Історія справи

Ухвала КАС ВП від 26.11.2019 року у справі №480/4556/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2021 року

м. Київ

справа № 480/4556/18

адміністративне провадження № К/9901/31536/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н. М.,

суддів Загороднюка А. Г., Мельник-Томенко Ж. М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №480/4556/18

за позовом громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1

до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області

про скасування рішення №93 про примусове повернення,

за касаційною скаргою адвоката Сідліченка Владислава Валентиновича в інтересах ОСОБА_1

на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Гуцала М. І., суддів Бенедик А. П., Донець Л. О.).

УСТАНОВИЛ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року громадянин Республіки Молдова ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним і скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №93 від 12 червня 2018 року про його примусове повернення з України.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що 12 червня 2018 року його було звільнено з виправної колонії. Того ж дня біля контрольно-пропускних воріт його затримали співробітники Державної міграційної служби у Сумській області. 12 червня 2018 року відповідач прийняв рішення №93 про примусове повернення позивача. У вказаному рішенні не зазначена дата, до якої він має покинути територію України. При складанні протоколу, винесенні постанови та прийнятті рішення було порушено права позивача на юридичну допомогу, а також справа розглядалася без участі перекладача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 16 липня 2019 року задоволено позов громадянина Республіки Молдови ОСОБА_1.

Визнано протиправним і скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №93 від 12 червня 2018 року про примусове повернення з України громадянина Молдови ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції виходив з того, що примусове висилання позивача з України порушує принцип справедливої рівноваги між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи та становить собою непропорційне втручання в право на повагу до сімейного життя.

Зокрема, при прийнятті оскаржуваного рішення питання наявності родинних зв'язків позивача не з'ясовувалося, що є обов'язковим у цьому випадку з огляду на практику Європейського Суду з прав людини.

Крім того, резолютивна частина оскаржуваного рішення містить зобов'язання позивача покинути територію України у термін до червня 2018 року, дата в рішенні не зазначена.

Оскільки метою надання часу для добровільного повернення є саме право особи самостійно виконати рішення, то відсутність такої дати відповідно унеможливлює добровільне виконання вказаного рішення, а тому суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову і необхідності його задоволення.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року рішення Зарічного районного суду міста Суми від 16 липня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовної заяви громадянина Молдови ОСОБА_1.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції і відмовляючи у задоволенні позовної заяви, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2018 року у справі №591/3361/18 примусово видворено за межі території України позивача, а також затримано його з метою забезпечення примусового видворення за межі території України.

Водночас в обґрунтування позовних вимог позивач наводив доводи стосовно неможливості повернення до України для возз'єднання із членами сім'ї через наявність оскаржуваного рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - "Управління ДМС України в Сумській області") №93 від 12 червня 2018 року.

Однак позивача було видворено за межі території України не на виконання оскаржуваного рішення Управління ДМС України в Сумській області, а на виконання рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2018 року у справі №591/3361/18, яке набрало законної сили і не скасоване у встановленому порядку, в тому числі не оскаржене позивачем у касаційному порядку, що свідчить про згоду позивача із висновками цього судового рішення.

Отже суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що оскарження в судовому порядку в межах цієї справи рішення Управління ДМС України в Сумській області №93 від 12 червня 2018 року про примусове повернення з України в майбутньому не призведе до настання бажаного позивачем результату - повернення до України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі представник позивача - адвокат Сідліченко Владислав Валентинович просить скасувати постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року, а рішення Зарічного районного суду міста Суми від 16 липня 2019 року залишити в силі.

Зокрема, скаржник зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції є необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також без повного і всебічного з'ясування обставин справи. В обґрунтування касаційної скарги представник позивача посилається на те, що оскаржуване рішення ґрунтувалося виключно на листі Головного управління Національної поліції в Сумській області №517/03/16-2018, який не містить жодних доказів майбутньої протиправної поведінки позивача, а є виключно безпідставними припущеннями правоохоронного органу, і не може вважатися достатньою підставою для примусового повернення іноземця з України.

Також зазначає, що відповідач перевірку наявності родинних зв'язків позивача не здійснював взагалі, а під час судового розгляду справи зазначав, що такий обов'язок законодавством України на нього не покладався.

Однак, практика застосування Європейським судом з прав людини (далі - "ЄСПЛ") статті 8 Конвенції, вказує на те, що розділення сім'ї позивача становить порушення цієї статті оскільки видворення особи з країни, де проживають її близькі члени родини, становить порушення його права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті 8 Конвенції, і в кожному випадку повинно розглядатися пропорційно переслідуваній меті відповідно до вимог Конвенції.

Натомість, на думку представника позивача, суд апеляційної інстанції взагалі проігнорував положення статті 8 Конвенції і не навів у своїй постанові жодних обґрунтувань, чому саме він не погоджується з практикою ЄСПЛ у цьому питанні.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Зокрема, відповідач вказує на те, що оскаржуване рішення про примусове повернення з України прийняте відповідного до вимог чинного законодавства.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що в 1996 році позивач прибув до України, згідно його пояснень кордон перетнув на законних підставах.

Відповідно до довідки про звільнення Серії СУМ №01304 позивач, засуджений 30 грудня 2004 року вироком Апеляційного суду міста Києва за частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 115, статтями 12, 70 Кримінального кодексу України, відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 6 червня 2004 року до 12 червня 2018 року. Вирок складений російською мовою. 12 червня 2018 року ОСОБА_1 було звільнено з Сумської виправної колонії №116.

7 червня 2018 року Головне управління Національної поліції в Сумській області на адресу Управління ДМС України в Сумській області направило лист №517/03/16-2018 щодо примусового видворення за межі України, згідно якого позивач не тільки становить суспільну небезпеку, яка полягає в злочинній діяльності проти миру і безпеки людства, а також є нелегальним мігрантом, оскільки у нього відсутні документи, які дають право на перебування в Україні.

12 червня 2018 року щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МСМ №054191 за частиною 1 статті 203 КУпАП. За результатами розгляду якого винесено постанову ПН МСМ 050858 від 12 червня 2018 року про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі: 1700,00 грн.

12 червня 2018 року відповідач прийняв рішення №93 про примусове повернення позивача за межі України.

Згідно тексту рішення, 12 червня 2018 року працівниками Управління ДМС України в Сумській області виявлено громадянина Молдови ОСОБА_1, який незаконно перебуває на території України. При проведенні перевірки встановлено, що громадянин Молдови ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець Республіки Молдова, паспорт серії НОМЕР_1, виданий 6 липня 2009 року, терміном дії до 2 вересня 2024 року. Після закінчення дозволеного строку перебування позивача, територію України не покинув, мешкав за невстановленою адресою і з 6 червня 2004 року до 11 червня 2018 року відбував покарання в Сумській виправній колонії №116 за адресою: м.

Суми, вул. Роменська, буд. 110. У період дозволеного строку перебування позивач з питань продовження строку перебування на території України чи оформлення документів, що підтверджують право проживання в Україні до підрозділів Державної міграційної служби України не звертався і підстав для отримання статусу біженця чи притулку в Україні не надав.

Резолютивна частина рішення містить зобов'язання ОСОБА_1 покинути територію України у термін до червня 2018 року, дата в рішенні не зазначена.

В додатку до рішення наявне зобов'язання, згідно якого позивач зобов'язується не пізніше 15 червня 2018 року залишити територію України.

Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2018 року у справі №591/3361/18 примусово видворено за межі території України громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1.

Позивач з 27 грудня 2012 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 відповідно до копії свідоцтва про шлюб.

Відповідно до відомостей стосовно надання ОСОБА_1 побачень і отримання посилок і передач під час відбування покарання, за час відбування покарання в ДУ "Сумська виправна колонія ( №116)" він підтримував зв'язки з дружиною ОСОБА_2, матір'ю ОСОБА_3 і братом ОСОБА_4.

Не погоджуючись із рішенням про примусове повернення, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України регулюється Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянств в'їжджають в Україну за наявності визначеного частиною 1 статті 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорам України.

Частиною 1 статті 16 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в'їжджають в Україну, здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України органами охорони державного кордону.

Іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, не передбачених частинами другою - чотирнадцятою цієї статті, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України (частина 5 статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

За приписами частини 1 статті 21 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" в'їзд в Україну, перебування на території України та транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства здійснюється за наявності достатнього фінансового забезпечення або наявності можливості отримати таке забезпечення законним способом на території України. Порядок підтвердження достатнього фінансового забезпечення та його розмір встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Згідно визначення пункту 14 частини 1 статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України.

Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Частиною 1 статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

Нормами статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрацією державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150, примусове видворення передбачає виявлення порушника, поміщення його в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, документальне оформлення примусового видворення, подальше супроводження іноземця до пункту пропуску через державний кордон України чи до країни походження.

Відповідно до статті 29 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - "КАС України"), зокрема до Глави 2 "Касаційне провадження" Розділу ІІІ "Перегляд судових рішень".

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX.

Оскільки касаційна скарга представника позивача - адвоката Сідліченка Владислава Валентиновича у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає наступне.

Аналіз наведених в попередньому розділі правових норм дає підстави для висновку, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства повинні передувати дві обставини: перша - прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення і друга - ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто, обов'язковим є попереднє прийняття компетентним органом рішення про примусове повернення.

Обов'язковість прийняття уповноваженим органом державної влади України рішення про примусове повернення має на меті, зокрема, надання особі, щодо якої таке рішення прийнято, строку і можливості добровільно залишити територію України.

З наведеного вбачається, що строк, встановлений рішенням про примусове повернення, повинен бути достатнім для його виконання та самостійного виїзду іноземця з України, однак, не повинен перевищувати 30 днів.

Факт ухилення від виїзду після прийняття цього рішення може бути встановлено і підтверджено лише після закінчення строку, наданого іноземцю чи особі без громадянства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, і не заперечується відповідачем у справі, що рішенням про примусове повернення з України стосовно громадянина Молдови ОСОБА_1 позивачу не було надано строк добровільно залишити територію України.

Отже, позивачу не було надано можливості добровільно залишити територію України або оскаржити рішення про примусове повернення.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки метою надання часу для добровільного повернення є саме право особи самостійно виконати рішення, то відсутність такої дати відповідно унеможливлює добровільне виконання вказаного рішення, а тому позов є обгрунтованим і таким, що належить задовольнити.

Крім того, відповідно до ~law35~ при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9,29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

У статті 8 Конституції України проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права".

Згідно з частиною 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті практики Європейського суду з прав людини, за статтею 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв'язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі "Moustaquim v. Belgium". ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені статті 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

У статті 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі "Moustaquim v. Belgium").

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року у справі "Боррехаб проти Нідерландів" висвітлив правову позицію щодо захисту права на "сімейне життя" у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року №ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі "Боррехаб проти Нідерландів" і у справі "Каплан та інші проти Норвегії", роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 1 конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де говориться про порушення права на сімейне життя у зв'язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання.

У цій справі відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, мав би також виходити з правових і фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов'язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення і врахувати право позивача на сім'ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв'язків у сім'ї позивача.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, позивач з 27 грудня 2012 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_2, на території України проживають матір позивача ОСОБА_3 і його брат ОСОБА_4. Дружина та родичі позивача є громадянами України.

Крім цього, Суд зазначає, що відповідачем не дотримано одного з елементів критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме - принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію "необхідності у демократичному суспільстві". Так, при визначенні питання "необхідності у демократичному суспільстві" держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, Суд доходить висновку, що будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене статтею 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправним і необхідність скасування рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №93 від 12 червня 2018 року про примусове повернення з України громадянина Молдови ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Отже, доводи касаційної скарги спростовують висновки суду апеляційної інстанції та приймаються Верховним Судом як обґрунтовані.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Статтею 352 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані норми матеріального права і порушено норми процесуального права, внаслідок чого було скасовано судове рішення, яке відповідає закону, постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року належить скасувати.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Сідліченка Владислава Валентиновича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року скасувати, а рішення Зарічного районного суду міста Суми від 16 липня 2019 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена...................................................

Н. М. Мартинюк

А. Г. Загороднюк

Ж. М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду