ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 914/4127/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Краснов Є.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

ОГП: Сельська О.З.,

позивача-1: Фартушна В.Л.,

позивача-2: не з`явились,

позивача-3: не з`явились,

відповідача-1: Пастернак П.І.,

відповідача-2: Семиренко П.Я.,

третьої особи: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.02.2023

та рішення Господарського суду Львівської області від 04.07.2022

у справі № 914/4127/21

за позовом керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі:

1. Кабінету Міністрів України;

2. Національної академії наук України;

3. Львівської обласної державної адміністрації

до:

1. Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України;

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Едбуд-Львів"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні

позивачів: Міністерства культури та інформаційної політики України

про визнання недійсним договору та додаткових угод до цього договору,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2021 року керівник Львівської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Львівської обласної державної адміністрації та Національної академії наук України до Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України, Товариства з обмеженою відповідальністю «Едбуд-Львів» (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Міністерства культури та інформаційної політики України) про визнання недійсним договору та додаткових угод до нього.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначав, що відповідачами укладено договір про ремонтно-реставраційні роботи та будівництво по вул. Горбачевського, 19 та вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові. Стверджував про наявність підстав недійсності спірного договору з посиланням на норми ст.ст. 203 215 235 ЦК України, оскільки укладений договір є удаваним, хоча фактично сторони уклали договір про спільну діяльність з порушенням порядку його погодження. Обґрунтовуючи наявність порушення інтересів держави та підстав представництва прокурора у даній справі зазначав, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», ст.ст. 1, 24 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», норм Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», ст.ст. 122 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та ст. 137 Господарського кодексу України (далі- ГК України) позивачі є уповноваженими органами на захист держави у спірних правовідносинах, а тому на підставі ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 53 ГПК України даний позов поданий прокурором, оскільки порушені інтереси держави у сфері розпорядження державним майном, в тому числі пам`яткою культури та землями історико-культурного призначення, а уповноважені органи необхідних заходів для усунення відповідних порушень не здійснювали.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 04.07.2022 (суддя Горецька З.В.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 23.02.2023 (колегія суддів у складі: Матущак О.І. - головуючий, Кордюк Г.Т., Скрипчук О.С.) рішення Господарського суду Львівської області від 04.07.2022 про відмову в позові в частині позовних вимог Керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Національної академії наук України скасовано та прийнято в цій частині нове рішення, яким позов залишено без розгляду. В решті рішення Господарського суду Львівської області від 04.07.2022 у справі №914/4127/21 залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що розпорядженням Президії Національної академії наук України №42 від 02.02.2009 «Про передачу Карпатському відділенню Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України виробничих площ, будинків і споруд Науково-дослідного центру аерокосмічної інформації і екологічного моніторингу НАН України та Національного космічного агентства України при інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України» вирішено передати на баланс Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України наступні об`єкти: будинок №19 за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 1 900 м2; будинок №7 за адресою: м. Львів, вул. Коцюбинського, 7, площею 1 200 м2; земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,39 га; земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Коцюбинського, 7, площею 0,14 га.

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №36989199 від 26.06.2012 за державою в особі НАН України, зареєстровано право державної власності на будинок №19, літ «А-3» за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, загальною площею 768,9 м2 на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 30.01.2012 у справі № 5015/7252/11.

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №5377119 від 28.08.2013 за НАН України, зареєстровано право державної власності на земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Горбачевського, 19, площею 0,3893 га (кадастровий номер 4610136900:03:001:0049).

Право постійного користування вказаною земельною ділянкою, зареєстровано за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №37128119 від 18.09.2017 на підставі акта на право постійного користування землею №ІІ-ЛВ000508 від 25.11.1999, акта приймання-передачі №451 від 21.07.2009, розпорядження президії НАН України №42 від 02.02.2009.

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №4003665 від 16.07.2013 за державою в особі НАН України зареєстровано право державної власності на будинок №7, літ «А-2» за адресою: м. Львів, вул. Коцюбинського М., 7, загальною площею 1 220,5 м2 на підставі свідоцтва про право власності №6277822 від 16.07.2013.

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №5377332 від 28.08.2013 за НАН України зареєстровано право державної власності на земельну ділянку за адресою: м. Львів, вул. Коцюбинського М., 7, площею 0,1449 га (кадастровий номер 4610136600:06:006:0010).

