Історія справи

Ухвала КАС ВП від 29.06.2020 року у справі №826/13819/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 826/13819/18

адміністративне провадження № К/9901/16464/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді - Желтобрюх І. Л.,

суддів: Білоуса О. В., Блажівської Н. Є.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Київської міської ради на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2020 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Лічевецький І. О., судді - Мельничук В. П., Оксененко О. М. ) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Меблісам" до Київської міської ради про визнання протиправним і нечинним пункту рішення,

установив:

У лютому 2019 року Приватне акціонерне товариство "Меблісам" (далі - ПрАТ "Меблісам") звернулось до суду з позовом Київської міської ради (далі - КМР, Рада), в якому просило визнати протиправним та нечинним пункт 5.4 Положення про плату за землю в місті Києві, яке є додатком 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві", в редакції рішення Київської міської ради від 23 лютого 2017 року №1005/2009 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629" (далі за текстом - пункт 5.4. Положення), наступного змісту: "5.4. Плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено, встановлюється у розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, за винятком земельних ділянок, ставка податку за які справляється у розмірі визначеному пунктами 5.3-5.5 цього Положення. Дія цього пункту не поширюється у випадках звільнення земельних ділянок від оподаткування або наявності пільг щодо сплати земельного податку", який відтворює зміст пункту 5.6 "Положення про плату за землю в місті Києві", яке є додатком 3 до рішень Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів в м.

Києві" в редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629, визнаного протиправним та нечинним рішенням суду, що набрало законної сили.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2020 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 лютого 2020 року та прийнято у справі нове рішення, яким позов задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, вважаючи, що воно прийняте внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, з порушенням норм процесуального права, відповідач звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження судового рішення у цій справі скаржником зазначено неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадках, передбачених пунктами 1, 3 частини 4 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

На обґрунтування вимог касаційної скарги її заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не здійснив оцінку оскаржуваного пункту рішення КМР на його відповідність Конституції та відповідним законам України, а скасував його з одних лише формальних міркувань. Окрім того, суд апеляційної інстанції не дослідив спірне у цій справі правове питання, а саме: оподаткування користувачів земельних ділянок, які не оформили належним чином своє право у визначеному законом порядку, однак фактично користуються земельною ділянкою для своїх потреб. Наполягає на тому, що оскаржений пункт рішення вже скасований в судовому порядку під час розгляду справи №826/10434/16, тобто, задовольнивши позов суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права в частині застосування статті 264 КАС України.

У розрізі підстав касаційного оскарження відповідач зазначає, що судом апеляційної інстанції не враховано правових позицій, викладених наступних постановах судових рішеннях Верховного Суду:

постанова КАС ВС від 18 липня 2019 року у справі №826/16725/17, де зроблено висновок, що за приписами статті 264 КАС України оскаржувати можна лише чинні, активні нормативно-правові акти, і, відповідно, не підлягають судовому оскарженню такі акти, що втратили чинність;

постанова КАС ВС від 11 червня 2020 року у справі №826/11485/17, де вказано, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону;

постанова КАС ВС від 14 травня 2020 року у справі №826/13115/16, де зазначено, що особа, яка придбала будівлю, має сплачувати земельний податок на загальних підставах за земельну ділянку, на якій розташовано таку будівлю, з урахуванням прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно;

постанова ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, згідно з позицією якої порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом, а обов'язок забезпечити державну реєстрацію договору оренди покладено на орендаря земельної ділянки.

Також Рада наполягає на тому, що наразі відсутній висновок Верховного Суду стосовно питання, чи відповідає положенням ПК України (в тому числі ПК України) встановлення такого виду місцевого податку як плата за користування земельними ділянками, право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити оскаржуване рішення апеляційного суду без змін як законне й обґрунтоване, а скаргу КМР - без задоволення, повністю погоджуючись із висновками та мотивами, з яких виходив суд при ухваленні рішення.

Позивач, ПрАТ "Меблісам" явку свого представника в судові засідання, призначені на 11 серпня та 22 вересня 2021 року, не забезпечив. Направлені на адресу Товариства повістки не були вручені адресату з незалежних від суду причин й поверталися на адресу суду. З урахуванням приписів частини 11 статті 126 КАС України повістки вважаються врученими належним чином.

Відповідач, КМР, забезпечив явку свого представника у судове засідання, однак, оскільки ним не надано доказів належного уповноваження на здійснення представництва чи самопредставництва юридичної особи, - його не було допущено до участі у справі.

З урахуванням викладеного, а також з огляду на те, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, Суд, керуючись положеннями пункту 2 частини 1 статті 345 КАС України, ухвалив здійснювати розгляд справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923 внесено зміни до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів в м.

Києві" та викладено у новій редакції: "Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві та акцизного податку" відповідно до Податкового кодексу України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Пунктом 3 цього рішення затверджено, зокрема, Положення про плату за землю, що є додатком 3 до цього рішення.

Так, пунктом 5.6 Положення про плату за землю передбачалось, що "плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено, встановлюється у розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, за винятком земельних ділянок, ставка податку за які справляється у розмірі, визначеному пунктами 5.3-5.5 цього Положення. Дія цього пункту не поширюється у випадках звільнення земельних ділянок від оподаткування або наявності пільг щодо сплати земельного податку".

Рішенням Київської міської ради від 3 березня 2016 року №126/126 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року N 242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" внесено зміни до додатка 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" (в редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923) наступного змісту: пункт
5.6 розділу 5 після слів "не оформлено" доповнити словами " (крім комунальної власності)" і далі за текстом.

В подальшому, рішенням Київської міської ради від 23 лютого 2017 року №1005/2009 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у місті Києві" внесено зміни до Положення про плату за землю в місті Києві, якими, зокрема, вирішено: пункти 5.4 та 5.5 виключити та у зв'язку з цим пункт 5.6 вважати пунктом 5.4.

Головним управлінням ДФС у м. Києві за результатами проведених камеральних перевірок уточнюючих податкових декларацій з плати за землю за 2016,2017,2018 роки ПрАТ "Меблісам" встановлено, що сума податкових зобов'язань з земельного податку з юридичних осіб є нижча, ніж зазначено за результатами камеральних перевірок, оскільки не відповідає вимогам п. 5.4 Положення про плату за землю в м. Києві.

З огляду на встановлені перевіркою порушення, податковим органом складено податкові повідомлення-рішення: від 19 липня 2018 року №0448811209, від 25 липня 2018 року №0466011209, від 31 липня 2018 року №0482971209, відповідно до яких позивачу донараховано суми несплаченого земельного податку за оскаржуваним пунктом 5.4. Положення про плату за землю, затвердженого рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 (у редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року № 58/923) "Про встановлення місцевих податків у м. Києві" зі змінами та доповненнями.

Вважаючи, що пункт 5.4 Положення про плату за землю, затвердженого рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 (у редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923) "Про встановлення місцевих податків у м. Києві" зі змінами і доповненнями, повністю відтворює пункт 5.6 Положення про оплату за землю в м. Києві, який раніше вже визнано судовими рішеннями у справі №826/10434/16 протиправним та нечинним, позивач звернувся до суду за захистом порушеного права.

Відмовляючи у задоволенні позову окружний суд виходив з того, що технічна зміна нумерації пунктів Положення про плату за землю не вплинула на зміст та не змінила суті викладеної у ньому норми, щодо якої вже ухвалені судові рішення, що набрали законної сили, про визнання зазначеного пункту протиправним та нечинним.

Приймаючи протилежне рішення та задовольняючи позов апеляційний суд виходив з того, що оскаржуваний позивачем пункт 5.4. Положення про плату за землю в місті Києві дійсно повністю відтворив норму пункту 5.6 цього Положення, який судовим рішенням визнано незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили. Проте, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача та в силу визнання у судовому порядку пункту 5.6 Положення нечинним, суд вважав, що належним способом захисту порушеного права є саме визнання протиправним та нечинним пункту 5.4 Положення про плату за землю в місті Києві, як такого, що продовжує свою дію.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 129 Основного Закону визначено, що обов'язковість судового рішення є однією із основних засад судочинства.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.

Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до статті 13 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Аналогічні за своїм змістом положення закріплено й у статтях 2, 14 КАС України.

Судами попередніх інстанцій з'ясовано, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року у справі №826/10434/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року, визнано незаконним і таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили пункт 5.6 "Положення про плату за землю в місті Києві", яке є додатком 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві" в редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629".

Ухвалюючи рішення в означеній справі суди обох інстанції виходили з того, що "пунктом 5.6 Положення передбачено, що плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено, встановлюється у розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, за винятком земельних ділянок, ставка податку за які справляється у розмірі, визначеному пунктами 5.3-5.5 цього Положення. Проте, встановлення місцевих податків та зборів, не передбачених статтях 2, 14 КАС України, забороняється за пунктом 10.4 статті 10 Кодексу. Отже, за висновком судів, ПК України не передбачено встановлення такого податку як плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено, а отже, пункт 5.6 Порядку суперечить нормам статей 1, 7, 8 ПК України, є незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили".

За з'ясованими у цій справі обставинами рішенням Київської міської ради від 23 лютого 2017 року №1005/2009 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" внесено зміни до Положення про плату за землю в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 (у редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923) шляхом виключення пунктів 5.4 та 5.5. У зв'язку з цим пункт 5.6 Положення визнано пунктом 5.4.

Втім, на переконання колегії суддів внесені у лютому 2017 року зміни до Положення про плату за землю в м. Києві стосувалися сутнісно - виключення підпунктів 5.4 і 5.5, і лише технічно - пункту 5.6, який залишався текстуально (змістовно) у незміненому вигляді, відбулася лише зміна його нумерації. При цьому важливо зазначити, що КМР як колегіальний орган місцевого самоврядування в порядку, визначеному законом, рішення, яке б стосувалося змісту цього пункту й врегульованих ним правовідносин не ухвалював. Технічна зміна нумерації суті нормативно-правового акта не змінює, як і не спростовує висновків, викладених у судових рішеннях Окружного адміністративного суду міста Києва та Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/10434/16 щодо його невідповідності нормативно-правовому акту вищої юридичної сили та, як наслідок, щодо його нечинності.

В аспекті питання щодо наслідків визнання судовим рішенням нормативно-правового акта незаконним та часові межі його чинності у зв'язку з цим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Верховний Суд України у постанові від 8 грудня 2009 року (справа 21-1573во09) зробив правовий висновок про те, що відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема, у моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.

Така правова позиція була підтримана і Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року (справа №520/12022/17), та Верховним Судом у постановах від 31 серпня 2018 року (справа №822/1815/16), від 21 серпня 2018 року (805/2339/16-а).

З огляду на наведене колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що пункт
5.6 (пункт 5.4 у редакції 2017 року) Положення про плату за землю в м. Києві втратив чинність з 27 червня 2017 року (дати набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/10434/16), і саме з цього періоду його застосування для визначення зобов'язання із земельного податку є нечинним.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що під час провадження у справі №826/10434/16 та до ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій пункт 5.6. Положення технічно, в силу виключення з його тексту пунктів 5.4 та 5.5, став вважатися пунктом 5.4, проте фактично він повністю відтворює за змістом та за наповненням пункт 5.6, який визнаний у судовому порядку незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили.

Технічна зміна нумерації пунктів Положення не зумовлює необхідності подання позивачем повторного позову про скасування одного і того ж положення нормативно-правового акта органу місцевого самоврядування, а невиконання відповідачем вимог такого, що набрало законної сили, судового рішення, не може спричиняти потреби у повторному судовому розгляді вже вирішених правових питань.

На додаток до викладеного колегія суддів зазначає, що прийняття до розгляду і вирішення по суті заявленої позивачем позовної вимоги - його прав у спорі, що виник в даному випадку, не поновить, і допускатиме повторний перегляд в судовому порядку питання, яке вже вирішене судом в іншій справі, що, зрештою, призведе до порушення концепції "одне порушене право - один позов". Натомість, суд повинен дбати про те, щоб один спір вирішувався лише один раз, за наслідками вирішення одного спору приймалося лише одне судове рішення. Іншими словами, суд повинен забезпечити дотримання принципу правової визначеності.

Згідно зі статтею 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені статтею 341 КАС України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статті 352 КАС України межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Доводи, викладені відповідачем у касаційній скарзі, знайшли своє часткове підтвердження у ході касаційного перегляду справи, а тому постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2020 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 лютого 2020 року.

Керуючись статтями 345, 349, 352, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

постановив:

Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2020 року скасувати і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 лютого 2020 року.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя І. Л. Желтобрюх

Судді О. В. Білоус

Н. Є. Блажівська