Історія справи

Ухвала КАС ВП від 09.04.2019 року у справі №810/2783/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 810/2783/18

адміністративне провадження № К/9901/9237/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Губської О. А.,

суддів: Калашнікової О. В., Мартинюк Н. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 810/2783/18

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини А2167, третя особа - Міністерство оборони України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2019 року (колегія суддів: головуючий суддя Вівдиченко Т. Р., судді Ганечко О. М., Борейко Д. Е.),

ВСТАНОВИВ:

І. Суть спору

1. Позивач звернувся до суду з позовом до Військової частини А2167, третя особа - Міністерство оборони України, в якому просив:

1.1. визнати протиправним та скасувати наказ №210 від 07 листопада 2014 року, яким прапорщика ОСОБА_1 виведено за штат та знято з усіх видів забезпечення;

1.2. визнати протиправним та скасувати запис у військовому квитку позивача про виведення за штат згідно з наказом від 09 жовтня 2014 року № 210;

1.3. зобов'язати командування Військової частини А2167 нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення у розмірі 18174,40 грн та інші виплати за період з жовтня 2014 року по квітень 2015 року згідно з Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил та деяким іншим особам, затвердженою Наказом Міністра оборони від 11 червня 2008 року № 260 (надалі також Інструкція №260), та згідно з наказом від 01 квітня 2015 року № 89.

1.4. Позов обґрунтовано тим, що, на думку позивача, Військовою частиною А2167 безпідставно та протиправно, без належного мотивування та оформлення відповідних документів, винесено оскаржуваний наказ, на підставі якого внесено протиправний запис до військового квитка позивача, а також не виплачено позивачу належне грошове забезпечення передбачене чинним законодавством.

ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року позов задоволено.

2.1. Визнано протиправним та скасовано наказ №210 від 07 листопада 2014 року, яким прапорщика ОСОБА_1 виведено за штат та знято з усіх видів забезпечення.

2.2. Визнано протиправним та скасовано запис у військовому квитку позивача про виведення за штат згідно з наказом від 09 жовтня 2014 року № 210.

2.3. Зобов'язано командування Військової частини А2167 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у розмірі 18174,40 грн та інші виплати за період з жовтня 2014 року по квітень 2015 року згідно з Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил та деяким іншим особам, затвердженою Наказом Міністра оборони від 11 червня 2008 року № 260, та згідно з наказом 01 квітня 2015 року № 89.

2.4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наданими відповідачем доказами фактично спростовувались обставини, що могли бути підставою притягнення ОСОБА_1 до відповідальності 09 жовтня 2014 року на підставі рапорту командира мінометної батареї, а ніяких інших доказів чи аргументів самовільного залишення позивачем розташування підрозділу з 09 жовтня 2014 року по 07 листопада 2014 року військовою частиною не надано.

2.5. Також суд першої інстанції вказав, що відповідач не надав суду належних та допустимих доказів притягнення ОСОБА_1 до відповідальності у передбаченому законодавством порядку саме за не повернення його до військової частини після 21 листопада 2014 року, зокрема, не було надано відповідний рапорт, накази щодо такого порушення позивача та докази вчинення відповідачем належних законних дій для встановлення відповідних обставин.

2.6. Крім цього, суд першої інстанції зауважив, що зміни, внесені відповідачем до оскаржуваного наказу після проведення службової перевірки, підтверджують протиправність винесення оскаржуваного наказу, оскільки за своїм змістом є констатацією факту іншого правопорушення, вчиненого позивачем, а саме: нез'явлення до військової частини після сплину періоду лікування, тобто відповідач допустив підміну підстави для притягнення позивача до відповідальності всупереч передбаченому законодавством порядку, позбавивши ОСОБА_1 права взяти участь у розгляді питання щодо правопорушення, допущеного з 21 листопада 2014 року, та оскаржити його у передбачений законодавством спосіб.

3. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2019 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.

3.1. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що внесення змін до оскаржуваного наказу зумовлене саме протиправною бездіяльністю позивача щодо не подання ним вчасно до військової частини відповідних медичних довідок щодо проходження курсу лікування.

3.2. Посилаючись на пункт 262 Статуту збройних Сил України, суд апеляційної інстанції вказав, що з 16 жовтня 2014 року (з моменту знаходження позивача на лікуванні у Головному військово-медичному центрі м. Києва) ОСОБА_1 до військової частини не повернувся, безпосереднього керівника про вказані обставини не повідомляв та жодних підтверджуючих документів не надав, що і стало підставою для проведення службового розслідування, затвердженого Командиром військової частини А2167 Татусем Р. В. від 06 березня 2018 року, та прийняття наказу №792 від 06 березня 2018 року, яким вирішено внести зміни до оскаржуваного наказу №210 від 07 листопада 2014 року.

3.3. Крім цього, суд апеляційної інстанції зауважив, що у зв'язку із внесеними змінами в оскаржуваний наказ стосовно здійснення позивачем самовільного залишення військової частини (неприбуття з лікувального закладу без поважних причин) з 21 листопада 2014 року та зняття його з усіх видів забезпечення, останній з 22 листопада 2014 року не може претендувати на виплату грошового забезпечення, оскільки на службі не з'являвся, службові обов'язки не виконував.

ІІІ. Касаційне оскарження

4. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати це рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

4.1. В обґрунтування касаційної скарги вказує про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної та об'єктивної оцінки доказам, що підтверджують його доводи щодо протиправності наказу від 07 листопада 2014 року №210 та рапорту, який безпосередньо став підставою ухвалення зазначеного наказу.

4.2. Позивач звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив об'єктивність встановлення фактів, що мають істотне значення для справи, з огляду на протиправність дій відповідача, штучне створення останнім доказів, якими відповідач аргументує свою позицію.

5. Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

6. Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

6.1. На підставі Розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2020 року №762/0/78-20, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді Бевзенка В. М. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 16.04.2020 №5), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, призначено повторний автоматизований розподіл касаційної скарги.

6.2. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2020 року адміністративна справа №810/2783/18 передана на розгляд колегії суддів: Губська О. А. (суддя-доповідач), Шевцова Н. В., Шишов 0.0.

6.3. Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2020 року справу прийнято до свого провадження.

IV. Встановлені судами фактичні обставини справи

7. Відповідно до Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року №303/2014 позивач мобілізований до Збройних сил України.

8. Відповідно до записів у військовому квитку ВЧ В0849 ОСОБА_1 проходив військову службу згідно з наказом від 25 березня 2014 року №62 на посаді 849945 - техніка; згідно з наказом від 14 квітня 2014 року №97 на посаді 868089 в званні сержанта ЗМС; згідно з наказом від 09 жовтня 2014 року №210 він виведений за штат та згідно з наказом від 01 квітня 2015 року №89 виключений зі списків військової частини.

9. Згідно із змістом довідки №1040 від 03 березня 2015 року у період з 01 травня 2014 року по 08 серпня 2014 року позивач брав участь у антитерористичній операції та є учасником бойових дій, про що свідчить його посвідчення серії НОМЕР_2 від 16 червня 2015 року.

10. Відповідно до Припису №61 від 30 вересня 2014 року за підписом командира Військової частини (польова пошта В0849) полковника Грищенка А. М., (номер дислокації в/ч А2167 у зоні проведення АТО), ОСОБА_1 відбув з міста Волноваха у відпустку на строк з 30 вересня 2014 року по 10 жовтня 2014 року.

11. Запис у військовому квитку позивача свідчить, що під час перебування у його у відпустці командуванням Військової частини А 2167 прийнято рішення та видано наказ від 09 жовтня 2014 року №210 про виведення позивача за штат.

12. Згідно із витягом із наказу командира Військової частини польова пошта В0849 від 16 жовтня 2014 року №185 ОСОБА_1 убув на лікування з пункту постійної дислокації.

13. З 16 жовтня 2014 року по 21 листопада 2014 року, згідно з виписним епікризом від 21 листопада 2014 року, позивач перебував на стаціонарному обстеженні і лікуванні в ГВМКЦ "ГВКГ" МО України та в зазначений період лікування позивачу стало відомо про зміст оскаржуваного наказу, дії відповідача по виведенню його за штат та про внесення оскаржуваного запису до військового квитка.

14.3 метою встановлення обставин винесення оскаржуваного наказу представник позивача звернувся до відповідача з адвокатськими запитами про надання копій документів про проходження позивачем служби, причини виведення позивача за штат та подальшої невиплати грошового забезпечення та інших виплат, які нараховуються військовослужбовцю при звільненні в запас.

15. У відповідь на зазначений запит відповідач направив представнику позивача лист від 18 жовтня 2017 року №2393, за змістом якого позивач втратив право на отримання грошового забезпечення з 09 жовтня 2014 року згідно з наказом командира військової частини В 0849 №210 від 07 листопада 2014 року.

16. До цієї відповіді позивачу надано витяг наказу №210 від 07 листопада 2014 року, яким ОСОБА_1 припинено службове відрядження з 09 жовтня 2014 року у зв'язку з самовільним залишенням розташування підрозділу, його зараховано в розпорядження командира військової частини та знято з усіх видів забезпечення.

Підставою для винесення наказу №210 від 07 листопада 2014 року зазначено рапорт командира мінометної батареї 3 механізованого батальйону від 07 листопада 2014 року.

17. Наказом від 01 квітня 2015 року №89 позивача виключено зі списків особового складу 72 окремої механізованої бригади у зв'язку зі звільненням в запас.

Наказано виплатити йому компенсацію за невикористану відпустку, одноразову грошову допомогу, матеріальну допомогу та грошову допомогу на оздоровлення відповідно до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил та деяким іншим особам, затвердженої Наказом Міністра оборони від 11 червня 2008 року №260.

18. На підставі висновків службового розслідування щодо роз'яснень обставин ухвалення оскаржуваного наказу, затвердженого Командиром військової частини А2167 Татусь Р. В. від 06 березня 2018 року, видано наказ №792 від 26 березня 2018 року, яким внесено зміни до оскаржуваного в цій справі наказу, а саме: доповнено наступним пунктом: "Прапорщика ОСОБА_1, що перебуває у розпорядженні командира військової частини, у зв'язку з перебуванням на стаціонарному лікуванні у медичному закладі, вважати таким, що з 21 листопада 2014 року здійснив самовільне залишення військової частини (неприбуття з лікувального закладу без поважних причин). Військовослужбовця зняти з усіх видів забезпечення".

19. Вважаючи, що відповідач порушив його законні права та інтереси, позивач звернувся до суду з цим позовом.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

20. Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

21. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

22. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

23. За приписами статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

24. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, система їх соціального та правового захисту, гарантії військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах встановлені, зокрема Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.

25. Згідно із статтями 3, 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

26. Відповідно до статтями 3, 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

27. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

28. Статтями 19 та 20 Закону визначено, що неправомірні рішення, дії (бездіяльність) органів військового управління та командирів (начальників) можуть бути оскаржені військовослужбовцями в порядку, передбаченому законами, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актами.

29. Військовослужбовцям гарантується право на захист у порядку, встановленому законами України. Судочинство у справах за участю військовослужбовців, які проходять військову службу на території України, здійснюється відповідно до законів України, а військовослужбовців, які проходять військову службу за межами території України, - відповідно до вимог міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

30. Відповідно до пункту 34.4 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої Наказом №260 від 11 червня 2008 року (чинної на момент виникнення спірних правовідносин), військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби на строк понад 10 діб, незалежно від причини залишення виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Про призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

VI. Позиція Верховного Суду

31. Перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також надаючи оцінку правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить із такого.

32. Приписами частини 1 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

33. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з незгодою ОСОБА_1 з наказом №210 від 07 листопада 2014 року, яким його виведено за штат та знято з усіх видів забезпечення, а також з внесеним згідно із цим наказом відповідним записом до його військового квитка.

34. Переглядаючи судове рішення суду апеляційної інстанції та вирішуючи питання щодо правильності застосування цим судом норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.

35. Суди попередніх інстанцій встановили, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу №210 від 07 листопада 2014 року став рапорт командира мінометної батареї 3 механізованого батальйону від 07 листопада 2014 року, за змістом якого позивачу припинено службове відрядження з 09 жовтня 2014 року у зв'язку з самовільним залишенням розташування підрозділу.

36. Отже, предметом судового контролю в цій справі є наказ №210 від 07 листопада 2014 року, а межі судового контролю визначаються правилами частини 2 статті 2 КАС України.

37. Однак, як вбачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права при вирішенні цього спору та дотримання цим судом норм процесуального права досліджував та надав оцінку діям і прийнятим відповідачем рішенням щодо перебування позивача на лікуванні в період з 16 листопада 2014 року.

38. Проте, оспорюваний позивачем наказ №210 прийнято відповідачем 07 листопада 2014 року, тобто до настання обставин, які суд апеляційної інстанції помилково досліджував.

39. Водночас, судове рішення суду апеляційної інстанції не містить висновків щодо правомірності наказу №210 від 07 листопада 2014 року, наявності в діях позивача відповідних порушень, за вчинення яких нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, передбачена відповідальність та можуть настати наслідки у виді виведення військовослужбовця за штат.

40. Також судове рішення суду апеляційної інстанції не містить висновків щодо правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального пава та дотримання норм процесуального права при дослідженні під час розгляду справи належних доказів щодо предмету спору - правомірності наказу №210 від 07 листопада 2014 року.

41. Верховний Суд вважає, що вказане свідчить про те, що суд апеляційної інстанції в межах доводів апеляційної скарги не суд не дослідив зібрані у справі докази та не перевірив правильність наданої їм оцінки судом першої інстанції, натомість здійснив вказані дії щодо обставин, які не є предметом судового спору.

42. Крім цього, зі змісту судового рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що, звертаючись з апеляційною скаргою, відповідач зазначив про те, що позивач оскаржує наказ №210 від 07 листопада 2014 року, про який він знав 01 квітня 2015 року при звільненні, що свідчить про пропуск позивачем строків звернення до суду з даним позовом.

43. Однак, суд апеляційної інстанції не надав оцінку вказаному доводу апеляційної скарги.

44. З огляду на це Верховний Суд наголошує на такому.

45. Суди попередніх інстанцій встановили, що, звертаючись до суду з вимогою про оскарження наказу №210, позивач зазначив, що з 16 жовтня 2014 року по 21 листопада 2014 року, згідно з виписним епікризом від 21 листопада 2014 року, він перебував на стаціонарному обстеженні і лікуванні в ГВМКЦ "ГВКГ" МО України та в зазначений період лікування йому стало відомо про зміст оскаржуваного наказу, дії відповідача по виведенню його за штат та про внесення оскаржуваного запису до військового квитка.

46. Крім цього, позивач повідомив, що для встановлення обставин прийняття відповідачем оскаржуваного наказу його представник звернувся до відповідача з адвокатськими запитами про надання копій документів про проходження позивачем служби, причини виведення позивача за штат та подальшої невиплати йому грошового забезпечення та інших виплат, які нараховуються військовослужбовцю при звільненні у запас.

47. У відповідь на цей запит відповідач направив представнику позивача лист від 18 жовтня 2017 року №2393, за змістом якого позивач втратив право на отримання грошового забезпечення з 09 жовтня 2014 року згідно з наказом командира військової частини В 0849 №210 від 07 листопада 2014 року. До цієї відповіді позивачу надано витяг наказу №210 від 07 листопада 2014 року, яким ОСОБА_1 припинено службове відрядження з 09 жовтня 2014 року у зв'язку з самовільним залишенням розташування підрозділу, його зараховано в розпорядження командира військової частини та знято з усіх видів забезпечення.

48. Втім, з означеним позовом до суду позивач звернувся 06 червня 2018 року.

49. Системний аналіз норм чинного законодавства України, що регулюють питання щодо процесуальних строків, встановлених для звернення до суду за захистом свої прав, свобод та інтересів, свідчить, що позов може бути поданий в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого КАС України або іншими законами.

50. Крім цього, коли особа уважає, що її права при звільненні з публічної служби були порушені, Кас України визначено, що вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Водночас, звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту в судовому порядку.

51. Оскільки цей спір виник з приводу проходження позивачем публічної служби, тому до спірних відносин підлягає застосуванню місячний строк звернення до адміністративного суду.

52. Верховний Суд акцентує увагу, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

53. Установлення процесуальних строків законом і судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій.

54. Інститут строків в адміністративному процесуальному праві сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює їх учасників добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їхнього завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

55. Водночас, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини застосування строків звернення до суду не є порушенням права особи доступу до суду за захистом своїх прав.

56. Аналіз змісту відповідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, свідчить про те, що законодавець у площині неухильного дотримання цих строків виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

57. Отже, початок перебігу строків звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

58. Оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що про порушення свого права позивачу стало відомо у листопаді 2014 року, а також у квітні 2015 та жовтні 2017 року, проте, до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся лише 06 червня 2018 року, суди повинні були надати оцінку цим обставинам з огляду на означені норми процесуального права.

59. Водночас, суди першої та апеляційної інстанції повинні були врахувати, що зі змісту наведених процесуальних правових норм також убачається, що законодавець не передбачив обов'язку суду автоматично поновлювати пропущений строк звернення до суду. Вказаному обов'язково повинно передувати звернення позивача до суду з відповідним клопотанням про його поновлення з наданням відповідних належних та допустимих доказів. Також КАС України передбачає неухильний обов'язок суду в кожному випадку чітко визначити наявність та поважність причини, за якої такий строк було пропущено, а також вирішити питання чи підлягає він поновленню з наданням відповідного мотивування.

60. Норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного строку звернення до суду. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

61. Отже, для поновлення строку звернення суд має встановити наявність об'єктивно непереборних обставин, що перешкоджали вчасному зверненню з адміністративним позовом, у зв'язку з чим позивач має довести суду їхню наявність та непереборність з доданням відповідних належних доказів, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків, а також принцип res judicata.

62. Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 15 грудня 2019 року в справі № К/9901/60671/18 та від 13 січня 2020 року в справі № К/9901/33562/19.

63. Втім, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що суд першої інстанції не дотримався означених вимог процесуального закону, та під час апеляційного перегляду не виправив цю помилку, не надавши відповіді на доводи апеляційної скарги в цій частині.

64. Однак, згідно із статтею 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.

65. Проте, суд апеляційної інстанції, констатувавши порушення судом першої інстанції порушення норм матеріального права, не звернув увагу, крім іншого, на недотримання судом першої інстанції означених приписів адміністративного процесуального законодавства, а також безпідставно надав оцінку обставинам, які не були предметом позову, не надавши при цьому відповідної оцінки оспорюваному позивачем наказу.

66. Таким чином, Верховний Суд констатує порушення судом попередньої інстанції норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тобто недотримання принципу офіційного з'ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів.

67. У свою чергу, Верховний Суд зазначає, що суд касаційної інстанції, в силу положень статті 341 Кодексу адміністративного судочинства, обмежений у праві встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

68. Проте, оскільки встановлення цих фактичних обставин має значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд наголошує на тому, що зміст принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні.

69. Відповідно до частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

70. Згідно зі статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

71. статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

72. Приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

73. Крім цього, Верховний Суд зазначає про те, що з огляду на зміст та часовий діапазон досліджених судом апеляційної інстанції обставин, фактично апеляційний перегляд в межах, визначених статтею 308 КАС України у цій справі не відбувся, належна оцінка законності та обґрунтованості судового рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції не надана. Висновки суду апеляційної інстанції та оскаржуване судове рішення в цій справі не відповідають завданням адміністративного судочинства щодо справедливого і неупередженого вирішення спору.

74. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов передчасних висновків по суті справи.

75. За правилами пункту 1 частини 2 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

76. Отже, Верховний Суд вважає, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.

77. Приписами частини 4 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

78. Враховуючи те, що предметом касаційного перегляду є тільки рішення суду апеляційної інстанції, а також те, що суд апеляційної інстанції під час касаційного перегляду порушив норми статті 308 КАС України щодо меж апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, виходячи з повноважень суду апеляційної інстанції, встановлених пунктами 2,3 частини першої статті 315 цього ж Кодексу, Верховний Суд доходить висновку про те, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для встановлення означених фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

79. Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку наявним у справі належним та допустимим доказам з урахуванням установленого статті 308 КАС України принципу верховенства права та встановлених процесуальним законом меж перегляду справи судом апеляційної з наданням відповіді на кожен аргумент апеляційної скарги в тій мірі, в якій така відповідь вимагається предметом спору та специфікою спірних правовідносин. Також суду слід врахувати наведене та ухвалити законне та обґрунтоване рішення за результатами повного, всебічного та об? єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності та взаємному зв'язку.

80. Отже, касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню.

VIІ. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2019 року задовольнити частково.

2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2019 року в цій справі скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. А. Губська

Судді О. В. Калашнікова

Н. М. Мартинюк