Право постійного користування вказаною земельною ділянкою зареєстровано за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №37128508 від 18.09.2017 на підставі акта на право постійного користування землею №ІІ-ЛВ000509 від 04.06.2002, акта приймання-передачі №451 від 21.07.2009, розпорядження Президії НАН України №42 від 02.02.2009.

Постановою бюро президії НАН України №55 від 05.03.2014 «Про укладення договору Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України» прийнято рішення погодити пропозицію Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна щодо укладення договору на ремонтно-реставраційні роботи та будівництво багатоквартирних житлових будинків з вбудованими адміністративними приміщеннями на земельних ділянках, які знаходяться у постійному користуванні Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна по вул. Горбачевського, 19 та по вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові й погодити його на умовах проекту, що додається.

Пунктом 3 цієї постанови передбачено обов`язок Управління справами НАН України з Відділом науково-правового забезпечення діяльності НАН України підготувати для подання Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) узгоджений в установленому чинним законодавством порядку проект рішення КМУ щодо погодження укладення Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України договору на ремонтно-реставраційні роботи та будівництво адміністративних і житлових будинків за адресою: вул. Горбачевського, 19 та вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові.

На виконання вказаної постанови бюро президії НАН України листом за вих.№18/1410-1 від 17.08.2015 звернулось до Прем`єр-міністра України з проханням розглянути проект розпорядження КМУ «Про погодження укладення договору про спільну діяльність» для подання його на затвердження.

Відповідно до переліку додатків до цього листа, серед іншого, НАН України надіслала до КМУ проект розпорядження на 1 арк та проект договору на 12 арк.

В подальшому, на виконання листа Прем`єр-міністра України №34702/1/1-15 від 07.08.2015 у відповідь на лист НАН України №18/1410-1 від 17.08.2015, Міністерство юстиції України листом №10937-04-15/81 від 11.09.2015 з посиланням на норми Закону України «Про управління об`єктами державної власності», Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ №296 від 11.04.2012 описало порядок укладення та погодження, зокрема договорів про спільну діяльність та зазначило зокрема, що відповідно до п.1 Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, затвердженого постановою КМУ №459 від 20.08.2014, Мінекономрозвитку є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує, зокрема, формування державної політики у сфері управління об`єктами державної власності.

Листом за вих. №2413-07/686-07 від 14.01.2016 Міністерство економічного розвитку і торгівлі України у відповідь на лист НАН України №18/278 від 22.12.2015 повідомило зокрема, що постанова КМУ від 11.04.2012 №296 відповідно до п. 1 Порядку регулює процедуру погодження КМУ лише договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та договорів про управління майном.

Укладення договорів, що не підпадають під дію постанови КМУ від 11.04.2012 №296, у тому числі на спорудження об`єктів науково-господарського призначення та житлового призначення на земельних ділянках, які належать установам та організаціям НАН України на праві постійного користування, має відбуватися відповідно до Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», положень установчих документів державного підприємства (установи, організації) та загальних вимог щодо укладення договорів, встановлених законодавством.

Карпатське відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України звернулось з листом №70 від 23.03.2016 «Щодо укладення інвестиційного договору» до НАН України, в якому зазначило, зокрема, що потреба у залученні інвестора викликана тим, що значна частина майнового комплексу морально і фізично застаріла, тривалий час не використовувалась і потребує значних капіталовкладень для проведення ремонтних робіт. Земельні ділянки, на яких розташовані будівлі відділення, не можуть ефективно використовуватись. Погоджений постановою бюро президії НАН України від 05.03.2014 №55 проект договору на ремонтно-реставраційні роботи та будівництво адміністративних та житлових будинків за адресами вул. Горбачевського, 19 та вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові, просило дати дозвіл на укладення договору на умовах схваленого проекту.

НАН України листом №18/962-8 від 18.05.2016 погодила проведення ремонтно-реставраційних робіт адміністративної будівлі №19 по вул. Горбачевського у м. Львові та будівництва багатоквартирних житлових будинків з вбудованими адміністративними приміщеннями по вул. Горбачевського, 19 та по вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові за умови, що договір, про який йдеться у листі від 23.03.2016 №70, не буде договором про спільну діяльність, договором доручення, комісії та управління майном.

Враховуючи наведене, 04.08.2016 відповідачами укладено договір №1, відповідно до умов якого замовником є Карпатське відділення інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України (сторона-1), а забудовником ТОВ «Едбуд-Львів»(сторона-2).

Відповідно до п. 1.1. договору сторона-1 зобов`язана, зокрема передати стороні-2 функції замовника в частині виготовлення відповідної технічної, дозвільної та проектної документації, будівництва об`єкта-2 і об`єкта-2.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що його предметом є реконструкція 3-х поверхового будинку загальною площею 768,9 м2 сторони-1 по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові та реконструкція будівель сторони-1, а саме 2-х поверхового корпусу В-3, 2-х поверхового корпусу А-2 та слюсарної майстерні В-1, що розташовані на земельній ділянці 2, площею 0,1449 га по вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові.

Відповідно до п.п. 1.7, 3.1., 4.1 договору сторони передбачили порядок поетапного виконання будівельних (реставраційних) робіт, права та обов`язки сторін щодо до виконання ремонтно - реставраційних робіт.

Згідно з п. 1.12 договору власником результатів будівельних робіт з будівництва об`єкта-2 та об`єкта-3 до здачі об`єктів в експлуатацію виступає сторона-2.

Відповідно до п. 2.2.1. договору житлові приміщення (квартири) загальна площа, яких становить 200 м2, передаються стороною-2 стороні-1 з власного житлового фонду в межах міста Львова, протягом 30 днів після реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта 2. Перелік та ознаки квартир, що передаються стороною-2 стороні-1 відповідно до цього підпункту визначається сторонами відповідною додатковою угодою до цього договору. Вказані кварти повинні знаходитись в межах 2-6 поверхів відповідних будинків.

Пунктом 2.2.2. сторони погодили, що 1 300 м2 адміністративних площ в об`єкті-1 та об`єкті-3 передаються стороні-1 стороною-2 протягом 30 днів після введення об`єктів в експлуатацію.

Розділом 5 договору сторони передбачили порядок фінансування робіт з будівництва об`єкта, відповідно до п. 5.2. якого сторона 2 від свого імені і за власні, позичені або залучені відповідно до вимог законодавства кошти повинна профінансувати усі передбачені договором роботи, пов`язані з проектуванням, ремонтно-реставраційними роботами об`єкта-1 та будівництвом об`єкта-2 і об`єкта-3, зокрема але не виключно: розрахуватися за укладеними нею договорами із підрядниками за виконання окремих робіт із будівництва (реставрації) об`єктів, із постачальниками матеріалів та обладнання, необхідних для будівництва (реставрації) об`єктів, понести необхідні адміністративні витрати на введення об`єктів в експлуатацію.

Окрім цього, розділами 11, 12, 13, 14 договору передбачено відповідно порядок організації виконання будівельних робіт, контроль замовника за відповідністю будівельних робіт вимогам договору, приймання-передачу закінчених робіт, гарантії якості будівельних робіт, відповідальність сторін за порушення зобов`язань за договором, порядок врегулювання спорів.

Додатковими угодами від 17.12.2018, від 29.12.2020 до договору № 1 від 04.08.2016 внесено зміни в пункт 17.1. цього договору та продовжено строк дії цього договору.

Звертаючись до суду з позовом у даній справі прокурор вказував на те, що має місце перевищення повноважень Карпатським відділенням інституту геофізики ім. Субботіна НАН України в частині укладення даного договору без відповідного погодження, оскільки оспорюваний договір є договором про спільну діяльність, а отже є удаваним правочином, укладеним з порушенням встановленого порядку, а виконання договору змінить правовий статус майна, яке не могло бути відчужене. Одночасно посилався на порушення вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки даний договір стосується будівництва в історичному ареалі населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд виходив з того, що правовідносини стосовно укладення спірного договору врегульовані спеціальним законодавством, а саме Законом України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», а оскільки спірний договір не є за своїм змістом договором про спільну діяльність, то достатньою законною підставою для його укладення є отримання відповідачем-1 погодження НАН України. Суд першої інстанції також зазначив, що станом на дату розгляду справи Міністерство культури України не затвердило межі історичного ареалу міста Львова та не встановило режиму його використання, а тому немає підстав стверджувати про порушення Закону України «Про охорону культурної спадщини» при укладенні спірного договору. Також суд визнав безпідставними покликання позивача-1 на положення містобудівних умов та обмежень, оскільки їх зміст не є предметом дослідження у цій справі та не містить жодних вимог щодо необхідності отримання відповідного погодження в Міністерстві культури та інформаційної політики України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі НАН України та приймаючи в цій частині нове рішення, яким позов залишено без розгляду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що НАН України не є органом державної влади чи місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень, як юридична особа спроможна самостійно захистити в суді свої права та/або законні інтереси в разі їх порушення, а тому відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави у цій справі в її особі. В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що оспорюваний договір не є договором про спільну діяльність, а тому для його укладення Карпатському відділенню Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України було достатньо отримати погодження НАН України, що мало місце у даному випадку та підтверджується документальними доказами у справі. До того ж в даному випадку відсутні підставі стверджувати про порушення порядку укладення спірного договору, оскільки сторонами вчинені передбачені законодавством дії спрямовані на його погодження, і такий погоджено НАН України, з урахуванням наданих роз`яснень уповноважених державних органів які входять у систему органів виконавчої влади, яку очолює КМУ, за наслідками розгляду відповідних звернень з доданими проектами розпоряджень КМУ та договору, а тому прокурором не доведено (не зазначено), які ще дії потрібно було вчинити для отримання погодження спірного договору.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, керівник Львівської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині відмови в позові та прийняти нове рішення про задоволення позову в цій частині. В частині ж залишення позову прокурора без розгляду - просить також скасувати судові рішення та направити справу в цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи прокурора зводяться до того, що:

- висновок судів обох інстанцій про те, що спірний договір є змішаним договором з елементами доручення та будівельного підряду є безпідставним, оскільки договір не відповідає нормам ч. 5 ст. 318 ГК України, ст.ст. 1000 1010 ЦК України;

- спірний договір є саме договором про спільну діяльність, а тому мав бути погоджений КМУ відповідно до процедури, передбаченої Порядком № 296;

- дотримання зазначеної у позові процедури укладення спірного договору є необхідною передумовою для визнання укладеного договору таким, що відповідає вимогам цивільного законодавства, а порушення цієї процедури є підставою для визнання недійсним укладеного договору на підставі ст.ст. 203 215 ЦК України та становить суспільний інтерес;

- майно, яке становить вклад у спірний договір, є державною власністю, а відтак управління ним, контроль за його збереженням і використанням згідно зі ст.137 ГК України та ст. 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» здійснює КМУ;

- посилання НАН України на листи-роз`яснення Міністерства економічного розвитку і торгівлі України №2413/07/686-07 від 14.01.2016, №2412-57/32483-03 від 14.09.2017, згідного з якими не потрібно погодження КМУ спірного договору є безпідставними, адже зазначені листи містять загальний аналіз норм і в них відсутній аналіз умов спірного договору. Жодному з уповноважених органів не скеровувався договір у тому проекті, який підписаний сторонами;

- відповідно до відповіді Секретаріату КМУ на запит адвоката Бідах А.М. №19725/0/2-20 від 16.06.2020 уряд не приймав рішення стосовно погодження укладення відповідачами спірного договору, що також підтверджується листом Секретаріату КМУ №10672/0/2-21 від 01.04.2021. Водночас намагання сторонами договору уникнути процедури його укладення створює передумови для визнання його недійсним;

- відповідно до п. 1.13 статуту НАН України державне майно передається НАН України у безстрокове безоплатне користування без права зміни його форми власності для використання відповідно до законодавства та статуту. Земельні ділянки надаються НАН України у постійне користування та використовуються відповідно до земельного законодавства;

- відповідно до п.5.7. статуту Карпатського відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України майно закріплюється за ним на праві оперативного управління;

- за наслідками реалізації договору Карпатське відділення Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України отримує нежитлові будівлі з невизначеними показниками загальної площі та техніко-економічними показниками і фактично втратить земельні ділянки на вул. Горбачевського, 19 та вул. Коцюбинського, 7 у м. Львові, а також наявне на них нерухоме майно, внаслідок чого відбудеться відчуження цих об`єктів державної власності всупереч закону;

- судами не спростовано і не надано оцінку доводам прокурора щодо порушення вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки земельні ділянки, що розташовані на територіях, які віднесено до історичного ареалу міста, а також які знаходяться під пам`ятками згідно ст.ст. 54 150 ЗК України, ст.ст. 34, 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини» відносяться до земель історико-культурного призначення;

