Історія справи

Постанова КГС ВП від 16.11.2022 року у справі №910/8467/21
Постанова КГС ВП від 10.09.2024 року у справі №910/8467/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2022 року

м. Київ

cправа № 910/8467/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А.Ю.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного агентства резерву України на рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2021 (Алєєва І.В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.08.2022 (Буравльов С.І., Андрієнко В.В., Шапран В.В.) у справі №910/8467/21

за позовом Державного агентства резерву України до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про продовження договору оренди

та за зустрічним позовом Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Державного агентства резерву України, треті особи Міністерство економіки України, Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Державне агентство резерву України (далі - Позивач) звернулося в Господарський суд міста Києва з позовом до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Відповідач) про продовження договору оренди.

2. В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на те, що Відповідач всупереч вимогам статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" безпідставно не продовжує строк оренди за спірним договором на той самий строк і на тих самих умовах, а, відмовляючи у продовженні договору, Відповідач формально послався на статтю 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", не вказавши, при цьому, підставу для відмови в продовженні договору.

3. Відповідач звернувся в Господарський суд міста Києва із зустрічним позовом до Позивача, треті особи Міністерство економіки України (далі - Третя особа-1), Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" (далі - Третя особа-2) про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення.

4. Зустрічний позов обґрунтований тим, що у зв`язку з припиненням договору оренди (істотні умови договору не можуть бути застосовані в тому вигляді, які були визначені у договорі; відсутній договір страхування; наявний борг з компенсаційних витрат підприємства, за користування земельною ділянкою, за оренду приміщень), Позивач без достатньої правової підстави користується нерухомим майном.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень, ухвалених судом першої та апеляційної інстанцій

5. Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.11.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.08.2022, в задоволенні первісних позовних вимог відмовлено, а позовні вимоги за зустрічним позовом задоволено. Вирішено усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення Позивача із займаних ним нежитлових приміщень загальною площею 2635,70 м2, які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 28/9, літера "А".

6. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що Позивач систематично неналежним чином виконує істотні умови договору щодо сплати обов`язкових платежів, що є підставою для припинення договору. Крім того, листами від 19.04.2021 та 30.06.2021 повідомлено Позивача, що договір припиняється 09.06.2021 і продовжуватися не буде та зазначено про необхідність повернення Балансоутримувачу приміщення по акту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Позивача

7. Позивач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи Позивача, який подав касаційну скаргу (узагальнено)

8. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права, зокрема, статей 86, 177, 277 частини 5 статті 236 ГПК України, а саме без урахування постанов Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №758/824/17, від 03.04.2019 у справі №909/68/18, від 17.08.2022 у справі №757/37126/18. Зазначені постанови Верховного Суду містять схожі висновки щодо обов`язковості для суду повного та всебічно дослідження обставин справи, доказів та аргументів сторін, що мають значення для правильного вирішення справи.

9. Існує необхідність відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Верховного Суду у справі №911/2980/17 щодо форми та назви вимоги про припинення договору оренди, оскільки між сторонами склалися специфічні правовідносини щодо розміщення органу державної влади та цільове призначення спірного нерухомого майна було прямо і безпосередньо визначено постановами Кабінету Міністрів України №1145 від 16.10.1997, №1041 від 30.06.2000, тобто, Відповідачем взагалі не надано належних, документально обґрунтованих доказів, зазначених у статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", підстави для відмови у продовженні договору №385-1 від 12.06.2015 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду.

10. Судами попередніх інстанцій не застосовано пункти 29, 142 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020 і висновок Верховного Суду щодо питання застосування цих норм права у подібних правовідносинах відсутній.

11. Судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено зібрані у справі докази.

12. Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно залишено без розгляду клопотання Державного агентства резерву України про залучення Кабінету Міністрів України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, що є порушенням прав та інтересів як Державного агентства резерву України, так і Кабінету Міністрів України.

Позиція інших учасників справи у відзивах на касаційну скаргу

13. Від Третьої особи-1 надійшов відзив на касаційну скаргу Позивача, в якому просить її задовольнити, а рішення судів попередніх інстанцій скасувати і справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

14. Відповідач та Третя особа-2 відзиви на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

15. Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, Кабінетом Міністрів України 30.06.2000 прийнято постанову №1041 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом", якою визначено, що Позивач розміщується у м.Києві по вул.Пушкінській, 28; Київській міській державній адміністрації доручено вирішити питання укладення договору оренди будинку за зазначеною адресою з Відповідачем, як з правонаступником Державного комітету по матеріальних резервах.

Між Відповідачем (Орендодавець), Позивачем (Орендар), Третьою особою-2 (Підприємство/Балансоутримувач) 12.06.2015 укладено договір №385-1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду, за умовами якого Орендодавець на підставі рішення постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 02.06.2015 передав, а Орендар прийняв в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке знаходиться за адресою: вул.Пушкінська, буд. 28/9 літера "А", для розміщення бюджетної установи, що утримується за рахунок державного бюджету.

Розділом 3 договору визначено розмір орендної плати та інших виплат Орендаря (компенсація витрат підприємства, компенсація витрат підприємства за користування земельною ділянкою).

Договір є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 12.06.2015 по 10.06.2018 (пункт 9.1 договору).

Пунктом 9.4 договору сторони погодили, що договір припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Відповідно до пункту 9.7 договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформлюються додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору.

15.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 у справі №910/8081/19 договір №385-1 від 12.06.2015 поновлений на той самий строк до 09.06.2021.

15.2. Листом №546/0/4-21 від 05.03.2021 Позивач просив Відповідача продовжити договір оренди №385-1 та направив необхідні документи. Проте, Відповідач листом №062/05-19-2477 від 20.04.2021, керуючись статтею 764 ЦК України, статтями 19, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", повідомив Позивача про те, що договір припиняється 09.06.2021 і продовжуватися не буде, а Позивачу необхідно звільнити орендовані приміщення та передати їх за актом приймання-передачі Балансоутримувачу, яким є Третя особа-2. Листом №062/05-19-4124 від 30.06.2021 Відповідач, керуючись статтею 764 ЦК України, статтями 18, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", повідомив Позивача, що договір припинився 09.06.2021 і продовжуватися не буде.

16. Приймаючи рішення у справі про відмову у задоволенні позову про продовження договору оренди та задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення Позивача, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що відповідно до статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, підставою для відмови у продовженні Позивачу договору оренди є те, що Орендар станом на дату довідки Балансоутримувача має заборгованість зі сплати орендної плати, не здійснив страхування об`єкта оренди, має заборгованість зі сплати компенсаційних платежів. Суд дійшов висновку, що систематичне неналежне виконання Позивачем істотних умов договору оренди, є підставою для припинення оспореного договору.

17. Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними з огляду на таке.

18. Відповідно до статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, якою визначено підстави для відмови у продовженні договору оренди, передбачено, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято: 1) у випадках, передбачених статтею 7 цього Закону; 2) якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю; 3) якщо орендар, який бажає продовжити договір оренди майна в порядку, встановленому частиною другою статті 18 цього Закону, не надав звіт про оцінку об`єкта оренди у визначений цим Законом строк; 4) якщо орендар порушував умови договору оренди та не усунув порушення, виявлені балансоутримувачем або орендодавцем у строк, визначений у приписі балансоутримувача та/або орендодавця; 5) якщо орендар допустив прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців; 6) якщо орендар станом на дату довідки балансоутримувача, передбаченої частиною шостою статті 18 цього Закону, має заборгованість зі сплати орендної плати або не здійснив страхування об`єкта оренди, чи має заборгованість зі сплати страхових платежів.

18.1. Отже, статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено перелік підстав, за наявності яких Орендодавець приймає рішення про відмову у продовженні Орендарю договору оренди.

19. За змістом статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частина друга статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип закріплено у частині другій статті 2, частині першій статті 13 ГПК України.

Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Суд зауважує, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

20. Як зазначалося вище, судами попередніх інстанцій з`ясовано, що Відповідач листами №062/05-19-2477 від 20.04.2021 та №062/05-19-4124 від 30.06.2021 повідомив Позивача про своє рішення, що договір оренди припиняється 09.06.2021 та продовжуватися не буде.

20.1. Втім, в цих листах, як на підставу для припинення та відмову у продовженні Позивачу договору оренди, Відповідач послався на статтю 764 ЦК України, статті 18, 19, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Як вже зазначалося, статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено перелік підстав, за наявності яких, Орендодавець приймає рішення про відмову у продовженні Орендарю договору оренди. Проте, суди залишили поза увагою те, що посилання Відповідача на статтю 19 вказаного Закону було загальним, а не конкретизованим (без зазначення конкретної підстави відмови у продовженні договору оренди).

20.2. Як вбачається з мотивувальної частини рішення та постанови судів попередніх інстанцій, судами, як підставу для відмови у продовженні договору оренди, зазначено наявність довідки Третьої особи-2 від 09.03.2021, відповідно до якої, Позивачем не здійснено страхування об`єкта оренди, чим порушено пункт 4.11 договору, а також не сплачено компенсаційні витрати підприємства в сумі 227 155,05 грн (за 27 місяців) та компенсації витрат підприємства з користування земельною ділянкою в сумі 198,01 грн (за 26 місяців), а також наявна заборгованість за оренду приміщення в сумі 3,60 грн. Тобто, як підставу для відмови Позивачу у продовженні договору оренди суди визначили наявність довідки Балансоутримувача, відповідно до якої Позивач має заборгованість зі сплати орендної плати, не здійснив страхування об`єкта оренди, має заборгованість зі сплати страхових платежів (стаття 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

20.3. Однак, колегія суддів вважає передчасним такий висновок судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки судами не встановлено при дослідженні первинних документів, а саме, вказаних вище листів Відповідача, що Відповідач у своїх листах, як підставу для відмови у продовженні договору оренди зазначив чи послався саме на наявність заборгованості у Позивача зі сплати орендної плати, не здійснення страхування об`єкта оренди, наявність заборгованості зі сплати страхових платежів, що встановлено судами з посиланням на довідку Балансоутримувача.

20.4. Таким чином, відсутні підстави для висновку, що листи Відповідача виражають чітку, зрозумілу та однозначну відмову (наведено конкретну підставу) від продовження договірних відносин оренди з Орендарем. Суди на вказане уваги не звернули, а тому колегія суддів вважає передчасним висновок попередніх судових інстанцій про те, що саме систематичне, як зазначають суди з посиланням на вказані вище листи Відповідача, невиконання Позивачем істотних умов договору оренди, є підставою для припинення цього договору.

21. З огляду на викладене Суд вважає, що наведені скаржником в касаційній скарзі підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1частини другої статті 287 ГПК України щодо застосування статей 86, 177, 277 частини 5 статті 236 ГПК України, знайшли своє підтвердження (пункт 8 постанови), оскільки висновки щодо застосування вказаних норм процесуального права є загальними, а викладення їх у справах з іншим предметом, підставами чи змістом позовних вимог (справа №758/824/17- предмет спору - визнання електронних торгів недійсними; справа №909/68/18 - предмет позову - визнання укладеною додаткової угоди до договору купівлі-продажу; справа №757/37126/18 - предмет позову - захист прав споживачів та стягнення коштів) не вказує на те, що вони не можуть бути застосовані у спірних правовідносинах.

22. Також, скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в порушення вимог пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України не дослідили зібрані у справі докази (пункт 11 постанови), зокрема, не дано належної оцінки постановам Кабінету Міністрів України №1145 від 16.10.1997 "Про розміщення деяких установ" та №1041 від 30.06.2000 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом".

22.1. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

22.2. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1145 від 16.10.1997 "Про розміщення деяких установ" вирішено: розмістити Державний комітет по матеріальних резервах у будинку по вул.Пушкінській, 28, який займало Міністерство праці; Київській міській державній адміністрації укласти з Державним комітетом по матеріальних резервах договір оренди будинку по вул.Пушкінській, 28.

Постановою Кабінету Міністрів України №1041 від 30.06.2000 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом" визначено, що Позивач розміщується у м.Києві по вул.Пушкінській, 28; Київській міській державній адміністрації доручено вирішити питання укладення договору оренди будинку за зазначеною адресою з Позивачем, як з правонаступником Державного комітету по матеріальних резервах.

22.3. Статтею 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" визначено, що Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини і громадянина. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.

Положенням "Про Державне агентство резерву України", затверджене постановою Кабінету Міністрів України №517 від 08.10.2014, визначено, що Державне агентство резерву України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ" передбачено, що місто Київ як столиця України є, зокрема, місцем розташування резиденції глави держави - Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів державної влади. Місто Київ є місцем розташування відповідних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування (стаття 1). Органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують в межах своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких функцій, як, зокрема, вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних державі та представництв міжнародних організацій в Україні (стаття 4).

22.4. Приймаючи рішення у справі про задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення Позивача із займаних ним нежитлових приміщень загальною площею 2635,70 м2, які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 28/9, літера "А", суди не врахували положення наведеного вище законодавства та наявних в матеріалах справи документів (постанови Кабінету Міністрів №1145 від 16.10.1997 та №1041 від 30.06.2000), а саме, що Позивач - є центральним органом виконавчої влади, постановами Кабінету Міністрів України №1145 від 16.10.1997 "Про розміщення деяких установ" та №1041 від 30.06.2000 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом", як органом, який координує роботу, зокрема, органів виконавчої влади, визначено місцерозташування Позивача та зобов`язано Відповідача здійснити всі необхідні заходи щодо оформлення документів стосовно розміщення Позивача за адресою, визначеною Кабінетом Міністрів України у вказаних постановах.

22.5. При цьому, в разі, якщо подальше перебування Позивача неможливе за певних обставин за адресою, визначеною Кабінетом Міністрів України та умовами оспореного договору, Відповідач, як відповідальний суб`єкт, визначений Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ" має обов`язок, в силу наведеного вище законодавства та постанов Кабінету Міністрів України, вирішити питання забезпечення центрального органу виконавчої влади (Позивача) щодо подальшого його розміщення.

23. Скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно залишено без розгляду клопотання Позивача про залучення Кабінету Міністрів України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, що є порушенням прав та інтересів як Позивача, так і Кабінету Міністрів України (пункт 12 постанови).

23.1. Ухвалою суду апеляційної інстанції від 01.02.2022 відмовлено у задоволенні клопотання Позивача про залучення Кабінету Міністрів України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача з тих підстав, що рішення у справі не впливає на права та обов`язки Кабінету Міністрів України, оскільки останній не є учасником спірних правовідносин.

23.2. Відповідно до статті 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

23.3. Проте, суди попередніх інстанцій не врахували, що, як вже зазначалося вище, Положенням про Державне агентство резерву України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України №517 від 08.10.2014, визначено, що діяльність Позивача координується Кабінетом Міністрів України, який реалізує державну політику в сфері державного матеріального резерву; постановами Кабінету Міністрів України №1145 від 16.10.1997 та №1041 від 30.06.2000 встановлено, що Кабінет Міністрів України визначив адресу розміщення Позивача та за його дорученням Відповідачем було укладено з Позивачем оспорений договір оренди.

23.4. З огляду на те, що залучення третіх осіб на стадії касаційного розгляду процесуальним законодавством не передбачено, колегія суддів дійшла висновку, що зважаючи на наведене вище, судам слід надати оцінку вказаним аргументам та вирішити питання щодо залучення до участі у справі Кабінету Міністрів України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. При цьому, суд апеляційної інстанції не обґрунтував належним чином підстав відмови у задоволенні відповідного клопотання Позивача та відхилив його без належного мотивування.

24. Також, скаржник в касаційній скарзі, як на підставу касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень, посилається на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України та необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у справі №911/2980/17 (пункт 9 постанови).

24.1. Під час розгляду справи, суди попередніх інстанцій послалися на частину першу статті 764 ЦК України, якою визначено, що якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором, та дійшли висновку, що якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку були заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.

При цьому, суди вказали, що аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2019 у справі №911/2980/17.

24.2. Втім, у справі №911/2980/17 Верховний Суд, здійснюючи касаційний перегляд справи, зробив висновок щодо застосування статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 та зазначив, що якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.

24.3. Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що до спірних правовідносин у даній справі №910/8467/21 підлягає застосуванню Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, тоді як у справі №911/2980/17 Верховний Суд зробив висновок щодо застосування норми права Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, тобто, норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у попередній редакції ніж та редакції Закону, яка підлягає застосуванню у цій справі №910/8467/21.

24.4. Згідно з частиною четвертою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

24.5. З огляду на те, що правовідносини у справі №911/2980/17 та у даній справі №910/8467/21 не є подібними виходячи з того, що правозастосування у справах не є однаковим, тому відсутні підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної у справі №911/2980/17.

25. Щодо посилання скаржника на оскарження судових рішень у справі з підстави, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України, зокрема, що судами попередніх інстанцій не застосовано пункти 29, 142 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020, і висновок Верховного Суду щодо питання застосування цих норм права у подібних правовідносинах відсутній (пункт 10 постанови), колегія суддів зазначає, що, оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з процесуальними порушеннями, зокрема, в частині перевірки та встановлення обставин справи, що наразі унеможливлює застосування норм матеріального права, у Верховного Суду немає підстав для формування висновку щодо питання застосування вказаних скаржником норм права у відповідних правовідносинах.

26. Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити також таке.

26.1. За змістом статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до статей 6 626 627 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

26.2. Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення Позивача із займаних ним нежитлових приміщень, Відповідач посилався на положення статті 785 ЦК України, якою визначено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Крім того, умовами пункту 7.6 договору визначено порядок повернення об`єкта оренди в разі закінчення строку дії договору, а саме, Орендар зобов`язаний повернути Третій особі-2 об`єкт оренди за актом приймання-передачі.

26.3. Під час розгляду справи суди попередніх інстанцій при вирішенні питання задоволення зустрічного позову виходили, зокрема, з положень статей 317 319 321 391 ЦК України та дійшли висновку, що особа, яка є власником нерухомого майна не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, а тому вважали, що спосіб захисту права Відповідача шляхом пред`явлення позову про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення, є вірним.

26.4. Разом із тим необхідно зауважити, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України) і цей спосіб захисту може бути реалізовано шляхом подання негаторного позову, що є позовом власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

У розумінні приписів статті 391 ЦК України право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №924/1220/17).

Однією з умов застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в разі наявності таких відносин здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів (аналогічний за змістом правовий висновок наведено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18, постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі №916/1666/18).

26.5. Вирішуючи спір у справі, яка розглядається, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції наведених положень законодавства та висновків Верховного Суду не врахували, не з`ясували характер спірних правовідносин сторін, обґрунтували свої висновки щодо задоволення зустрічного позову, застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, що регулюють захист права власності, не визначивши, чи відповідає обраний Відповідачем спосіб захисту порушеного права правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, а також способам, що встановлено чинним законодавством.

27. Таким чином, перевіривши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, в обґрунтування підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України, отримали своє підтвердження, у зв`язку з чим наявні підстави для задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

28. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково та передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

29. З урахуванням наведеного касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

30. Під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Щодо судових витрат

31. Оскільки справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300 301 308 310 314 315-317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного агентства резерву України задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.08.2022 у справі №910/8467/21 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Суховий

Судді І. Берднік

В. Зуєв