Історія справи

Ухвала КАС ВП від 05.06.2018 року у справі №826/14289/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

29 травня 2020 року

Київ

справа №826/14289/17

адміністративне провадження №К/9901/52106/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

cудді-доповідача - Радишевської О.Р.,

суддів - Кашпур О.В., Уханенка С.А.

розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу №826/14289/17

за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головного управління державної міграційної служби України у місті Києві - про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою громадянина Узбекистану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року, прийняте в складі колегії суддів: головуючого судді Кузьменко А.І., суддів Добрівської Н.А., Маруліної Л.О., і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2018 року, ухвалену в складі колегії суддів: головуючого судді Беспалова О.О., суддів Сорочка Є.О., Парінов А.Б.,

УСТАНОВИВ:

І. Обставини справи

1. Громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві (далі - третя особа, ГУ ДМС України у місті Києві) із вимогами: визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 05.09.2017 №362-17 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України.

2. На обґрунтування позову позивач зазначив, що оскаржуване рішення є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки прийняте відповідачем без урахування усіх обставин справи. Відповідач, у порушення вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI), не провів перевірку наявності або відсутності у позивача підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Водночас позивач наголошує. що побоюється переслідувань з боку влади Республіки Узбекистан (далі - Узбекистан) із релігійних мотивів і саме тому просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Відповідач і третя особа проти позову заперечували, указавши, що позивачем не доведено факту небезпеки його перебування в країні походження, а тому немає підстав уважати існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування стосовно нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

5. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Узбекистан, народився в місті Бешарик, одружений, віросповідання - іслам (суніт).

6. Країну постійного проживання позивач залишив 10.11.2013, а державний кордон України перетнув 19.01.2014 із території Російської Федерації.

7. 06 липня 2015 року позивач звернувся до ГУ ДМС України у місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

8. Підставою звернення позивач зазначив побоювання переслідувань з боку влади Узбекистану із релігійних мотивів. Позивач пояснює, що до приїзду в Україну він працював будівельником в Російській Федерації (з 2002 року по 2013 рік), був бригадиром. У 2013 році він разом з іншими будівельниками читали намаз та інших дій не вчиняли. У листопаді 2013 року деякі з тих, хто молився тоді з ним, повернулися до Узбекистану, де були позбавлені волі. Оскільки він був їхнім бригадиром, то, на думку, позивача, скоріше за все вони дали показання проти нього. Позивач стверджує, що не може повернутися в країну походження, оскільки побоюється позбавлення волі, поганого ставлення і смерті. Водночас позивач зазначає, що ніколи нічого погано не робив: вміє читати намаз і не належить до будь-яких релігійних організацій.

9. На момент звернення за захистом в Україні ОСОБА_1 перебував у Київському слідчому ізоляторі №13, куди був поміщений згідно із екстрадиційним запитом Узбекистану.

10. Наказом ГУ ДМС України у місті Києві від 24.07.2015 №503 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з необґрунтованістю заяви.

11. Уважаючи цю відмову неправомірною, позивач звернувся зі скаргою до ДМС України.

12. Рішенням ДМС України від 30.09.2015 №27-15 скаргу позивача задоволено та скасовано наказ ГУ ДМС України у місті Києві від 24.07.2015 №503.

13. 13 жовтня 2015 року ГУ ДМС України у місті Києві прийняло наказ №839 про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Узбекистану ОСОБА_1 .

14. Рішенням ДМС України від 17.02.2016 №26-16 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено, що щодо заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, відсутні.

15. Уважаючи відмову неправомірною, позивач звернувся із позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва. Так, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2016 в справі №826/4678/16, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.03.2017, позов громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головного управління державної міграційної служби України у місті Києві - про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково, визнано неправомірним і скасовано рішення ДМС України від 17.02.2016 №26-16 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, з урахуванням висновків суду в цій справі.

16. Рішенням ДМС України від 27.03.2017 №26-17 зобов`язано ГУ ДМС України у місті Києві повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України від 17.02.2016 №26-16.

17. 12 червня 2017 року ГУ ДМС України в місті Києві, за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18. Згідно із зазначеного висновку відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону №3671-VI міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із встановленням відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

19. 05 вересня 2017 року ДМС України прийнято рішення №362-17 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

20. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 12 березня 2018 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2018 року, відмовив у задоволенні адміністративного позову.

21. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволені позовних вимог, виходив із того, що для підтвердження або спростування доводів позивача щодо небезпеки, яка його очікує у випадку повернення до країни походження за віросповідання ісламу, було здійснено моніторинг відкритих джерел в системі Інтернет і знайдено таку інформацію: «Республіка Узбекистан - світська держава, де живуть представники різних релігій та віросповідань. На сьогоднішній день в країні за офіційними даними зареєстровано 2225 релігійних організацій, 16 різних релігійних конфесій. Настільки різноманітна за складом етнічна картина Узбекистану говорить і про те, що країна толерантна до питання релігії і тут мирно уживаються різні конфесії. Конституція Республіки Узбекистан гарантує свободу совісті для всіх. За Основним Законом Республіки кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (стаття 31 Конституції Республіки Узбекистан).

22. На підставі інформації з відкритих джерел в системі Інтернет також з`ясовано, що більшість населення Узбекистану, близько 88%, віросповідують іслам, а намаз - це ісламська канонічна молитва, яку читає значна кількість населення Узбекистану.

23. Водночас не знайдено жодної інформації із відкритого джерела в системі Інтернет, в якому б йшлося про будь-яке переслідування громадян Узбекистану за читання молитви намаз.

24. За інформацією, наданою позивачем, за час проживання в Узбекистані погроз він не отримував, переслідуванню чи фізичному насиллю за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів не піддавався. Зі змісту співбесіди убачається, що позивач ставить під сумнів особисті твердження, що порушена стосовно нього кримінальна справа є сфабрикованою за релігійними переконаннями.

25. Так, під час проведення співбесіди 11.05.2017 позивачу були поставлені такі запитання: « 1) Чи відвідували Ви мечеть на території Узбекистану до 2002 року? Відповідь: Так, я ходив в мечеті по п`ятницям; 2) Чи читали Ви намаз на території Узбекистану до 2002 року? Відповідь: Так; 3) Чи були у Вас проблеми через відвідування мечеті або читання намазу в Узбекистані до 2002 року? Відповідь: Ніколи не було; 4) У чому Вас обвинувачують в Узбекистані? Відповідь: Я не знаю. Я нічого не порушував; 5) Чи були Ви коли-небудь членом будь-якої релігійної організації/партії? Відповідь: Ні, ніколи не був; 6) На Вашу думку, яка може бути причина Вашого обвинувачення в Узбекистані? Відповідь: Я не знаю; 7) Яка мета звернення до ДМС України? Відповідь: Хочу отримати документи, щоб жити тут легально. Я знайшов хорошу роботу та хочу перевезти сюди жінку та всіх дітей».

26. Отже, побоювання позивача щодо переслідування за релігійними переконаннями у разі повернення на Батьківщину є необґрунтованими.

27. Суди попередніх інстанцій також зазначили, що під час співбесід та у реєстраційному листку позивач повідомив, що прибув до України 19.01.2014, скориставшись залізничним транспортом, який прямував із Російської Федерації (місто Москва) до Києва.

28. Проте Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області листом від 29.12.2015 №12239 проінформувало ГУ ДМС України у місті Києві, що позивач останній раз прибув до України 24.05.2014 рейсом «Стамбул-Київ».

29. Таким чином, аналізуючи інформацію, яку повідомив позивач під час співбесіди у реєстраційному листку, та інформацію, яку надало Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області щодо дати та транспорту, яким скористався позивач для прибуття в Україну, стає очевидним те, що позивач надав неправдиві відомості щодо себе.

30. Також згідно з інформацією, наданою позивачем до прибуття в Україну, яка міститься в заяві-анкеті, він проживав у Російській Федерації (Новосибірська область, місто Горно-Алтайськ) і працював будівельником у період із 2002 по 2013 рік.

31. Отже, позивач тривалий час перебував на території третьої безпечної країни (11 років), в якій міг звернутися за захистом.

32. Суди попередніх інстанцій також наголосили, що Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області листом від 29.12.2015 №12239 проінформувало ГУ ДМС України у місті Києві, що правоохоронними органами Узбекистану позивачу інкримінується вчинення правопорушення за статтею 244-1 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан (виготовлення чи розповсюдження матеріалів, які містять загрозу громадській безпеці та громадському порядку) (том 1, а.с. 162).

33. Листом від 31.07.2015 №2/1/Л-33010 Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області проінформувало ГУ ДМС України у місті Києві про те, що за наявними оперативний даними, у 2013 році позивач перебував на заробітках у місті Пензі (Російська Федерація), де був завербованим емісаром міжнародної терористичної організації «Ісламська держава» для участі у бойових діях на території Сирійської Арабської Республіки (далі - Сирія). У подальшому позивач виїхав до Сирії, де проходив спеціальну підготовку в навчальних таборах вказаної терористичної організації. Після проходження зазначеної підготовки, у травні 2015 року прибув до Турецької Республіки, звідки був депортований правоохоронними органами вказаної країни за причетність до діяльності міжнародної терористичної організації «Ісламська держава» та порушення міграційного законодавства (том 1, а.с. 95).

34. З наведеного вбачається, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинені дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає юридична відповідальність. Зазначені причини небажання повернутися не мають конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем, або бути підґрунтям для визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

ІV. Провадження в суді касаційної інстанції

35. 30 травня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга громадянина Узбекистану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2018 року.

36. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

37. Касаційну скаргу скаржник мотивує тим, що позивач, у разі його повернення до Узбекистану, буде підданий тортурам, арештований чи навіть убитий. Водночас повернення до країни належності позивача наражає на небезпеку не лише його, а і всю його сім`ю.

38. Скаржник зазначає, що з тексту екстрадиційного запиту убачається, що звинувачення проти позивача (посягання на конституційний устрій; виготовлення чи розповсюдження, контрабанда матеріалів, які містять загрозу безпеці і громадянському порядку; створення, керівництво, участь в релігійних екстремістських, сепаратистських, фундаментальних чи інших заборонених організаціях) має релігійне та політичне підґрунтя. Отже, твердження судів попередніх інстанцій про те, що позивач не був офіційно членом будь-якої партії та не мав відношення до релігійної діяльності не відповідає дійсності.

39. Скаржник звернув увагу на інформацію щодо країни походження з посиланням на електронні ресурси в системі Інтернет, наголошуючи, що судами попередніх інстанцій її було проігноровано.

40. Стосовно посилання судів попередніх інстанцій щодо країни виїзду та часу прибуття в Україну, то скаржник пояснює, що в паспорті громадянина Республіки Узбекистан серії НОМЕР_1 , який належить позивачу, наявні відмітки про перетин кордону. Зокрема, відповідно до такої інформації позивач прибув із території Російської Федерації залізничним сполученням в Україну, а згодом (уже з території України) на короткий період часу виїжджав до Турецької Республіки, що підтверджується штампами про перетин кордону в паспорті позивача. Після 24.05.2014 позивач територію України не залишав.

41. Скаржник зазначає, що безперервне проживання на території України - це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів. Отже, позивач з 19.01.2014 безперервно проживав на території України і тому правомірно саме цю дату зазначив як час приїзду в Україну.

42. Стосовно посилання судів попередніх інстанцій на лист Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області від 31.07.2015 №2/1/Л-33010 скаржник указує, що цей лист містить інформацію суперечливого характеру. Так, зокрема, у листі зазначається, що позивач перебував на заробітках в місті Пенза (Російська Федерація), однак позивач стверджує, що ніколи це місто не відвідував. Також в листі зазначено, що в травні 2015 року позивач прибув до Турецької Республіки, звідки був депортований правоохоронними органами вказаної країни. Проте відмітки про перетин кордону в паспорті позивача підтверджують, що він перебував у Турецькій Республіці у період із 03 квітня по 24 травня 2014 року. Також факт депортації позивачем заперечується і не підтверджений жодними доказами.

43. Стосовно посилання судів попередніх інстанцій на перебування позивача у третій безпечній країні скаржник пояснює, що перебування позивача в Російській Федерації було небезпечним для його життя та здоров`я, адже указана країна не може вважатися третьою безпечною країною, оскільки видає громадян Узбекистану відповідним державним органам.

44. Стосовно посилання судів попередніх інстанцій на несвоєчасне звернення позивача до органів міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, скаржник указує, що це не є підставою для відмови у наданні такого статусу.

45. За наслідками автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Бевзенку В.М., суддям Білоусу О.В., Желтобрюх І.Л.

46. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою.

47. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 05 травня 2020 року №734/0/78-20, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача в цій справі, призначений повторний автоматизований розподіл указаної касаційної скарги.

48. За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 травня 2020 року касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Радишевській О.Р., суддям Кашпур О.В., Уханенку С.А.

49. Від відповідача надішли заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких він наполягає на безпідставності останньої, просить у її задоволенні відмовити і залишити оскаржувані судові рішення без змін.

V. Джерела права та акти їхнього застосування

50. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15.01.2020 №460-XI «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон №460-XI), яким до окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) унесені зміни.

51. Водночас пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №460-XI передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

52. З урахуванням викладеного, розглядаючи цю справу, Суд керується положеннями КАС України, що діяли до набрання чинності змін, унесених Законом №460-IX.

53. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

54. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

55. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також сформульовано поняття «біженець», під яким розуміють особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання у результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї унаслідок таких побоювань.

56. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 01 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

57. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

58. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

59. Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

60. Згідно із частиною першою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

61. Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

62. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

63. Відповідно до пункту 37 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (видання 1992 року; далі - Настанови) для надання статусу біженця, у першу чергу, є важливою оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

64. Пункти 45, 66 Настанови передбачає, що особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб уважатися біженцем, особа повинна надати докази повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

65. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, у першу чергу, самим заявником і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Настанов).

VI. Позиція Верховного Суду

66. На обґрунтування заяви про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач указав про його можливі переслідування на території Узбекистану з боку влади з релігійних мотивів.

67. Із анкетних даних позивача і матеріалів співбесіди убачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , сповідує іслам (суніт).

68. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем було проведено моніторинг інформації з відкритих джерел у системі Інтернет, відповідно до результатів якого виявлено, що мусульмани (суніти) складають більшість населення Узбекистану.

69. Отже, віросповідання позивача не може бути підставою для переслідування, оскільки є основною релігією його країни походження. Водночас судами попередніх інстанцій не встановлено жодного конкретного факту про можливі утиски через релігійні погляди щодо позивача в країні походження. Позивач особисто під час проведення співбесіди 11.05.2017 повідомив орган міграційної служби, що не був членом будь-якої партії та не мав відношення до релігійної діяльності, що спростовує доводи скаржника про те, що кримінальна справа відносно позивача має релігійне та політичне підґрунтя.

70. Проте із пояснень позивача під час проведення співбесіди 11.05.2017 убачається, що метою звернення за захистом в Україні є отримання документів для легального перебування на її території.

71. Таким чином, Суд також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що побоювання позивача щодо переслідування за релігійними переконаннями у разі повернення на Батьківщину є необґрунтованими.

72. Суд відхиляє доводи скаржника про те, що Російська Федерація не є третьою безпечною країною, з огляду на таке.

73. У розумінні пункту 22 частини першої статті 1 Закону №3671-VI третя безпечна країна - це країна, у якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

74. З огляду на це для встановлення факту того, що Російська Федерація є третьою безпечною країною необхідно встановити її відповідність зазначеним критеріям.

75. Суд зазначає, що Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, установлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання Організації Об`єднаних Націй (ООН) від 10 грудня 1984 року).

76. Також Російська Федерація дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13.11.1992 №3876-1 «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації).

77. У Російській Федерації діє національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації «Про біженців» від 19.02.1993 №4528-1) яким, зокрема, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком і користуватися ним).

78. Отже, Суд також погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що позивач тривалий час (11 років) перебував на території третьої безпечної країни, в якій міг звернутися за захистом.

79. Стосовно посилання скаржника на інформацію щодо країни походження з посиланням на електронні ресурси, Суд зазначає, що сама по собі ця інформація не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України, та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

80. Суд звертає увагу на те, що положеннями Настанов розкрито зміст критерію «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань», який складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін: суб`єктивна сторона - це психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалася, особа вирішила покинути країну і стала біженцем; об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

81. Пояснення скаржника стосовно розбіжностей інформації, отриманої під час співбесіди і зафіксованої у реєстраційному листку, з інформацією, яку надало Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області, щодо дати та транспорту, яким скористався позивач для прибуття в Україну, і твердження скаржника про те, що лист Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області від 31.07.2015 №2/1/Л-33010 містить інформацію суперечливого характеру не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій.

82. Інші доводи, якими скаржник обґрунтовує касаційну скаргу, вимагають переоцінки доказів у справі, на що Суд не має повноважень.

83. Ураховуючи наведене, Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що оскаржуване рішення ДМС України від 05.09.2017 №362-17 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним.

84. Положеннями частини першої статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 08.02.2020) визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

85. Відповідно до частини другої статті 341 КАС України (у редакції, чинній до 08.02.2020) суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

86. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України (у редакції, чинній до 08.02.2020) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

87. Переглянувши оскаржені судові рішення в межах заявлених вимог касаційної скарги, Суд уважає, що висновки судів попередніх інстанцій у цій справі є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для їхнього скасування чи зміни відсутні.

88. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України (у редакції, чинній до 08.02.2020), касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

VII. Судові витрати

89. Ураховуючи результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

90. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

91. Касаційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_1 залишити без задоволення.

92. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2018 року у цій справі залишити без змін.

93. Судові витрати не розподіляються.

94. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач: О.Р. Радишевська

Судді: О.В. Кашпур

С.А. Уханенко