- реалізація умов договору призведе до втрати нерухомості, розташованої на земельних ділянках, а також права користування земельними ділянками Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України відповідно до ст. ст. 42 120 ЗК України;

- суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість представництва прокурором інтереси НАН України.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції застосовано норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18 (в контексті застосування ст.ст. 203 215 216 ЦК України щодо підстав недійсності правочину); від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц, від 18.11.2020 у справі № 357/3132/15-ц, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 20.02.2019 у справі № 917/2060/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, у справі № 910/3435/17 (щодо застосування ч. 1 ст. 235 ЦК України); від 21.08.2019 у справі № 826/12524/18, від 11.07.2022 у справі №1.380.2019.006107, від 31.01.2023 у справі № 640/8728/21 (щодо застосування ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»); від 20.01.2020 у справі № 807/866/17, від 29.04.2020 у справі № 826/8950/18 та від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20 (щодо статусу НАН України як суб`єкта владних повноважень). Крім того, суд апеляційної інстанції не навів мотивів відхилення аргументів прокурора з посилання на норми права стосовно порушення відповідачами приписів ст. ст. 1, 6, 6-1, 18, 22, 26, ч. 4 ст. 32 та ч. 1 ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини», що впливає на встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також не дослідив інформацію Міністерства культури та інформаційної політики України, наведену в листі від 09.04.2021, інформацію департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації, викладену в листах від 30.12.2020 та від 23.10.2021.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.05.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.05.2023 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 18.05.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.05.2023 від позивача-2 надійшли пояснення на касаційну скаргу, у яких представник просить врахувати їх під час розгляду справи та розглядати останню за відсутності представника НАН України.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.05.2023 від відповідача-2 надійшов відзив на касаційну скаргу, підписаний адвокатом Семиренко П.Я. 17.05.2023, до якого надано ордер на надання правничої допомоги від 18.05.2023. Відтак, станом на 17.05.2023 у адвоката не було відповідних повноважень на підписання відзиву, у зв`язку з чим він долучається до матеріалів справи, однак залишається без розгляду.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.05.2023 від відповідача-1 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів прокурора у касаційній скарзі.

Також від КМУ 23.05.2023 надійшли пояснення на касаційну скаргу, у яких представник підтримує касаційну скаргу та просить її задовольнити.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В обґрунтування своїх вимог прокурор посилається, зокрема, на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18 (в контексті застосування ст.ст. 203 215 216 ЦК України щодо підстав недійсності правочину); від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц, від 18.11.2020 у справі № 357/3132/15-ц, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 20.02.2019 у справі № 917/2060/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, у справі № 910/3435/17 (щодо застосування ч. 1 ст. 235 ЦК України); від 21.08.2019 у справі № 826/12524/18, від 11.07.2022 у справі №1.380.2019.006107, від 31.01.2023 у справі № 640/8728/21 (щодо застосування ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»); від 20.01.2020 у справі № 807/866/17, від 29.04.2020 у справі № 826/8950/18 та від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20 (щодо статусу НАН України як суб`єкта владних повноважень).

Так у справі № 910/4501/17 розглядались позовні вимоги заступника Генерального прокурора України - головного військового прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Центрального територіального управління капітального будівництва та Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбуд Інвестгруп» про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу. При цьому вказані вимоги було мотивовані тим, що спірний договір суперечить положенням ч.ч. 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, оскільки є договором про спільну діяльність, однак з порушенням умов Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів спільну діяльність, комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296, не був погоджений з позивачем.

Рішенням місцевого господарського суду у зазначеній справі, залишеним без змін постановами господарських судів апеляційної та касаційної інстанцій (постанова Верховного Суду від 18.04.2018), позов прокурора було задоволено повністю у зв`язку з тим, що спірний договір є договором про спільну діяльність, а не будівельного підряду, оскільки він не містить усіх передбачених ч. 5 ст. 318 ГК України положень. При цьому, відповідач-1 (Центральне територіальне управління капітального будівництва) вносячи у вказаний договір свою частку у вигляді земельної ділянки, яка є його майном на праві постійного користування, повинен був узгодити таку дію із своїм засновником, тобто Міністерством оборони України, що ним зроблено не було.

У справі № 910/10673/18 підприємство звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комітету, про визнання недійсним договору про інвестування в реалізацію проекту будівництва комплексу у складі об`єктів житлового та громадського призначення та додаткової угоди № 1 до нього. Позовні вимоги обґрунтовано не дотриманням сторонами під час укладання спірного договору вимог чинного законодавства, зокрема, щодо дотримання вимог Закону України "Про управління об`єктами державної власності" в частині отримання погодження на укладання договору від органу до сфери управління якого віднесений позивач, та вимог щодо цільового призначення земельної ділянки.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що при укладанні спірного договору та додаткової угоди № 1 до нього сторонами були дотримані вимоги ч.ч. 1 та 2 ст. 203 ЦК України, укладений договір та додаткова угода № 1 до нього відповідає ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а особи, які вчинили відповідні правочини, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій (постанова від 11.07.2019) не погодились з такими висновками, посилаючись на те, що договір, який передбачає зобов`язання спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, ст. 1130 ЦК України визначає договором про спільну діяльність. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Положення спірного договору у справі № 910/10673/18 передбачали спільну діяльність без об`єднання вкладів сторін.

Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що договір є змішаним договором, який містить умови, характерні для договору про спільну діяльність, а тому мав укладатись у порядку, визначеному Законом України «Про управління об`єктами державної власності» та постановою КМУ від 11.04.2012 № 296.

Так ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Керуючись ст. 235 ЦК України при визнанні правочину недійсним, суд повинен з`ясовувати, який правочин приховує удаваний. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 20.02.2019 у справі № 917/2060/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, на які обґрунтовано посилається прокурор у касаційній скарзі.

У постанові від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц Верховний Суд зазначив, що у разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Крім того, у п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16, провадження № 14-498цс18 зазначено: «Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним».

Верховний Суд вкотре звертає увагу, що положення ГПК України не надають йому права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Відповідними повноваженнями наділені суди першої та апеляційної інстанцій, і від повного та всебічного дослідження відповідних доказів, врахування всіх обставини справи, а також надання оцінки важливим доводам учасників справи залежить результат правильного вирішення спору, позаяк суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Так, у розглядуваній справі першочерговим та необхідним, враховуючи положення ст. 235 ЦК України та викладені вище висновки Верховного Суду, є встановлення правової природи укладеного між відповідачами правочину, оскільки від цього залежить дослідження інших доводів учасників справи та прийняття висновків щодо обґрунтованості та доведеності позовних вимог, або ж навпаки. Саме достеменно встановлено правова природа відповідного договору надає Верховному Суду можливість обґрунтовано дійти висновку щодо правильності або помилковості застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з тексту оскарженої постанови, суд апеляційної інстанції підтримав висновок місцевого господарського суду про те, що спірний договір не відповідає вимогам ст.ст. 1133 1134 1136 1137 1138 ЦК України, якими визначено умови спільної діяльності, оскільки в цьому договорі сторонами не визначено вклади сторін та відсутня їх грошова оцінка, не передбачено ведення спільного бухгалтерського обліку або однією зі сторін, не передбачено ведення спільних справ та не передбачено розподілу прибутку між сторонами, тощо. В свою чергу суд вказав, що спірний договір за своєю природою є договором забудови земельної ділянки з елементами договору будівельного підряду, оскільки містить умови щодо порядку виконання та строків будівельних (реставраційних) робіт, порядок прийняття таких робіт та визначає правовий статус замовника та забудовника, порядок фінансування будівельних (реставраційних) робіт, а також ним передбачено розподіл прав і обов`язків сторін договору щодо виконання таких будівельних (реставраційних) робіт.

Водночас Верховний Суд зауважує, що відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Більше того, відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Водночас дійшовши висновку про те, що укладений у справі договір не містить ознак договору про спільну діяльність, як суд апеляційної інстанції, так і суд першої інстанцій не взяли до уваги важливих доводів прокурора, якими він обґрунтовував позовні вимоги та формально відхилили його посилання на правові висновки Верховного Суду у постанові від 11.07.2019 у справі №910/10673/18, вказавши, що у справі № 910/10673/18 умови спірного договору були іншими, ніж умови спірного договору у розглядуваній справі.

