ПОСТАНОВА

Іменем України

20 грудня 2018 року

Київ

справа №756/513/17

адміністративне провадження №К/9901/38347/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 756/513/17

за позовом ОСОБА_2

до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

про визнання дій протиправними та зобов'язання поновити виплату пенсії,

за касаційною скаргою Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І. Чаку Є.В.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 (далі - позивач або ОСОБА_2.) звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі також - відповідач або Управління) про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови позивачу у поновленні виплати раніше призначеної йому пенсії за вислугу років; зобов'язання відповідача поновити виплату призначеної позивачу у 2010 році пенсії без обмежень її максимального розміру на підставі статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру», починаючи з грудня 2015 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року позовну заяву ОСОБА_2 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві в частині вимог про визнання дій протиправними та зобов'язання поновити виплату пенсії з грудня 2015 року по 05 червня 2016 року залишено без розгляду.

Постановою Оболонського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року в задоволенні даного адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач працює на посаді, на яку розповсюджується дія Закону України «Про прокуратуру», тому суд вважає, що відповідно до Закону України від 02 березня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», Закону України від 24 грудня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» та Закону України від 06 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з 01 квітня 2015 року виплата пенсії позивачу не здійснюється правомірно, тому відповідач, припинивши з 01 квітня 2015 року виплату пенсії позивачу, діяв відповідно до вимог діючого законодавства.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Оболонського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_2 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання поновити виплату пенсії задоволено частково. Визнано неправомірними дії Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_2 з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 20 грудня 2016 року по 31 грудня 2016 року. Зобов'язано Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити нарахування та виплату пенсії ОСОБА_2 з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 20 грудня 2016 року по 31 грудня 2016 року. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що виплата пенсії ОСОБА_2 повинна бути відновлена з 01 червня по 31 грудня 2015 року та з 20 по 31 грудня 2016 року, а невиплата відповідачем позивачу пенсії у вказані періоди не узгоджується з нормами законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року і прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити повністю.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 23 листопада 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 756/513/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 17 вересня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 756/513/17 та призначив її до розгляду ухвалою від 19 грудня 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 20 грудня 2018 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач перебуває на обліку в Центральному об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримував пенсію, яка була призначена йому на підставі статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, чинній на момент призначення пенсії) з 01 лютого 2010 року.

На час розгляду справи позивач працює на посаді старшого прокурора в Генеральній прокуратурі України, у зв'язку з чим з 01 квітня 2015 року йому припинена виплата пенсії за вислугу років.

28 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати пенсії.

Листом від 22 грудня 2016 року відповідач відмовив позивачу у поновленні раніше призначеної пенсії, посилаючись на те, що особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених Законом України «Про прокуратуру», пенсії, призначені відповідно до законодавства України, не виплачуються.

Вважаючи дії відповідача незаконними, позивач звернулася до суду з позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судом апеляційної інстанції незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, частково задоволено позовні вимоги, а також наголошує, що відповідно до чинного законодавства, відповідач не мав підстав поновити виплату позивачу пенсії, адже діяв відповідно до Закону № 213-VIII та Закону № 911-VIII, відповідно до яких, пенсії призначені на 1 Закону України «Про прокуратуру» не виплачуються.

29 грудня 2017 року на касаційну скаргу відповідача надійшов відзив, в якому позивач зазначає, що касаційна скарга позивача є безпідставною, тому просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року не відповідає, а вимоги касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

01 квітня 2015 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VII (далі - Закон № 213-VII), яким внесено зміни до статті 47 Закону № 1058-IV та визначено, що тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року: у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України "Про статус народного депутата України", "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється".

Водночас пунктом 5 Прикінцевих положень Закону № 213-VIIІ передбачено, що у разі неприйняття до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до вищезазначених законів.

Оскільки Закон України від 02 березня 2015 року № 213-VIIІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» не скасовано, його положення не визнано неконституційними, а до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, то, відповідно, з вказаної дати скасовано норми пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, виходячи з наведених норм закону, з 01 червня 2015 року особи, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, згідно з Законом України «Про прокуратуру», втратили право на пенсійне забезпечення відповідно до вказаного Закону, і з цієї дати їм повинна бути відновлена виплата пенсії за вислугу років, призначена відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм права висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 24 травня 2016 року у справі № 21-948а16.

Водночас, з 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», яким перше речення частини першої статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» викладено в такій редакції: «тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються».

Тобто, з 01 січня 2016 року знову почали діяти встановлені Законом України від 24 грудня 2015 року №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» обмеження щодо виплати призначених пенсій особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених, зокрема, Законом України «Про прокуратуру».

Відповідно до Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон № 1774-VIII) «тимчасово, по 31 грудня 2017 року особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), які займають посади державної служби, визначені Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу", а також працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", призначені пенсії / щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються».

Таким чином, Законом №1774-VІІІ фактично продовжено тимчасовий порядок обмеження виплати пенсій працюючим пенсіонерам з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року.

Станом на час виникнення спірних правовідносин, вказані норми закону не скасовані та не визнані у встановленому порядку такими, що не відповідають Конституції України.

Посилання суду апеляційної інстанції на Рішенням Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 є помилковим, оскільки зазначеним рішенням визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262-XII зі змінами, а саме, серед іншого, перше речення частини першої статті 54, відповідно до яких тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються. Тоді, як позивачу у цій справі пенсія призначена відповідно до положень Закону України «Про прокуратуру», які не були предметом розгляду конституційного суду.

Отже, як з 01 січня 2016 року, так і з 01 січня 2017 року призначені пенсії не виплачуються у разі роботи осіб на посадах та на умовах, передбачених законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів".

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 26 червня 2018 року у справі №607/592/17 та від 18 жовтня 2018 року у справі № 201/6474/17 (2-а/201/235/2017).

При цьому, відповідно до частин першої та другої статті 99 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Згідно з статтею 100 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що будь-які об'єктивні чи суб'єктивні обставини не позбавляли позивача можливості звернутися до суду у визначені законом строки з відповідним позовом до відповідача, якщо позивач вважала, що діями чи бездіяльністю відповідача порушуються її права та законні інтереси. Пенсія є періодичним платежем, про зупинення її виплати позивач знала, а тому в разі незгоди, мала право звернутися до суду.

За змістом статті 99 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) початок відліку строків звернення до суду законодавець пов'язує з моментом не тільки коли особа фактично дізналася про порушення своїх прав, але й повинна була дізнатися.

Як вбачається з матеріалів справи позовна заява подана до суду 05 січня 2017 року, що підтверджується відбитком штемпеля суду, тому позовні вимоги за період з грудня 2015 року по 19 січня 2016 року підлягають залишенню без розгляду.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає за необхідне також зазначити, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, зокрема і у контексті поняття звуження змісту та обсягу прав на пенсійне забезпечення.

Так, позицією Конституційного Суду України викладеною у рішеннях від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008, 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, 22 травня 2018 № 5-р/2018, практикою Європейського суду з прав людини викладеною у рішеннях від 20 липня 2006 року по справі "Сокуренко і Стригун проти України" №29458/04 та №29465/04, 26 червня 2014 року у справі № 68385/10 «Суханов та Ільченко проти України», 09 жовтня 1979 року по справі "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland № 6289/73), 12 жовтня 2004 року у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00), 14 лютого 2012 року по справі «Аррас та інші проти Італії» (Arras and Others v. Italy № 17972/07) та практикою Суду Європейського Союзу у рішенні від 13 червня 2017 року у справі № C-258/14 "Флореску та інші" (Eugenia Florescu and Others v Casa Judeteana de Pensii Sibiu and Others, Case C-258/14, 13 June 2017).

Зокрема, у рішенні Конституційного Суду від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 зазначено, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення. Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності.

На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення пенсійного органу стосовно позивача у цій справі ґрунтується на положеннях чинного закону відступ від якого напряму б суперечив частині другій статті 19 Конституції України.

Таким чином, суд приходить до висновку, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, тоді, як рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і помилково скасовано судом апеляційної інстанції.

При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

При вирішенні спірних правовідносин Верховний Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, в рішенні від 15 грудня 2015 року у справі "Фабіан проти Угорщини" (Заява № 78117/13, параграфи 74 - 82, 84), у якому Суд у складі Великої Палати зазначив, що у вирішенні "справи стосовно зменшення, зупинення чи припинення соціальної пенсії" мають значення: ступінь втрати пільг; чи був елемент вибору; та ступінь втрати засобів для існування. Оскільки виплата пенсії заявника була призупинена лише в період, коли він був переведений на роботу та він мав можливість вибрати між продовженням державної зайнятості та отриманням його пенсії, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що справедливий баланс між вимогами загального державного інтересу та правами заявника був дотриманий (The case of Fбbiбn v. Hungary, application no. 78117/13).

Крім того, У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи викладене вище, суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції є помилковими, тоді, як висновки суду першої інстанції є законними та обґрунтованими.

У зв'язку із чим, суд приходить до висновку, що рішенням суду апеляційної інстанції скасоване рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, тому постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року необхідно скасувати, а постанову Оболонського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року - залишити в силі.

Враховуючи, що рішення суду приймається на користь суб'єкта владних повноважень, підстави для розподілу судових витрат, відповідно до статті 139 КАС України, відсутні.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року скасувати.

Постанову Оболонського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко