Історія справи

Ухвала КАС ВП від 08.10.2019 року у справі №265/3516/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 жовтня 2019 року

Київ

справа №265/3516/17

адміністративне провадження №К/9901/42548/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бучик А. Ю.,

суддів: Рибачука А. І., Стеценка С. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 18.09.2017 (в складі головуючого судді Міхеєвої І. М. ) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 07.11.2017 (в складі колегії суддів: головуючого - Василенко Л. А., суддів: Гайдара А. В., Ханової Р. Ф. ) у справі №265/3516/17 за позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання відмови неправомірною, скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИЛ:

В травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати неправомірною відмову Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (далі - Лівобережне ОУПФУ) у призначенні, нарахуванні та виплаті пенсії за вислугу років;

- скасувати рішення відповідача № 20 від 25.04.2017;

- визнати достатнім для призначення пенсії за вислугу років спеціальний стаж - 20 років 01 місяць 18 днів, у тому числі на посадах слідчих прокуратури: 17 років 21 день;

- зобов'язати Лівобережне ОУПФУ призначити, нарахувати та виплачувати пенсію за вислугу років у розмірі 90% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців роботи перед зверненням за призначенням пенсії, відповідно до довідки прокуратури Донецької області №18-57-497 від 03.04.2007 про розмір місячного заробітку, починаючи з 14 квітня 2017 року - дня звернення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на момент його звернення із заявою про призначення пенсії і на теперішній час діє Закон України "Про прокуратуру" від
14.10.2014 № 1697-VІІ, відповідно до Закон України "Про прокуратуру" передбачене поступове збільшення необхідної для призначення пенсії вислуги років, чим значно погіршуються умови, за якими прокурор може отримувати пенсію. У той же час, до липня 2011 року діяв Закон України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 № 1789-ХІІ, відповідно до статті 50-1 якого (в редакції від 2001 року) право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мають прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років. Отже, в період часу з 2001 року по 2011 рік, позивач працював на посадах в органах прокуратури, та мав достатній стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років. Тому вважає, що має достатню кількість спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років. Проте, відповідач безпідставно відмовив йому у призначенні пенсії.

Постановою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 18 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга аргументована, зокрема, тим, що в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, позивач, перебуваючи на службі в органах прокуратури, мав і має законні сподівання на отримання пенсії за вислугу років за наявності 20-річного стажу, які ґрунтувалися на нормах статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" 1991 року, в редакції від 12.07.2001 і які були звужені статтею 86 Закону України "Про прокуратуру" 2014 року. Вказує на незастосування статей 22 та 58 Конституції України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною скаргою.

Справу передано до Верховного Суду.

Відповідач у запереченні на касаційну скаргу просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1, довідки прокуратури Донецької області від 06.03.2017 №11/359 позивач з 27.07.1999 до теперішнього часу працює в органах прокуратури.

14 квітня 2017 року позивач звернувся до Лівобережного ОУПФУ із заявою про призначення пенсії за вислугу років згідно ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-XII (далі - Закон - №1789-XII).

Лівобережне ОУПФУ рішенням від 25.04.2017 відмовило позивачу у призначенні пенсії за вислугу років згідно зі ~law14~, оскільки відповідно до вказаної статті в редакції від 08.07.2011 прокурори і слідчі мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 13 років. Позивач станом на день звернення мав 22 роки 5 місяців 5 днів страхового стажу, у тому числі стажу на посадах слідчого прокуратури - 17 років 21 день, тобто відсутній необхідний страховий стаж - 23 роки.

Між сторонами відсутній спір щодо розрахунку стажу позивача.

Спірним питанням у справі, яке підлягає з'ясуванню є протиправність (правомірність) рішення відповідача від 25.04.2017 про відмову в призначенні позивачу пенсії за вислугу років згідно зі ~law15~ (в редакції до 08.07.2011).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що що на час звернення позивача за призначенням пенсії за вислугу років (квітень 2017 року), така вислуга у позивача складала 22 роки 5 місяців 5 днів, що не є достатнім для призначення пенсії відповідно до норм чинної на час виникнення спірних правовідносин редакції Закону України "Про прокуратуру" 2014 року (необхідно 23 роки).

Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає таке.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На час звернення позивача за призначенням пенсії набрав чинності Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VII (далі - ~law18~).

У зв'язку з набранням чинності ~law19~ втратили чинність положення ~law20~ в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.

У свою чергу, ~law21~ визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.

Так, відповідно до ~law22~ прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

Як встановлено судами, на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії загальна вислуга років позивача склала 22 роки 5 місяців 5 днів, з яких в органах прокуратури - 17 років 21 день.

Враховуючи вказані положення ~law23~, колегія суддів зазначає, що стаж роботи ОСОБА_1 на час його звернення до відповідача є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до ~law24~.

Слід зазначити, що виходячи з дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія ~law25~, а не положення ~law26~, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

З доводів заявленого позову та касаційної скарги вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень ~law27~, позивач пов'язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття ~law28~, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.

З такими доводами суд касаційної інстанції не погоджується з таких підстав.

Відповідно до ~law29~, яка діяла в редакції Закону з 26 липня 2001 року (в редакції ~law30~ від 12 липня 2001 року) до 01 жовтня 2011 року (в редакції Закону № 3668 від 8 липня 2011 року), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 % від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 %, але не більше 90 % від суми місячного (чинного) заробітку.

Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 01 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.

Таким чином, враховуючи положення статей 22 58 Конституції України, можливо стверджувати про те, що у разі якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).

За встановлених у цій справі обставин, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 01 жовтня 2011 року, не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у нього не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону про прокуратуру 1991 року (у вказаній редакції).

Оскільки, позивач не набув такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2016 року в справі №33/6710/15-а, а також Верховним Судом у справах №372/2909/17, №211/3177/17, №752/19006/16-а, і підстав для відступу від неї не встановлено.

Колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні "Великода проти України" ( № 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

З урахуванням наведеного, вірним є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог.

Оцінюючи наведені сторонами аргументи, Верховний Суд виходить з такого, що всі аргументи скаржника, наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанцій, та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не зазначено.

Як зазначено у частині 4 статті 328 КАС України, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судами першої та апеляційної інстанцій оскаржуваних рішень і погоджується з їхніми висновками у справі, якими доводи скаржника відхилено.

Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 18 вересня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді: А. І. Рибачук

С. Г. Стеценко