Так, поза увагою судів обох інстанцій залишилися доводи прокурора про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, тобто дослідити відповідні умови договору з зазначенням своїх висновків за результатами такої оцінки у прийнятому судовому рішенні. При цьому прокурор протягом всього судового процесу заявляв відповідні доводи, якими обґрунтовував свою позицію щодо природи спірного договору, наявності відповідних ознак договору про спільну діяльність, розкриваючи це, зокрема, аналізом положень договору, прав та обов`язків його сторін, тощо.

Водночас суд першої інстанції в якості аргументації правової природи укладеного між відповідачами у справі договору взяв до уваги лише позицію відповідачів, викладену у відзивах на позов, при цьому належним чином не спростувавши головні доводи прокурора, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції вибірково проаналізував умови договору та зазначив, що ними не передбачено умови щодо відчуження закріпленого за Карпатським відділенням Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України нерухомого майна та/або земельних ділянок за відповідним адресами, які закріплені за ним на праві постійного користування.

При цьому, застосовуючи ст. 318 ГК України до спірних відносин, суд апеляційної інстанції взагалі залишив поза увагою посилання прокурора на неврахування висновків Верхового Суду, викладених у справі № 910/4501/17, у якій Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду розглядаючи справу за подібних правовідносин зазначив, що спірний договір є договором про спільну діяльність, а не будівельного підряду, оскільки він не містить усіх передбачених ч. 5 ст. 318 ГК України положень.

Вказане свідчить про передчасність висновків судів обох інстанцій стосовно правової природи спірного у розглядуваній справі договору, а тому колегія суддів не може визнати рішення судів попередніх інстанцій в цій частині обґрунтованими, як і не може надати відповідну оцінку доводам прокурора в силу меж перегляду справи в суді касаційної інстанції.

Викладене вище, в свою чергу, вказує на передчасність висновків судів про те, що достатньою законною підставою для укладення спірного договору є отримання відповідачем-1 відповідного погодження НАН України згідно з положеннями Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу».

Крім цього, відхиляючи посилання прокурора щодо порушення Закону України «Про охорону культурної спадщини» укладанням спірного договору суди обох інстанцій дійшли висновку, що прокурором не доведено та не надано доказів встановлення меж історичного ареалу м. Львова відповідно до вимог ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Водночас у постанові Верховного Суду від 11.07.2022 у справі № 1.380.2019.006107 суд дійшов висновку, що рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2005 № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу м. Львова та зони регулювання забудови м. Львова», яким затверджені межі історичного ареалу м. Львова та зони регулювання забудови м. Львова, у встановленому законом порядку не було скасоване, отже є чинним.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у справі № 813/1431/18 викладено такі висновки:

«Частинами 4, 5 ст. 54 Конституції України встановлено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини» (далі Закон № 1805-III ) у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти b), c), d) статті 1 Конвенції).

Закон № 1805-III регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону № 1805-III, історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку.

Загально відомо, що на 22-й конференції Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувався у Кіото (Японія) з 30 листопада по 5 грудня 1998 року, Львів було прийнято до Світової спадщини.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України та на виконання статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» постановою КМУ від 26 липня 2001 року № 878 затверджено Список історичних населених міст України (міста і селища міського типу), до якого внесено і місто Львів.

Постановою КМУ від 13 березня 2002 року № 318, відповідно до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», затверджено Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць (далі також Порядок № 318).

Згідно з пунктами 10, 11 Порядку № 318 історичний ареал є спеціально виділеною у населеному місці територією історико-культурного значення із затвердженими межами, яка повинна фіксуватися в усіх землевпорядних і містобудівних документах та розглядатися як специфічний об`єкт містобудівного проектування; частина територій історичних ареалів, а саме: території пам`яток та їх охоронних зон, території заповідників, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення.

За приписами пункту 12 Порядку № 318 Визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування, Мінкультури або уповноваженим ним органом охорони культурної спадщини.

Отже, згідно з вищенаведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України «Про охорону культурної спадщини» відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема, історичні ареали населених місць.

Водночас Україною взято міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.

9 грудня 2005 року виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова», яким затвердив межі історичного ареалу та зону регулювання забудови м. Львова (далі також Рішення № 1311).

Додатки до цього рішення складаються із графічної та текстової частин, які визначають межі історичного ареалу міста Львова та зону регулювання забудови міста Львова; територія історичного ареалу м. Львова становить 2441 га.

