Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2019 року

м. Київ

cправа № 910/14179/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В., за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І., та представників: позивача: Ваги Ю.В., відповідача: Мамедової О. Л ., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "999" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2019 у справі № 910/14179/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "999" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮСТІС-ГРУП" про стягнення 2 808 040, 50 грн., що є еквівалентом 100 000 дол. США, ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "999" звернулось до господарського суду з позовом, в якому просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮСТІС-ГРУП" 2 808 040, 50 грн., що є еквівалентом 100 000 дол. США. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не виконано умови договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника з урахуванням змін, внесених додатковою угодою № 1 від 27.12.2016, а саме, не перераховано обумовлену договором суму, строк оплати якої настав 07.07.2018.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.01.2019 (суддя Блажівська О.Є.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2019 (судді Мартюк А.І., Зубець Л.П., Калатай Н.Ф.), у задоволені позовних вимог відмовлено.

Під час розгляду справи судами встановлено, що 27.12.2016 позивач та відповідач уклали Договір про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника №27/12-16фз (далі - Договір), відповідно до умов якого позивач доручає відповідачу на умовах, визначених цим Договором, виконати функції замовника, а відповідач зобов`язується належним чином виконувати зазначені функції та відповідні зобов`язання, забезпечити фінансування будівництва об`єкта за власний рахунок та/або із залученням коштів третіх осіб відповідно до умов цього Договору. Для цього позивач надає відповідачу будівельний майданчик за актом (Додаток №1) та всі належні йому функції замовника, за винятком права продажу третім особам (фізичним/юридичним) майнових прав на частини об`єкта, що належать позивачу відповідно до розділу 5 Договору, а відповідач здійснює всі необхідні дії для будівництва об`єкта, продажу прав на частини об`єкта, що належать відповідачу відповідно до розділу 5 Договору третім особам (фізичним/юридичним), оформлення за сторонами та/або третіми особами прав власності на частини об`єкта відповідно до умов договору та законодавства, а також має право здійснювати всі інші дії, які є необхідними для досягнення мети за даним договором. Відповідно до п. 2.2 Договору відповідач зобов`язаний передати позивачу майнові права на частини об`єкта у порядку, визначеному розділом 5 цього Договору. Пунктом 2.5 договору визначено, що сторони домовились розподілити між собою майнові права в об`єкті будівництва згідно з розділом 5 цього Договору. За умовами розділу 5 Договору результатом виконання даного договору є завершений будівництвом та прийнятий в експлуатацію об`єкт. Сторони розподіляють між собою майнові права у наступних частинах: позивач отримує у власність майнові права на частину житлової площі об`єкта, що складає 7% від житлової площі об`єкта за цим договором. Відповідач отримує у власність майнові права на залишкову частину площі від загальної площі об`єкта за цим договором. Всі розрахунки між сторонами за цим договором виконуються шляхом отримання ними своїх частин об`єкта.

Також суди встановили, що одночасно з укладенням Договору його сторони підписали додаткову угоду до Договору (далі - Додаткова угода), якою внесли зміни до розділу 5 Договору, виклавши його у такій редакції:

"5.1. Результатом виконання даного Договору є завершений будівництвом та прийнятий в експлуатацію Об`єкт. 5.2. Сторона-2 на підтвердження намірів щодо належного виконання умов Договору перераховує Стороні- 1 суму у розмірі 8160000 (вісім мільйонів сто шістдесят тисяч) гривень 00 копійок (1 долар США = 27,20 гривень), що є еквівалентом 300 000 доларів США, згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день підписання Договору (1 долар = 25,396 гривень) на наступним графіком: до 07.07.2018 еквівалент у гривні 100000,00 доларів США згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день здійснення проплати; до 07.08.2018 еквівалент у гривні 100000,00 доларів США згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день здійснення проплати; до 07.09.2018 еквівалент у гривні 100000,00 доларів США згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день здійснення проплати. 5.3 Сторони розподіляють між собою майнові права у наступних частинах: 5.3.1. Сторона- 1 отримує у власність майнові права на частину житлової площі Об`єкта, що складає 7% (сім) від Загальної житлової площі Об`єкта по цьому Договору. 5.3.2. Сторона-2 отримує у власність майнові права на залишкову частину площі від Загальної площі Об`єкта по цьому Договору. 5.4. Всі розрахунки між Сторонами за цим Договором виконуються шляхом отримання ними своїх Частин Об`єкта з врахуванням положень пункту 5.2. Договору."

У зв`язку з тим, що відповідачем не сплачено погоджені Додатковою угодою кошти, позивач звернувся з цим позовом.

Досліджуючи правову природу вказаних коштів, суди обох інстанцій врахували, що за умовами Договору вони мали бути сплачені відповідачем на підтвердження своїх намірів щодо належного виконання його умов, у зв`язку з чим дійшли висновків, що в даному випадку таке грошове зобов`язання відповідача не кореспондується з жодним зобов`язанням позивача, а є лише підтвердженням наявності (або відсутності) певного наміру. Враховуючи викладене, суди дійшли висновків, що таке зобов`язання не можна вважати елементом розрахунків між сторонами.

Водночас, за висновками судів обох інстанцій, відповідна сума не є забезпеченням зобов`язання, врегульованим главою 49 ЦК України, оскільки визначальною рисою відповідного засобу має бути його направленість на належне виконання боржником своїх зобов`язань та реальна можливість кредитора відновити за рахунок таких коштів свої права у випадку їх порушення боржником. Оскільки обов`язок зі сплати спірної суми коштів договором не залежить від належного або неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань, жодних підстав для повернення вказаної суми договором не передбачено, суди обох інстанцій дійшли висновку, що спірна сума не може вважатись засобом забезпечення зобов`язання.

За таких обставин, враховуючи, що сторони не визначили в укладеному Договорі правову природу спірної суми, а з їх пояснень виплаває різне тлумачення вказаної умови Договору, при цьому чинні акти законодавства не передбачають умов сплати відповідних коштів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність застосування принципу сontra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав), за яким особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови.

Зважаючи на те, що вказана умова Договору неясного змісту включена до Додаткової угоди саме за ініціативи позивача, суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого господарського суду про необхідність її розуміння на користь відповідача, а відтак про відсутність достатніх правових підстав для стягнення з відповідача заявлених позивачем грошових коштів. Водночас, судами зроблено висновок, що умова Договору, якою передбачено сплату спірної суми коштів, свідчить лише про намір укласти угоду про забезпечення виконання зобов`язання.

Також судами обох інстанцій зазначено, що встановлені чинним законодавством принципи свободи договору та самостійного визначення його умов, не є безмежними, оскільки мають узгоджуватись із загальними правилами цивільних і господарських правовідносин.

Не погоджуючись з судовими рішеннями у даній справі, позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, на однобічну та несправедливу оцінку умов укладеного договору, на помилкове тлумачення принципів чинного законодавства та на безпідставне звільнення відповідача від обов`язку виконати прийняте на себе договірне зобов`язання.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач заперечує проти задоволення вимог позивача, висловлює свою позицію про правильність та обґрунтованість висновків судів обох інстанцій та просить оскаржувані рішення залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представників сторін, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, причиною виникнення спору з приводу виконання договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника стало, в тому числі, різне тлумачення сторонами умов п. 5.2 Договору в редакції Додаткової угоди.

Так, за доводами позивача, вказаним пунктом договору встановлено безумовний обов`язок відповідача сплатити кошти в забезпечення належного виконання ним Договору, який мав істотне та вирішальне значення під час вчинення відповідного правочину, оскільки таким чином фактично захищав останнього від ризиків настання наслідків неналежного виконання відповідачем договірних зобов`язань, а саме, недобудови об`єкта нерухомості на належній позивачу земельній ділянці.

У свою чергу відповідач стверджує, що вказаний пункт додаткової угоди направлений на майбутнє закріплення переважного права позивача на задоволення своїх вимог у разі неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань; вважає вказану суму заставою, яку сторони тільки планували погодити після початку будівництва та з`ясування дійсного попиту на ринку нерухомості, тому у додатковій угоді вказали лише про свої відповідні наміри. Тобто, за доводами відповідача, погодження сторонами наміру узгодити в майбутньому відповідний засіб забезпечення зобов`язання у вигляді сплати відповідачем заставних коштів, не породжує в даному випадку жодних прав чи обов`язків сторін, оскільки відповідного договору між сторонами не укладено.

В своїй касаційній скарзі позивач підтвердив існування невизначеності в розумінні змісту відповідної умови договору навіть у власній позиції, оскільки стверджує про безумовність комерційного зобов`язання відповідача зі сплати вказаних коштів, яке випливає з факту підписання договору, та про те, що така сума є одночасно передбаченим ст. 546 ЦК України іншим видом забезпечення виконання зобов`язання.

Статтею 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Як вбачається зі змісту п.п. 1.1.3, 2.1, 5.2 Договору, метою його укладення визначено будівництво, прийняття в експлуатацію та отримання у власність майнових прав на частини житлових будинків з об`єктами соціально-культурного призначення та підземним паркінгом, тобто за своєю юридичною природою він є договором про інвестиційну діяльність.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність", інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та/або досягається соціальний та екологічний ефект. Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність забезпечується шляхом реалізації інвестиційних проектів і проведення операцій з корпоративними правами та іншими видами майнових та інтелектуальних цінностей.

Зміст п. 2.1 Договору свідчить, що вкладом позивача є будівельний майданчик та всі належні йому функції замовника, а вкладом відповідача - всі необхідні дії для будівництва об`єкта, в тому числі фінансування будівництва об`єкта за власний рахунок та/або із залученням коштів третіх осіб відповідно до умов договору.

Відповідно до п. 3.1.3 Договору позивач протягом 10 календарних днів з моменту його підписання зобов`язаний надати відповідачу будівельний майданчик за актом для здійснення будівництва об`єкта.

З аналізу погоджених в Договорі та Додатковій угоді умов вбачається, що передача будівельного майданчика відповідачу здійснюється незалежно від сплати ним спірної суми коштів. Також, за умовами договору, виникнення у відповідача права та обов`язку приступити до виконання договору, отримати дозвільну та іншу необхідну для будівництва документацію, а також розпочати саме будівництво, тобто фактично підтвердити свій намір виконати договір, обумовлено лише фактом укладення Договору та передачею йому Будівельного майданчика за актом. При цьому, перший платіж на підтвердження наміру виконати Договір відповідач має сплатити через півтора роки після початку виконання Договору.

Отже, зі змісту укладених між сторонами справи Договору та Додаткової угоди випливає, що сплата визначеної в п. 5.2 Додаткової угоди суми грошових коштів є обов`язком відповідача, що не кореспондується з будь-яким обов`язком позивача. Тобто, сплата цих коштів не є елементом розрахунків. Дотримання відповідачем спірної умови мало би підтвердити його намір виконати Договір. При цьому, наслідки не сплати таких коштів Договором не передбачено, відтак, можливість їх стягнення в примусовому порядку має розглядатись з урахуванням загальних положень про зобов`язання та дійсної правової природи відповідної суми.

Так, ст. 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, однак це право не є безмежним, оскільки воно має реалізовуватись із врахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За висновком колегії суддів касаційної інстанції, встановлення умови, за якою підтвердження наміру належного виконання інвестиційного договору відбувається більше ніж через півтора роки після початку фактичного виконання договору обома сторонами, суперечить встановленому ст. 627 ЦК України принципу розумності.

Згідно зі ст. 4 ГПК України, юридичні особи мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Таким чином, захисту підлягають не будь-які права та інтереси, а лише ті, які відповідають приписам чинного законодавства.

За висновком колегії суддів касаційної інстанції, чинне законодавство не містить приписів, які б дозволили ідентифікувати правову природу спірного зобов`язання відповідача, як і не містить норм, що надають суду право примусити сторону договірних правовідносин вчинити дії для підтвердження свого наміру виконати договір.

Щодо посилання скаржника на те, що встановленням обов`язку відповідача сплатити спірні кошти сторони фактично змінили ціну договору, то колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 632 ЦК України, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Отже, якщо погодитись з доводами позивача про те, що спірні кошти є безумовним комерційним зобов`язанням відповідача, тобто платою за передачу йому функцій замовника, можливість її встановлення після підписання, тобто вже після фактичної передачі функцій, є неприпустимим в силу прямої вказівки закону.

Неможливо також погодитись з доводами скаржника про те, що сплата коштів на підтвердження намірів щодо належного виконання умов договору, є іншим незабороненим законодавством засобом забезпечення виконання зобов`язання, передбаченим ч. 2 ст. 546 ЦК України, оскільки аналіз положень глави 49 ЦК України свідчить, що під забезпеченням зобов`язання слід розуміти сукупність заходів, реально направлених на належне виконання умов договору, тобто на стимулювання боржника до здійснення виконання та/або які іншим чином гарантують захист майнового інтересу кредитора у разі порушення боржником своїх зобов`язань. Ключовою відмінністю такого правового інституту є обов`язкова пов`язаність можливого настання негативних для боржника майнових наслідків виключно з фактом порушення ним основного зобов`язання. Проте Договором та Додатковою угодою не встановлено будь-яких умов, з настанням яких у позивача виникає право на отримання спірних коштів, не погоджено підстав для повернення вказаних коштів, відповідна умова не пов`язана із реальним результатом діяльності відповідача щодо виконання договору.

Враховуючи невизначеність правової природи спірних коштів, суд апеляційної інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку, що для вирішення спору у даній справі необхідно керуватись принципом сontra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Позивач не заперечує, а навпаки у поданій касаційній скарзі наполягає на тому, що вказані зміни до договору внесені за його ініціативою. За таких обставин, враховуючи суперечливість доводів обох сторін щодо дійсних намірів та мети укладення, тлумачити спірну умову договору необхідно проти позивача.

Наведене свідчить, що відмовляючи в позові з мотивів суперечливості його підстав, суди попередніх інстанцій ухвалили обґрунтовані та законні рішення, тому підстави для їх скасування, як і підстави для задоволення касаційної скарги, у даній справі відсутні.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "999" залишити без задоволення, постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2019 у справі № 910/14179/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С.К. Судді:Волковицька Н.О. Случ О.В.