Історія справи

Постанова КГС ВП від 29.03.2023 року у справі №910/14105/21
Постанова КГС ВП від 29.03.2023 року у справі №910/14105/21
Постанова КГС ВП від 29.03.2023 року у справі №910/14105/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/14105/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Інвест Група Дельта» - Романишен Р.М.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс» - Горьової Н.М., Мельнікової І.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 (у складі колегії суддів: Іоннікова І.А. (головуючий), Тарасенко К.В., Разіна Т.І.)

у справі № 910/14105/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест Група Дельта»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс»

про визнання договору недійсним,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвест Група Дельта» (далі - ТОВ «Інвест Група Дельта») звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс» (далі - ТОВ «Інфокс») про визнання недійсним договору № 12/12-2010 про врегулювання заборгованості, укладеного 12.12.2019 між сторонами.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір, укладений між сторонами, є недійсним, оскільки всупереч положенням частини 2 статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» директору ТОВ «Інвест Група Дельта» не було надано згоди загальними зборами учасників товариства на укладення зазначеного договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.01.2022 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2022 скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у грудні 2022 року ТОВ «Інфокс» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2022, а рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2022 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.01.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/14105/21 за касаційною скаргою ТОВ «Інфокс» з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 22.02.2023.

ТОВ «Інвест Група Дельта» у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити оскаржене судове рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

21.02.2023 ТОВ «Інвест Група Дельта» подало клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, обґрунтоване тим, що представник позивача не може бути присутнім у судовому засіданні 22.02.2023.

Відповідно до статті 216 ГПК в судовому засіданні оголошувалася перерва з 22.02.2023 до 15.03.2023, з 15.03.2023 до 29.03.2023, про що було постановлено ухвали.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 12.12.2019 між ТОВ «Інфокс» (кредитор; в особі директора Герасимчука М.О.) та ТОВ «Інвест Група Дельта» (боржник; в особі директора Губанової А.О.) укладено договір про врегулювання заборгованості № 12/12-2019, відповідно до якого у порядку та на умовах, визначених цим договором, кредитор та боржник домовилися про врегулювання заборгованості, що виникла у зв`язку із невиконанням боржником своїх грошових зобов`язань згідно з договорами:

- договір від 14.04.2017 № 14/04/2017-1В, за умовами якого боржник зобов`язався поставити кредитору висівки пшеничні гранульовані українського походження на суму здійсненої кредитором попередньої оплати; сума недопоставленої боржником продукції становить 838 488,00 грн;

- договір від 14.01.2019 № 14/04/19, за умовами якого боржник зобов`язався оплатити придбані у кредитора висівки пшеничні гранульовані українського походження; неоплачена боржником частина продукції становить 254 870,00 грн;

- договір фінансової допомоги від 28.11.2018 № 12/10, заборгованість боржника за яким становить 1 700 000,00 грн,

шляхом розстрочення її на 14 календарних місяців без відстрочення її погашення (пункт 1.1).

Відповідно до пункту 2.1 договору сума заборгованості, що підлягає реструктуризації відповідно до пункту 1.1 цього договору, становить 2 793 358,00 грн, що підтверджується актом звіряння взаєморозрахунків, який в обов`язковому порядку додається до цього договору та є його невід`ємною частиною.

Боржник зобов`язався виплатити у повному обсязі заборгованість, зазначену в пункті 2 договору, шляхом перерахування щомісяця коштів з поточного рахунка боржника на поточний рахунок кредитора рівними частинами, починаючи з першого числа місяця, в якому укладено договір, відповідно до графіка погашення заборгованості, який є додатком 1 до договору та його невід`ємною частиною, не пізніше 15 числа відповідного місяця (пункт 2.2 договору).

Зобов`язання боржника зі сплати чергового платежу вважаються виконаними за умови надходження на рахунок кредитора коштів у строк та сумі, що встановлені графіком погашення заборгованості за відповідний місяць (пункт 2.3 договору).

Відповідно до пункт 2.4 договору у разі, коли у боржника існує прострочена сума оплати щомісячних платежів за попередні місяці, кредитор зараховує кошти, що надійшли від боржника, як погашення заборгованості за простроченими платежами незалежно від зазначеного в платіжному дорученні призначення платежу.

За змістом пунктів 2.5, 2.6 договору боржник має право на дострокове погашення заборгованості та здійснює перерахування коштів на рахунок кредитора, вказаний у розділі 8 цього договору.

У пункті 2.10 договору сторони погодили, що порушення боржником термінів сплати платежів є підставою для стягнення кредитором у судовому порядку усіх сум заборгованостей за всіма договорами, вказаними у пункті 1.1 цього договору з урахуванням штрафних санкцій, передбачених пунктом 3.2 цього договору.

Відповідно до пункту 3.2 договору у разі не сплати суми заборгованості у строки, визначені графіком погашення заборгованості, боржник зобов`язаний сплатити кредитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати, а також 3 % річних та інфляційні нарахування на непогашену суму заборгованості.

Договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та погодження з гарантом і діє до 31.12.2021.

12.12.2019 між сторонами підписано та скріплено печатками акт звіряння взаємних розрахунків станом на 12.12.2019, в якому зазначено, що станом на 12.12.2019 загальна заборгованість ТОВ «Інвест Група Дельта» перед ТОВ «Інфокс» становить 2 793 358,00 грн.

Також 12.12.2019 сторони погодили графік погашення заборгованості до цього договору, відповідно до якого боржник з 01.12.2019 по 31.12.2020 щомісячно сплачує на рахунок позивача по 200 000,00 грн, а з 01.01.2021 по 31.01.2021 - 193 358,00 грн.

01.02.2021 між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору про врегулювання заборгованості від 12.12.2019 № 12/12-2019; сторони погодили викласти пункт 1.1 договору в редакції, відповідно до якої у порядку та на умовах, визначених цим договором, кредитор та боржник домовилися про врегулювання заборгованості, що виникла у зв`язку із невиконанням боржником своїх грошових зобов`язань згідно з договорами:

- договір від 14.04.2017 № 14/04/2017-1В, за умовами якого боржник зобов`язався поставити кредитору висівки пшеничні гранульовані українського походження на суму здійсненої кредитором попередньої оплати; сума недопоставленої боржником продукції становить 638 848,00 грн;

- договір від 14.01.2019 № 14/04/2019, за умовами якого боржник зобов`язався оплатити придбані у кредитора висівки пшеничні гранульовані українського походження; неоплачена боржником частина продукції становить 254 870,00 грн;

- договір фінансової допомоги від 28.11.2018 № 12/10, заборгованість боржника за яким становить 1 209 640,00 грн,

шляхом розстрочення її до 31.12.2021 рівними частинами.

Також у цій додаткові угоді № 1 сторонами викладено пункт 2.1 договору у новій редакції, за змістом якої боржник зобов`язався виплатити у повному обсязі заборгованість у розмірі 2 103 358,00 грн шляхом перерахування щомісяця коштів з поточного рахунка боржника на поточний рахунок кредитора рівними частинами згідно з графіком: з 01.02.2021 по 31.11.2021 щомісяця по 191 214,00 грн, з 01.12.2021 по 31.12.2021 - 191 218,00 грн.

У пункті 3 додаткової угоди № 1 від 01.02.2021 до договору передбачено, що у разі неможливості сплати боржником щомісячного платежу у повному обсязі, боржник має право звернутися до кредитора з письмовою пропозицією про зменшення розміру оплати цієї суми за відповідний місяць із обов`язковою оплатою несплаченої частини боргу у наступному розрахунковому періоді.

Ця додаткова угода до договору від 12.12.2019 № 12/12-2019 набирає чинності з дати її підписання уповноваженими представниками сторін та діє до 31.12.2021 (пункт 4 додаткової угоди № 1 від 01.02.2021 до договору).

ТОВ «Інвест Група Дельта» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Інфокс» про визнання недійсним договору № 12/12-2010 про врегулювання заборгованості, укладеного 12.12.2019 між сторонами, та обґрунтувало вимоги тим, що директору ТОВ «Інвест Група Дельта» Губановій А.О. відповідно до положень частини 2 статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не було надано згоди загальними зборами учасників товариства на укладення зазначеного договору.

ТОВ «Інфокс» проти позову заперечило, пославшись на обставини сплати позивачем заборгованості за цим договором у період з 16.04.2021 до 19.08.2021 на загальну суму 410 000,00 грн, що свідчить про подальше схвалення ТОВ «Інвест Група Дельта» цього правочину, а відтак і про відсутність підстав для визнання його недійсним.

Суд першої інстанцій у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення відсутністю правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував і задовольнив позовні вимоги з тих підстав, що оспорюваний договір суперечить положенням частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), частини 2 статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» , оскільки в матеріалах справи відсутні докази прийняття загальними зборами позивача рішення про надання згоди на вчинення оспорюваного правочину, що є підставою для визнання його недійсним.

У поданій касаційній скарзі ТОВ «Інфокс» послалося на те, зокрема, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосовано положення статті 241, частини 3 статті 509 ЦК і не враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13.11.2018 у справі № 910/19179/17 стосовно того, що схвалення стороною правочину, вчиненого від її імені з перевищенням повноважень або без повноважень (стаття 241 ЦК), має юридичне значення також для інших заінтересованих осіб, а сторона оспорюваного правочину, дії якої вказують на її волю зберегти дійсність правочину, не може надалі оспорювати правочин з підстав, про які вона знала або повинна була знати при виявленні цієї волі, що випливає із вказаної норми та засад добросовісності, на яких ґрунтується зобов`язання (частина 3 статті 509 ЦК). Також поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося те, що позивачем вчинялися дії, що свідчать про подальше схвалення оспорюваного правочину, зокрема щодо сплати заборгованості за цим договором на загальну суму 410 000,00 грн у період з 16.04.2021 до 19.08.2021, а відтак не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 905/1132/20, від 20.03.2018 у справі № 910/8794/16, від 10.04.2018 у справі № 910/11079/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 19.06.2019 у справі № 904/9795/16, від 01.10.2019 у справі № 910/8287/18, від 24.02.2021 у справі № 926/2308/19, від 18.02.2021 у справі № 924/658/20, від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, стосовно оцінки обставин подальшого схвалення правочину особою, яку представляла інша особа. Крім того, за твердженням скаржника, поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося те, що в діях позивача наявні ознаки суперечливої поведінки, а також те, що метою ініціювання спору про визнання договору недійсним є не захист цивільних прав позивача, а намагання ухилитися від виконання зобов`язань, при цьому судом при вирішенні спору не було застосовано доктрину «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, та не враховано висновків Верховного Суду з відповідного питання, викладених у постановах Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, від 07.11.2019 у справі № 910/124484/18, від 14.05.2020 у справі № 910/7515/19, від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20. Водночас судом апеляційної інстанції порушено положення статей 73-76 86 236 ГПК та належним чином не досліджено наявні в матеріалах справи докази, у тому числі статут позивача в частині, що стосується виключної компетенції загальних зборів позивача, а також зміст оспорюваного договору, у якому відсутні умови, щодо яких потрібна попередня згода загальних зборів позивача.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Відповідно до частини 1, 2 статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині 1 статті 627 ЦК визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору, відповідно до статті 3 ЦК, є однією із засад цивільного законодавства.

Статтею 6 ЦК передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204).

У статті 215 ЦК визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

Таким чином, відповідно до статей 16 203 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, за змістом якої під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3 15 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права; судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ТОВ «Інвест Група Дельта», звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору № 12/12-2010 про врегулювання заборгованості, укладеного 12.12.2019 між сторонами в справі, як підставу недійсності цього правочину зазначило відсутність згоди загальних зборів учасників позивача на підписання директором зазначеного товариства ОСОБА_1 такого договору, що суперечить положенням частини 2 статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

Так, за змістом статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) статут товариства може встановлювати особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини) (частина 1). Рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства (частина 2). Рішення про надання згоди на вчинення інших значних правочинів, крім зазначених у частині другій цієї статті, приймаються загальними збори учасників, якщо інше не встановлено статутом товариства (частина 3).

Відповідно до пункту 8.5 статуту ТОВ «Інвест Група Дельта», затвердженого загальними зборами учасників ТОВ «Інвест Група Дельта» (протокол № 17/10/2018 від 17.10.2018), копія якого наявна в матеріалах справи та на який здійснено посилання судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства належить, зокрема надання попередньої згоди директору товариства на укладення (підписання) договорів (угод), які передбачають зобов`язання товариства за договорами застави, поруки (поручительства), гарантії на суму, що перевищує еквівалент 500 000,00 грн, а також авалювання векселів (тратт) на суму, що перевищує еквівалент 500 000,00 грн (підпункт 13; т.1 а.с.28); виконавчим органом товариства є директор, який вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, які належать до виключної компетенції загальних зборів (пункт 8.3 статуту); директор товариства наділений повноваженнями, зокрема, у межах чинного законодавства без довіреності вирішувати питання діяльності товариства, представляти його інтереси у відносинах з будь-якими державними органами, юридичними та фізичними особами; на укладення (підписання) будь-яких договорів та інших правочинів від імені та в інтересах товариства, за виключенням правочинів, на укладення яких, згідно статуту необхідна попередня згода загальних зборів учасників (пункт 8.29; т.1 а.с. 31).

Судом першої інстанції відповідно до наявних у матеріалах справи доказів установлено, що зміст оспорюваного договору від 12.12.2019 № 12/12-2010 про врегулювання заборгованості свідчить про те, що сторони лише узгодили процедуру погашення уже існуючої заборгованості позивача перед відповідачем у рамках раніше укладених договорів; оспорюваний договір не містить умов про відчуження майна позивача, виконання робіт або надання послуг, вартість яких перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, у зв`язку із чим правомірно відхилив посилання позивача на порушення вимог частини 2 статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» при укладенні оспорюваного правочину.

Натомість посилання суду апеляційної інстанції на те, що у пункті 8.5 статуту позивача визначено надання попередньої згоди директору товариства на укладення (підписання) будь-яких договорів (угод), які передбачають зобов`язання товариства на суму, що перевищує еквівалент 500 000,00 грн, є помилковими, спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами та матеріалами справи.

Разом із тим не можна погодитися і з висновки суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний у справі договір суперечить положенням частини 3 статті 92 ЦК, з таких підстав.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2 80 91 92 ЦК). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина 1 статті 92 ЦК).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною 3 статті 92 ЦК передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина 3 статті 92 ЦК встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203 241 ЦК). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

З огляду на приписи статей 92 237-239 241 ЦК для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, на яку здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі на підтвердження підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

У постанові Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 910/19179/17 (на яку здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі на підтвердження підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК) наведено висновок про те, що схвалення стороною правочину, вчиненого від її імені з перевищенням повноважень або без повноважень (стаття 241 ЦК), має юридичне значення також для інших заінтересованих осіб, а сторона оспорюваного правочину, дії якої вказують на її волю зберегти дійсність правочину, не може надалі оспорювати правочин з підстав, про які вона знала або повинна була знати при виявленні цієї волі, що випливає із вказаної норми та засад добросовісності, на яких ґрунтується зобов`язання (частина 3 статті 509 ЦК).

Як установлено судом першої інстанції, відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, яка є загальнодоступною, станом на час укладення оспорюваного договору директором позивача була Губанова А.О., інформація щодо наявності обмежень представництва юридичної особи - відсутня.

Водночас, за встановлених обставин, позивачем вчинено дії, що свідчать про схвалення ним оспорюваного правочину, а саме сплачено заборгованість за договором про врегулювання заборгованості від 12.12.2019 № 12/12-2019 у період з 16.04.2021 по 19.08.2021 кількома платежами на загальну суму 410 000,00 грн.

Зазначені обставини встановлено також рішенням Господарського суду міста Києва від 19.08.2021, частково зміненим постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2021 у справі № 910/6288/21; за цими судовими рішеннями стягнуто з ТОВ «Інвест Група Дельта» на користь ТОВ «Інфокс» 1 668 358,00 грн основного боргу, 7 696,03 грн пені, 1 675,12 грн 3 % річних, 3 080,64 інфляційних втрат, 25 212,14 грн судового збору.

Таким встановленим у справі, що розглядається, обставинам в контексті положень статей 92 241 ЦК судом апеляційної інстанції взагалі оцінки надано не було, як і не наведено в оскаржуваній постанові доводів відповідно до статті 282 ГПК, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з відповідними висновками суду першої інстанції.

Крім того, необхідно зазначити, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20).

Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - «non concedit contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (такі висновки наведено у постановах Верховного Суду, зокрема, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, від 07.11.2019 у справі № 910/124484/18, від 14.05.2020 у справі № 910/7515/19, від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, на які здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі на підтвердження підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Пославшись на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення, суд апеляційної інстанції з огляду на встановлені у справі фактичні обставини не надав оцінки діям сторін у спірних правовідносинах, зокрема відповідачу як кредитору, який сприяв позивачу як боржнику в можливості погасити борг за наведеними вище договорами, у тому числі шляхом його реструктуризації та мав «законні очікування» на відповідну добросовісну поведінку боржника (позивача) щодо погашення заборгованості, а також діям позивача, яким такий борг визнавався, у тому числі шляхом укладення оспорюваного правочину та вчинення дій на погашення заборгованості, а у подальшому вчинення ним дій з оспорення відповідного правочину.

Натомість суд першої інстанції повно та всебічно дослідив зібрані у справі докази, надав їм відповідну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про не доведення позивачем наявності підстав, відповідно до вимог закону, для визнання недійсним договору про врегулювання заборгованості від 12.12.2019 №12/12-2019, тому правомірно відмовив у задоволенні позову.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції вважає обґрунтованими, заявлені у касаційній скарзі ТОВ «Інфокс», підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Статтею 312 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведені положення закону, а також зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції зазначає, що рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2022 у справі № 910/14105/21 відповідає вимогам закону, проте постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 прийнято із порушенням норм матеріального і процесуального права, отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду - залишенню в силі.

У зв`язку з тим, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, а рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено, - залишенню в силі, витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги необхідно стягнути з ТОВ «Інвест Група Дельта» на користь ТОВ «Інфокс».

Керуючись статтями 300 301 308 312 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс» задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі № 910/14105/21 скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2022 залишити в силі.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест Група Дельта» (код ЄДРПОУ 39069060) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс» (код ЄДРПОУ 14289688) витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 4 540,00 грн (чотири тисячі п`ятсот сорок гривень).

4. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

В.Г. Суховий