… Оскільки рішення виконавчого комітету Львівської міської ради «Про затвердження меж історичного ареалу м. Львова та зони регулювання забудови м. Львова» від 9 грудня 2005 року № 1311, яким затверджені межі історичного ареалу м. Львова та зони регулювання забудови м. Львова, у встановленому законом порядку не було скасоване то воно є чинним.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у справах № 813/2581/17 (постанова від 26 березня 2021 року) № 1.380.2019.006107 (постанова від 11 липня 2022 року) та колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цього висновку.»

Відтак, Верховний Суд вважає передчасними висновки судів обох інстанцій про відсутність доказів встановлення меж історичного ареалу м. Львова. Крім цього, обмежившись посиланнями лише на вказані межі, суди поза увагою залишили інші доводи прокурора про порушення відповідачами Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, про те, що:

- будинок по вул. Горбачевського, 19 у м. Львові є пам`яткою культури місцевого значення, відповідно до рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 17.07.1990 № 227 та наказом Міністерства від 18.01.2021 № 14 занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, охоронний № 4276 - Лв.;

- за інформацією Міністерства культури та інформаційної політики України погодження проектів землеустрою чи погодження проектної документації за вказаними адресами Міністерством не видавалось (листи від 09.04.2021);

- за інформацією департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації жодних звернень щодо погодження науково-проектної документації чи отримання дозволу на проведення робіт на згаданому об`єкті не надходило (листи від 30.12.2020 та від 23.10.2021).

Вказане також свідчить про неповне дослідження обставин справи судами попередніх інстанцій та позбавляє Верховний Суд можливості перевірити відповідні доводи прокурора, яким не була надана належна оцінка, а також про підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції з посиланням на постанову Верховного Суду від 18.11.2022 у справі № 914/2656/21 (у якій Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду відступив від висновку щодо можливості звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень), дійшов висновку, що НАН України не є органом державної влади чи місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень, як юридична особа спроможна самостійно захистити в суді свої права та/або законні інтереси в разі їх порушення, а тому відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави у цій справі в її особі.

Водночас постанови Верховного Суду, на які посилається прокурор в касаційній скарзі (від 20.01.2020 у справі № 807/866/17 та від 29.04.2020 у справі № 826/8950/18), які на його думку, винесені в подібних правовідносинах і повинні бути взяті судом до уваги, стосуються оскарження порядку та результатів конкурсного відбору на заміщення посади, де НААН виступає суб`єктом господарювання, який реалізовує владні управлінські функції. Таким чином, наведена прокурором практика не стосується спірних правовідносин.

Що ж до постанови Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, то колегія суддів зауважує, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду. Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 908/2609/20, від 15.09.2021 у справі № 10/Б-5022/1383/2012, від 14.09.2021 у справі № 908/1671/16, а тому висновкам Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду має надаватися перевага в порівнянні з висновками колегії суддів, викладеними у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Більше того, у постановах Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 909/835/18 та від 13.12.2022 у справі № 927/682/20 викладено висновки, що НАН України не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, бездіяльність якого могла би бути підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Відтак, висновок апеляційного господарського суду в частині залишення без розгляду позовних вимог Керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі НАН України на підставі п. 2 ч. 2 ст. 226 ГПК України є правильним, а тому в цій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Враховуючи викладене, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а прийняті у справі постанова апеляційного (в частині висновків про відмову в позові) та рішення місцевого господарських судів - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. В частині ж залишення позову прокурора в інтересах держави в особі НАН України постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Оскільки Суд частково задовольняє касаційну скаргу та направляє справу до суду першої інстанції на новий розгляд, розподіл судових витрат, зокрема, судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, здійснює господарський суд з урахуванням результатів розгляду, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 300 301 304 308 310 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу керівника Львівської обласної прокуратури задовольнити частково.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.02.2023 в частині скасування рішення Господарського суду Львівської області від 04.07.2022 у справі №914/4127/21 про відмову в позові в частині позовних вимог Керівника Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Національної академії наук України та залишення позову без розгляду в цій частині - залишити без змін.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.02.2023 в іншій частині та рішення Господарського суду Львівської області від 04.07.2022 у справі № 914/4127/21 скасувати.

Справу № 914/4127/21 направити на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Краснов Є.В.