При цьому суд, врахувавши, що ОСОБА_2 свою вину у вчиненні інкримінованого йому злочину визнав повністю, надав показання, які відповідають обставинам, викладеним в обвинувальному акті, попросив вибачення в потерпілого, правильно визнав щире каяття ОСОБА_2 та його активне сприяння розкриттю злочину як обставини, що пом`якшують покарання, та не встановив обставин, що його обтяжують.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених Кримінальним кодексом України, і дійшов правильного висновку про необхідність призначення засудженому покарання в межах санкції статті, за якою його засуджено. Своє рішення місцевий суд належним чином мотивував.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені потерпілим в апеляційній скарзі, щодо необґрунтованого визнання обставин, що пом`якшують покарання ОСОБА_2 , та невідповідності призначеного останньому покарання тяжкості вчиненого ним злочину та його особі через м`якість і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог в цій частині, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що висновок суду першої інстанції, залишений без змін апеляційним судом, в частині визначення виду і розміру призначеного засудженому покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, а тому Верховний Суд, не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через м`якість.

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Статтею 400 ЦПК визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, відповідно до положень статей 433, 438 КПК та ст. 400 ЦПК Верховний Суд не перевіряє доводів, наведених в касаційній скарзі потерпілого, в частині неповноти судового розгляду та його незгоди з наданою судом оцінкою доказам при вирішенні цивільного позову, оскільки перевірка цих обставин не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 129, абз. 7 п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому, про що у вироку зазначаються відповідні підстави.

Частиною 1 ст. 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Потерпілий ОСОБА_1 у кримінальному провадженні заявив цивільний позов про стягнення на його користь 24 841 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 60 000 грн - моральної шкоди. В подальшому потерпілий подав до місцевого суду заяву, в якій просив зменшити суму відшкодування моральної шкоди з 60 000 грн до 20 000 грн.

Визначаючи розмір заподіяної ОСОБА_1 майнової шкоди, місцевий суд дослідив і перевірив надані потерпілим докази на підтвердження понесених ним матеріальних збитків і дійшов висновку про необхідність стягнення із засудженого ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми матеріальних збитків у розмірі 2200 грн, оскільки ці витрати були понесені потерпілим підтверджуються дослідженими фіскальними чеками та актом про надання медичних послуг для пацієнта від 11 липня 2017 року.

Водночас, частково задовольняючи заявлені потерпілим цивільні вимоги в частині стягнення матеріальних збитків, суд першої інстанції зазначив, що він не бере до уваги надані потерпілим товарні чеки, оскільки з них не зрозуміло, де потерпілий проходив лікування та що безпосередньо лікував. При цьому потерпілий не надав суду доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між заподіяними йому тілесними ушкодженнями та лікуванням і протезуванням зубів.

Такі висновки суду першої інстанції були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, за результатом, якої апеляційний суд не встановив підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду в частині вирішення цивільного позову, навівши аргументи та підстави прийнятого рішення.

Також відповідно до ст. 23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

При цьому моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Розглядаючи вимоги цивільного позову в частині стягнення моральної шкоди, місцевий суд, врахувавши, що ОСОБА_1 внаслідок вчинення щодо нього злочину зазнав певних фізичних страждань, та виходячи із принципів розумності та справедливості, дійшов правильного висновку, що заявлена ним сума моральної шкоди є завищеною, а тому обґрунтовано зменшив її до 5 000 грн.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення цивільного позову є обґрунтованими і вмотивованими, тоді як переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду в цій частині, потерпілий у касаційній скарзі не навів.

Що стосується посилання ОСОБА_1 про неправильне застосування місцевим судом положень ст. 303 КПК, в частині безпідставного, на його думку, залишення без розгляду його скарги на постанову прокурора від 30 червня 2017 року, якою відмовлено потерпілому у зміні правової кваліфікації дій ОСОБА_2 з ч. 2 ст. 125 КК на ч. 2 ст. 161 КК, Верховний Суд зазначає наступне.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що під час досудового розслідування потерпілий ОСОБА_1 подав слідчому слідчого відділу Баранівського відділення поліції Новгород-Волинського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Житомирській області та прокурору Новгород-Волинської місцевої прокуратури клопотання про виконання процесуальних дій, в якому просив змінити кваліфікацію дій ОСОБА_2 на ч. 2 ст. 161 КК або ч. 2 ст. 15 п. 14 ч. 2 ст. 115 КК.

За наслідками розгляду цього клопотання, слідчий СВ Баранівського ВП Новгород-Волинського відділу поліції ГУ НП в Житомирській області та прокурор Новгород-Волинської місцевої прокуратури постановами від 30 червня 2017 року відмовили у задоволені клопотання потерпілого ОСОБА_1 про виконання процесуальних дій.

Не погоджуючись з указаними рішеннями ОСОБА_1 у підготовчому судовому засіданні у суді першої інстанції подав скаргу, в якій просив скасувати постанови слідчого та прокурора від 30 червня 2017 року.

За результатом проведення підготовчого судового засідання місцевий суд постановив ухвалу від 17 жовтня 2017 року, якою серед іншого відмовив у задоволенні скарги ОСОБА_1 на вищезгадані постанови слідчого та прокурора, з мотивів того, що ці постанови не підлягають оскарженню під час підготовчого судового засідання.

Положеннями ч. 2 ст. 303 КПК, на які посилається потерпілий у своїй касаційній скарзі, як на обґрунтування незаконного, на його думку, залишення без розгляду його скарги на постанову прокурора, визначено, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора (ніж ті, що зазначені в частині 1 цієї статті) не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу.

Отже, положення ч. 2 ст. 303 КПК не містять імперативної вимоги щодо обов`язкового розгляду по суті будь-яких скарг у підготовчому судовому засіданні, а лише вказують на можливість такого розгляду з урахуванням завдань підготовчого провадження, повноважень суду та з дотриманням правил, передбачених статтями 314-318 КПК (зокрема, на це указує використане законодавцем формулювання «можуть бути предметом розгляду», а не «розглядаються» чи «підлягають розгляду» тощо, а також пряме відсилання до правил статей 314-316 КПК).

Так відповідно до ч. 3 ст. 314 КПК у підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти такі рішення: 1) затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 цього Кодексу; 2) закрити провадження у випадку встановлення підстав, передбачених пунктами 4-8, 10 частини першої або частиною другою статті 284 цього Кодексу; 3) повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам цього Кодексу; 4) направити обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження; 5) призначити судовий розгляд на підставі обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру; 6) доручити представнику персоналу органу пробації скласти досудову доповідь.

Статтею 315 КПК визначені ті питання, які вирішує суд з метою підготовки до судового розгляду. Зокрема: 1) визначає дату та місце проведення судового розгляду; 2) з`ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно здійснювати судовий розгляд; 3) з`ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді; 4) розглядає клопотання учасників судового провадження про: здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту; витребування певних речей чи документів; здійснення судового розгляду в закритому судовому засіданні; 5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що підготовче судове засідання в судовому провадженні є обов`язковою, самостійною стадією кримінального процесу, основною метою проведення якого є визначення судом можливості на законних підставах призначити кримінальне провадження до судового розгляду.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

Таким чином посилання скаржника на те, що місцевий суд безпідставно залишив без розгляду його скаргу на постанову прокурора від 30 червня 2017 року, якою відмовлено потерпілому ОСОБА_1 у зміні правової кваліфікації дій ОСОБА_2 з ч. 2 ст. 125 КК на ч. 2 ст. 161 КК, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки місцевий суд здійснював підготовку до судового розгляду та сам судовий розгляд в межах пред`явленого органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачення, а саме у вчинені останнім злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК. Кримінальний процесуальний закон не надає повноважень суду до ухвалення вироку чи іншого рішення по суті справи перевіряти правильність визначення прокурором обсягу обвинувачення, зобов`язувати його змінювати цей обсяг, у тому числі й у сторону збільшення, повертати за наслідком підготовчого судового засідання обвинувальний акт у зв`язку з неправильною кваліфікацією дій обвинуваченого тощо. Визначення обсягу обвинувачення при направленні обвинувального акту до суду належить виключно до повноважень прокурора.

У зв`язку з цим Верховний Суд не вбачає підстав вважати, що саме по собі ненадання апеляційним судом чіткої відповіді на цей конкретний довід апеляційної скарги знівелювало гарантовані процесуальним законом права потерпілого та настільки вплинуло на справедливість апеляційного розгляду в цілому, щоб вважати це істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке було б підставою для скасування ухвали апеляційного суду. Тим більше, що апеляційний суд розглянув доводи апеляційної скарги потерпілого про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_2 .

Таким чином Верховний Суд дійшов висновку, що потерпілий ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі не навів переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність постановленої за результатом апеляційного розгляду, ухвали суду апеляційної інстанцій.

З огляду на викладене під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування або зміни судового рішення.

Враховуючи наведене і, керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд, дійшов висновку, що касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2018 року - без зміни.

На цих підставах Верховний Суд ухвалив:

Касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2018 року щодо ОСОБА_2 - без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

М. В. Мазур Т. В. Матієк С. В. Яковлєва