Історія справи

Ухвала КАС ВП від 17.02.2019 року у справі №826/23844/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 грудня 2019 року

Київ

справа №826/23844/15

адміністративне провадження №К/9901/3770/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бучик А. Ю.,

суддів: Рибачука А. І., Стеценка С. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Амельохіна В. В., Качура І. А., Келеберди В. І. та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Ганечко О. М., Федотова І. В., Коротких А. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, за участю третьої особи Міністерства внутрішніх справ України в особі Головного управління Національної гвардії України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛ:

ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Дурицької М. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №6483865 від 07.10.2013.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що державним реєстратором при здійсненні
07.10.2013 державної реєстрації права власності за державою на спірне нерухоме майно було порушено вимоги ст. 9, 15, 18, 24 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме проведено таку реєстрацію за наявності арешту, зареєстровано право власності на новостворене майно та підставі рішення суду щодо декількох квартир, індивідуальні ознаки яких не визначені, за відсутності технічної документації та документації щодо введення будинку до експлуатації забудовником, як того вимагає Порядок державної реєстрації прав не нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою КМУ від 22.06.2011 № 703 і не видано відповідне свідоцтво на кожен об'єкт нерухомості, в даному випадку на окрему квартиру, яким підтверджується виникнення права власності.

У поданих відзивах Міністерство внутрішніх справ України в особі Головного управління Національної гвардії України та Міністерство юстиції України просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Відзиви обґрунтовані тим, що під час прийняття оскаржуваного рішення державним реєстратором не вирішувалось питання відчуження нерухомого майна, а було проведено державну реєстрацію виникнення таких речових прав МВС і ГУВВ, тому державним реєстратором не було порушено вимог Закону та Порядку. Також вказано, що приймаючи оскаржуване рішення, державний реєстратор не порушив прав чи інтересів позивача на квартиру, зважаючи на відсутність у останнього таких прав (інтересів) на момент проведення державної реєстрації речових прав МВС і ГУВВ на квартиру.

У запереченні на відзив Міністерства юстиції України позивач вважає помилковими доводи міністерства про правомірність дій державного реєстратора.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

У ході розгляду справи судами встановлено, що 09 вересня 2004 року між ОСОБА_1 та Приватною фірмою "Віктор", яка в подальшому змінила назву на ПП "Приватна фірма "Віктор-13" укладено договір про інвестування житлового будівництва.

Зі змісту вказаного договору вбачається, що інвестор зобов'язався прийняти участь в інвестуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Донецьке шосе, б. 9, сплативши фірмі вартість площі житла 61,8 кв. м. в розмірі 65 879,00 грн., після чого протягом 3 днів прийняти квартиру у володіння (шляхом підписання акту приймання передачі), та після прийняття об'єкта в експлуатацію оформити на зазначену квартири право власності, а фірма, в свою чергу, зобов'язується організувати будівництво житлового будинку, ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність квартиру № 23, розташовану на 9 поверсі (п. 1.1,1.2,2.2.1-2.2.3).

20 вересня 2004 року за актом приймання-передачі квартира АДРЕСА_3 була передана позивачу.

25 травня 2012 року за актом приймання-передачі квартира АДРЕСА_3 була ще раз передана ОСОБА_1.

Крім того, позивачем отримано технічний паспорт.

ОСОБА_1 за наслідком введення об'єкта будівництва в експлуатацію звернулася до органів державної реєстрації з метою проведення державної реєстрації прав на квартиру, що розташована в АДРЕСА_4.

Рішенням №20650509 від 10 квітня 2015 року позивачу відмовлено у державній реєстрації прав та їх обтяжень на квартиру, що розташована в АДРЕСА_4, оскільки в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за іншою особою.

Сторонами не заперечувалося, що 07 жовтня 2013 року державним реєстратором Державної реєстраційної служби України Дурицькою М. Є. прийнято рішення №6483865 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за яким вирішено провести державну реєстрацію права власності, форма власності: державна, на квартиру, що розташована в АДРЕСА_4, за суб'єктом: Держава Україна в особі Міністерства внутрішніх справ України в оперативному управлінні Головного управління внутрішніх військ МВС України з відкриттям у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна (далі - оскаржуване та/або спірне рішення).

Вважаючи протиправним вказане рішення, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з наступного.

Так, судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року позов Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України задоволено повністю. Вирішено визнати за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України право власності на квартири № 14,16,20,23,25,26,27 у будинку АДРЕСА_6.

Таким чином суди вказали, що право власності на об'єкт нерухомості, зокрема, на квартиру АДРЕСА_3 визнано за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України, тому у державного реєстратора були наявні підстави для реєстрації права власності на об'єкт нерухомості, а саме: квартиру АДРЕСА_3 за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України.

Таким чином, суди дійшли висновку, що спірне рішення не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки остання не має жодних прав на квартиру АДРЕСА_3, оскільки право власності на неї належить третій особі, що підтверджено рішенням Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року у справі №34/324-18/141, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року.

Також судами вказано про безпідставність покликання позивача на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 липня 2004 року, оскільки вказаною ухвалою заборонено саме Дочірньому підприємству "Газопостачальна компанія" та іншим особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, яким є квартири № 14,16,20,23,25,26,27 в АДРЕСА_6, заборонено вчиняти дії щодо відчуження, а не щодо реєстрації права власності.

Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до статті 2 КАС у редакції, чинній на час подання позову, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини 1 статті 3 КАС у зазначеній редакції).

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (за статтею 17 КАС у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

У пункті 7 частини 1 статті 3 КАС в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Виникнення спірних правовідносин зумовлено незгодою позивача з рішенням державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Дурицької М. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №6483865 від 07.10.2013. Тобто позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача.

Ураховуючи те, що позовні вимоги в цій справі є похідними при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття особами права власності на спірне майно і можуть впливати на майнові права та інтереси цих осіб, Суд, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшов висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів також вказує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 807/137/18 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відступила від висновків, викладених у постановах від 04 квітня 2018 року у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15, від 10 квітня 2018 року у справі № 808/8972/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 05 червня 2018 року у справі № 04/20728/14, від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 13 червня 2018 року у справах № 820/2675/17 та 803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

У вказаному рішенні Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на нерухоме майно не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою. Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.

При цьому слід звернути увагу на те, що розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 757/1660/17-ц).

Відповідно до ч. 1 ст. 354 КАС України Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно ч. 1 ст. 354 КАС України.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених ч. 1 ст. 354 КАС України, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

За таких обставин, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.

Керуючись ст. 343, 349, 354, 356 КАС України, Суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року скасувати.

Провадження у справі № 826/23844/15 закрити.

Роз'яснити про право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді А. І. Рибачук

С. Г. Стеценко