Історія справи

Ухвала КАС ВП від 05.03.2019 року у справі №349/986/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 червня 2019 року

Київ

справа №349/986/18

адміністративне провадження №К/9901/5055/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Саприкіної І.В. та Чиркіна С.М., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу №349/986/18

за позовом ОСОБА_1

до Виспянської сільської ради Рогатинського району Івано-Франківської області

про зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року (у складі головуючого судді Матуляка Я.П.), додаткове рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року (у складі головуючого судді Матуляка Я.П.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2019 року (у складі колегії: головуючого судді Кухтея Р.В., суддів Носа С.П., Шевчук С.М.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Виспянської сільської ради Рогатинського району Івано-Франківської області (далі також - сільська рада, відповідач), в якому просив зобов`язати відповідача розглянути його звернення на сесії в терміни, встановлені законодавством України та погодити межі земельних ділянок.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

Додатковим рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року у задоволенні заяви позивача про стягнення судових витрат було відмовлено.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року та додаткове рішення від 06 листопада 2018 року - без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що жодних прав позивача відповідачем порушено не було, оскільки повноваження щодо передачі у власність або користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності в межах Івано-Франківської області для будь-яких потреб (в тому числі для ведення особистого селянського господарства) покладені на ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області. Додаткове рішення від 06 листопада 2018 року мотивоване тим, що законодавством передбачено стягнення на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, понесені нею судові витрати лише за умови задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач звернувся із касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 21 лютого 2019 року.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 лютого 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гімона М.М. та Гриціва М.І.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі №349/986/18, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 червня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Саприкіну І.В. та Чиркіна С.М.

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 20 червня 2019 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що 17 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Виспянської сільської ради із заявою про надання земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, як учаснику бойових дій в зоні АТО, яка була зареєстрована 12 грудня 2017 року за вх. №Х-35/02-29). До заяви додано копії документів, що підтверджують особу заявника, копія посвідчення учасника бойових дій та графічні матеріали, щодо земельної ділянки.

У подальшому, 19 лютого 2018 року представник позивача ОСОБА_2 подав відповідачу уточнюючу заяву, в якій просив погодити межі вказаної в заяві земельної ділянки та зазначив, що відповідно до чинного законодавства України про звернення громадян та про місцеве самоврядування сесія ради обов`язково розглядає всі питання без винятку, а рішення постійних комісій підлягають обов`язковому розгляду на сесії.

Листом №02-30/86 від 12 березня 2018 року сільська рада повідомила ОСОБА_1 про відсутність у ради повноважень розпоряджатися землями, які знаходяться поза межами населеного пункту, зазначивши, що позивачу слід звернутися до Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області) до компетенції якого відноситься вирішення спірного питання.

Не погодившись із зазначеним, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, відмовлено у задоволенні позовних вимог. Зазначає, що вирішуючи спір суди попередніх інстанцій перевіряли законність дій відповідача при розгляді заяви позивача про передачу йому земельної ділянки у приватну власність, в той час, як предметом спору була інша заява позивача про погодження меж земельної ділянки, яка не була належним чином розглянута відповідачем.

Крім того, позивач зазначає, що судами неправильно застосовано положення статей 118, 122 Земельного кодексу України до спірних правовідносин, адже земельна ділянка не сформована, не має орієнтовних меж чи розмірів, спір не стосується приватизації землі.

10 червня 2019 року до суду надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу позивача, в якому відповідач зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

При цьому, відповідач зазначає, що вперше позивач звернувся до сільської ради із заявою про надання йому земельної ділянки поза межами населеного пункту.

Вивчивши дане питання, сільська рада надала позивачу відповідь, в якій, керуючись статтями 19, 122 Земельного кодексу України надала роз`яснення про те, що сільська рада не розпоряджається землями, що знаходяться за межами населеного пункту і вказала, що позивачу слід звернутися до Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області до компетенції якого відноситься вирішення такого роду звернення.

Вдруге позивач звернувся до відповідача 19 лютого 2018 року з проханням погодити межі земельної ділянки відповідно до доданої позивачем копії з Google-карти. На думку відповідача, позивач хибно вважає, що відповідно до статті 79-1 Земельного кодексу України при формуванні земельних ділянок спочатку погоджуються сільською радою межі земельної ділянки. Тому, у відповіді на друге звернення позивачу надано вичерпне роз`яснення порядку отримання земельних ділянок поза межами населеного пункту.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року, додаткове рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2019 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

За змістом статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Положеннями частини третьої статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва; б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об`єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства; ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури.

Згідно з частиною першою статті 33 ЗК України громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Частиною другою статті 78 цього Кодексу передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

За змістом частин першої - третьої та п`ятої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам визначені у статті 121 ЗК України. Відповідно до частини першої цієї статті громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Частиною четвертою статті 116 ЗК України передбачено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, проводиться один раз по кожному виду використання.

Відповідно до частини першої статті 117 Земельного кодексу України передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Згідно зі статтею 122 ЗК України, вирішення питань про передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, що розташовані на землях сільської, селищної, міської ради, але поза межами населеного пункту, у власність або у користування громадян належить до компетенції центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів.

Пунктами 1, 7 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №15 від 14 січня 2015 року, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляд} (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Відповідно до пункту 1 Положення про ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України №308 від 17 листопада 2016 року, ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Підпунктом тринадцятим пункту 4 цього Положення передбачено, що ГУ відповідно до покладених на нього завдань, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Отже, зі змісту статей 118, 122 ЗК України слідує, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою приймається уповноваженим органом державної влади згідно з визначеною законом процедурою безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами та підпорядковане меті - можливості надання громадянину земельної ділянки у власність або користування.

Тому, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій про те, що суб`єктом, уповноваженим на розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності щодо бажаної до відведення земельної ділянки, яка знаходиться за межами населеного пункту, є ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській, на яке покладено обов`язок розглянути заяву та додані до неї матеріали про надання позивачу у приватну власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, як учаснику бойових дій в зоні АТО та за наслідками такого розгляду, прийняти відповідне рішення.

Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах була висловлена Верховним Судому постановах від 21 лютого 2019 року у справі №806/789/16, від 23 квітня 2019 року у справі №818/731/17 та справі №818/731/17.

Враховуючи зазначене, суд вважає безпідставними посилання позивача в касаційні скарзі на те, що судами попередніх інстанцій невірно встановлено обставини справи, а саме не оцінено дії та рішення відповідача щодо його заяв, та не вірно застосовано статті 118, 122 Земельного кодексу України.

Крім того, колегія суддів погоджується із судами попередніх інстанцій, які не прийняли доводи позивача про те, що відповідачем Листами №02-17/17 від 30 січня 2018 року та №02-30/86 від 12 березня 2018 року позивачу відмовлено у наданні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, як учаснику бойових дій в зоні АТО у приватну власність та у виділенні меж земельної ділянки, оскільки вказані листи не є відмовою, а є роз`ясненням положень ЗК України та Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.

Отже, враховуючи встановлені обставини справи, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність повноважень у відповідача щодо розпорядження землями, які знаходяться поза межами населеного пункту.

З приводу вимоги касаційної скарги щодо скасування додаткового рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року позивачу було відмовлено у задоволенні позову, тому судом першої інстанції обґрунтовано було відмовлено додатковим рішенням від 06 листопада 2018 року у задоволенні заяви про стягнення судових витрат на правову допомогу.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року, додаткове рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Саприкіна

С.М. Чиркін