Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 березня 2019 року

Київ

справа №826/14018/16

провадження №К/9901/22298/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції справу №826/14018/16

за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_3 - представника позивача ОСОБА_1, на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва, прийняту 23 травня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Мазур А.С., суддів: Аблова Є.В., Літвінової А.В., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду, постановлену 18 липня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Степанюка А.Г., суддів: Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

І. Суть спору:

1. У вересні 2016 року громадянин Сомалі ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - Управління ДМС в Київській області), Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), у якому, просив:

1.1. визнати неправомірним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України у Київській області № 36 від 02 червня 2016 року, відповідно до якого видано Повідомлення № 19 від 02 червня 2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання громадянина Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 35-16 від 12 серпня 2016 року про відхилення скарги громадянина Сомалі ОСОБА_1 на рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання громадянина Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.3. зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сомалі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що рішенням ДМС йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вважає, що відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до Сомалі, де йому загрожує небезпека.

3. Відповідачі позов не визнали. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі зазначали, що вказана позивачем інформація не містить відомостей про події переслідувань та утисків, що виключає прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця або додаткового захисту.

ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

4. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 23 травня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року, в позові відмовив.

5. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно позивача, прийняті відповідачами в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано.

IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції

6. Представник позивача подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.

7. Як і під час судового розгляду в судах першої й апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі позивач наполягає на тому, що при прийнятті рішень суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, а саме не звернули увагу на реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Сомалі, а також те, що причиною виїзду позивача із країни походження є загальнопоширене насильство в центрі Сомалі, а саме в м. Могадішо звідки він походить.

8. У скарзі представник позивача просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

9. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.

10. 14 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, який ухвалою від 14 лютого 2018 року прийняв її до провадження.

11. Відповідач подав заперечення на касаційну скаргу в яких посилаючись на необґрунтованість та безпідставність касаційної скарги просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

ІV. Установлені судами фактичні обставини справи

12. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сомалі, неодружений, за національністю - дір, за віросповіданням - іслам.

13. 27 січня 2015 року позивач, таємно без необхідних документів автомобілем та пішки прибув на територію України з Російської Федерації, перебуваючи на її території у період з 15 грудня 2014 року по 26 січня 2015 року, до цього будучи в Судані з 01 грудня 2014 року по 15 грудня 2014 року, Уганді з 01 січня 2012 року по 01 грудня 2014 року, Кенії - з 25 грудня 2011 року по 31 грудня 2011 року.

14. Судами встановлено, що з первинною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління ДМС у Вінницькій області, позивач звертався 11 лютого 2015 року.

14.1. Наказом Управління ДМС у Вінницькій області від 02 березня 2015 року №42 йому відмовлено в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з необґрунтованістю заяви та відсутності умов, передбачених п. п. 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

14.2. Зазначений наказ позивачем був оскаржений до суду до суду.

15. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 20 серпня 2015 року у справі №802/1589/15-а, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління ДМС України у Вінницькій області про скасування наказу від 02 березня 2015 року №42 було відмовлено.

15.1. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 січня 2016 року у відкритті касаційного провадження у вказаній справі було відмовлено.

16. 16 травня 2016 року позивач повторно звернувся до Управління ДМС у Київській області із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16.1. У заяві як причину прохання надати статус біженця Позивач зазначив, що залишив країну громадянського походження через загальнопоширене насильство у центрі Сомалі, а саме в м. Могадішо.

17. В ході співбесіди 26 травня 2016 року позивач вказав, метою виїзду з Сомалі був пошук країни, де краще жити. ОСОБА_1 проживав в Уганді близько двох років, де йому подобалося. Однак, після зустрічі з людьми з «Аль-Шабаб», які пропонували позивачу поїхати у Сомалі, останній відмовився, і, злякавшись, утік з країни. Крім того, зазначив, що представники угруповання «Аль-Шабаб» повідомили Позивача, що можуть вбити його і в Уганді. Погроз, переслідування, насильства, залякувань тощо у країні перебування не отримував. Причиною звернення до міграційної служби України визначив необхідність легального проживання в Україні.

18. Управлінням ДМС в Київській області 02 червня 2016 року за результатами розгляду справи було прийнято висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту по справі №2016KV0013 громадянина Сомалі ОСОБА_1.

18.1. У висновку зазначено про доцільність відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визначання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, щодо якої зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону умови відсутні.

19. Наказом Управління ДМС в Київській області від 02 червня 2016 року №36 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про прийняття зазначеного наказу ОСОБА_1 направлено 02 червня 2016 року повідомлення №19.

20. Не погоджуючись із викладеним у наказі Управління ДМС в Київській області рішенням, позивачем 13 червня 2016 року було подано до ДМС України скаргу, за результатами розгляду якої ДМС України складено висновок від 12 серпня 2016 року, в якому визначено за доцільне відхилити скаргу ОСОБА_1 на рішення Управління ДМС в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21. Рішенням ДМС України від 12 серпня 2016 року №35-16 зазначений висновок підтримано та відхилено скаргу на наказ УДМС в Київській області від 02 червня 2016 року №36 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про прийняття зазначеного наказу ОСОБА_1 направлено 26 серпня 2016 року повідомлення №38.

22. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.

23. Водночас судами встановлено, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача, причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер.

24. При проведенні співбесіди позивач зазначив, що листів чи особистих погроз він особисто не отримував, жодних інцидентів, пов'язаних із застосуванням фізичного насильства до нього через релігійну належність не траплялося, особисто до нього насилля не застосовувалось.

25. Позивач не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

26. По відношенню до позивача не застосовувалось фізичне насилля або утиски в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Також аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань повернення до країни громадянської належності через ймовірну загрозу переслідувань за вищевказаними ознаками, позивач прямував до будь-якої іншої країни де краще життя . Позивач систематично надавав суперечливу інформацію.

27. Отже, позивач не зміг обґрунтувати, яка загроза може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання.

28. В матеріалах справи відсутні будь-які підтвердження реального ризику для позивача бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. При цьому позивач зазначає, що йому в жодній формі ніколи не погрожували.

29. Крім того, до прибуття в Україну, позивач близько двох років проживав в Уганді, де йому подобалося, однак не вчиняв спроб звернутися за захистом, тобто не вважав себе у небезпеці та не вбачав потреби у міжнародному захисті.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

30. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

31. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

32. Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

33. Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

34. Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

35. Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

36. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

37. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

38. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

39. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

40. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

VI. Позиція Верховного Суду

41. Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС факти про країну походження позивача, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не встановлено фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

42. Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

43. Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що спірний наказ Управління ДМС в Київській області від 2 червня 2016 року № 36 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та спірне рішення ДМС України №35-16 від 12 серпня 2016 року про відхилення скарги позивача на вказаний наказ є обґрунтованими та правомірними, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судами попередніх інстанції.

44. Правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що позовна вимога про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до чинного законодавства задоволенню також не підлягає як така, що є похідною від попередніх.

45. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

46. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

47. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

48. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

49. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 - представника позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2017 року, та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

В.М. Шарапа