Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.01.2020 року у справі №813/3813/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 січня 2020 року

Київ

справа №813/3813/16

адміністративне провадження №К/9901/20217/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/3813/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області

про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Грень Н.М., суддів Братичак У.В., Кузан Р.І.)

і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Курильця А.Р., суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України №503-16 від 5 жовтня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації (далі також - «Росії») ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач має обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв`язку зі своїми релігійними поглядами і членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», яка визнана терористичною організацією і заборонена у Російській Федерації. Позивач зазначає, що відвідував мирні релігійні зібрання і сповідував мусульманську релігію, але за користування фундаментальним правом - свобода віросповідання - гарантованим йому як національним законодавством Росії, так і низкою міжнародних конвенцій, позивача на Батьківщині чекають ув`язнення, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, покарання чи навіть тортури. Крім того, позивач не бажає повертатися до країни походження внаслідок таких побоювань, що є підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку з цим вважає, що відповідач прийняв рішення про відмову в наданні йому такого статусу необґрунтовано, без дослідження інформації щодо країни походження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2017 року, адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано рішення Державної міграційної служби України №503-16 від 5 жовтня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач є членом партії «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі » («Партія ісламського визволення»). Згідно з наданою інформаційним офісом «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» довідкою №1436/6 від 3 червня 2015 року позивач є членом вказаної партії, який після переїзду з Російської Федерації в Україну приписаний до українського відділення організації. Позивач змушений був покинути Росію через переслідування з боку влади Росії в особі Федеральної служби безпеки Російської Федерації і загрози тюремного ув`язнення на строк від 15 років до довічного ув`язнення. Будучи членом «Хізб ут- Тахрір аль-Ісламі » він обвинувачується за частиною першою статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації (сприяння терористичній діяльності).

Оскільки позивач за релігійними переконаннями не відмовляється від своєї причетності до «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі », очевидним є те, що, у разі його повернення до Росії йому загрожує кримінальне переслідування за участь у забороненій в Росії організації. Отже, позивач є особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну і залишитися в Україні внаслідок загрози його свободі у країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур і покарання в ситуації систематичного порушення прав людини, і не бажає повернутися до країни громадянської належності внаслідок зазначених побоювань.

Судами також встановлено, що ситуація стосовно заборони діяльності релігійної організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» у країні походження позивача є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним становищем позивача у країні й історією, яка відбулася особисто з ним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі Державна міграційна служба України (далі також - «ДМС України») просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2017 року і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2017 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Зокрема, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неповно з`ясовано обставин справи, неправильно застосовані норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідач посилається на те, що жодного факту застосування тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання саме до позивача або членів його родини в Російській Федерації останній не повідомив і не надав жодного документа на підтвердження цього. Позивачем не було доведено, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду, тому відповідач правомірно відмовив позивачу у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Також скаржник вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач, усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій, порушив установлену Росією заборону на членство в організації «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі», чим вчинив неправомірні дії, за що передбачено кримінальне покарання в країні його громадянської належності.

Інші учасники справи не подали заперечення (відзиви) на касаційну скаргу.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є громадянином Російської Федерації, народився у селі Яковлєвка (Ургаза) Баймакського району Республіки Башкортостан Російської Федерації, за національністю башкир, за релігійними переконаннями мусульманин. Крім того, він є членом партії «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » («Партія ісламського визволення»). Згідно з наданою інформаційним офісом «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » довідкою №1436/6 від 3 червня 2015 року позивач є членом вказаної партії, який після переїзду з Російської Федерації в Україну приписаний до українського відділення цієї організації.

Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі » цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи і Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику і критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями й рішуче засуджували численні факти катувань і позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

З показань свідків судом першої інстанції встановлено, що організація «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, в Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). Сьогодні організація «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов`язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю й активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами.

Єдиною країною де організація «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Російська Федерація.

Розпорядженням Уряду Російської Федерації від 14 липня 2006 року №1014-р «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» №4130 від 28 липня 2006 року (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, "Аль-Каїді" та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Крім того, в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » на території України.

Судом першої інстанції також встановлено, що позивач покинув Російську Федерацію через загрозу тюремного ув`язнення на строк від 15 років до довічного ув`язнення за політичні та релігійні переконання. Будучи членом партії «Хізб ут- Тахрір аль-Ісламі » він обвинувачується за частиною першою статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації (сприяння терористичній діяльності).

Наприкінці лютого 2015 року позивач нелегально прибув на територію України.

В подальшому, 25 липня 2015 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області (далі також - «ГУ ДМС у Львівській області») із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до наказу ГУ ДМС у Львівській області від 19 серпня 2015 року №120 розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

За результатами розгляду особової справи позивача відповідачем було прийнято рішення від 5 жовтня 2016 року №503-16 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений у статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною шостою статті 5 вказаного Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (надалі також - «Керівництво УВКБ ООН») у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною другою статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Відтак, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, ця особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим, пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 цього ж Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у постанові вище.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - «КАС України») суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Стосовно неправильного застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною і не суперечить загальновідомим фактам, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Водночас, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами і загальна правдоподібність яких є достатньою.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивач є членом партії «Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі» («Партія ісламського визволення»). «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням партія вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників, цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи і Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику і критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени партії не переслідуються правоохоронними органами країни. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Росія (рішення Верховного Суду РФ від 14 лютого 2003 року №ГКПИ 03-116).

Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999), №1989 (2011) та №2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» і пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами й організаціями. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН і Державного департаменту США, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » до терористичної та/або екстремістської.

Отже, зазначене дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність зазначеної партії на території України.

Управління Служби безпеки України у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило обставин, за наявності яких позивача не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно відповіді на запит ГУ МВС України у Львівській області (сектор Укрбюро інтерполу) станом на 1 вересня 2015 року серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, позивач не значиться.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач перебуває у федеральному розшуку за частиною другою статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації, крім того слідчим відділом Управління Федеральної служби безпеки Росії по Республіці Башкортостан розслідується кримінальна справа №5000007 за підозрою в скоєнні позивачем злочину, передбаченого частиною першою статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації. В ході досудового слідства призначено комплексну лінгвістико-психолого-релігієзнавчу судову експертизу на наявність висловлювань, направлених на залучення інших людей у діяльність терористичної організації, на наявність у матеріалах приналежності до терористичної організації, і наявність ознак психологічного впливу на читачів.

Враховуючи наведене колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, релігійних переконань є обґрунтованими, а у матеріалах справи наявні докази того, що ці побоювання є реальними. Також в матеріалах справи містяться докази загрози безпеці та свободі позивача в країні походження через побоювання кримінального переслідування та засудження за діяльність в релігійній організації, яка за законодавством України не вважається терористичною, з огляду на наведені обставини.

Отже, судами встановлено наявність конкретних фактів про можливі утиски та переслідування позивача через релігійні погляди, а відповідні твердження можуть розцінюватись як переслідування та загроза його безпеці та свободі з релігійних причин.

Враховуючи наведене, Державною міграційною службою України необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач залишив країну постійного перебування у зв`язку з кримінальним переслідуванням за членство в релігійній організації, діяльність якої в Україні не заборонена, терористичною не визнавалася, та побоюванням стати жертвою переслідувань за свої релігійні переконання.

Відповідно, колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права.

Також, колегія суддів відхиляє доводи відповідача стосовно порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, оскільки відповідач у поданій ним касаційній скарзі не вказав у чому саме полягає зазначене порушення. Тому доводи відповідача стосовно порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права з цих причин є необґрунтованими.

Стосовно неповного з`ясування обставин справи і не надання належної оцінки доказам у справі судами попередніх інстанцій

Як вже зазначалось вище, відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, суд касаційної інстанції не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

До того ж, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «LevagesPrestationsServices v. France» (ЛеважПрестасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «BruallaGomezdelaTorre v. Spain» (БруальяҐомес де лаТорре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Враховуючи наведене, колегія суддів відхиляє аргументи скаржника щодо невірної оцінки доказів у справі і неповного з`ясування обставин справи судами першої й апеляційної інстанцій.

Стосовно дискреційних повноважень ДМС України

Щодо зобов`язання відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства Верховний Суд зазначає, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади.

Одночасно, колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Відповідно до пункту 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на повноту встановлення судами обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, і виконання необхідних умов для його прийняття, Верховний Суд вказує, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому що суди першої та апеляційної інстанцій не приймали рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язали відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2019 року у справі №815/513/17, від 3 квітня 2019 року у справі №813/3663/16.

Підсумовуючи викладене в сукупності, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди, під час розгляду справи, не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що доводи наведені в касаційній скарзі, не спростовують правильність висновку судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2017 року і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

……………………………

……………………………

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду