Історія справи

Ухвала КГС ВП від 18.01.2018 року у справі №910/16154/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 910/16154/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Поліщук Ю.В.,

учасники справи:

позивач - Військова частина А2215,

представник позивача - Бубенцов М.М. (довіреність від 09.01.2018 №350/133/30/9пс),

відповідач - 1 - товариство з обмеженою відповідальністю "Вастон",

представник відповідача-1 - Окончик Д.В. - адвокат (довіреність від 01.02.2017 №10/1, посвідчення адвоката від 30.07.2015 №КВ 5325);

відповідач - 2 - товариство з обмеженою відповідальністю "Гарант Ойл Групп",

представник відповідача-2 - Твердохліб І.Ю. - адвокат (довіреність від 18.12.2017 №305, посвідчення адвоката від 04.10.2016 №1570);

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерство оборони України (далі - Міністерство),

представник Міністерства - Бубенцов М.М. (довіреність від 08.12.2017 №220/425/д);

Київське квартирно-експлуатаційне управління Міністерства оборони України (далі - Управління),

представник Управління - не з'яв.,

розглянув касаційну скаргу Військової частини А2215

на рішення господарського суду міста Києва, ухвалене 05.07.2017 (головуючий - суддя Підченко Ю.О.)

та постанову Київського апеляційного господарського суду, ухвалену 26.09.2017 (головуючий - суддя Мартюк А.І., судді: Зеленіна В.О. і Калатай Н.Ф.)

у справі №910/16154/16

за позовом Військової частини А2215

до товариства з обмеженою відповідальністю "Вастон" та

товариства з обмеженою відповідальністю "Гарант Ойл Групп",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерство та

Управління,

про визнання договору недійсним.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Військова частина А2215 (далі - Позивач) звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до: товариства з обмеженою відповідальністю "Вастон" (далі - Відповідач-1) і товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А" (у процесі розгляду справи його назву змінено на товариство з обмеженою відповідальністю "Гарант Ойл Груп"; далі - Відповідач-2), треті особи Міністерство та Управління, про визнання недійсним договору від 04.05.2005 № 1/119 про сумісне використання майна (далі - Договір №1/119).

Позовна заява була мотивована тим, що: укладання Договору №1/119 спрямовано на приховування іншого правочину - договору найму нерухомого та рухомого майна, який сторони насправді вчинили, а, отже, Договір №1/119 слід вважати договором найму із застосовуванням до нього правил, передбачених для договору піднайму; Договір №1/119 суперечить вимогам частини першої статті 774 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки передання майна наймодавця - Позивача наймачем у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця.

У подальшому Позивач змінив підстави позову та просив суд визнати недійсним Договір №1/119 з тих підстав, що Позивач як орендодавець за договором від 22.04.2005 №43 та орендодавець за договором №52 згоди (дозволу) на використання відповідачами зі справи орендованого майна не надавав, а тому зміст Договору №1/119 (з додатковими угодами до нього) суперечить вимогам чинного законодавства.

Рішенням господарського суду міста Києва від 05.07.2017 у даній справі, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017, у позові відмовлено.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, що Позивачем не подано суду належних доказів на підтвердження невідповідності Договору №1/119 вимогам законодавства та не доведено наявності підстав для визнання цього договору недійсним згідно з частиною першою статті 203 ЦК України.

Постанова суду апеляційної інстанції додатково мотивована тим, що позовна давність, про сплив якої зазначили Відповідач-1 і Відповідач-2, у даному разі не пропущена.

Позивач, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, просить суд касаційної інстанції судові акти попередніх судових інстанцій зі справи скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Так, згідно з доводами Позивача, викладеними у касаційній скарзі, попередніми судовими інстанціями не враховано, зокрема, що:

- договір оренди нерухомого військового майна від 26.05.2003 №52-с/2003/ГоловКЕУ (далі - Договір №52-с/2003/ГоловКЕУ), укладений Позивачем як орендодавцем і товариством з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А." (далі - ТОВ "Ю.С.А."; на даний час - Відповідач -2 ) як орендарем у судовому порядку визнаний таким, що припинив свою дію, а майно за цим договором вилучено й використовується Позивачем;

- згідно з додатковою угодою №2 до Договору №1/119 ТОВ "Ю.С.А." (на даний час Відповідач -2) не належить вказане в оскаржуваних судових рішеннях певне майно, що зазначене судами як належне ТОВ "Ю.С.А."

На думку скаржника, судом безпідставно не було задоволено клопотання Позивача про призначення у справі додаткової судової експертизи документів на предмет давності виконання підписів і рукописних записів у Договорі №1/119.

У відзиві на касаційну скаргу Відповідач-2: зазначає, що: доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішенні та постанові; останні прийняті у цілковитій відповідності до норм матеріального та процесуального права; просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а в задоволенні касаційної скарги відмовити. Згідно з доводами Відповідача-2, викладеними у відзиві на касаційну скаргу:

- питання встановлення давності підписання, нанесення тексту і печаток на Договорі №1/119, які просив з'ясувати Позивач у клопотанні про призначення додаткової експертизи, не входять до підстав, визначених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, з яких згаданий договір може бути визнаний недійсним, та не відноситься до предмета доказування у даній справі, тому суди попередніх інстанцій правомірно відмовили у клопотанні про проведення додаткової експертизи;

- судами першої та апеляційної інстанції було зроблено вірний висновок про те, що з укладенням відповідачами Договору №1/119 права Позивача жодним чином не порушені. Підписуючи додаткову угоду від 25.03.2014 №2 до Договору №1/119, Відповідач-2 користувався правом розпоряджатися своїм майном;

- Позивачем не доведено невідповідність Договору №1/119 жодному законодавчому акту України;

- твердження Позивача про те, що Договір №1/119 є договором піднайму не спростовує висновків, покладених в основу оскаржуваних судових актів;

- твердження Позивача про те, що станом на дату укладення додаткової угоди від 25.03.2014 №2 до Договору №1/119 договір оренди від 26.05.2003 №52-с/2003/ГоловКЕУ вже був припинений, є хибними, оскільки рішення господарського суду Київської області у справі №911/3414/13 (в якій встановлено, що договір оренди від 26.05.2003 №52-с/2003/ГоловКЕУ припинив свою дію 01.07.2013), прийнято судом лише 20.06.2014, тобто вже після підписання Відповідачами додаткової угоди від 25.03.2014 №2 до Договору №1/119.

Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, зокрема, що:

- 26.05.2003 Позивачем (як орендодавцем) і ТОВ "Ю.С.А." (як орендарем) укладено Договір №52-с/2003/ГоловКЕУ щодо оренди нерухомого військового майна, розташованого у Бориспільському гарнізоні; цим Договором, зокрема, передбачалося (пункт 6.4) право орендаря, з дозволу орендодавця, передавати третім особам належні йому право оренди та інші права (повністю чи в певній частині), які випливають з цього договору;

- 22.04.2005 Позивачем (як орендодавцем) і Відповідачем-1 (як орендарем) укладено договір оренди № 43 (далі - Договір №43), за яким орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове оплатне користування певне обладнання та резервуарний парк. Згідно з пунктом 6.4 цього договору орендар має право передавати третім особам належні йому право оренди та інші права (повністю чи в певній частині), які випливають з відповідного договору, тільки за попередньою згодою орендодавця;

- 04.05.2005 ТОВ "Ю.С.А." (як Стороною - 1), з одного боку, з урахуванням умов та вимог Договору № 52-с/2003/Голов КЕУ, укладеного з Позивачем, і умов та вимог Договору № 43 (далі, при згадуванні разом, - Договори оренди), названі товариства (далі, при згадувані разом, - Сторони) уклали Договір №1/119 про сумісне використання майна. За цим договором у сумісному користуванні Сторін перебуває певне рухоме та нерухоме майно, балансоутримувачем/розпорядником тільки частини якого є Позивач (орендодавець);

- за доводами Позивача, ним як орендодавцем за Договором № 43 та орендодавцем за Договором № 52-c/2003/ГоловКЕУ згоди (дозволу) на використання відповідачами зі справи орендованого майна не надавалося, а тому зміст Договору №1/119 (з додатковими угодами до нього) суперечить вимогам ЦК України і Господарського кодексу України; відповідачі, на його думку, порушили пункт 6.4 зазначених договорів №№43 і 52-c/2003/ГоловКЕУ;

- 25.03.2014 ТОВ "Ю.С.А." і товариством з обмеженою відповідальністю "Нафто-Комерц" (назву якого було повторно змінено на товариство з обмеженою відповідальністю "Вастон") було укладено додаткову угоду №2 до Договору №1/119. За цією угодою (далі - Додаткова угода №2) товариство з обмеженою відповідальністю "Вастон" (Сторона-2), зокрема, бере на себе повну відповідальність за збереження та схоронність майна, переліченого в Додатковій угоді №2. Перелік майна, яке Відповідач-2 передав Відповідачу-1 за Додатковою угодою №2 для подальшої експлуатації та використання за призначенням, не співпадає з майном, яке становить предмет оренди за Договором № 52-c/2003/ГоловКЕУ та є державним військовим майном, а, отже, укладаючи цю додаткову угоду, Відповідач-1 використовував власне право розпоряджатися відповідним майном;

- Позивач не є стороною Договору № 1/119 і дізнався про існування останнього 12.05.2016, тому позовну давність не пропущено.

Попередніми судовими інстанціями у справі було також зазначено, що:

- Позивачем заявлено клопотання про призначення додаткової судової експертизи з питання про те, чи відповідає давність виконання підписів та рукописних записів у Договорі №1/119 тій даті, яка в ньому вказана, а якщо ні, то коли фактично було поставлено підписи та зроблено рукописні записи в Договорі №1/119;

- дане клопотання мотивовано, зокрема, тим, що раніше наданий у даній справі висновок експерта є неповним;

- проте з наявного у справі висновку експерта від 22.03.2017 №18421/16-33 неповноти чи неясності цього висновку не вбачається, судовим експертом було вичерпно надано відповідь на поставлене судом питання. Крім того, питання встановлення давності підписання, нанесення тексту і печаток на оспорюваному договорі не відноситься до підстав, визначених статтею 203 ЦК України, з яких такий договір міг би бути визнаний недійсним, а так само не належить до предмета доказування в даній справі.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання Договору №1/119 недійсним.

Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як передбачалося частиною першою статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду даної справи попередніми судовими інстанціями), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ, зокрема, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Суд погоджується з висновками місцевого і апеляційного господарських судів, а також з аргументами, викладеними у відзиві Відповідача-2 на касаційну скаргу, про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Аргументи скаржника даного висновку не спростовують.

Так, Договір № 52-c/2003/ГоловКЕУ, на який він посилається, не є предметом спору, а, отже, й судового розгляду в даній справі.

Обставини, пов'язані із співпадінням чи неспівпадінням переліку майна, переданого Відповідачу-1 за Додатковою угодою №2, з майном, що було предметом оренди за Договором № 52-c/2003/ГоловКЕУ, встановлені й досліджені судами попередніх інстанцій. Касаційна ж інстанція згідно з частинами першою і другою статті 300 ГПК України лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права та не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним.

Посилаючись на положення статей 316, 317, 319 ЦК України, статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та на те, що Договір №1/119 порушив права власності Позивача, останній ні в судах попередніх інстанцій, ані в касаційній скарзі не обґрунтував, у чому конкретно полягає (виявляється) таке порушення його права в зв'язку з укладенням оспорюваного договору.

Посилання скаржника на те, що він "вважає, що дата підписання (рік) Договору №1/119 від 04.05.2005 року не відповідає даті (року), зазначеному на ній як дата (рік) підписання - 2005", ґрунтується на власній думці Позивача і не знаходить підтвердження за встановленими попередніми судовими інстанціями обставинами справи, які, як зазначалося, повторно перевіряти (з'ясовувати) суд касаційної інстанції не вправі. Що ж до згаданих скаржником справ господарського суду №№5011-65/10455-2012, 911/3414/13, 910/8392/13, 5011-38/10913-2012, 910/23902/14, то ним (скаржником) не обґрунтовано преюдиційне значення цих справ для даної справи №910/16154/16 у розумінні частини третьої статті 35 ГПК України (в редакції, чинній на час розгляду цієї справи попередніми судовими інстанціями). За доводами скаржника, "у жодній з них (тобто зазначених справ) не міститься даних (не зазначено як доказ, немає посилань, згадувань тощо) про укладення 04.05.2005 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Вастон" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ю.С.А." Договору про сумісне використання майна №1/119". Проте згадана норма ГПК України за своїм змістом надавала преюдиційного значення саме встановленим рішенням суду в іншій справі обставинам, але аж ніяк не тим, що не були встановлені в іншому рішенні (інших рішеннях).

Частиною третьою статті 42 ГПК України (в редакції, чинній на час розгляду даної справи судами попередніх інстанцій) передбачалося, що у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу. Отже, дана норма визначала можливість, а не обов'язковість призначення судом відповідної експертизи, з урахуванням певних обставин конкретної справи. Попередніми судовими інстанціями у розгляді даної справи було з'ясовано вичерпність надання судовим експертом у первісній судовій експертизі відповіді на поставлене питання та, відповідно, відсутність підстав для призначення додаткової експертизи. Водночас суд касаційної інстанції згідно з частиною другою згаданої статті 300 ГПК України не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу або додатково перевіряти докази (до яких, згідно зі статтею 104 названого Кодексу, належить і висновок експерта).

Крім того, пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень першої та апеляційної інстанції - без змін як таких, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати з оплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Військової частини А2215 залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 05.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017 у справі № 910/16154/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов