Історія справи

Ухвала КАС ВП від 26.11.2019 року у справі №826/6973/15

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2020 року

м. Київ

справа №826/6973/15

адміністративне провадження №К/9901/29696/19, №К/9901/29924/19, №К/9901/29918/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А. Г.,

суддів - Білак М. В., Єресько Л. О.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційні скарги Прокуратури міста Києва, Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року (суддя Келеберда В. І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року (судді: Шурко О. І., Кузьменко В. В., Степанюк А. Г. ) та касаційну скаргу Прокуратури міста Києва на додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2019 року (суддя Келеберда В. І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року (судді: Шурко О. І., Кузьменко В. В., Степанюк А. Г. ) у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Прокуратури міста Києва, третя особа: Прокуратура Солом'янського району міста Києва про скасування наказу, поновлення на публічній службі,

УСТАНОВИЛ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1) звернувся з позовом до Прокуратури міста Києва (далі відповідач 1), Міністерства юстиції України (далі відповідач 2, МЮ України) та з урахуванням поданих заяв про уточнення позовних вимог остаточно просив суд:

- скасувати наказ в. о. прокурора міста Києва №756к від 20 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва;

- поновити на посаді першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва;

- стягнути з Прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 20 березня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов'язати Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", відомості стосовно ОСОБА_1.

Позов обґрунтовано тим, що позивач з липня 2010 року обіймав посаду заступника прокурора Солом'янського району міста Києва в порядку переведення з Генеральної прокуратури України на підставі наказу №1141к від 08 липня 2010 року. Наказом в. о. прокурора міста Києва №756к від 20 березня 2015 року позивача звільнено із займаної посади у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (на підставах, передбачених Законом України "Про очищення влади"). Із зазначеним наказом позивач не згоден, вважає його незаконним, таким, що прийнятий всупереч законодавству, тому підлягає скасуванню, оскільки вважає, що були порушені його права на працю та доступу до державної служби, позбавлено його роботи на зазначеній посаді та безпідставно застосовано заборону обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади.

Позивач стверджує, що не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у частині 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади" лише на підставі факту зайняття ним у минулому посади заступника прокурора Солом'янського району міста Києва, що таке не містить складу жодного правопорушення, а відповідач, звільняючи його із займаної посади всупереч Конституції України застосував міру колективної відповідальності, автоматично визначивши його винуватим в узурпації влади Президентом України ОСОБА_2, при цьому такої винуватості жодним чином не довівши. Також позивач вважає, що звільнення його у такий спосіб здійснено у порушення норми міжнародного права, зокрема висновків Парламентської асамблеї Ради Європи, викладені в резолюції №1096 (1996). Посилаючись на такі та інші підстави, позивач звернувся до суду з цим позовом та просив його задовольнити.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ В. о. прокурора міста Києва № 756к від 20 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва. Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва. Стягнуто з Прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва та стягнення з Прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. Зобов'язано Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", відомості стосовно ОСОБА_1.

Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення позивача, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. При цьому, як наслідкові дії Міністерства юстиції щодо внесення прізвища позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" за умови невиконання усіх законних процедур Відповідачем 1 при прийнятті оскаржуваного рішення з огляду на твердження позивача та позиції наведеного рішення Європейською комісією "За демократію через право" (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 призводить до негативних наслідків для репутації позивача та неможливості реалізації ним конституційного права на працю.

Додатковим рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року пункти 3,4,5 резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року в адміністративній справі №826/6973/15 доповнено таким:

"3. Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва з 23 березня 2015 року.

4. Стягнути з Прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 березня 2015 року по 30 травня 2019 року у розмірі 442552,14 гривень (чотириста сорок дві тисячі п'ятсот п'ятдесят дві грн 14 коп).

5. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва та стягнення з Прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9307,98
грн (дев'ять тисяч триста сім грн 98 коп. )".

Додаткове рішення обґрунтовано тим, що оскільки рішенням суду встановлена протиправність вказаного наказу, то датою поновлення позивача на посаді першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва слід вважати 23 березня 2015 року, з урахуванням вихідних днів. Також визначено середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 березня 2015 року по 30 травня 2019 року у розмірі 442552,14 грн.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги.

У касаційних скаргах відповідачі вказують на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові повністю.

Міністерство юстиції України посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права. Зокрема зазначає, що на відміну від застосування заборони, передбаченої ~law63~, на підставі рішення суду, застосування заборони, передбаченої ~law64~, під дію якої підпадає позивач, не потребує необхідності встановлення певних фактів, у тому числі здійснення заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, а здійснюється виключно на підставі відповідності критеріям, визначених ~law65~.

Наголошує на тому, що мета обмежень, що передбачені ~law66~, узгоджується з демократичними принципами, передбаченими Конституцією України і міжнародно-правовими стандартами. Зауважує, що люстрація за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. Звертає увагу на те, що у період, визначений ~law67~, позивач обіймав сукупно не менше одного року посаду заступника прокурора Солом'янського району міста Києва, що відповідає критерію здійснення очищення влади (люстрації).

Щодо позовної вимоги про вилучення відомостей стосовно позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення ~law68~, МЮ України у касаційній скарзі зауважило, що вирішення цього питання нерозривно пов'язане із вирішенням спору по суті щодо правомірності звільнення з посади позивача на підставі ~law69~ та, на думку скаржника, є можливим лише після ухвалення судом відповідного рішення і набрання ним законної сили. У зв'язку з чим, на думку скаржника, суд не врахував основоположних принципів очищення влади.

У касаційній скарзі Прокуратура міста Києва посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки ним помилково віднесено цю справу до категорії справ незначної складності, розглянувши її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, що є підставою для скасування судових рішень у цій справі.

Також відповідачі у касаційних скаргах посилаються на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема в частині помилкового висновку про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, у зв'язку з чим відповідачем в порушенні приписів частини 2 статті 61 Конституції України проігноровано принцип індивідуального підходу. Наголошує, що люстрація не є видом юридичної відповідальності, а підстава, передбачена пунктом 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, не є по сутті правопорушенням, яке не має жодного відношення до передбачених законодавством видів юридичної відповідальності, а тому факти здійснення позивачем протиправних дій у цій сфері не перевірялися. Так, скаржники вказують на те, що норми ~law70~ є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважають, що відповідач 1 при виданні спірного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення безсторонньо, пропорційно та своєчасно.

У касаційній скарзі Прокуратура міста Києва просить скасувати додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у позові повністю. Вказує на те, що судами не застосовано до спірних відносин положення частини 3 статті 235 КЗпП України. Також судами в порушення вимог статтей 242, 244 КАС України не надано юридичної оцінки підставам перебування у провадженні суду позову ОСОБА_1 понад один рік, що призвело до необґрунтованого стягнення на користь позивача середнього заробітку за період понад 4 роки.

Позиція інших учасників справи.

Від позивача до суду надійшов відзив на касаційну скаргу Прокуратури міста Києва, в якому позивач просить касаційну скаргу Прокуратури міста Києва залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Рух касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Прокуратури міста Києва на додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Прокуратури міста Києва на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 листопада 2020 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

ОСОБА_1 відповідно до наказу Прокуратури міста Києва №1141к від 08 липня 2010 року призначений на посаду заступника прокурора Солом'янського району міста Києва у порядку переведення з Генеральної прокуратури України.

Наказом Прокуратури міста Києва від 22 липня 2014 року №2410к молодшого радника юстиції ОСОБА_1 переведено на посаду першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва.

На виконання Закону України "Про очищення влади" 20 березня 2015 року позивачем на ім'я Прокурора Солом'янського району міста Києва було подано заяву з обґрунтуванням відсутності підстав для застосування до нього заборон, передбачених Закону України "Про очищення влади".

Наказом в. о. прокурора Солом'янського району міста Києва №756к від 20 березня 2015 року позивача звільнено з займаної посади першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Згідно даних Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", ОСОБА_1 рахується таким, що у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду першого заступника прокурора Солом'янського району міста Києва.

Позивач, вважає наказ незаконним, таким, що прийнятий всупереч законодавству, тому підлягає скасуванню, оскільки вважає, що були порушені його права на працю та доступу до державної служби, позбавлено його роботи на зазначеній посаді та безпідставно застосовано заборону обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року N460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон460-IX).

Згідно з пунктом 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону460-IX, касаційний розгляд справи здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року N460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2,4,7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2,4,7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 3 КАС України встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, Конституцією України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

За правилами частини 2 статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені частини 2 статті 3 КАС України, застосовуються правила міжнародного договору.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі-Закон № 1682-VII).

Очищення влади (люстрація) - це встановлена Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі-Закон № 1682-VII або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (~law82~).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (~law83~).

Протягом десяти років із дня набрання чинності ~law84~ посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ~law85~, а також особи, які не подали у строк, визначений ~law86~, заяви, передбачені ~law87~ (~law88~).

~law89~ передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до ~law90~ заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені ~law91~.

Згідно з ~law92~ заборона, передбачена ~law93~, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

За приписами ~law94~ органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої ~law95~, є Міністерство юстиції України.

Згідно з частиною другою статті 5 цього ж Закону Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності ~law96~ розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України:

1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених ~law97~, згідно з їх компетенцією;

2) порядок проведення перевірки, передбаченої ~law98~;

3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у ~law99~, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

~law100~ передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.

Згідно з ~law102~ відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену ~law103~, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Відповідно до Закону України "Про очищення влади" інформація з Реєстру про внесення відомостей про особу до Реєстру або про відсутність у Реєстрі відомостей про таку особу подається:

на запит державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з метою проведення перевірки, передбаченої Закону України "Про очищення влади", або спеціальної перевірки, передбаченої Законом України "Про запобігання корупції", відомостей про осіб, які претендують на зайняття посад, пов'язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;

на запит правоохоронних органів у разі необхідності отримання такої інформації в рамках кримінального або адміністративного провадження або на запит прокурора в рамках здійснення нагляду за додержанням вимог і застосуванням законів;

під час звіряння переліку осіб, звільнених з посад у зв'язку із здійсненням очищення влади (люстрації), з відомостями, що містяться в Реєстрі;

у разі звернення фізичної особи (уповноваженої нею особи) щодо отримання відомостей про себе.

Згідно з ~law108~ Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, щодо якої застосовано положення ~law109~:

1) прізвище, ім'я, по батькові;

2) місце роботи, посада на час застосування положення ~law110~;

3) відомості про стан проходження перевірки особою, а також інформація про надходження висновків про результати перевірки, які свідчать про наявність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених ~law111~;

4) час, протягом якого на особу поширюється заборона, передбачена ~law112~.

Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.

Пунктом 2 "Прикінцеві та перехідні положення" ~law113~ встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності ~law114~ керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ~law115~, на основі критеріїв, визначених ~law116~, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої ~law117~, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені Закону України "Про очищення влади".

Відповідно до статті 46-2 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Згідно пунктом 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".

~law122~ був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м.

Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6,8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" № 1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));

- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить "Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права" (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Відповідно до статті 252 Кодексу адміністративного судочинства України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.

Період, за який обчислюється середня заробітна плата визначено розділом ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок №100).

Позиція Верховного Суду.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.

Оцінюючи за правилами статті 341 КАС України правильність застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин наведених положень у контексті встановлених у цій справі обставин, Верховний Суд виходить з такого.

Спір у цій справі виник у зв'язку із звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації) із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) та внесенням відомостей до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" з одночасним оприлюдненням цих відомостей на офіційному веб-сайті МЮ України.

Складність правових питань, які постали перед судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, оскільки доводи позивача серед іншого ґрунтувалися на доводах про неконституційність положень ~law124~, зокрема в частині суперечності його норм приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.

Аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 "Прикінцеві та перехідні положення" ~law125~ дає підстави для висновку, що заборони, встановлені ~law126~, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених ~law127~, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7,8,9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ~law128~ на відповідність положенням статті 38, частини 2 статті 61, частини 1 статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади", Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7,8,9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади", Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини 1 , пунктів 2, 13 частини 2 , частини 3 статті 3 Закону України "Про очищення влади".

На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності.

Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 ( №К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, і у подальшій своїй практиці у цій категорії спорів. Колегія суддів уважає, що ці висновки є застосовними і у цій справі.

У зв'язку з цим Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги МЮ України про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема в частині помилкового висновку про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, що призвело до неправильного встановлення порушення відповідачами у контексті приписів частини 2 статті 61 Конституції України. А тому, колегія суддів вважає за необхідне виключити ці доводи із мотивів судового рішення у цій справі.

Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64,82,104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

На підставі наведеного Верховний Суд відхиляє доводи скаржників про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то не має потреби встановлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами ~law133~, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено встановлення таких фактів.

Суд першої інстанції вказав, що люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").

Надаючи оцінку доводам скаржників щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в частині встановлення порушення відповідачами статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості відносно позивача, колегія суддів виходить із такого.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17 наголосила на підході Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі "Ringvold v. Norway" (заява № 34964/97), де Суд зауважив, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов'язків цивільного характеру.

17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів ~law134~.

У цій справі ЄСПЛ, вирішуючи питання про прийнятність скарги за статтею 6 Конвенції, визнав застосовною її цивільний аспект за пунктом 1, а також розглядав питання застосовності і кримінального аспекту за частиною 2. На застосуванні статті 6 Конвенції в її кримінальній частині наполягали другий і третій заявники з посиланням на ухвалу у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek
v. Poland), заява №38184/03, ЄСПЛ 2006 VII) та інші справи щодо люстрації у Польщі.

ЄСПЛ на основі критерій Енгеля (рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 82) зазначив, що у згаданому рішенні у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland) (пункти 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58), доходячи висновку, що польське люстраційне провадження могло вважатися "кримінальним", Суд врахував те, що воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Польщі, що характер дій, за які заявника було піддано люстрації, а саме подання неправдивої заяви, був аналогічним такому злочину, як надання неправдивих показань, і що застосоване до нього покарання, неможливість обіймати широке коло посад державної служби протягом десяти років, було суворим (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 155).

Натомість у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що поведінка заявників, за яку до них були застосовані заходи, передбачені Законом "Про очищення влади", не кваліфікувалася як "кримінальна" відповідно до національного законодавства та не була аналогічна будь-якій формі кримінальної поведінки: вона полягала у тому, що вони обіймали свої посади, коли при владі був Президент ОСОБА_2. Однак лише серйозність покарання не є достатньою для того, щоб провадження розглядалося відповідно до "кримінального" законодавства (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 156-157).

За такої умови, ЄСПЛ з посиланням на оцінку Верховного Суду у справі № 800/186/17, де останній указав, що мета люстраційних заходів полягала не у покаранні а у відновленні довіри до державних установ (~law135~ не були такими, щоб вважатися "кримінальними" для цілей Конвенції. Отже кримінальний аспект статті 6 Конвенції є незастосовним ЄСПЛ вважав, що порушене заявниками питання про те, чи існувало достатнє обґрунтування застосування до них таких серйозних заходів, передбачених ~law136~, має бути розглянуте у контексті скарг заявників за статтею 8 Конвенції (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 158-159).

У цій справі Верховний Суд не бачить підстав вважати інакше, а тому вважає за необхідне виключити з мотивів судового рішення у цій справі висновки судів про порушення відповідачами статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2020 року у справі 826/17794/14 (адміністративне провадження № К/9901/2214/20, № К/9901/2592/20).

Необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для

Суди зобов'язані відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України", із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі ~law137~ становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що ~law138~ вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення ~law139~.

За оцінкою ЄСПЛ поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної та професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі ~law140~, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі ~law141~ можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

За висновком ЄСПЛ його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені ~law142~ заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов'язаних з переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов'язаних зі (стверджувальними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ аналізував ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2, який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв'язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувальна загроза, яку широке коло осіб, до яких застосовувалися передбачені Законом "Про очищення влади" заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці зі спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 275).

ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109-111). У зв'язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United
Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22-28,116-136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі "Жданока проти Латвії", пункт 115) (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 292-293).

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі "Полях та інші проти України", ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених ~law143~ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України ~law144~. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 72,297).

У ситуації заявників у справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ констатував, що передбачені ~law145~ заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених ~law146~, є прихід до влади пана ОСОБА_2, а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 299-300).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених ~law147~, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування ~law148~ (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 301-302).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

Венеціанська комісія у ~law149~ виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах ~law150~, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети ~law151~ - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож заборона перебування на зазначених у ~law152~ посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам ~law153~, визначеним у ~law154~.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року (справа № 817/3431/14).

Враховуючи викладене колегія суддів зазначає, що суди попередніх інсанцій дійшли вірного висновку про те, що перш ніж застосувати до позивача передбачені у ~law155~ заходи відповідальності, Прокуратура міста Києва зобов'язана була встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідачами не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.

Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у ~law156~ процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною 2 статті 2 КАС України.

Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

У вищезгаданій постанові від 03 червня 2020 року (справа № 817/3431/14) Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв'язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. В цій справі колегія суддів не бачить підстав для відступу від цієї позиції.

Верховний Суд відхиляє доводи Міністерства юстиції України про те, що вирішення питання про виключення відомостей про позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення ~law157~, нерозривно пов'язане із вирішенням спору по суті щодо правомірності звільнення з посади позивача на підставі ~law158~ та є можливим лише після ухвалення судом відповідного рішення і набрання ним законної сили, з огляду на таке.

За змістом рішення ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" Суд розглядав внесення відомостей про осіб заявників до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення ~law159~ як одного із трьох аспектів, які вплинули на приватне життя заявників у контексті статті 8 Конвенції. Суд вважав, що поєднання цих заходів мало дуже серьойзні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них.

ЄСПЛ констатував, що відомості про застосування до заявників заходів, передбачених ~law160~, було одразу оприлюднено ще до того, як було розглянуто їхні позови. ~law161~ не вимагав будь-якого доведення індивідуальної вини, а його оголошена мета полягала в "очищенні" державної служби від осіб, які асоціювалися з "узурпацією влади", підривом основ національної безпеки та оборони і порушеннями прав людини. За таких обставин застосування заходів, передбачених ~law162~, ймовірно було тісно пов'язано із соціальною та професійною стигматизацією, як стверджували заявники.

Не стверджувалося, що на практиці Закон не мав такого ефекту (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 210).

Щодо цього Венеціанська комісія також висловлювала свої зауваження до ~law163~, на які в тому числі посилався і ЄСПЛ під час розгляду справи "Полях та інші проти України".

У пунктах 98-100 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що проблематичними є положення ~law164~, відповідно до якого відомості про осіб, які підлягають люстрації, вносяться до Єдиного реєстру осіб, які підпадають під дію ~law165~, що створюється і ведеться Міністерством юстиції України, із публікацією на веб-сайті вказаного міністерства особистих даних і результатів перевірки особи і наданням її для вільного користування.

Венеціанська комісія нагадала, що вже раніше у своєму консультативному висновку стосовно "Колишньої Югославської Республіки Македонія" заявляла, що "публікація до ухвалення рішення суду є проблематичною у зв'язку зі статтею 8 ЄКПЛ.

Негативний вплив такої публікації на репутацію особи навряд чи може бути усунений пізніше вилученням її імені з реєстру, а потерпілий не має засобів, щоб захистити себе від такого негативного впливу. Останнє може бути адекватним заходом, необхідним у демократичному суспільстві, коли співпраця встановлюється остаточно, а не раніше. Тому публікація повинна відбуватися тільки після ухвалення рішення суду" (пункт 99 Проміжного висновку № 788/2014).

Оскільки у ~law166~ не гарантується, що публікація дозволяється тільки після остаточного рішення суду, то, за висновком Венеціанської комісії, як така ця норма піднімає очевидні проблеми сумісності зі статтею 8 Конвенції (пункт 100 Проміжного висновку № 788/2014).

За таких обставин суд першої інстанції, із висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що наслідкові дії Міністерства юстиції щодо внесення прізвища позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення ~law167~, призводять до негативних наслідків для репутації позивача та неможливості реалізації ним конституційного права на працю, а також правомірно зобов'язав МЮ України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення ~law168~, відомості стосовно ОСОБА_1.

Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до ОСОБА_1, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині 2 статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Як вбачається із змісту судового рішення від 30 травня 2019 року №826/6973/15 судом не визначено дати поновлення на роботі та конкретного розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача - Прокуратури міста Києва.

Відповідно до статті 252 Кодексу адміністративного судочинства України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може розглянути питання ухвалення додаткового судового рішення в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.

Доводи Прокуратури міста Києва про те, що судами попередніх інстанцій безпідставно стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за весь період, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки як вбачається з матеріалів справи відсутні підстави зазначати, що заява про поновлення на роботі понад один рік розглядалась з вини позивача.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.

Суди посилаючись на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року (справа №826/808/16) вірно зазначили, що законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за певних обставин.

Враховуючи викладене судами попередніх інстанцій не допущено порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні додаткового рішення у справі №826/6973/15.

Верховним Судом також враховуються доводи касаційної скарги Прокуратури міста Києва про безпідставний розгляд справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, а не в загальному порядку як справи, що не належить до справ незначної складності. Разом з тим, це порушення, на яке звернув увагу скаржник не вплинуло на правильність висновків під час вирішення спору у цій справі, а тому в силу частини 2 статті 350 КАС України, не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

З урахуванням наведеного Верховний Суд приходить до висновку, що судами попередніх інстанцій прийнято правильне по суті спору рішення.

В той же час, з огляду на обставини, Верховний Суд вважає, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року підлягають зміні в частині мотивів, з яких суди попередніх інстанцій виходили, задовольняючи адміністративний позов, виклавши їх у редакції цієї постанови

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.

За правилами пункту 1 статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права. Відповідно до частини 4 статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина 2 статті 351 КАС України).

За таких обставин, оскільки судом першої інстанції, із висновками якого правильно вирішено справу по суті позовних вимог, проте із помилковим застосуванням норм матеріального права, колегія суддів вважає, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року відповідно до вимог статті 351 КАС України, підлягають зміні в частині мотивів, з яких суди попередніх інстанцій виходили, задовольняючи адміністративний виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року слід залишити без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

З огляду на результат касаційного розгляду, витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 351, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги Міністерства юстиції України та Прокуратури міста Києва задовольнити частково.

2. Змінити рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року у справі № 826/6973/15, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

3. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року у справі № 826/6973/15 залишити без змін.

4. Додаткове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: А. Г. Загороднюк

Судді М. В. Білак

Л. О. Єресько