Історія справи

Ухвала КГС ВП від 24.07.2018 року у справі №910/6440/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/6440/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Заступника військового прокурора Центрального регіону України на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 (суддя Ващенко Т.М.) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 (головуючий суддя: Куксов В.В., судді: Гончаров С.А., Яковлєв М.Л.)

за позовом Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі: 1. Кабінету Міністрів України, 2. Головного управління Національної гвардії України

до 1. Київської міської ради, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Навара-К",

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: 1. Військова частина 3030 Національної гвардії України, 2. Міністерство оборони України, 3. Адміністрація державної прикордонної служби України,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

про визнання недійсним рішення та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,

За участю представників:

прокуратури - Коркішко В.М. - представник

позивача - 1 - Колток О.М. - представник

позивача-2 - Северин Р.І. - представник

відповідача - 1 - Власенко І.І. - представник

відповідача-2 - Климюк В.Ю. - адвокат, Попов М.О. - керівник

третьої особи-1 - Максюта М.О. - представник

третьої особи-2 - не з'явився

третьої особи-3 - не з'явився

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

19.04.2017 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Навара-К" про визнання недійсним рішення Київської міської ради від 28.09.2006 №73/130 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення по АДРЕСА_1 у Дарницькому районі м. Києва" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у м. Києві, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Навара-К", який зареєстровано 04.12.2006 за №63-6-00383.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне рішення суперечить приписам чинного на момент його прийняття законодавства та прийнято з перевищенням компетенції, оскільки, на думку прокурора та позивачів, земельна ділянка на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва належить до земель оборони, які є державною власністю, розпорядження якими відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України. Одночасно, прокурором наголошено, що фактично припинення права користування на земельну ділянку, розміщену за адресою: м.Київ, АДРЕСА_1, здійснено з порушенням вимог земельного законодавства щодо припинення права користування на землю, оскільки вказана земельна ділянка належить до земель оборони.

Ухвалами Господарського суду міста Києва від 19.07.2017 та від 15.09.2017 залучено до участі у справі № 910/6440/17 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів - Військову частину 3030 Національної гвардії України, Міністерство оборони України та Адміністрацію державної прикордонної служби України, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.10.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що посилання прокурора в якості обґрунтування позову на те, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва належала до земель оборони, які є державною власністю, є безпідставними та такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування, а рішення Київської міської ради №73/130 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва" було прийнято відповідачем-1 в межах повноважень, визначених чинним на момент його прийняття законодавством.

11.07.2018 (згідно з реєстраційним номером) Заступником військового прокурора Центрального регіону України подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 у справі № 910/6440/17 до Касаційного господарського суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.07.2018 року у справі № 910/6440/17 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

Ухвалою Верховного Суду від 23.07.2018 касаційну скаргу Заступника військового прокурора Центрального регіону України на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 залишено без руху на підставі частини 3 статті 292 Господарського процесуального кодексу України, оскільки наведені у заяві про поновлення строку підстави причин пропуску строку визнані неповажними; а саме доводи, які зазначені у клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження про те, що заявник отримав 22.06.2018 копію оскаржуваної постанови, не підтверджені належними доказами, а саме, інформацією Укрпошти, конвертом з відбитком календарного штемпелю; надано скаржнику строк для усунення недоліків до 02.08.2018.

01.08.2018 скаржником до суду подано заяву на виконання ухвали Верховного Суду від 23.07.2018, в якій скаржник зазначив, що 22.06.2018 отримав оскаржувану постанову, що підтверджується копією поштового конверту з штриховим кодовим ідентифікатором (долучено до матеріалів заяви), просить вважати причини пропуску строку на касаційне оскарження поважними та поновити строк.

Ухвалою Верховного Суду від 08.08.2018 поновлено Заступнику військового прокурора Центрального регіону України строк для подання касаційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 у справі № 910/6440/17, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 27.09.2018, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до 28.08.2018.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу Заступник військового прокурора Центрального регіону України (скаржник, прокурор) вважає, що судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, оскільки суди керувалися лише доводами та доказами відповідачів та залишили без задоволення дійсні обставини справи і докази на їх підтвердження, що були надані позивачами, надавши їм неправильну юридичну оцінку.

Скаржник зазначає, що рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 07.08.1978 №1170 було передано в тимчасове користування військовій частині 32536 земельну ділянку площею близько 18 га на вул. Бориспільській в Дарницькому районі м. Києва, на якій розміщено військове містечко 181. Головне квартирно-експлуатаційне управління ЗСУ 31.01.2018 проінформувало Головне управління НГУ, що на даний час правонаступником військової частини 32536 є Центральне спеціалізоване будівельне управління у складі Концерну "Військесетменеджмент" (лист №303/7/1/98). На думку прокурора, навіть якщо визнати обґрунтованими висновки суду про відсутність у Національної гвардії України будь-яких речових прав на спірну земельну ділянку, то в силу приписів пункту 5 постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 №562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" спеціалізоване управління, як правонаступник військової частини 32536, зберегло своє право користування спірною земельною ділянкою. У зв'язку з чим, зважаючи на наявність чинного рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 07.08.1978 №1170 та землекористувача земельної ділянки в особі Центрального спеціалізованого будівельного управління, відповідач-1 не мав повноважень в 2006 році повторно надавати цю ж земельну ділянку в оренду відповідачу-2, що є підставою для визнання оскаржуваного рішення недійсним.

Прокурор вказує, що з набранням чинності Земельним кодексом України (01.01.2002), у силу приписів статей 19,77 вказаного кодексу земельна ділянка площею 5,40 га є землями оборони. У 2003 році шляхом укладення відповідних правочинів будівлі та споруди, що розміщувалися на земельній ділянці 5,40 га реалізовані Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (ГУВВ) через комісіонера (ДП МВС "Спецсервіс") ТОВ "Київська фінансова компанія", а останнє передало це нерухоме майно до статутного фонду ТОВ "Навара-К". Водночас Головне управління внутрішніх військ не відчужувало земельну ділянку площею 5,40 га третім особам та не надавало добровільну відмову від права користування нею. За відсутності підстав припинення права користування земельною ділянкою (ст. 141 ЗК України) ГУВВ, як користувача такої ділянки, 28.09.2006 Київською міською радою було прийнято рішення №73/130, згідно з яким земельну ділянку площею 5,40 га вирішено передати ТОВ "Навара-К", змінивши при цьому її цільове призначення із "земель оборони" на "землі житлової та громадської забудови", а 22.11.2006 укладено договір оренди земельної ділянки.

На думку скаржника, оскільки в 2000 році земельна ділянка площею 5,40 га була передана внутрішнім військам МВС України, правонаступником яких на сьогодні є Національна гвардія України, в подальшому ця земельна ділянка не відчужувалася внутрішніми військами третім особам, її цільове призначення (землі оборони) не змінювалося, а право користування нею не припинялося, прийняття відповідачем-1 спірного рішення та укладення договору оренди земельної ділянки без попереднього узгодження із користувачем земельної ділянки цих питань свідчить про порушення прав та інтересів Національної гвардії України в особі її головного органу військового управління - Головного управління Національної гвардії України.

Прокурор вважає, що ТОВ "Навара-К" набуло право власності лише на майновий комплекс загальною площею 7622,50 кв.м (0,76 га) у складі 11 будівель та споруд, що розміщуються на земельній ділянці площею 5,40 га, а не на саму земельну ділянку, на що не звернуто уваги судами попередніх інстанцій. Крім того, зміст нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та умови укладених правочинів не передбачали реалізацію ГУВВ земельної ділянки площею 5,40 га. Водночас думка, що з набуттям права власності на майновий комплекс (0,76 га) ТОВ "Навара-К" також набуло право власності й на земельну ділянку (5,40 га), спростовується тими обставинами, що площа майнового комплексу в більше ніж 7 разів менша за площу самої земельної ділянки.

Також, як зазначає скаржник, положення абз.1 п.12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки повноваження Київської міської ради, передбачені вказаною нормою, не підтверджують обставини віднесення земельної ділянки площею 5,40 га до земель комунальної власності та припинення права користування нею Головним управлінням Національної гвардії України, як землекористувачем, а також не спростовують виключну компетенцію Кабінету Міністрів України щодо розпорядження землями державної власності (ст. 13 ЗК України) та порушення ТОВ "Навара-К" вимог статті 20 Земельного кодексу України при зміні цільового призначення земельної ділянки.

Прокурор вказує, що рішень щодо передачі земельної ділянки з державної до комунальної власності Кабінетом Міністрів України та Головним управлінням Національної гвардії України не приймалось, а тому земельна ділянка залишається перебувати у державній власності.

Крім того, матеріали справи не містять відповідної заяви про добровільну відмову від права постійного користування землею землекористувача в розумінні ст. 142 Земельного кодексу України. При цьому, посилаючись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 23.03.2012 у справі №3-18 гс, прокурор зазначає, що припинення права постійного землекористування позивача могло бути здійснено власником земельної ділянки, тобто державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування.

Разом з тим, скаржник вважає, що спірним рішення земельну ділянку площею 5,4 га фактично віднесено до земель житлової та громадської забудови без дотримання порядку зміни цільового призначення земельних ділянок, передбаченого чинним законодавством.

Оскільки договір оренди земельної ділянки укладено на підставі рішення, яке на думку прокурора підлягає визнанню недійсним, скаржник вважає, що такий договір також необхідно визнати недійсним.

Обґрунтовуючи пред'явлення даного позову в інтересах держави прокурор вказує, що Київська міська рада всупереч вимогам діючого законодавства припинила право постійного користування землями оборони та надала їх у користування ТОВ "Навара-К" для будівництва житлового комплексу. При цьому, орган держави, на який покладено обов'язок щодо судового захисту порушених інтересів держави, належних дій для такого захисту не вживає.

З урахуванням зазначеного у касаційній скарзі скаржник просить рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 у справі № 910/6440/17 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідач-2 надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

У судовому засіданні 27.09.2018 оголошено перерву до 17.10.2018, про що ухвалою від 27.09.2018 повідомлено учасників справи, які не прибули.

Від відповідача-2 надійшли додаткові пояснення у справі, у яких відповідач-2 вважає, що правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 не підлягає застосуванню при розгляді касаційної скарги у справі №910/6440/17.

У судове засідання 17.10.2018 з'явилися прокурор, представники сторін та третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів.

Представники третьої особи-2, третьої особи-3, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів у судове засідання не з'явилися, хоча вказані учасники справи про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Прокурор, представники позивачів та третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів підтримали касаційну скаргу.

Представники відповідачів виклали заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представників сторін та третьої особи-1, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі" передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул. Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.

На підставі директиви №27 від 27.07.1995р. Міністра оборони України земельна ділянка військового містечка №181 загальною площею 5,4 га разом з частиною фондів передана на баланс внутрішніх МВС України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України.

Постановою №1482 від 21.09.1998р. Кабінету Міністрів України "Про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності" фонди військового містечка №181, що розміщені на земельній ділянці загальною площею 5,4 га Прикордонних військ України, відповідно до Директиви голови Деркомкордону №315 від 20.06.2000р. "Про передачу фондів військового містечка №181 у місті Києві до сфери управління внутрішніх військ МВС України", вищезазначена земельна ділянка передана до сфери управління останнього.

Згідно п.7 рішення №132/233 від 04.02.1999 Київської міської ради "Про оформлення права користування та надання земельних ділянок" вирішено оформити Державному комітету у справах охорони державного кордону України за умови виконання п.1 Додатку №7 до цього рішення право постійного користування земельною ділянкою площею 5,4 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на вул. Бориспільській у Дарницькому районі, у зв'язку з передачею будівель і споруд на баланс комітету (Директива №27 від 27.07.1995 Міністра оборони України та акт прийому-передачі від 03.08.1995) за рахунок частини земель, відведених згідно рішення 1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі".

Рішенням від 13.01.2003 Урядового комітету з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності затверджено додатковий перелік №1 нерухомого військового майна внутрішніх військ МВС, яке може бути відчужено. До вказано переліку включено, в тому числі, будівлі казарм №9, №14, №15, будівлі №16, №10, №7, №8, №2, №11, №12, №13 за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, військове містечко №181/1.

20.10.2003 між Державним підприємством МВС України "Спецсервіс" (комісіонер), Головним управлінням внутрішніх військ України (комітент) було укладено договір №3/21/1-31Д/22 про порядок реалізації військового майна, відповідно до п.1.1 якого комітент доручає комісіонеру, а комісіонер бере на себе зобов'язання за комісійну винагороду укласти на умовах, що не суперечать цьому договору, та виконати від свого імені в інтересах комітента та за рахунок останнього контракт на внутрішньому ринку з покупцем по реалізації військового містечка.

До вказаного договору було затверджено специфікацію нерухомого майна внутрішніх військ МВС України, яке підлягає реалізації згідно договору, - об'єкти нерухомості, що знаходяться в м. Києві, АДРЕСА_1, військове містечко №181/1.

Наведені у специфікації об'єкти було прийнято Державним підприємством МВС України "Спецсервіс" за актом від 03.10.2003 прийому-передачі казармено-житлового фонду, комунальних споруд і обладнання території військового містечка 181/1 в місті Києві.

08.12.2003 між Державним підприємством МВС України "Спецсервіс" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Київська фінансова компанія" (покупець) було укладено договір №20/55 купівлі-продажу, відповідно до п.1.1 якого продавець продав, а покупець купив майно - цілісний майновий комплекс, розташований у м. Києві по АДРЕСА_1, площею 7622,5 кв. м, що розташований на земельній ділянці загальною площею 5,4 га, який являвся військовим містечком 181/1.

На підставі означеного правочину Товариству з обмеженою відповідальністю "Київська фінансова компанія" Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна було видано реєстраційне посвідчення №960-з від 18.12.2003 про право власності на цілісний майновий комплекс у м. Києві по АДРЕСА_1, площею 7622,5 кв. м.

17.12.2003 загальними зборами Товариства з обмеженою відповідальністю "Київська фінансова компанія", які оформлено протоколом №1 від 17.12.2003, було вирішено створити Товариство з обмеженою відповідальністю "Навара-К" та передати до статутного капіталу новоствореного товариства цілісний майновий комплекс у м. Києві по АДРЕСА_1, площею 7622,5 кв. м.

18.03.2004 Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської держаної адміністрації) було видано Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" свідоцтво №102234 від 18.03.2004 на право власності на майновий комплекс площею 7622,5 кв. м, який розташований у м. Києві по АДРЕСА_1.

Рішенням №73/130 від 2006 Київської міської ради "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва; передано Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" за умови виконання пункту 3 цього рішення у короткострокову оренду на п'ять років земельну ділянку площею 5,4 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі", та визнано таким, що втратив чинність, п.7 рішення №132/233 від 04.02.1999 Київської міської ради "Про оформлення права користування та надання земельних ділянок".

22.11.2006 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Навара-К" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п.1 якого орендодавець на підставі рішення №73/130 від 2006 Київської міської ради за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове, платне користування) земельну ділянку визначену договором.

У п.2.1 означеного правочину вказано, що об'єктом оренди є земельна ділянка з наступними характеристиками:

- розташування - АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва;

- розмір - 5,2557 га;

- цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення;

- кадастровий номер - НОМЕР_1.

Договір укладено на п'ять років (п.3 договору від 22.11.2006).

Вказаний правочин посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М. та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 04.12.2006 за №63-6-00383 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Згідно представленого до матеріалів справи витягу з протоколу №9 від 05.04.2016 засідання постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" поновлено договір оренди земельної ділянки №63-6-00383 від 04.12.2006.

Обґрунтовуючи заявлений позов, прокурор посилався на те, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 належить до земель оборони.

Проте, суди попередніх інстанцій визнали ці твердження прокурора такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування з огляду на вищенаведене.

Чинним станом на момент прийняття Київською міською радою спірного рішення про відведення земельної ділянки відповідачу-2 земельним законодавством було визначено таку категорію земель, як землі оборони.

Судом першої інстанції було встановлено, що рішенням №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі" передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул. Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.

У пункті 2 вказаного рішення зазначено, що земельна ділянка відводиться за рахунок частини земель громадської забудови.

Під час прийняття вказаного рішення був чинним Земельний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970.

У зазначеному кодексу такої категорії земель, як землі оборони, не містилось.

При цьому, фактична приналежність земельної ділянки по АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва до земель оборони спростовується п.2 рішення №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі", в якому вказано, що остання відводиться за рахунок частини земель громадської забудови.

Доказів вчинення дій та віднесення земельної ділянки на АДРЕСА_1 у місті Києві до земель оборони після прийняття рішення №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі" матеріали справи не містять.

Судами прийнято до уваги, що Земельний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970, втратив чинність на підставі постанови Верховної ради Української РСР "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" від 18.12.1990 №562- ХІІ.

Згідно п.5 Постанови Верховної ради Української РСР "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" від 18.12.1990 №562-ХІІ підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що відведення земельної ділянки у 1978 році для розміщення військової частини №181 не вказує на автоматичну зміну категорії земель за її цільовим призначенням.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до наявного в матеріалах справи акту прийому-передачі казармено-житлового фонду, комунальних споруд і обладнання та території військового містечка 181/1 у місті Києві вбачається, що ДП МВС України "Спецсервіс" з метою оформлення документів пов'язаних з реалізацію військового містечка 181/1 м. Київ, АДРЕСА_1 прийняло, а військова частина 3030 ВВ МВС України здала - земельну ділянку площею 5,4 га, що займає військове містечко №181/1 під будівлі та споруди.

Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу на наявний в матеріалах справи договір №20 від 08.12.2003, укладений між Державним підприємством МВС України "Спецсервіс" (далі - Продавець) з однієї сторони та Товариством з обмеженою відповідальністю "Київська фінансова компанія" (далі - Покупець).

Відповідно до п.1.1 вказаного договору Продавець продав, а Покупець купив майно - цілісний майновий комплекс, розташований в м. Києві по АДРЕСА_1, площею 7622,50 кв. м, на земельній ділянці загальною площею 5,4 га, який являвся військовим містечком 181/1.

На думку судів попередніх інстанцій, з системного аналізу наведеного вище вбачається, що станом на момент прийняття Київською міською радою рішення "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва" на означеній земельній ділянці площею 5,4 га, знаходилось недіюче військове містечко (тобто, не військове майно), а нерухоме майно, що належало на праві власності відповідачу-2.

Вказані обставини також підтверджуються змістом наявних в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" документів, в яких вказано, що територія земельної ділянки, яка відводиться, межує з північного заходу з військовим містечком №181 (військовою частиною).

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, з огляду на наявні в матеріалах справи документи, у суду відсутні підстави вважати земельну ділянку, яку на підставі оспорюваного рішення передано в оренду відповідачу-2, такою, що належить до земель оборони.

Одночасно, посилання прокурора на зміну цільового призначення земельної ділянки з порушенням приписів чинного законодавства, судами до уваги також не прийнято з огляду на наступне.

Як вказувалось судами, у п. 2 рішення №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі" зазначено, що земельна ділянка відводиться за рахунок частини земель громадської забудови.

Рішенням №73/130 від 2006 Київської міської ради "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва; передано Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" за виконання пункту 3 цього рішення у короткострокову оренду на п'ять років земельну ділянку площею 5,4 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування (ст. 38 Земельного кодексу України).

Тобто, з наведеного вище вбачається, що при прийнятті Київською міською радою оспорюваного рішення фактично цільового призначення земельної ділянки змінено не було, що вказує на безпідставність посилань прокурора на порушення визначеного законодавством України порядку зміни цільового призначення землі в якості підстави для визнання недійсним рішення №73/130 від 2006 Київської міської ради "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва".

Водночас, твердження прокурора про порушення порядку припинення постійного користування земельною ділянкою, судами до уваги також не прийнято, оскільки рішення відповідача-1 про оформлення третій особі-3 постійного права користування, доказів виконання якого матеріали справи не містять, також не вказує на наявність у Державного комітету у справах охорони державного кордону України, правонаступником якого є Адміністрація державної прикордонної служби України, права постійного користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 у м. Києві.

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суди дійшли висновку щодо необґрунтованості позову першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Національної гвардії України в частині визнання недійсним рішення №73/130 від 2006р. Київської міської ради "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва" та відсутності підстав для його задоволення.

Обґрунтовуючи вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Навара-К" та Київською міською радою, що зареєстрований 04.12.2006 за №63-6-00373, прокурор посилався на невідповідність законодавству України рішення Київської міської ради, на підставі якого вказаний правочин було укладено.

З огляду на висновки суду щодо необґрунтованості та відмови в задоволенні позову в частині визнання недійсним рішення №73/130 від 2006 Київської міської ради "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Навара-К" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з об'єктами соціального призначення на АДРЕСА_1 у Дарницькому районі міста Києва", посилання прокурора в якості обґрунтування недійсності договору на невідповідність вказаного рішення вимогам чинного законодавства є юридично неспроможним.

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

Як було вказано вище, рішенням №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі" передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул. Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.

Згідно зі ст.3 Земельного кодексу Української РСР, затвердженого Законом Української РСР від 08.07.1970 (далі - ЗК УРСР), чинного на момент прийняття вищевказаного рішення:

"Відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля є державною власністю, тобто всенародним добром.

Земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються."

Відповідно до ст.4 ЗК УРСР:

"Вся земля в Українській РСР входить до єдиного державного земельного фонду, який відповідно до основного цільового призначення земель складається з:

1) земель сільськогосподарського призначення, наданих у користування колгоспам, радгоспам та іншим землекористувачам для сільськогосподарських цілей;

2) земель населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів);

3) земель промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення;

4) земель державного лісового фонду;

5) земель державного водного фонду;

6) земель державного запасу."

Згідно з п.4 ч.1 ст.10 ЗК УРСР:

"Міські Ради депутатів трудящих, їх виконавчі комітети в межах міста:

4) надають в користування, а також вилучають земельні ділянки для державних або громадських потреб відповідно до статей 16, 37, 38 цього Кодексу."

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.16 ЗК УРСР:

"Надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення.

Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад депутатів трудящих в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР."

Згідно з ч.1 ст.86 ЗК УРСР:

"Всі землі в межах міста перебувають у віданні міських Рад депутатів трудящих, компетенція яких в галузі регулювання земельних відносин визначається статтею 10 цього Кодексу."

Аналіз зазначених норм свідчить, що на момент прийняття вказаного рішення в 1978 році:

- таке цільове призначення земель, як землі оборони, було відсутнє;

- вся земля перебувала лише у державній власності, включаючи ту, що знаходилася в межах міста і надавалася в користування міськими Радами депутатів трудящих.

Вперше поняття "землі оборони" з'являється в Земельному кодексі УРСР від 18 грудня 1990 року N 561-XII, який був введений в дію з 15.03.1991 (далі - ЗК 1990).

Так, згідно з п.3 ч.1 ст.3 ЗК 1990 у первісній редакції:

"Відповідно до цільового призначення всі землі Української РСР поділяються на:

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення."

Відповідно до ст.7 ЗК 1990, у постійне або тимчасове користування земля, зокрема, надається: для потреб оборони організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.70 ЗК 1990:

"Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил і внутрішніх військ."

Отже, для визнання певних земельних ділянок, виділених в натурі та наданих до 15.03.1991, саме землями оборони, необхідно встановити, чи відповідали ці земельні ділянки станом на 15.03.1991 вищевказаному їх визначенню, наведеному в ч.1 ст.70 ЗК 1990 у первісній редакції.

Крім того, колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне відмітити таке.

24.08.1991 було проголошено незалежність держави Україна.

Після цього, вказаний ЗК 1990 був прийнятий у новій редакції, яка набрала чинності з 13.03.1992.

Відповідно до ст.4 ЗК 1990 в цій новій редакції саме з 13.03.1992:

"У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

- Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

- Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

- обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності."

Аналіз зазначених норм свідчить, що зазначена нова редакція ЗК 1990, прийнята після проголошення незалежності держави України розмежувала поняття "державна власність" та такі її складові як "загальнодержавна власність" та "землі державної власності, що перебувають в межах територій певної адміністративно-територіальної одиниці, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності".

Поряд з цим, ще з 15 квітня 1991 року набув чинності Закон Української РСР за N 697-XII "Про власність" від 07 лютого 1991 року (далі - Закон).

Відповідно до ст.9 вказаного Закону у первісній редакції:

"Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України."

Згідно зі ст.31 цього Закону:

"До державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність)."

Відповідно до ст.32 Закону:

"1. Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради Української РСР.

2. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів."

Отже, ще до проголошення незалежності держави України вказаний закон розділив поняття "загальнодержавна" та "комунальна" власність та визначив суб'єктів права загальнодержавної (республіканської) та права комунальної власності.

Після проголошення незалежності держави Україна, з 04.06.1993 вказана ст.32 Закону була доповнена частиною 3, яка визначила таке:

"Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

- Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

- Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

- обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності."

Статтею 34 вказаного Закону землю було віднесено до об'єктів загальнодержавної власності, проте, статтею 35 до об'єктів комунальної власності - ні.

Разом з тим, і наведена ч.3 ст.32 Закону фактично розділила:

- і землі загальнодержавної власності та землі державної власності, що перебувають в межах територій певної адміністративно-територіальної одиниці, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності;

- і суб'єктів розпорядників цих земель, а саме Верховну Раду України та Верховну Раду Республіки Крим, обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів.

При цьому, незважаючи на те, що статтею 35 землю до об'єктів комунальної власності прямо не було віднесено, виходячи з логіки ст.31 та ч.ч.1,2 ст.32 Закону землі державної власності, що перебувають в межах територій певної адміністративно-територіальної одиниці, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності, було в певній мірі ототожнено з землями комунальної власності.

Зазначене також підтверджується ч.1 ст.142 Конституції України, чинною з 28.06.1996, відповідно до якої:

"Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад."

Відповідно до ч.ч.5,6 ст.7 ЗК 1990 в новій редакції з 13.03.1992 у постійне чи тимчасове користування організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу, для потреб оборони земля надавалася саме Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності.

Ні вказана, ні інші норми ЗК 1990 не передбачали, що землі оборони мали перебувати виключно в загальнодержавній власності.

Зазначений висновок суду підтверджується і наступним.

З 01.01.2002 набрав чинності новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III.

Частина 2 ст.77 вказаного Кодексу у первісній редакції передбачала, що:

"Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності."

Лише з 01.01.2013 дана частина була викладена в новій редакції, а саме, що:

"Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності."

Одночасно ч.3 ст.78 цього Кодексу у первісній редакції визначила, що:

"Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності."

Таким чином, саме з 01.01.2002 відбувся розподіл окремих понять "землі державної власності" та "землі комунальної власності".

Разом з тим, з 06 грудня 1991 року набрав чинності Закону України N 1934-XII "Про Збройні Сили України".

З 07.11.2000 набрала чинності нова редакція цього Закону, частина 2 ст.14 якого визначила, що:

"Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.

Як встановив суд касаційної інстанції вище, станом на 07.11.2000 землі державної власності включали як землі загальнодержавної власності, так і землі державної власності, що перебувають в межах територій певної адміністративно-територіальної одиниці, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Відмежування поняття земель державної власності від земель комунальної власності відбулося з 01.01.2002.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 з посиланням саме на ст.14 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1934-XII "Про Збройні Сили України" визнала спірну земельну ділянку землями оборони, що є державною власністю та розпорядження якою відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, у спорі про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 15 листопада 2004 року, тобто укладеного до внесення вищевказаних змін у ч.2 ст.77 нині діючого ЗК України.

Відповідно до ч.1 ст.77 вказаного ЗК, яка є незмінною з моменту її прийняття:

"Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. "

Отже, для визнання певних земельних ділянок, виділених в натурі та наданих до 01.01.2002, саме землями оборони і саме такими, що перебувають виключно у державній, а не комунальній власності, необхідно встановити, чи відповідали ці земельні ділянки станом на 01.01.2002 вищевказаному їх визначенню, наведеному в ч.1 ст.77 нині діючого Земельного кодексу України та ч.2 ст.14 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1934-XII "Про Збройні Сили України" в редакції станом на вказану дату.

Разом з тим, як встановив суд вище, для визнання певних земельних ділянок, виділених в натурі та наданих до 15.03.1991, саме землями оборони, необхідно встановити, чи відповідали ці земельні ділянки станом на 15.03.1991 вищевказаному їх визначенню, наведеному в ч.1 ст.70 ЗК 1990 у первісній редакції.

Згідно з ч.1 ст.70 ЗК 1990:

"Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил і внутрішніх військ."

Отже, станом на 15.03.1991 певна земельна ділянка мала бути саме надана в установленому відповідним земельним законодавством порядку певній військовій частині, установі, військово-навчальному закладу, підприємству та організації Збройних Сил і внутрішніх військ землі саме для їх розміщення та постійної діяльності.

Відповідно до ч.ч.1,2,4,5 ст.15 ЗК УРСР:

"Земля надається в безстрокове або тимчасове користування.

Безстроковим (постійним) визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку.

Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до десяти років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не перевищує відповідно строків короткострокового або довгострокового тимчасового користування.

По окремих видах користування землею Радою Міністрів Української РСР може бути встановлений і триваліший строк довгострокового користування, але не більш як двадцять п'ять років."

Згідно з ч.ч.1-4 ст.20 ЗК УРСР:

"Відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування.

Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР.

Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі."

Відповідно до ч.2 ст.21 ЗК УРСР:

"Землекористувачам, яким земельні ділянки надано із земель міст і селищ міського типу, документи на право користування земельними ділянками видаються відповідно виконавчими комітетами міських і селищних Рад депутатів трудящих."

Згідно зі ст.22 ЗК УРСР:

"Приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється."

Аналіз зазначених норм свідчить, що:

- право безстрокового (постійного) землекористування мало засвідчуватися державним актом на право користування землею;

- право короткострокового тимчасового користування землею, а саме, до трьох років, мало засвідчуватися рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування.

- право довгострокового тимчасового користування землею, а саме, від трьох до десяти років, мало засвідчуватися актами, форма яких встановлювалася Радою Міністрів Української РСР.

На підтвердження своїх повноважень на землю позивачами представлено вищевказане рішення №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі", яким передано в тимчасове користування військової частини земельну ділянку площею близько 18 га по вул. Бориспільській в Дарницькому районі, на якій розміщено військове містечко №181.

Отже, в ньому зазначено саме про тимчасове користування, проте, не зазначено строк користування.

Крім того, суду надано саме рішення органу, який надав земельну ділянку в користування. Факту видачі на підставі вказаного рішення державного акту на право безстрокового (постійного) користування землею або акту на право довгострокового тимчасового користування землею, а саме, від трьох до десяти років, судами попередніх інстанцій не встановлено.

Отже, представлений правовстановлюючий документ відповідає саме праву короткострокового тимчасового користування землею, а саме, до трьох років, тобто, граничний строк такого землекористування скінчився 07.08.1981.

Навіть за умови визнання в даному випадку наявності права довгострокового тимчасового користування землею, а саме, від трьох до десяти років, чого прокурором та позивачами не було доведено шляхом представлення суду доказів видачі відповідного акту на право довгострокового тимчасового користування землею на підставі зазначеного рішення, граничний строк такого землекористування скінчився 07.08.1988.

Доводи представника позивача-2, що відсутність вказівки на строк користування у вказаному рішенні свідчить про надання земельної ділянки саме у постійне користування, судом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки і в назві рішення, і в його тексті зазначено саме про тимчасове користування. Крім того, прокурором та позивачами не було доведено шляхом представлення суду доказів видачі відповідного державного акту на право саме безстрокового (постійного) користування землею на підставі зазначеного рішення.

Відповідно до ст.35 ЗК УРСР:

Право підприємств, організацій і установ на користування наданою їм землею підлягає припиненню відповідно повністю або частково у випадках:

1) відпадання потреби в земельній ділянці;

2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;

3) ліквідації підприємства, організації або установи;

4) виникнення потреби вилучення земельної ділянки для інших державних або громадських потреб;

5) неосвоєння протягом двох років підряд наданої земельної ділянки.

Право землекористування може бути також припинене у випадку використання земельної ділянки не відповідно до тієї мети, для якої вона надана, в разі безгосподарного використання землі, а також при необхідності винесення підприємств за межі жилого району з санітарно-гігієнічних умов.

Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 5 частини першої і частиною другою цієї статті провадиться за рішенням (постановою) органів, які надали земельні ділянки, а у випадку, передбаченому пунктом 4 частини першої цієї статті, - за рішенням (постановою) органів, які мають право вилучати земельні ділянки."

Отже, така підстава припинення права користування, як закінчення строку, на який було надано земельну ділянку, не вимагала прийняття окремих рішень відповідними органами, що свідчить, що таке право припинялося автоматично по закінченню такого строку.

Таким чином, право тимчасового користування спірною земельною ділянкою у в/ч 32536, надане рішенням №1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради, припинилося до 15.03.1991, коли з'явився термін "землі оборони".

Фактів продовження даного строку або надання цієї земельної ділянки Радою Міністрів Української РСР на більш тривалий строк довгострокового користування у відповідності до вимог ч.ч.4,5 ст.15 ЗК УРСР судами попередніх інстанцій також не встановлено.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції встановлено таке.

Згідно п.7 рішення №132/233 від 04.02.1999 Київської міської ради "Про оформлення права користування та надання земельних ділянок" вирішено оформити Державному комітету у справах охорони державного кордону України за умови виконання п.1 Додатку №7 до цього рішення право постійного користування земельною ділянкою площею 5,4 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на вул. Бориспільській у Дарницькому районі, у зв'язку з передачею будівель і споруд на баланс комітету (Директива №27 від 27.07.1995 Міністра оборони України та акт прийому-передачі від 03.08.1995) за рахунок частини земель, відведених згідно рішення 1170 від 07.08.1978 виконавчого комітету Київської міської ради "Про надання у тимчасове користування в/ч 32536 земельної ділянки в Дарницькому районі".

Разом з тим, оспорюваним рішенням №73/130 від 2006 Київської міської ради було, зокрема, визнано таким, що втратив чинність, п.7 рішення №132/233 від 04.02.1999 Київської міської ради "Про оформлення права користування та надання земельних ділянок", як такий, що не був виконаний.

З урахуванням цього, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку, що рішення відповідача-1 про оформлення третій особі-3 постійного права користування, доказів виконання якого матеріали справи не містять, також не вказує на наявність у Державного комітету у справах охорони державного кордону України, правонаступником якого є Адміністрація державної прикордонної служби України, права постійного користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 у м. Києві.

Інших фактів саме надання в установленому відповідним земельним законодавством порядку певній військовій частині, установі, військово-навчальному закладу, підприємству та організації Збройних Сил і внутрішніх військ спірної земельної ділянки і саме для їх розміщення та постійної діяльності, судами не встановлено.

З урахуванням всього вищевикладеного, колегія суддів касаційного суду вважає законними та обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій, що спірна земельна ділянка на момент прийняття оскаржуваного рішення та укладення оспорюваного договору оренди не відносилася саме до земель оборони, а відносилась до земель житлової та громадської забудови м. Києва, законним розпорядником якої була саме Київська міська рада.

Поряд з цим, суд касаційної інстанції не вважає за можливе застосувати в даному випадку висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №916/3727/15, оскільки в зазначеній справі встановлено, що початково земельна ділянка надавалась військовій частині саме в постійне користування, а не в тимчасове, як у даній справі, що переглядається.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з вищевказаними висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність фактів, наведених прокурором та позивачами, вимоги до касаційного суду здійснити переоцінку доказів по справі та встановити по новому фактичні обставини справи, визнавши доведеність скаржником фактів, покладених ним в основу позову та касаційної скарги.

Разом з тим, суд касаційної інстанції, в силу положень наведеної ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Згідно з ч.1 ст.300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє виключно правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтованих та переконливих доводів щодо неправильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права касаційна скарга не містить.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає доводи касаційної скарги необґрунтованими.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення."

Згідно з ч.1 ст.309 зазначеного Кодексу:

"Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу Заступника військового прокурора Центрального регіону України без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 у справі №910/6440/17 - без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на Військову прокуратуру Центрального регіону України витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника військового прокурора Центрального регіону України на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 у справі №910/6440/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 у справі №910/6440/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський