Історія справи

Ухвала КАС ВП від 24.07.2019 року у справі №813/2166/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 листопада 2019 року

Київ

справа №813/2166/16

адміністративне провадження №К/9901/29798/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я. О., судді Желєзного І. В., судді Коваленко Н. В., розглянувши у письмовому провадженні справу № 813/2166/16

за позовом Львівського міського центру зайнятості

до Головного управління ДФС у Львівській області

про стягнення коштів,

за касаційною скаргою Головного управління ДФС у Львівській області

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року (у складі судді Брильовського Р. М. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Судової-Хомюк Н. М., Гуляка В. В., Коваля Р. Й.),

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року Львівський міський центр зайнятості (далі також -позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Львівській області (далі також - відповідач, Управління) про стягнення коштів в сумі 22 366,70 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 після звільнення з податкового органу отримувала допомогу по безробіттю, проте за рішенням суду її поновлено на роботі з дати звільнення, а тому Головне управління ДФС у Львівській області, як роботодавець, має повернути позивачу зазначені виплати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2017 року, адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що роботодавець повинен відшкодувати центру зайнятості виплачені суми допомоги по безробіттю за весь період з моменту призначення такої допомоги і до моменту поновлення безробітного на роботі за рішенням суду, що є єдиною та достатньою умовою для такого відшкодування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Головне управління ДФС у Львівській області звернулося із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 22 лютого 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 813/2166/16, витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2019 року прийнято до свого провадження справу № 813/2166/16 та рекомендовано надати сторонам додаткові письмові пояснення у межах доводів касаційної скарги.

Відповідно до повторного протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 серпня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Берназюка Я. О., суддів Желєзного І. В. та Коваленко Н. В.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 будучи звільненою 12 лютого 2015 року з Головного управління Міндоходів відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України зареєструвалась 05 березня 2015 року у Львівському міському центрі зайнятості з метою пошуку роботи.

Відповідно до наказу Львівського міського центру зайнятості ОСОБА_1 було надано статус безробітної 05 березня 2015 року і було призначено допомогу з безробіття та розпочато виплату допомоги з безробіття відповідно до пунктів 1, 3, 4 статті 22 та пункту 1 статті 23 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття". Виплата допомоги по безробіттю була проведена за період з 13 березня 2015 року по 15 січня 2016 року у сумі 22
366,70 грн.

Наказом Головного управління ДФС у Львівській області від 20 січня 2016 року № 18-0 ОСОБА_1 поновлено на посаді головного державного інспектора відділу інформаційної-політики управління комунікацій з 13 лютого 2015 року на виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року.

Львівським міським центром зайнятості 18 лютого 2016 року скеровано ГУ ДФС у Львівській області претензію про повернення коштів в суму 22 366,70 грн., яка залишена без задоволення.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції не враховано той факт, що Львівський міський центр зайнятості, за період з 16 грудня 2015 року по 20 січня 2016 року, здійснював виплати на користь ОСОБА_1., оскільки не отримував відомостей про наявність рішення суду від 16 грудня 2015 року про поновлення на роботі ОСОБА_1. Відтак, застрахована особа не повідомила про поновлення на роботі, що відповідно до статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" у випадку умисного невиконання своїх обов'язків сума виплаченого забезпечення стягується із застрахованої особи.

13 серпня 2019 року від Львівського міського центру зайнятості надійшов відзив на касаційну скаргу, з якого вбачається, що лише з 20 січня 2016 року (дата видання наказу) рішення про поновлення на роботі може вважатися виконаним, тому касаційна скарга є необґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій законними та правомірними.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, зокрема, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини 3 статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) та частини 4 статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 3 статті 159 КАС (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) та частин 1 , 2 та 3 статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина 4 статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2017 року не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Розглядаючи дану справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв'язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.

З такими висновками судів колегія не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Відповідно до частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина 2 статті 2 КАС України).

У цій справі спірні правовідносини виникли між сторонами стосовно стягнення з Головного управління ДФС у Львівській області допомоги по безробіттю в сумі 22

366,70 грн. Разом з тим, з висловлених позивачем у ході розгляду справи доводів вбачається, що основним мотивом звернення до суду стала вимога Львівського міського центру зайнятості до Головного управління ДФС у Львівській області щодо повернення нарахованих виплат по безробіттю.

Відносини, пов'язані з загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття, регулюються, зокрема, Конституцією України, Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та похідними законами і підзаконними нормативно-правовими актами.

За змістом пунктів 1, 2, 5 частини 1 статті 1 Закону України від 02 березня 2000 року № 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - ~law32~), загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття є система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; суб'єктами страхування на випадок безробіття - застраховані особи, а у випадках, передбачених ~law33~, також члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик, де страховиком є Фонд.

Відповідно до ~law34~ терміни "застрахована особа", "страхувальники" та "роботодавці" вживаються у ньому в значенні, наведеному в Законі України від 08 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", згідно з пунктів 3,10 частини першої статті 1 якого застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальники - роботодавці та інші особи, які згідно з Законі України від 08 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" зобов'язані сплачувати єдиний внесок.

Положеннями ~law37~ визначено, що Фонд створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із ~law38~ і статутом Фонду. Він є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Функції виконавчої дирекції Фонду виконує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, та його територіальні органи, які здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України від 05 липня 2012 року № 5067-VI "Про зайнятість населення" та Закону України від 05 липня 2012 року № 5067-VI "Про зайнятість населення".

Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України, є Державна служба зайнятості України, яка здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах, а також через міжрегіональні територіальні органи (пункт 1,7 Положення про Державну службу зайнятості України, затвердженого Указом Президента України від 16 січня 2013 року № 19/2013 "Про Державну службу зайнятості України").

З наведених норм вбачається, що основні функції Державної служби зайнятості України мають як владний характер, у тому числі щодо управління страхуванням на випадок безробіття, здійснення контролю за використанням коштів Фонду й застосування в установленому законодавством порядку фінансових санкцій та накладення адміністративних штрафів, так і такий, що не містить владної складової, а спрямований на здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг відповідно до ~law41~.

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю майнових вимог Львівського міського центру зайнятості до Головного управління ДФС у Львівській області, які полягають у стягненні з відповідача нарахованої та виплаченої допомоги по безробіттю у зв'язку з поновленням працівника на роботі з дати звільнення за рішенням суду.

При цьому відповідач у справі - Головне управління ДФС у Львівській області у спірних правовідносинах виступає не як суб'єкт владних повноважень, а як роботодавець поновленої на роботі за рішенням суду особи, якій було виплачено забезпечення та надано соціальні послуги, як безробітній відповідно до ~law42~.

Таким чином, спірні правовідносини у цій справі безпосередньо не пов'язані з виконанням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що спір про стягнення нарахованої та виплаченої допомоги по безробіттю не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

За таких обставин, спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між Львівським міським центром зайнятості та Головним управлінням ДФС у Львівській області щодо стягнення виплаченої допомоги по безробіттю. Крім того, сторони не інформували суд про розгляд цього спору в інших судах.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час звернення позивача з позовом до суду), право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень), господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що цей спір може вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Важливо, що на момент розгляду цієї справи в судах першої та апеляційної інстанції, Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 22 вересня 2015 року у справі № 21-1884а15 та від 25 травня 2016 року у справі № 2а-7275/11/1370, вже була висловлена правова позиція стосовно спорів, які пов'язані з вирішенням питання щодо повернення нарахованих виплат по безробіттю, та непоширення юрисдикції адміністративних судів саме на спори, що виникають з подібних правовідносин.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 2а-8102/12/1370, від 16 жовтня 2018 року у справі № 814/2595/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 813/9165/13-а, від 12 грудня 2018 року у справі № 814/2307/18 та від 05 червня 2019 року у справі № 822/724/17.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції.

Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов'язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.

Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів ОСОБА_2 (Нідерланди), ОСОБА_3 (Швейцарія), ОСОБА_4 (Сполучене Королівство), ОСОБА_5 (Фінляндія); п. 44-50).

Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою.

Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина 1 статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Частиною 1 статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених Частиною 1 статті 354 КАС України, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).

Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі "Омельченко проти України" (заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв'язку з відсутністю порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює "право на суд", в якому право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів) становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94 п. 36, "Церква села Сосулівка проти України" № 37878/02 п. 50; Суд зазначає, що заявники мали можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення, виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану питаннями щодо відповідної юрисдикції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому касаційна скарга Головного управління ДФС у Львівській області підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю, оскільки правовідносини у цій справі можуть вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Керуючись статтями 238,239,341,344,349,354,355,356,359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДФС у Львівській області задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2017 року скасувати.

Провадження у справі за позовом Львівського міського центру зайнятості до Головного управління ДФС у Львівській області про стягнення коштів закрити.

Роз'яснити, що спір може бути розглянуто, зокрема, за правилами господарського судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я. О. Берназюк

Судді: І. В. Желєзний

Н. В. Коваленко