Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 квітня 2019 року

м. Київ

справа №818/162/17

адміністративне провадження №К/9901/22340/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідач - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Шарапи В.М.,

під час попереднього розгляду справи за позовом Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області про визнання дій протиправними та скасування постанови, за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 09.03.2017 (суддя Опімах Л.М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2017 (колегія суддів у складі: Спаскіна О.А., Любчич Л.В., Сіренко О.І.)

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області (далі - позивач, УПФУ в Білопільському районі Сумської області) звернулося до суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області (далі - відповідач, ВПВР УДВС ГТУЮ у Сумській області) про визнання дій протиправними та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження від 25.01.2017 ВП № 53280312.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 09.03.2017, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2017, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25.01.2017 старшим державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Сумській області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Сумським окружним адміністративним судом 13.01.2017 у справі № 818/1500/16, про стягнення з УПФУ в Білопільському районі Сумської області судового збору в розмірі 1804,21 грн.

Вважаючи постанову про відкриття виконавчого провадження протиправною позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що постанова державного виконавця винесена правомірно, в межах повноважень та на підставі чинного законодавства, а тому скасуванню не підлягає.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити. В обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що обов'язок забезпечити виконання виконавчого листа в даному випадку покладено на органи казначейства. Такий обов'язок органів Державної казначейської служби України є безумовним, отже, не залежить від наявності в органах Казначейства відкритих рахунків Пенсійного фонду України.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, що діяла на час видання судом виконавчого документа, виконавчий лист про стягнення судового збору надсилається судом до органу державної виконавчої служби.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців.

Частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

За змістом частини першої статті 2 Закону України від 05.06.2012 № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що УПФУ в Білопільському районі Сумської області не перебуває на казначейському обслуговуванні за видатками в органах Державної казначейської служби України Сумської області.

У свою чергу, частиною другою статті 2 Закону № 4901-VI передбачено, що дія цього Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.

З огляду на те, що стягувачем за виконавчим листом у даній справі є держава, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що норми Закону № 4901-VI на спірні правовідносини не поширюються.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що приймаючи оскаржувану постанову відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом.

Доводи скаржника про те, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні помилково послався на лист Головного управління Державної казначейської служби у Сумській області про неперебування на казначейському обслуговуванні в органах Казначейства Шосткинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України (тоді як такий лист сформований Головним управлінням Державної казначейської служби у Сумській області щодо УПФУ в Білопільському районі Сумської області), не свідчать про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не впливають на правильність вирішення даної справи по суті. Допущені в судовому рішенні описки можуть бути виправлені в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, підстави для скасування рішень попередніх інстанцій відсутні, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 09.03.2017 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2017 залишити без змін, а касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Суддя-доповідач: І.Л. ЖелтобрюхСудді: О.В. Білоус В.М. Шарапа