Історія справи

Ухвала КАС ВП від 30.01.2019 року у справі №826/9485/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2021 року

м. Київ

справа № 826/9485/16

касаційне провадження № К/9901/18914/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С. М.,

суддів: Бевзенка В. М., Шарапи В. М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.12.2019 (головуючий суддя:

Клочкова Н. В. ) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від
25.06.2020 (головуючий суддя: Мельничук В. П., судді: Лічевецький І. О., Оксененко О. М. ) у справі №826/9485/16 за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Міністерства юстиції України, треті особи: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, Акціонерне товариство "Перший український міжнародний банк" про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з позовом до Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Міністерства юстиції України, треті особи:

Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, Акціонерне товариство "Перший український міжнародний банк" (далі - АТ "ПУМБ"), в якому просила визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора від 03.03.2016 №28569941 щодо реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог позивачка вказала на те, що державний реєстратор, за відсутності законних підстав, прийняв рішення про реєстрацію за банком права власності на об'єкт нерухомості (однокімнатна квартира), що належить позивачці на праві власності. Позивачка стверджує, що жодних цивільно-правових угод із банком не укладала, а тому звернення стягнення на майно є незаконним. Крім того, державний реєстратор при вченні реєстраційних дій не перевірила існування суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, що свідчить про недотримання процедури, встановленої Законом України від
01.07.2004 №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - ~law20~). Також позивачка посилається на наявність заборони відчуження (арешт) квартири в державному реєстрі від 06.12.2013 на підставі ухвали Деснянського районного суду м. Києва.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.09.2018 провадження в адміністративній справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що питання, пов'язані з реєстрацією права власності є похідними від вимог у приватно-правовому спорі (у тому числі у цивільному спорі у справі №757/9740/16-ц), а тому спір, що розглядається адміністративним судом у даній справі, не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.12.2018 ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.09.2018 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Приймаючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що предметом спору у цій справі є правомірність вчинення реєстраційних дій, в тому числі з державної реєстрації речового права на нерухоме майно, а тому за висновками апеляційної інстанції, виконання чи невиконання сторонами умов цивільно-правової угоди не є предметом перевірки в даній справі. Таким чином, на переконання суду апеляційної інстанції, в даній справі відсутній спір про право, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який діяв у межах спірних правовідносин як суб'єкт владних повноважень.

За наслідками розгляду справи після скасування в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції від 24.09.2018 про закриття провадження у справі, Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 17.12.2019, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.06.2020, задовольнив клопотання АТ "ПУМБ" і закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Позивачці роз'яснено, що даний спір підлягає розгляду місцевим загальним судом в порядку цивільного судочинства.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскаржуючи реєстраційні дії позивачка фактично має на меті захист свого майнового права на об'єкт цих дій (квартири), відчуження якої вважає незаконним. Судами попередніх інстанцій також встановлено, що позивачкою в порядку цивільного судочинства ініційовані судові провадження щодо визнання провочину, укладеного між нею та банківською установою, недійсними. Таким чином, за висновками судів попередніх інстанцій оскарження позивачкою в суді загальної юрисдикції дійсності договору іпотеки свідчить про існування спору про право власності щодо квартири АДРЕСА_2. Також суди попередніх інстанцій встановили, що предмет позову у цій справі та у справі №757/10816/19-ц частково збігається в частині оскарження рішення державного реєстратора.

В якості спростування доводів позивачки про недопустимість повторного вирішення питання юрисдикційної підсудності цієї справи суди вказали на те, що при вирішення цього питання вперше судом апеляційної інстанції не було враховано тієї обставини, що до Печерського районного суду міста Києва в порядку цивільного судочинства ОСОБА_1 буде подано позов про скасування державної реєстрації прав на об'єкт нерухомості. Також, суду апеляційної інстанції не було відомо про те, що позовна заява в цивільній справі в частині позовних вимог щодо скасування державної реєстрації, яка оскаржується в цій справі, направлена апеляційним судом до Печерського районного суду міста Києва для продовження розгляду.

Натомість, при вирішенні повторно питання щодо застосування до спірних правовідносин наслідків, встановлених пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України, судами враховані зазначені вище обставин, а також висновки Великої Палати Верховного Суду висловлені у подібних правовідносинах.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивачка подала касаційну скаргу, у якій з посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права просить скасувати ці рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаржниця стверджує, що у цій справі відсутній спір про право, позаяк дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. Відповідно, захист прав та інтересів особи від наслідків рішень, прийнятих суб'єктом владних повноважень з порушеннями, що полягають у перевищенні повноважень, порядку та процедури, умов та інших визначених законодавством особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має розглядатися у встановленому КАС України порядку. Також скаржниця стверджує про те, що питання юрисдикції цього спору є вирішеним, позаяк рішення суду апеляційної інстанції від 20.12.2018, яким власне було скасовано попередню ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.09.2018 про закриття провадження у справі, набрало законної сили.

Ухвалою Верховного Суду від 29.09.2020 відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 13.01.2021 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.

На адресу Верховного Суду від третьої особи - АТ "Перший український міжнародний банк" надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останнє з посиланням на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій просить суд залишити касаційну скаргу позивачки без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Інші учасники справи правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористалася.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з'ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судами, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та встановив таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу квартири від 03.08.2007, укладеного між ОСОБА_2 та позивачкою, посвідченого нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4420, ОСОБА_1 придбала належну ОСОБА_2 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 (Далі договір № 4420). Право власності на квартиру зареєстровано КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації" за № 3484 від 03.08.2007.

Також 03.08.2007 між позивачкою (позичальник) та ЗАТ "Перший Український Міжнародний Банк" (правонаступник - ПАТ "ПУМБ") було укладено кредитний договір №5572384, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 130000
доларів США на строк до 03.08.2027.

З метою забезпечення виконання зобов'язань боржника за вказаним кредитними договором між банком та позивачкою було укладено договір іпотеки № 5573083 від
03.08.2007, згідно з яким у забезпечення зобов'язання боржника було передано в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору №4420.

29.02.2016 представник АТ "ПУМБ" звернувся до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2.

03.03.2016 державним реєстратором прийнято рішення № 28569941 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ПАТ "ПУМБ". Підставою виникнення права власності зазначено: договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В.

Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивачка звернулася з цим позовом до суду.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з.. питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів..". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".

Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

За правилами частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов'язків.

З огляду на наведені вище нормативні положення не можна вважати публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від
04.09.2018 у справі №823/2042/16, яка відступила від висновку, викладеного, зокрема у постанові від 23.05.2018 (справа №815/4618/16), якщо позивач не був заявником стосовно оскаржуваних ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорений запис.

Натомість до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №914/2006/17).

Спір у цій справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки державний реєстратор, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за АТ "ПУМБ", не мав публічно-правових відносин саме з позивачкою. Оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалося реєстрації права іншої особи, а не позивачки.

Заявлені ОСОБА_1 вимоги про визнання протиправним і скасування рішення щодо державної реєстрації права власності АТ "ПУМБ" на нерухоме майно спрямовані на захист прав позивачки від їх ймовірного порушення третьою особою, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, яке, як стверджує позивачка, належить саме їй.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивачка вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його приватноправового характеру.

Крім того, позивачка взагалі заперечує сам факт укладення з банком цивільно-правових угод, власне на підставі яких за банківською установою і було зареєстровано речове право на квартиру.

Верховний Суд наголошує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін.

Таким чином, вирішення питання законності рішення про державну реєстрацію права власності є похідним при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття юридичною особою права власності на нерухоме майно. Відповідно вирішення зазначеного питання матиме безпосередній вплив на майнові права та інтереси особи за якою таке право було зареєстровано.

Крім того, з огляду на те, що спірне житлове приміщення передано у власність третьої особи, розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства не дозволить в повній мірі відновити майнові права позивачки.

Відтак, зважаючи на суб'єктний склад та характер спірних у цій справі правовідносин, наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 про поширення на цей спір юрисдикції адміністративного суду Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність вирішення цієї справи в порядку цивільного судочинства.

Правова позиція щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносин викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від
05.02.2020 у справі № 820/1272/17.

Крім іншого судами попередніх інстанцій у ході розгляду справи встановлено, що на розгляді у Печерському районному суді м. Києва перебуває справа № 757/10816/19-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "ПУМБ", Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про визнання правочину недійсним, скасування рішення.

Також у Печерському районному суді м. Києва у провадженні перебуває справа №757/9740/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "ПУМБ" про визнання правочину недійсним.

Таким чином, оскарження позивачкою в суді загальної юрисдикції дійсності договору іпотеки свідчить про існування спору про право власності щодо квартири АДРЕСА_2.

Та обставина, що у цій справі вже порушувалося питання юрисдикційної підсудності спору не спростовує правильності висновків судів попередніх інстанцій про приватно-правовий характер спірних правовідносин і необхідність подальшого розгляду справи за правилами цивільного судочинства, позаяк суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правих підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України.

Доводи скаржника не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій.

За правилами частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 350 КАС України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, а тому підстави для їх скасування - відсутні.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.12.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.06.2020 у справі №826/9485/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін

В. М. Бевзенко

В. М. Шарапа