Історія справи

Ухвала КГС ВП від 25.01.2018 року у справі №903/729/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 903/729/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Західінкомбанк" на рішення Господарського суду Волинської області від 27.06.2017 (головуючий: Дем'як В.М., судді: Костюк С.В, Бондарев С.В. ) та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.09.2017 (головуючий: Василишин А.Р., судді: Розізнана І.В., Бучинська Г.Б.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Західінкомбанк"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецуправління Дорсервіс"

2. Приватного підприємства "Ірома"

третя особа Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання права власності на приміщення

За участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача 1- не з'явився,

відповідача 2- Сафулько С.Ф. - адвокат, довіреність,

третьої особи - Гуленко Ю.М. - адвокат, довіреність,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Західінкомбанк" звернулося з позовом до відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецуправління Дорсервіс", Приватного підприємства "Ірома" про визнання права власності на 86/100 добудови адміністративного приміщення /А-5/ по пр. Перемоги 15 у м. Луцьку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на те, що 19 січня 1998 року рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів №5 було затверджено прийняття в експлуатацію добудови адмінприміщення по пр.Перемоги, 15 загальною площею 1098,17 м.кв., замовником якого виступало МП „Інкомсервіс". Вказане приміщення будувалося як адмінприміщення банку „Західінкомбанк", а загальна площа всього приміщення на момент введення в експлуатацію становила 1098,17 м.кв. Добудова адмінприміщення по пр. Перемоги, 15 у м. Луцьку, замовником якої виступило МП „Інкомсервіс", мала своє цільове призначення, в ньому мав знаходитись ПАТ „Західінкомбанк". При цьому вказує, що право власності на нерухомого майна по пр. Перемоги, 15 площею 1098,00 кв.м. у ПАТ „Західінкомбанк" виникло на підставі договору купівлі-продажу від 27.10.1999р. в момент передачі даного майна. У відповідності до акту-прийому передачі від 27.10.1999 року, передача вказаного приміщення від продавця (МП Інкомсервіс") до покупця (КБ „Західінкомбанк") відбулася саме 27 жовтня 1999 року. Отже право власності на нерухоме майно по пр. Перемоги, 15 у м. Луцьку площею 1098,00 м.кв. у ПАТ Західінкомбанк" виникло саме 27.10.1999 року - в момент підписання вказаного вище акту прийому-передачі. Разом з тим, зазначає, що даний договір купівлі-продажу від 27.10.1999р. посадовими особами ПАТ "Західінкомбанк" був виявлений на стадії введення тимчасової адміністрації банку.

Рішенням господарського суду Волинської області від 27 червня 2017 року залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28.09.2017 у справі №903/729/16, у задоволенні позову було відмовлено у повному обсязі.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційного мотивована тим, що позовні вимоги Позивача про визнання права власності на спірне приміщення є безпідставні та необґрунтовані, тому в їх задоволенні слід відмовити. При цьому суди , посилаючись на ст. 35 ГПК України, вказали , що правомірність державної реєстрації права власності на приміщення за Відповідачем 2 підтверджується судовими рішеннями, які вступили в законну силу та мають преюдиційний характер.

27.11.2017 позивачем подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Волинської області від 27.06.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.09.2017 до Вищого господарського суду України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 29.11.2017 прийнято касаційну скаргу позивача, справу призначено до розгляду на 26.12.2017.

16.01.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного суду.

16.01.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

24.01.2018 суд постановив ухвалу про прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 22.02.2018, якою повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги.

Скаржник (позивач) мотивує свою касаційну скаргу тим, що судами попередніх судових інстанцій не враховано, що момент набуття права власності на спірне майно пов'язується виключно з моментом передачі речі, що встановлено ст. 128 ЦК УРСР (в редакції яка діяла на момент укладення договору купівлі-продажу), інший порядок не визначався на той час, тому відсутність державної реєстрації спірного об'єкту жодним чином не впливає на відповідність договору купівлі-продажу чинному законодавству та не позбавляє покупця права власності на майно. Позивач вважає, що він набув право власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу від 27.10.1999р. та акту прийому-передачі від 27.10.1999р. на всю будівлю адміністративного приміщення.

Вважає, що судами було проігноровано висновки експертиз, які проведені в рамках кримінального провадження №12015030010003723, з яких вбачається, що підписи в договорі купівлі продажу, який укладений між Позивачем та ПП "Інкомсервіс" та в акті прийому-передачі спірного приміщення від 27 жовтня 1999 року нанесені печаткою Позивача, вільні зразки якої надано для дослідження.

Крім того, заявник стверджує, що суди, в порушення ст. 35 ГПК України, ототожнили оціночні висновки судів при вирішенні інших справ з встановленими фактами, помилково надавши їм преюдиціального значення.

З огляду на викладене, позивач у касаційній скарзі просить скасувати постанову апеляційного господарського суду від 28.09.2017 та рішення місцевого господарського суду від 27.06.2017, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Відповідачі надали відзив на касаційну скаргу, в якому просили суд рішення судів попередніх судових інстанцій залишити в силі.

Третя особа надала свої пояснення на касаційну скаргу, в яких просить суд її задовольнити повністю.

В судове засідання з'явилися представники відповідача 2 та третьої особи. Представник відповідача 2 в судовому засіданні просив залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, судові рішення без змін. Третя особа в судовому засіданні підтримала касаційну скаргу позивача, просила рішення попередніх судових інстанцій скасувати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача 2 та третьої особи, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто у позивача є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.

Отже, на підтвердження наявності у Позивача суб'єктивного права, на захист якого подано позов, останній повинен надати суду відповідні докази, що підтверджують його право власності на вказане майно.

Так, позивач стверджує, що є власником спірного приміщення з урахуванням наступного.

Судами попередніх судових інстанцій встановлено, 27 жовтня 1999 року між МП "Інкомсервіс" (продавець), правонаступником якого є ПП „Ірома" та КБ „Західінкомбанк" (покупець), правонаступником якого є ПАТ „Захід інкомбанк", був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець продав, а покупець купив нежитлове приміщення (добудову до адміністративного будинку) площею 1226,7 кв.м. (крім ресторану та гаражів), що знаходиться по проспекту Перемоги, 15 в м. Луцьку, з переходом до покупця права користування земельною ділянкою площею 270 кв.м., на якій знаходиться спірне приміщення.

Об'єкт купівлі-продажу належав продавцю - МП „Інкомсервіс", правонаступником якого є ПП „Ірома", на праві власності на підставі рішення виконкому Луцької міської ради №204 від 22.06.1994 року про виділення МП „Інкомсервіс" земельної ділянки під будівництво і Акту про готовність збудованого об'єкту до експлуатації, затвердженого рішенням цього виконавчого комітету №5 від 19.04.1998 року. На підставі цих рішень зазначена добудова до адміністративного будинку була зареєстрована за МП „Інкомсервіс" у Волинському обласному бюро технічної інвентаризації шляхом внесення запису в реєстрову книгу №4 за №580, про що власнику було видано Реєстраційне посвідчення на об'єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам, від 04.05.1998 року.

Відповідно до п.5 договору датою вступу договору в силу є 27.10.1999 року.

Судами встановлено та матеріалами справи підтверджено, що вартість приміщення була сплачена банком на рахунок відповідача 2 в розмірі 126 138,04 грн. Даний факт не заперечувався відповідачем 2.

Крім того, 27 жовтня було складено акт прийому передачі відповідно до якого МП "Інкомсервіс" передав, а КБ "Західінкомбанк" прийняв у власність приміщення площею 1226,7 кв. м., що знаходиться в м.Луцьку по пр.Перемоги, 15.

Згідно зі ст.128 ЦК УРСР (в редакції від 27.12.1996 р., що діяла на момент укладання договору) право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визначається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки.

При цьому, згідно до ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин.

Позивач стверджував, що оскільки сторонами договору купівлі-продажу були юридичні особи, то відповідно до законодавства, що діяло на момент укладення договору купівлі-продажу, нотаріальне посвідчення договору не було обов'язковим.

Крім того, позивач зазначав, що законодавство, яке діяло на час укладання договору купівлі-продажу між ПАТ "Західінкомбанк" та ПП "Ірома" (Цивільний Кодекс УРСР в редакції від 27.12.1996 року) не визначало державну реєстрацію права власності як підставу виникнення права власності, з державною реєстрацією права власності не пов'язувався момент виникнення права власності, а не проведення державної реєстрації не мало наслідком припинення самого права власності.

Позивач наголошував, що право власності на спірне приміщення у відповідності до ст.128 ЦК УРСР виникло в Банку з моменту його прийняття на підставі двостороннього акту приймання - передачі від 27.10.1999 року.

Відповідач 2 заперечував проти позовних вимог банку, оскільки вказував на те, що у останнього право власності на спірний об'єкт не виникло, оскільки спірне приміщення було зареєстровано за відповідачем 2 та стоїть на його балансі, тому саме він є єдиним законним власником. Крім того, вказував на те, що саме він є власником земельної ділянки площею 0,1723 га. на яку йому виданий Державний акт.

Разом з тим відповідач 2 зазначав, що спірний об'єкт купівлі-продажу належав йому на праві власності на підставі рішення виконкому Луцької міської ради №204 від 22.06.1994 р. про виділення МП "Ірома" (правонаступник ПП "Ірома") земельної ділянки під будівництво.

Також відповідач звертав увагу на те, що 04.12.1996р. за такою же пільговою балансовою ціною Банком продано відповідачу 2 нежитлове приміщення у м.Житомирі по вул. Ольжича, 9, аналогічно у зворотному порядку за такою ж пільговою ціною в розмірі 126 138,04 грн.

На випадок наступлення можливих непередбачувальних обставин, які могли вплинути на домовленість сторін щодо зустрічного продажу одна одній зазначених об'єктів нерухомого майна за пільговими цінами, до договору була включена умову, яка гарантувала непорушність цієї домовленості і усувала ризик для продавця в разі зміни учасника (співвласника) Банку, який володів контрольним пакетом у статутному фонді.

Відповідачі 2 зазначав, що на випадок наступлення можливих непередбачуваних обставин, які могли вплинути на домовленість сторін щодо зустрічного продажу одна одній об'єктів нерухомого майна за пільговими цінами, до договору від 27.10.1999 року було включено умову, яка гарантувала непорушність цієї домовленості і усувала ризик для продавця в разі зміни учасника (співвласника ) банку, який володіє контрольним пакетом (часткою) у статутному фонді (згодом, при перетворенні в акціонерне товариство, акцій).

За наступлення цієї умови виникали два наслідки:

а) наділення продавця - МП „Інкомсервіс" правом вимагати від покупця - КБ „Західінкомбанк" доплати до отриманої під час укладення договору суми за добудову в розмірі 126138,04 грн., виходячи з експертної оцінки її вартості на час виникнення цієї обставини;

б) припинення дії договору і повернення сторін в першопочаткове становище-повернення покупцем приміщення продавцю з поверненням останнім вищевказаної суми за договором в розмірі 126 138,04 грн.

Право вибору одного з цих варіантів відповідно до договору належало Малому підприємству „Інкомсервіс" (відповідачу 2).

Отже з вищевикладеного вбачається, що зазначений договір купівлі-продажу є договором, який ґрунтується на особливій довірі сторін, міг бути укладений лише між ними і в разі зміни їх, або, як зазначено в даному договорі, однієї з цих сторін, передбачав право іншої сторони в односторонньому порядку припинити його дію з поверненням учасників договору в першопочаткове становище або змінити його умови в частині договірної ціни об'єкту купівлі - продажу.

В подальшому, у 2009 році в Банку була введена тимчасова адміністрація, засновник банку, що володів понад 80 відсотків був змінений новим власником, після чого позивач подав до суду позов про визнання недійсним договір купівлі-продажу 04.12.1996 про що судом було винесено рішення яким зазначений договір був визнаний недійсним. На підставі такого рішення суду ПП "Ірома" повернула Банку приміщення без повернення за нього сплаченої суми коштів.

Вказана обставина стала підставою для ПП "Ірома" реалізувати надане йому право, яке закріплене в абз. 3 п. 2 договору купівлі-продажу від 27.10.1999р.

Приватне підприємство „Ірома" (правонаступник МП „Інкомсервіс") 30.09.2011 року надіслало ПАТ „Західінкомбанк" письмову вимогу - повідомлення про припинення дії договору купівлі-продажу частини спірного приміщення від 27.10.1999 року в зв'язку з закріпленої в п. 2 договору скасувальною умовою (ч.2 ст.61 ЦК УРСР, ч.2 ст.212 ЦК України), Банку було запропоновано повідомити свої платіжні реквізити для повернення сплачених ним при укладенні договору коштів за частину приміщення, звільнити останнє і передати його законному власнику - ПП „Ірома".

З огляду на вищевикладене, ПП "Ірома" вважає, що саме воно є власником спірного приміщення, а до Банку не перейшло право власності, оскільки було реалізовано надане ПП "Ірома" право, яке закріплене в абз. 3 п. 2 договору купівлі-продажу від 27.10.1999р.

Таким чином, вирішальним для даного спору було самостійне дослідження судами попередніх інстанцій з наданням відповідної оцінки та висновків вищевказаних доводів та доказів позивача та відповідача-2, що:

- саме 27.10.1999 в силу наведеної ст.128 Цивільного кодексу УРСР та по факту передачі спірного приміщення позивачу на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 27 жовтня 1999 року та акту прийому - передачі до нього у позивача виникло право власності на спірне приміщення;

- дане право власності саме 27.10.1999 не перейшло до позивача, крім того, 30.09.2011 року відповідач-2 надіслав позивачу письмову вимогу - повідомлення про припинення дії договору купівлі-продажу частини спірного приміщення від 27.10.1999 року в зв'язку з закріпленої в п.2 договору скасувальною умовою.

Разом з тим, замість такого самостійного дослідження суди попередніх судових інстанцій послалися на преюдицію судових рішень адміністративних судів щодо оскарження реєстраційних дій щодо спірного приміщення та вказали на те, що при розгляді справи №876/1738;1742;1743/16 встановлено, що станом на 22 червня 2011 року та на 31 вересня 2011 року право власності на приміщення (А- 5) було зареєстроване за Відповідачем 2.

Колегія суддів не погоджується з даними висновками судів попередніх інстанцій з наступних підстав.

Як встановили суди попередніх інстанцій, предметом зазначених справ було оскарження реєстраційних дій державного реєстратора щодо спірного приміщення, що не є спором саме про право власності між особами, що вважають себе власниками.

Крім того, всі зазначені реєстраційні дії відбувалися значно пізніше, ніж 27.10.1999 - момент, коли на думку Позивача в нього і виникло право власності на спірне приміщення.

Також, колегія суддів вважає за необхідне відмітити наступне.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.12, ч.3 ст.16 Господарського процесуального кодексу в редакції, чинній на момент подачі позову та розгляду справи в судах попередніх інстанцій, саме господарським судам підвідомчі справи у спорах про право власності на майно.

Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ в зазначений період регулювалась ст.17 Кодексу адміністративного судочинства України у відповідній редакції.

Ні відповідачами, ні судами попередніх інстанцій не наведено норм відповідного законодавства, які б відносили розгляд справ у спорах про право власності на майно до компетенції саме адміністративного, а не господарського, суду.

Доводи судів попередніх інстанцій, що обставини щодо правомірності реєстрації права власності на спірний об'єкт по пр.Перемоги, 15, також були предметом дослідження і судовій справі №903/1330/15 від 21.07.2016 за позовом ПАТ "Західінкомбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" до відповідачів 1: ТОВ "Спецуправління Дорсервіс", 2: ПП "Ірома" про визнання недійсним договору ренти від 17.12.2015 №929, і вказаними судовими актами також підтверджено правомірність державної реєстрації права власності на приміщення по пр.Перемоги, 15 за відповідачем ПП "Ірома", колегія суддів вважає необґрунтованими з наступних підстав.

Предметом вищевказаної справи було визнання недійсним договору ренти, а не вирішення спору про право власності на спірне приміщення.

Крім того, суд першої інстанції по даній справі прямо зазначив, що у рішенні по вказаній справі №903/1330/15 було зазначено, що доводи позивача щодо дійсності договору від 27.10.1999р. в редакції без застережень та відповідача щодо підробки вказаного договору потребують доведення належними та допустимими доказами в самостійному судовому провадженні.

Також, апеляційний суд по даній справі зазначив, що предметом даного спору є визнання права власності на спірне приміщення, а не визнання дійсності чи недійсності договору купівлі-продажу від 27 жовтня 1999 року.

Разом з тим, саме даним договором та актом прийому-передачі майна за ним позивач обґрунтовує факт та момент виникнення права власності у нього на спірне приміщення.

Згідно з ч.1 ст.48 Цивільного кодексу УРСР в редакцій, чинній на момент укладення вищевказаного Договору:

"Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей."

Відповідно до ч.1 ст.59 зазначеного Кодексу:

"Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення."

Можливість визнання судом угоди дійсною передбачала лише ч.2 ст.47 вказаного Кодексу у випадку, якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, що не стосується даного випадку, оскільки за доводами позивача дана угода взагалі не вимагала нотаріального посвідчення.

Відповідно до ст. 328 ЦК України:

"1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом."

Згідно з п.2 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду."

Відповідно до п.1 ч.3 ст.310 Господарського процесуального кодексу України:

"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази."

На підставі викладеного, суд доходить висновку про необхідність касаційну скаргу позивача задовольнити частково, судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Західінкомбанк" на рішення Господарського суду Волинської області від 27.06.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.09.2017 у справі №903/729/16 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Волинської області від 27.06.2017 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.09.2017 у справі №903/729/16 скасувати повністю, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський