Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 922/2652/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.01.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Гребенюк Н.В., судді Білецька А.М., Пелипенко Н.М.)

за позовом Першого заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юрбор-Агро"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Великобурлуцька районна державна адміністрація Харківської області

про визнання відсутнім права користування земельною ділянкою та звільнення земельної ділянки,

за участю:

відповідача: Круговий Д.С. (довіреність від 04.01.2018),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, перший заступник керівника Чугуївської місцевої прокуратури (далі-прокурор) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - позивач) просив визнати відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю "Юрбор-Агро" (далі-відповідач) права користування на земельну ділянку площею 126,21 га (кадастровий номер 6321455100:02:000:0816), яка розташована на території Великобурлуцької селищної ради Великобурлуцького району Харківської області за межами населеного пункту (далі - земельна ділянка) та зобов'язати відповідача звільнити земельну ділянку та повернути її у державну власність в особі позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що тимчасовий договір користування земельною ділянкою від 23.09.2011 (далі-договір), який укладено між Великобурлуцькою районною державною адміністрацією Харківської області (далі-третя особа) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комсомольське" (орендар), правонаступником якого є відповідач, не пройшов державну реєстрацію, а тому в силу закону є нікчемним, у зв'язку з чим у відповідача відсутнє право користування земельною ділянкою та він повинен повернути її на користь позивача.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 23.10.2017 (суддя Новікова Н.А.), позов задоволено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 15.01.2018, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Харківської області просить скасувати вище вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування доводів заявник касаційної скарги посилався на те, що відповідач займає та використовує земельну ділянку без правовстановлюючих документів, що також встановлено ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15.03.2017 у справі № 638/16463/16-а, відтак висновки суду апеляційної інстанції про відсутність порушеного права землевласника, у зв'язку з недоведеністю зайняття відповідачем земельної ділянки, є безпідставними.

У відзивах на касаційну скаргу відповідач та третя особа просять залишити касаційну скаргу без задоволення, обґрунтовуючи свої доводи тим, що доводи касаційної скарги правильності висновків апеляційного суду не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржену постанову суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до протоколу за №12/15 від 06.09.2011 спільного засідання комісії з питань врегулювання земельних відносин та районної робочої групи з питань раціонального та ефективного використання земель та запобігання порушенням земельного законодавства, вирішено, зокрема рекомендувати голові райдержадміністрації переукласти з ТОВ "Комсомольське" договір оренди терміном до 1 року на використання земельних ділянок загальною площею 43,8 га, які розташовані на території Катеринівської сільської ради за межами населених пунктів та земельні ділянки загальною площею 162 га, які розташовані на території Великобурлуцької селищної ради із земель запасу.

23.09.2011 було укладено договір, згідно якого третя особа надала, а орендар прийняв в строкове платне користування зокрема земельну ділянку, про що був складений того ж дня відповідний акт прийому-передачі об'єкта оренди.

Пунктом 3.1 договору визначено, що договір укладено до моменту виготовлення проекту відведення земельних ділянок, укладення договору оренди земельних ділянок та його державної реєстрації, але не може бути більшим за один рік з моменту підписання договору використання земельних ділянок.

Судами встановлено, що договір у встановленому законом порядку державної реєстрації не пройшов та після закінчення строку його дії не переукладався.

Також встановлено, що відповідачем подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки договір є неукладеним та відсутнє рішення відповідного органу державної влади про надання в оренду відповідачу земельної ділянки, останній безпідставно користується нею, а тому повинен звільнити її та повернути позивачу. Відмовляючи у задоволенні клопотання відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд вказав на те, що порушення права державної власності на землю є триваючим і відбувається на даний час, тому власник може пред'явити позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав і в такому випадку позовна давність не пропущена.

Скасовуючи вказане рішення суду та приймаючи нове про відмову в позові, апеляційний суд свій висновок мотивував тим, що позовні вимоги не відповідають способу захисту, передбаченого статтею 16 Цивільного Кодексу України, оскільки прокурором обрано спосіб захисту, який не передбачений законом. При цьому апеляційний суд послався на те, що прокурор не довів тих обставин з якими він пов'язував свої вимоги, оскільки земельна ділянка не вилучалася із державної власності, а тому право позивача не є порушеним, що виключає підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності на яких наполягав відповідач.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна виходячи із наступного.

Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, та визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, якою визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Разом з тим, частиною 2-ю статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Отже наведена норма права передбачає такий спосіб захисту як пред'явлення позову про визнання відсутнім права користування земельною ділянкою.

Таким чином, висновки апеляційного суду про те, що прокурором невірно обрано спосіб захисту права, є такими, що не відповідають наведеним нормам матеріального права та не узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 12.06.2013 у справі № 6-32цс13.

Згідно частини першої статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За приписами статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Частиною другою статті 152 Земельного кодексу України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно статті 212 наведеного Кодексу самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними (ч.1). Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (ч.3).

Отже з урахуванням встановлених судами обставин справи та наведених норм права, зокрема статті 125 Земельного кодексу України, суд касаційної інстанції погоджується із висновками місцевого господарського суду про те, що без державної реєстрації права користування земельною ділянкою у відповідача не виникло такого права користування, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що наявні правові підстави для задоволення позову, відзиви висновку суду першої інстанції не спростовують.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано відхилив заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, з посиланням на статтю 268 ЦК України, у якій наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі. Так, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав.

Подібна правова позиція викладена у пункті 5.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

Відтак висновок апеляційного суду про те, що прокурор обрав невірний спосіб захисту права та те, що земельна ділянка не вилучалася із державної власності, а тому право позивача не є порушеним, є безпідставним, оскільки відповідно до встановлених судом обставин не вбачається, що у відповідача виникло права користування земельною ділянкою у порядку та спосіб, який визначений вимогами земельного законодавства, а наявність відповідних судових рішень, на які послався апеляційний суд не свідчать про правомірність набуття відповідачем відповідного права на земельну ділянку.

Безпідставним є посилання апеляційного суду на рішення Європейського суду з прав людини від 15.11.1996 "Чахал проти Сполученого Королівства", оскільки дане рішення Європейського суду стосується питання щодо не надання заявникам ефективних правових засобів у національних судах, тоді як у справі, що переглядається прокурор обрав ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Наведені вище обставини, які судом апеляційної інстанції покладені в основу прийнятого ним нового рішення, у їх сукупності не дають правових підстав вважати про законність знаходження відповідача на земельній ділянці.

Із судових рішень не вбачається, що судами залишились не дослідженими докази, які б підлягали дослідженню.

Оскільки доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження, постанова у справі підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції належить залишити в силі.

З урахуванням наведеного, відповідно до приписів статті 126, статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі із касаційної скарги покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.01.2018 у справі Господарського суду Харківської області №922/2652/17, скасувати, а рішення Господарського суду Харківської області від 23.10.2017, залишити в силі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Юрбор-Агро" на користь прокуратури Харківської області 125 134 (сто двадцять п'ять тисяч сто тридцять чотири) гривні 16 копійок судового збору за розгляд касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов