Історія справи

Ухвала КГС ВП від 30.01.2018 року у справі №918/341/16
Постанова ВГСУ від 20.12.2016 року у справі №918/341/16
Постанова ВГСУ від 04.04.2017 року у справі №918/341/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2018 року

м. Київ

Справа № 918/341/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Пільков К.М., Краснов Є.В.

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот" на рішення Господарського суду Рівненської області від 12.03.2018 (суддя Бережнюк В.В.) та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 (головуючий суддя: Бучинська Г.Б., судді: Філіпова Т.Л., Василишин А.Р.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот"

до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Приватного акціонерного товариства "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ",

про визнання договору поруки недійсним,

За участю представників:

позивача - Іванов П.О. - адвокат

відповідача - Суденко Р.В. - представник

третьої особи - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

10.05.2016 до Господарського суду Рівненської області надійшла позовна заява Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" (змінено назву з Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" на Приватне акціонерне товариство "Рівнеазот" на підставі рішення загальних зборів акціонерів від 26.05.2017 р.) до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання недійсним Договору поруки № 20-0189/3-3 від 05 лютого 2015 року, укладеного між сторонами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначений Договір укладений з порушенням норм чинного законодавства, зокрема, в момент його вчинення недодержано вимог, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 18.01.2018 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Приватне акціонерне товариство "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ".

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 12.03.2018, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16.05.2018, відмовлено в задоволенні позову повністю.

Судові рішення мотивовані тим, що спірний Договір поруки не суперечить положенням ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства та містить всі істотні умови, встановлені законодавством для даного виду правочину.

11.06.2018 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Приватним акціонерним товариством "Рівнеазот" подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Рівненської області від 12.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі №918/341/16.

У касаційній скарзі Приватне акціонерне товариство "Рівнеазот" просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 12.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі №918/341/16 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 02.07.2018 року у справі № 918/341/16 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

04.07.2018 суддею Касаційного господарського суду Мачульським Г.М. на підставі пункту 4 частини 1 статті 35 ГПК заявлено самовідвід у розгляді справи №918/341/16.

Ухвалою Верховного Суду від 05.07.2018 у справі № 918/341/16 заяву судді Мачульського Г.М. від 04.07.2018 про самовідвід у справі № 918/341/16 задоволено.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.07.2018 року у справі №918/341/16 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Краснов Є.В., Міщенко І.С.

09.07.2018 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою та призначення її до розгляду на 02.08.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до Касаційного господарського суду до 27.07.2018.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.07.2018 року у справі №918/341/16 у зв'язку з відпусткою судді Міщенка І.С. визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Пільков К.М., Краснов Є.В.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу Приватне акціонерне товариство "Рівнеазот" (скаржник, позивач) зазначає, що судові рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального законодавства України.

Скаржник вважає, що спірний правочин суперечить вимогам статті 203 ЦК України, зокрема, зазначає, що на дату укладання договору поруки вже була наявна судова справа №910/9932/14 та рішення у даній справі про стягнення заборгованості по кредитному договору. На думку позивача, відповідно до положень Цивільного кодексу України умовами договору поруки не передбачається забезпечення виконання стягнутих (присуджених) по рішенню суду коштів.

Крім того, скаржник вказує, що загальна сума присудженої заборгованості за рішенням суду на дату укладання договору становила більше 50 млн. доларів США, що не узгоджується з п.2.2. договору поруки №20-0189/3-3.

На думку позивача, договір поруки №20-0189/3-3 не направлений на забезпечення своєчасного виконання боржником своїх зобов'язань перед кредитором, оскільки такі зобов'язання вже не виконані, що підтверджується рішенням господарського суду.

Скаржник вважає, що Цивільним кодексом України не передбачено можливості укладення правочинів про застосування заходів забезпечення виконання зобов'язань після їх порушення. Зазначене свідчить про недодержання в момент вчинення правочину вимоги, встановленої частиною 1 ст. 203 ЦК України, що є достатньою підставою для визнання вказаного правочину недійсним.

Крім того, позивач вказує, що договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. При цьому скаржник посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 12.12.2011 у справі №9/272, згідно якої порука може надаватись тільки у відношенні реально існуючого зобов'язання. Відтак, скаржник стверджує, що спірний договір поруки підписувався не для забезпечення виконання реально існуючого зобов'язання боржника перед кредитором, а виключно для отримання відповідачем нового боржника за вже простроченим кредитним договором, тобто, без мети настання правових наслідків, що обумовлені суттю поруки.

Разом з тим, на думку позивача, договір поруки суперечить статті 526, 610, 629 ЦК України, ст. 193 ГК України щодо належного виконання прийнятих зобов'язань, ст. 84 ЦК України, статтям 3, 42, 43, 44 ГК України щодо здійснення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Як на підставу визнання недійсним спірного договору поруки скаржник посилається на те, що поручитель був введений в оману, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину для ознайомлення йому було надано інший кредитний договір. Так, договір поруки № 20-00189/3-3 від 05.02.2015 укладався з метою забезпечення виконання умов кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-2199/2-1 від 23.07.2013, однак для ознайомлення ПАТ "Рівнеазот", як поручителю, було надано інший кредитний договір про відкриття кредитної лінії №20-3703/2-1 від 22.11.2013. Крім того, позивачу не було відомо про укладення між сторонами кредитного договору, договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1, відповідно до якого збільшено розмір процентної ставки за користування кредитом. Підписуючи договір поруки № 20-00189/3-3 від 05.02.2015 ПАТ "Рівнеазот" виходило із встановленої у кредитному договорі процентної ставки на рівні 11% річних. Про існування договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 скаржнику стало відомо лише після отримання позовної заяви ПАТ "Промінвестбанк" про стягнення з ПАТ "Рівнеазот" заборгованості за кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23.07.2013 саме 08.10.2015, тобто, вже після укладення договору поруки.

Також відповідачем укладено договір поруки по кредитному договору №20-2199/2-1 від 23.07.2013 з ПАТ "Азот" (м.Черкаси), про існування якого не повідомлено позивача.

Крім того, скаржник вважає, що ПАТ "Промінвестбанк" допускав дії, що вчиняються з наміром завдати шкоду позивачу, зокрема, звертався з позовними заявами до ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання Азот", ПАТ "АЗОТ" та ПрАТ "Рівнеазот" про стягнення заборгованості за кредитним договором №20-2199/2-1 від 23.07.2013, тобто, відповідачем було заявлено вимоги до боржника і двох поручителів про стягнення суми боргу в повному обсязі не солідарно, а окремо до кожного.

Позивач зазначає, що пунктом 2.1 договору поруки №20-0189/3-3, який визначає предмет договору, поручитель у відповідності до умов цього договору, у випадку невиконання та/або прострочення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором зобов'язується виконати зобов'язання по погашенню заборгованості за кредитним договором, з урахуванням п.2.2 цього договору. Таким чином, пунктом 2.1 спірного договору не визначено конкретно, за якими саме зобов'язаннями, по якому кредитному договору ПАТ "Рівнеазот" виступає в якості поручителя, що свідчить про невизначення істотної умови договору - предмета договору. Крім того, невизначеність предмету підтверджується протиріччями в інших положеннях договору, зокрема в п.п.1.1. договору поруки серед термінів, що застосовуються в спірному договорі зазначається кредитор - ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" за кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23.07.2013 року, а в п.2.3. зазначається, що поручитель знайомий з умовами кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3703/2-1 від 22.11.2013.

Скаржник вважає, що за своєю правовою природою оскаржуваний договір поруки №20-00189/3-3 від 05.02.2015 є договором про надання послуг. Разом з тим, ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" не є стороною договору поруки, а інших договорів, які б передбачали оплату наданих ПАТ "Рівнеазот" послуг з ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" не укладалось, тобто, договір поруки також не відповідає положенням ст. 558 ЦК України.

Позивач зазначає, що аналіз договору №20-2199/2-1 від 23.07.2013 свідчить про те, що сторонами не погоджено та не знайшло відображення вжиття інших, крім передбачених договором, засобів забезпечення виконання умов договору, зокрема, поруки, та вважає, що відсутність у вказаному договорі посилань на можливість забезпечення основного зобов'язання порукою позбавляє права на укладення такого договору без відповідних змін і доповнень до кредитного договору і участі другої сторони.

Також скаржник вважає необґрунтованим відхилення апеляційним судом клопотання позивача про долучення до матеріалів справи як доказів копій договору застави майнових прав №20-2200/3-1 від 23.07.2013 та про витребування у відповідача оригіналів договору застави майнових прав №20-2200/3-1 від 23.07.2013, контракту №13/0168 від 23.07.2013, контракту № 13/0169 від 23.07.2013, контракту № 13/0170 від 23.07.2013 та інформації про виконання договору застави майнових прав №20-2200/3-1 від 23.07.2013, з тих підстав, що вказані договори та контракти не відносяться до предмету позову у даній справі, оскільки позивачу не було відомо про наявність договору застави майнових прав до розгляду справи №918/1164/15 і отримав його копію після ознайомлення з матеріалами даної справи, тобто, не мав можливості долучити цей доказ раніше.

Крім того, як зазначає позивач, укладення договору поруки не відповідає меті здійснення господарської діяльності товариства та його укладено під впливом тяжкої обставини та на невигідних для останнього умовах.

Разом з тим, скаржник вказує, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки аргументам позивача, викладеним у поясненнях від 07.03.2018 та від 06.02.2018 вих.№119, та не досліджено усіх обставин, на які позивач посилається, як на підставу позовних вимог.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

У судове засідання 02.08.2018 з'явилися представники позивача та відповідача.

Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, хоча третя особа про дату, час та місце судового засідання були повідомлена належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Представник позивача підтримав касаційну скаргу.

Представник відповідача виклав заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 05.02.2015 між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (кредитор) та Публічним акціонерним товариством "Рівнеазот" (поручитель) укладено Договір поруки № 20-00189/3-3 (далі - договір поруки).

За умовами п.1.1. договору поруки "Кредитор" - Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" - кредитор Приватного акціонерного товариства "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" за Кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23 липня 2013 року з урахуванням Договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23 липня 2013 року (далі - "Кредитний договір"), за яким у забезпечення виконання зобов'язань Позичальника укладено цей Договір.

Пунктом 1.2. обумовлено, що означає термін "Позичальник" - це Приватне акціонерне товариство "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ", яке зобов'язується повернути Кредитору кредит, наданий шляхом відкриття невідновлюваної кредитної лінії в розмірі 50000000,00 доларів США, датою остаточного повернення всіх сум кредиту є 30 квітня 2014 року, сплатити проценти за користування ним у розмірі: 11% річних за користування кредитними коштами в доларах США, проценти за неправомірне користування кредитом у розмірі: 16% річних за користування кредитними коштами в доларах США, сплатити проценти при настанні умов та в розмірі передбаченому п.3.2. та п.3.3. Кредитного договору, сплатити неустойку (пеню, штрафи), а також відшкодувати Кредитору всі збитки, понесені ним внаслідок невиконання Позичальником умов Кредитного договору у розмірі і у випадках, передбачених Кредитним договором.

"Поручитель" - Публічне акціонерне товариство "Рівнеазот", - особа, яка зобов'язується перед Кредитором відповідати за погашення боргу за Кредитним договором на засадах солідарного боржника (п.1.3. Договору поруки).

Згідно з пунктом 2.1 договору поруки, поручитель у відповідності до умов цього договору, у випадку невиконання та/або прострочення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором зобов'язується виконати зобов'язання по погашенню заборгованості за кредитним договором, з урахуванням п. 2.2 цього договору, а саме погасити:

1) заборгованість з повернення кредитору кредиту за кредитним договором;

2) нараховані за користування кредитом проценти, виходячи з встановлених кредитором процентних ставок у розмірі 11% річних, та процентів за неправомірне користування кредитом у розмірі 16% річних, сплатити, у випадку порушення позичальником п.п. 3.10.1, 3,10.2., 3.10.3 кредитного договору збільшений розмір процентів на 5% річних, сплатити проценти у розмірі та у порядку, передбаченому п. 3.2 та п. 3.3. кредитного договору;

3) суми неустойки (штрафу, пені);

4) суми збитків, завданих кредиторові, понесених останнім внаслідок невиконання позичальником умов кредитного договору, у розмірі і випадках, передбачених кредитним договором.

Відповідно до п.п.1.1., 1,2 договору поруки позичальником за цим договором є Приватне акціонерне товариство "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" за кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23.07.2013 з урахуванням договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23.07.2013.

У випадку невиконання або прострочення виконання позичальником зобов'язань, що випливають із кредитного договору, поручитель відповідає перед кредитором як солідарний боржник в обсязі не більше 50 000 000,00 доларів США (п. 2.2 договору поруки).

У пункті 2.3 договору поруки вказано, що поручитель знайомий з умовами кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3703/2-1 від 22.11.2013.

Поручитель обізнаний про наявність судових спорів на підставі кредитного договору та про наявність рішень по судових справах: №910/9932/14, №910/11585/14, №910/16628/14 на дату підписання цього договору (п. 5.7 договору поруки).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.08.2014 у справі №910/9932/14, зміненим постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015, позовні вимоги ПАТ "Промінвестбанк" до ПАТ "КБ "Надра" та ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" про стягнення заборгованості по Кредитному договору задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" на користь ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" 590093630,99 грн. в т.ч.: 583149150,00 грн. - простроченої заборгованості за кредитом (доларовий еквівалент-50000000,00); 2664667,73 грн. - прострочених процентів за користування кредитом (доларовий еквівалент- 228 472,23); 4203924,41 грн. - пені за прострочення сплати кредиту (пеня нарахована станом на 30.04.2014); 2808,85 грн. - пені за прострочення сплати процентів (пеня нарахована станом на 30.04.2014); 73080,00 грн. судового збору.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірний Договір поруки не суперечить положенням ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, та містить всі істотні умови встановленні законодавством для даного виду правочину.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

І. Щодо доводів скаржника, що Цивільним кодексом України не передбачено можливості укладення правочинів про застосування заходів забезпечення виконання зобов'язань після їх порушення, оскільки такі зобов'язання вже не виконані, що підтверджується рішенням господарського суду.

Відповідно до ч.1 ст.553 Цивільного кодексу України (далі - ЦК):

"За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником."

Аналіз зазначеної норми може дати підстави для логічних висновків, що договір поруки має бути укладений саме до порушення зобов'язання боржником.

Разом з тим, суд касаційної інстанції відмічає наступне.

Згідно з ч.1 ст.526 ЦК:

"Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться."

Відповідно до ч.1 ст.598 ЦК:

"Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом."

Згідно зі ст.599 ЦК:

"Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином."

В постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 року по справі № 3-65гс11 зроблено наступний правовий висновок:

"Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України є необґрунтованим."

В постанові Верховного Суду від 23.01.2018 по справі № 278/2493/15-ц зроблено наступний правовий висновок:

"Доводи касаційної скарги про відсутність вини відповідача у невиконанні судового рішення в примусовому порядку є необґрунтованими, оскільки примусове виконання судового рішення не припиняє зобов'язання боржника щодо належного його виконання на користь кредитора."

По суті в даних постановах зроблений правовий висновок, з яким повністю погоджується колегія суддів по даній справі, що саме постановлення судового рішення про стягнення заборгованості чи відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання не припиняє грошових зобов'язань боржника.

Відповідно до ст.610 ЦК:

"Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання)."

Таким чином дана стаття розрізняє такі види порушення зобов'язання як:

1. Невиконання зобов'язання взагалі;

2. Виконання зобов'язання, проте, з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, що є неналежним, але виконанням.

Згідно з ч.1 ст.612 ЦК "Прострочення боржника":

"Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом."

Таким чином і дана стаття розрізняє такі види порушення зобов'язання у вигляді прострочення боржника як:

1. Боржник не приступив до виконання зобов'язання, тобто, має місце невиконання зобов'язання взагалі;

2. Виконання зобов'язання, проте, з порушенням строку, встановленого договором або законом, що є неналежним, але виконанням.

Очевидним є те, що головним для кредитора є виконання зобов'язання з дотриманням умов, визначених змістом зобов'язання, зокрема, у строк, встановлений договором або законом.

Разом з тим, очевидним є те, що у виборі між невиконанням грошового зобов'язання про сплату коштів взагалі та виконанням такого зобов'язання, проте, з порушенням строку, встановленого договором або законом, кредитор надасть перевагу другому варіанту.

Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК:

"Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком."

Згідно з ч.1 ст.548 ЦК:

"Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом."

Таким чином, в даних нормах йдеться про забезпечення виконання зобов'язання як такого, без конкретизації про виконання зобов'язання саме з дотриманням умов, визначених змістом зобов'язання, зокрема, у строк, встановлений договором або законом.

Як зазначено вище, відповідно до ч.1 ст.553 Цивільного кодексу України (далі - ЦК):

"За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником."

Згідно зі ст.554 ЦК:

"1. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

2. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. "

Таким чином, суттю поруки є те, що в разі невиконання зобов'язання боржником обов'язок по його виконанню додатково покладається, крім боржника, на особу, яка добровільно погодилася на це, ставши поручителем такого боржника.

Разом з тим, відповідно до ч.ч.1-3 ст.6 Цивільного кодексу України:

"1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами."

Згідно з ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України:

"Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості."

Вищевказані норми не передбачають прямої заборони можливості укладення правочинів про застосування заходів забезпечення виконання зобов'язань, в т.ч. і поруки, після їх порушення, оскільки такі зобов'язання вже не виконані, що підтверджується рішенням господарського суду.

Добровільне укладення договору поруки, за умови обізнаності майбутнього поручителя про порушення зобов'язання та наявність відповідного судового рішення (що має місце в даній справі), та добровільне покладення на себе обов'язку по виконанню зобов'язання боржника, яке останній не виконав, зокрема і, через можливу фінансову неспроможність, є фактично допомогою поручителем боржнику саме на момент такої неспроможності і відповідає як загальній суті інституту забезпечення виконання зобов'язання, так і такого його виду, як порука, при тому, що інтерес кредитора у виконанні такого зобов'язання, після його невиконання боржником, тільки посилюється.

При цьому, баланс інтересів такого поручителя захищається:

- ч.2 ст.556 ЦК, відповідно до якої до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання;

- ст.558 ЦК, відповідно до якої поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Як вірно вказали суди попередніх інстанцій, наявність невиконаного рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2014 р. у справі № 910/9932/14 про стягнення боргу за кредитним договором, про що було достеменно відомо позивачу, прямо свідчить про реальність існуючого зобов'язання, що спростовує доводи скаржника в цій частині.

Також суди обґрунтовано послалися на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 12.12.2011 р. у справі № 9/272, що головною ознакою дійсності є та обставина, що на момент укладення договору поруки вже має існувати основне зобов'язання.

Крім того, суди вірно вказали, що суть поруки полягає в тому що поручитель стає солідарним боржником поряд з основним боржником, що спростовує твердження позивача про "отримання" відповідачем нового боржника, оскільки договір поруки за своєю правовою природою не є новацією та не змінює інший правочин, а також не є правочином про заміну боржника у зобов'язанні.

ІІ. Щодо доводів скаржника про вчинення правочину під впливом обману, а також невизначеності предмета договору поруки.

Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК:

"Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування."

Як вірно вказали суди попередніх інстанцій, для визнання недійсним правочину, як укладеного під впливом обману, необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Тобто, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Зокрема, позивач наголошував, що його введено в оману, оскільки йому незрозуміло за зобов'язаннями якого кредитного договору він поручився, оскільки в пункті 3.2. договору поруки міститься твердження про ознайомлення з кредитним договором, номер якого не відповідає пункту 1.1. кредитного договору.

Аналогічні доводи були і щодо невизначеності предмета договору поруки.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій на підставі власної оцінки доказів встановили, що за п.2.1. Розділу 2 Договору поруки "Предмет договору" - поручитель у відповідності до умов цього договору, у випадку невиконання та/або прострочення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором зобов'язується виконати зобов'язання по погашенню заборгованості за кредитним договором, з урахуванням п. 2.2 цього договору, а саме погасити:

1) заборгованість з повернення кредитору кредиту за кредитним договором;

2) нараховані за користування кредитом проценти, виходячи з встановлених кредитором процентних ставок у розмірі 11% річних, та процентів за неправомірне користування кредитом у розмірі 16% річних, сплатити, у випадку порушення позичальником п.п. 3.10.1, 3,10.2., 3.10.3 кредитного договору збільшений розмір процентів на 5% річних, сплатити проценти у розмірі та у порядку, передбаченому п. 3.2 та п. 3.3. кредитного договору;

3) суми неустойки (штрафу, пені);

4) суми збитків, завданих кредиторові, понесених останнім внаслідок невиконання позичальником умов кредитного договору, у розмірі і випадках, передбачених кредитним договором.

Разом з тим, у Розділі 1 Договору поруки "Терміни, що застосовуються в договорі" визначено хто мається на увазі під термінами: Кредитор, Позичальник та Поручитель.

А саме, згідно п.1.1 Договору поруки "Кредитор" - Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" - кредитор Приватного акціонерного товариства "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" за Кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23 липня 2013 року з урахуванням Договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23 липня 2013 року (далі - "Кредитний договір"), за яким у забезпечення виконання зобов'язань Позичальника укладено цей Договір.

Відтак, у даному пункті Договору поруки конкретизовано та визначено кредитний договір за яким у забезпечення зобов'язання позичальника укладено договір поруки.

При цьому, пунктом 1.2. обумовлено що означає термін "Позичальник" - це Приватне акціонерне товариство "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ", яке зобов'язується повернути Кредитору кредит, наданий шляхом відкриття невідновлюваної кредитної лінії в розмірі 50000000,00 доларів США. А у пункті 1.3. обумовлено, хто є "Поручителем" - Публічне акціонерне товариство "Рівнеазот", - особа, яка зобов'язується перед Кредитором відповідати за погашення боргу за Кредитним договором на засадах солідарного боржника).

Вбачається, що у п.1.1. спірного договору є вказівка на існування Договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23 липня 2013 року.

Відтак, наведеним спростовуються твердження позивача про невизначеність предмету договору (предмету забезпечення), та про те, що він як поручитель, не знав про існування Договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23 липня 2013 року, оскільки уповноважена особа ПАТ "Рівнеазот", яка підписала Договір поруки була ознайомлена (або повинна бути ознайомлена) з умовами останнього.

Посилання в договорі поруки (п. 2.3) на номер іншого договору є свідченням того, що поручитель ознайомлений також з умовами іншого кредитного договору, а не лише із кредитним договором №20-2199/2-1 та його доповненнями.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що протоколом заочного голосування наглядової ради ПАТ "Рівнеазот" №30/01/15 від 30.01.2015 надано згоду на укладення договору поруки саме в якості забезпечення кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-2199/2-1 від 23.07.2013 р. з урахуванням договору про внесення змін та доповнень №20-0020/2-1 до нього, укладеним між банком та ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ". Дана обставина доводить обізнаність позивача із тим, який договір поруки планується укласти (станом на день складання протоколу заочного голосування спірний правочин ще не був підписаний між сторонами), та в якості забезпечення якого саме кредитного договору.

ІІІ. Щодо доводів скаржника про вчинення правочину під впливом тяжкої для позивача обставини.

Згідно з ч.1 ст.233 ЦК:

"Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину."

Верховним Судом України (постанова від 06.04.2016 у справі № 6-551цс16) зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою для усунення або зменшення тяжких обставин, а також за умови, що друга сторона правочину скористалася наявністю таких обставин.

Як вірно вказали суди попередніх інстанцій, ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Отже, правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини, носить такі обов'язкові ознаки: особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї обставини; особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах; особа вчиняє такий правочин добровільно та може бути ініціатором такого правочину; особа усвідомлює, що вчиняє такий правочин на вкрай невигідних для себе умовах, але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини. Друга сторона повинна усвідомлювати, що контрагент перебуває під впливом тяжкої обставини і вчиняє правочин вимушено, та користується цим.

Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).

Суди першої та апеляційної інстанції на підставі власної оцінки доказів дійшли висновку, що позивачем не було доведено існування тяжких обставин (їх крайньої форми), з якими вимоги ст. 233 ЦК України пов'язують недійсність правочину, не надано й суду жодних належних та допустимих доказів, в розумінні ст. ст. 73-74 ГПК України, тяжкого фінансового стану позивача на момент вчинення оспорюваного правочину і неможливості виконувати свої фінансові зобов'язання по виплаті заробітної плати.

При цьому посилання на те, що позивач змушений був звернутись до ПАТ "Промінвестбанк" з метою отримання працівниками заробітної плати, оскільки ПАТ КБ "Надра" не могло забезпечити виконання зобов'язань з заробітної плати, в даному випадку є безпідставним, оскільки між отриманням заробітної плати працівниками позивача та договором поруки відсутній будь-який взаємозв'язок.

ІV. Стосовно посилань позивача на невідповідність укладеного договору поруки положенням статуту ПАТ "Рівнеазот" та його цілям, а також збитковість договору поруки для позивача суди правильно відмітили наступне.

Пунктом 2.13. Статут ПАТ "Рівнеазот" передбачено, що товариство має право вчиняти будь-які правочини, не заборонені чинним законодавством України.

Пунктом 2.14. Статуту ПАТ "Рівнеазот" визначено, що товариство має право здійснювати будь-які види господарської діяльності, що відповідають законодавству.

Пунктом 12.9.54 Статуту товариства також передбачено укладання Товариством будь-яких правочинів, направлених на забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб, а також прийняття на себе зобов'язань третіх осіб.

Тобто Статутом товариства передбачено укладання не тільки безоплатних правочинів (дарування), а й договорів забезпечення.

Стаття 42 Господарського кодексу України встановлює, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Господарською діяльністю згідно із статтею 3 ГК України є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської.

Тобто, отримання прибутку не є обов'язковою кваліфікуючою ознакою для визнання діяльності як господарської. Збитковість окремої операції не може свідчити про її негосподарський характер.

У постанові Верховного Суду України від 28.02.2011 р. у справі №21-13а11 зроблений наступний висновок:

"Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю товариства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції. Господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності."

Комерційний розрахунок та власний комерційний ризик є одним з принципів підприємництва (ст. 44 Господарського кодексу), отже суб'єкт комерційної діяльності не лише отримує прибуток, а й несе ризики комерційної діяльності.

Мінімізація таких ризиків суб'єкта господарювання ПАТ Рівнеазот" не може відбуватись через інститут недійсності правочину.

Позивач як поручитель, підписуючи договір поруки, погодився з умовами договору поруки, в тому числі стосовно відповідальності за невиконання чи неналежне виконання умов договору та розумів міру своєї відповідальності в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань третьою особою, а також наслідки, які спричинить для підприємства у подальшому таке невиконання.

Суть поруки і полягає у тому, що кредитор отримує додаткову гарантію виконання зобов'язання з боку солідарних боржників, а боржник який отримав кредит (тобто матеріальне благо) отримує підтримку у вигляді поручителя.

Крім того, як зазначено касаційним судом вище баланс інтересів такого поручителя захищається:

- ч.2 ст.556 ЦК, відповідно до якої до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання;

- ст.558 ЦК, відповідно до якої поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Колегією суддів апеляційного суду не взято до уваги твердження позивача щодо припинення договору, а відтак неможливості його забезпечення, оскільки позивачем неправомірно ототожнено поняття припинення договору (у зв'язку з закінченням строку, на який той був укладений) та припинення зобов'язання. Порукою забезпечуються саме зобов'язання за правочином, а не сама угода. Наявність зобов'язань за кредитним договором, укладеним між відповідачем та третьою особою, щодо сплати кредитних коштів, відсотків, неустойки на час укладення договору поруки підтверджена матеріалами справи та не заперечується сторонами.

Дані висновки апеляційного суду повністю відповідають висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду від 13.06.2018 по справі № 910/2153/17 та від 11.07.2018 по справі № 915/507/17, з якими повністю погоджується колегія суддів касаційного суду по даній справі.

Судами попередніх інстанцій вірно відмічено, що наявність непогашеної заборгованості ПрАТ "Рівнеазот" перед іншими підприємствами не є підставою для визнання договору недійсним, оскільки такої підстави, як неможливість укладення договорів при наявності заборгованості, нині діючим законодавством не передбачено.

Суд касаційної інстанції вважає, що колегією суддів апеляційного суду обґрунтовано відхилено клопотання позивача про долучення до матеріалів справи як доказів копій договору застави майнових прав №20-2200/3-1 від 23.07.2013 та про витребування у відповідача оригіналів договору застави майнових прав №20-2200/3-1 від 23.07.2013, контракту №13/0168 від 23.07.2013, контракту № 13/0169 від 23.07.2013, контракту № 13/0170 від 23.07.2013 та інформації про виконання договору застави майнових прав №20-2200/3-1 від 23.07.2013. з тих підстав, що вказані договори та контракти не відносяться до предмету позову у даній справі. З цієї ж підстави було відхилено клопотання щодо витребування від третьої особи інформації про виконання даних договорів.

Також колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими посилання скаржника на відсутність у кредитному договорі визначення такого виду забезпечення зобов'язань за цим договором, як поруку, оскільки ні ст.ст.546-548, які регулюють загальні положення забезпечення виконання зобов'язань, ні статті 553-559 ЦК, які регулюють саме поруку, такої необхідності не передбачають.

Як зазначено вище, згідно з ч.1 ст.554 ЦК:

"У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя."

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.543 ЦК:

"1. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

2. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі."

Зазначене спростовує доводи скаржника, що ПАТ "Промінвестбанк" допускав дії, що вчиняються з наміром завдати шкоду позивачу, зокрема, звертався з позовними заявами до ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання Азот", ПАТ "АЗОТ" та ПрАТ "Рівнеазот" про стягнення заборгованості за кредитним договором №20-2199/2-1 від 23.07.2013, тобто відповідачем було заявлено вимоги до боржника і двох поручителів про стягнення суми боргу в повному обсязі не солідарно, а окремо до кожного.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів та висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність фактів, наведених позивачем, вимоги до касаційного суду здійснити переоцінку доказів по справі та встановити по новому фактичні обставини справи, визнавши доведеність скаржником фактів, покладених ним в основу позову та касаційної скарги.

Разом з тим, суд касаційної інстанції, в силу положень наведеної ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Згідно з ч.1 ст.300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє виключно правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтованих та переконливих доводів щодо неправильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права касаційна скарга не містить.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає доводи касаційної скарги необґрунтованими.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення."

Згідно з ч.1 ст.309 зазначеного Кодексу:

"Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот" без задоволення, а судові рішення - без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалене судове рішення, суд покладає на Приватне акціонерне товариство "Рівнеазот" витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот" на рішення Господарського суду Рівненської області від 12.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі №918/341/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 12.03.2018 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.05.2018 у справі №918/341/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді К. Пільков

Є. Краснов