Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.02.2019 року у справі №415/4312/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 лютого 2019 року

Київ

справа №415/4312/17

адміністративне провадження №К/9901/30174/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області у складі судді Коваленко Н.В. від 22 серпня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Васильєвої І.А., Компанієць І.Д., Ястребова Л.В. від 07 листопада 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області, в якому просить:

- визнати протиправними дії Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо припинення ОСОБА_2 виплати пенсії за віком;

- зобов'язати Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області поновити виплату пенсії ОСОБА_2 з моменту припинення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є пенсіонером за інвалідністю і перебуває на обліку в Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області. До квітня 2017 року він отримував пенсію на пенсійний рахунок, що відкритий на його ім'я в ПАТ «Ощадбанк», а у квітні 2017 року виплати йому припинилися, у зв'язку з необхідністю підтвердити своє місце проживання та з'явитися до відповідача. Вважає таку діяльність відповідача протиправною, як таку, що порушує його конституційні права громадянина України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 22 серпня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області щодо невиплати позивачу пенсії з квітня 2017 року; зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області поновити нарахування та виплату позивачу пенсії та виплатити заборгованість за період, починаючи з квітня 2017 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, в діях відповідача містяться ознаки дискримінації відносно позивача, як внутрішньо переміщеної особи, та відсутність єдиного підходу до виплати пенсій громадянам України згідно діючого законодавства. Таким чином, виходячи з наведеного, суди зазначили, що відповідачем прийнято неправомірне розпорядження про припинення виплати пенсії позивачу, адже позивач зареєструвався як тимчасово переміщена особа і має право на отримання пенсії, яка є його власністю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 22 серпня 2017 року та ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити в задоволенні адміністративного позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 20 листопада 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 415/4312/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Вищий адміністративний суд України діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду.

У відповідності з положенням пункту 11 частини другої статті 46, пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду постановою від 30 листопада 2017 року № 2 визначив, що днем початку роботи Верховного Суду є 15 грудня 2017 року. З цієї дати набрав чинності також Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким, зокрема, КАС України від 22 липня 2005 року № 2747-IV викладено у новій редакції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Верховного Суду Берназюка Я.О.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Берназюка Я.О. від 15 лютого 2019 року прийнято до свого провадження касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 22 серпня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до довідки від 27 серпня 2015 року № 924015952 позивача взято на облік як особу, переміщену з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції до м. Лисичанська Луганської області.

Як отримувач пенсії за віком перебуває на обліку у відповідача, проте, як вбачається з листа-відповіді від 16 травня 2017 року № ЛІ-6859262 Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області припинило позивачу виплату пенсії за віком з квітня 2017 року з посиланням на наявність інформації про можливу безпідставну виплату пенсії внутрішньо переміщеним особам, серед яких є і позивач.

До того ж у вказаній відповіді наведено, що для поновлення виплати пенсії позивачу необхідно звернутись до управління з заявою про поновлення виплати, до якої додати довідку внутрішньо переміщеної особи з зазначенням фактичного місця проживання, та акцентовано на тому, що поновлення (або відмова) в виплаті пенсії буде здійснена після отримання рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі відповідач зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 08 червня 2016 року № 365 (далі - Постанова КМУ № 365) чітко визначено порядок призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Тобто, для відновлення виплати необхідно звернутися до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення. Пенсіонери мають право на отримання соціальних послуг за місцем реєстрації фактичного місця проживання. Зазначає, що позивач до Управління із заявою про поновлення виплат особисто не звертався, рішення Комісії з призначення (відновлення) соціальних виплат відсутнє, тому в Управління немає законодавчих підстав для поновлення пенсійної виплати.

Від учасників справи відзиву на касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Зокрема, у пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 вказано, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) від 03 травня 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Перелік підстав, відповідно до яких здійснюється припинення пенсійних виплат, визначено частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України або підставою для їх обмеження.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 06 жовтня 2015 року у справі № 608/1189/14-а та Верховим Судом, зокрема, у постановах від 21 червня у справі № 243/8037/17, від 18 жовтня у справі № 425/1908/17.

У зв'язку з цим неправомірною є вимога скаржника про необхідність звернення позивача у цій справі до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення для відновлення виплати, оскільки, як встановлено судами у даній справі, ОСОБА_2 з квітня 2017 року припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/3505/16-ц зазначено, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району антитерористичної операції, не може бути підставою для невиплати коштів, які належать особі згідно з законом.

Відтак, встановивши, що призупиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії, суди у цій справі дійшли правомірного висновку, що позов підлягає задоволенню.

Конституційний Суд України у рішенні (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп зазначив, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

В Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи R(80)2, зазначено, що приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади має, зокрема, дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні

судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів приходить до висновку про те, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій прийняли рішення при дотриманні норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цього не спростовують, тому касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області залишити без задоволення.

Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 22 серпня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко