Історія справи

Ухвала КАС ВП від 29.10.2018 року у справі №826/15895/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

09 квітня 2019 року

Київ

справа №826/15895/17

касаційне провадження №К/9901/64522/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бившевої Л.І.,

суддів: Олендера І.Я., Хохуляка В.В.,

розглянув в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.03.2018 (суддя - Кузьменко А.І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2018 (головуючий суддя - Бєлова Л.В., судді - Аліменко В.О., Кучма А.О.) у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДФС у Київській області (далі - Управління) про визнання протиправною та скасування вимоги,

УСТАНОВИВ:

06.12.2017 ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до Управління, у якому просила визнати протиправною податкову вимогу № 3407-17 від 27.07.2017.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 зазначила, що в порушення положень статті 129 Податкового кодексу України Управління нарахувало пеню за період, коли сума грошового зобов'язання з транспортного податку відповідно до статті 56 цього Кодексу не була узгодженою, оскільки правові підстави для нарахування пені у податкового органу виникли лише 22.06.2017 - день ухвалення постанови Київським апеляційним адміністративним судом, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 до Управління про скасування податкового повідомлення-рішення № 27-22 від 29.09.2016, яким ОСОБА_2 було нараховане податкове зобов'язання з транспортного податку.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 06.03.2018 у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що в силу положень підпункту 129.1.2 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України пеня нараховується в незалежності від того, чи скористався платник податків правом досудового та/або судового оскарження суми податкового зобов'язання, оскільки у разі, якщо судове рішення щодо оскаржуваного грошового зобов'язання буде прийняте на користь контролюючого органу, то пеня повинна бути нарахована за весь період, включаючи період судового оскарження.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19.09.2018 змінив мотивувальну частину рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.03.2018, зазначивши, що підставами для відмови у задоволенні позовних вимог є доводи, викладені у даній постанові Київського апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтоване тим, що звернувшись до адміністративного суду з вимогами про скасування податкової вимоги від 27.07.2017 №3407-17, позивач фактично обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, оскільки обраний ОСОБА_2 спосіб захисту порушеного права є таким, що не відповідає змісту спірних правовідносин, з огляду на те, що оспорювана податкова вимога не містить інформації щодо нарахування ОСОБА_2 пені чи будь-яких штрафних (фінансових) санкцій, а лише містить вказівку на суму податкового боргу за узгодженим податковим зобов'язанням з транспортного податку у розмірі 25000,00 грн., тоді як вимоги щодо правомірності дій податкового органу при нарахуванні пені за несплату в установлені законодавством строки суми грошового зобов'язання в межах жданої справи позивачем заявлено не було.

ОСОБА_2 оскаржила рішення судів першої та апеляційної інстанцій до Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, який ухвалою від 29.10.2018 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник вказує на те, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки суди не надали належної оцінки тому, що: відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий борг включає в себе суму узгодженого грошового зобов'язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом, а силу положень частини другої пункту 59.5 статті 59 цього Кодексу у разі, якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається). Тобто, незважаючи на сплату позивачем 05.08.2017 суми податкового боргу у розмірі 25000,00 грн. згідно даних роздруківки з облікової картки позивача у ОСОБА_2 обліковується заборгованість із несплаченої пені у сумі 2531,29 грн., для стягнення якої Управлінню не потрібно приймати нову податкову вимогу.

Управління не скористалось своїм процесуальним правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 08.04.2019 призначив справу до касаційного розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін на 09.04.2019.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи та дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У справі, що розглядається, суди встановили, що 29.06.2016 на підставі підпункту 267.6.2 пункту 267.6 статті 267 Податкового кодексу України податковий орган визначив ОСОБА_2 суму податкового зобов'язання із транспортного податку з фізичних осіб у розмірі 25000,00 грн.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.06.2017 у справі №810/91/17 було скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року та прийнято нову постанову, якою ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позовних вимог про скасування податкового повідомлення-рішення від 29.06.2016 № 27-22.

27.07.2017 Управління сформувало та надіслало позивачу податкову вимогу №3407-17, якою повідомило, що станом на 26.07.2017 сума податкового боргу ОСОБА_2 за узгодженими податковими зобов'язаннями із транспортного податку з фізичних осіб становить 250000,00 грн., у тому числі: основний платіж - 25000,00 грн., штрафні (фінансові) санкції (штрафи) - 0,00 грн., пеня - 0,00 грн.

02.08.2017 року ОСОБА_2 сплатила податкове зобов'язання у сумі 25000 грн.

При цьому, податкову вимогу було оскаржено позивачем в адміністративному порядку, за результатом розгляду якої рішенням ДФС України від 06.11.2017 №14730/Д/99-99-17-01-14 скаргу ОСОБА_2 було залишено без задоволення, а податкову вимогу - без змін.

Також, судами було встановлено, що у момент погашення податкового боргу ОСОБА_2 в автоматичному режимі було нараховано пеню в сумі 2019,34 грн. відповідно до положень підпункту 129.1.2 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України за період з 25.12.2016 по 02.08.2017, тобто починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов'язання (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 «У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)» Конституційний Суд України роз'яснив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15.12.2017) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Положеннями частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15.12.2017) встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що підставою адміністративного позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, доводить факт порушення своїх прав. При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. В той же час, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Так, суд апеляційної інстанції правомірно виходив з того, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Отже, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись, зокрема, з-поміж іншого, про наявність права на позов у матеріальному розумінні, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, предметом позову в даній справі є правомірність податкової вимоги Управління № 3407-17 від 27.07.2017, згідно з якою станом на 26.07.2017 сума податкового боргу ОСОБА_2 за узгодженим грошовим зобов'язанням становить 25000,00 грн.

За визначенням, наведеним у пункті 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов'язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

В силу положень пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

Відповідно до абзацу 4 пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Згідно з абзацом 1 пункту 59.1 статті 59 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі коли у платника податків виник податковий борг, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

З огляду на викладене, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що в силу положень частини п'ятої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15.12.2017) на дату набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.06.2017 у справі №810/91/17, якою ОСОБА_2 було відмовлено у задоволенні позовних вимог про скасування податкового повідомлення-рішення від 29.06.2016 № 27-22, у Управління були усі правові підстави для прийняття оспорюваної податкової вимоги.

Таким чином, доводи ОСОБА_2В, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків, наведених у постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2018, оскільки суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі правовідносин, а тому у задоволенні її касаційної скарги слід відмовити. При цьому, посилання скаржника на відсутність у податкового органу приймати нову податкову вимогу є безпідставними, оскільки ОСОБА_2 не обмежена правом доводити неправомірність здійсненого контролюючим органом нарахування пені у випадку її незгоди з таким нарахуванням (періодом розрахунку, сумою тощо) у спорі про стягнення з неї відповідної суми податкового боргу (у тому числі нарахованої пені).

Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15.12.2017) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15.12.2017) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи зазначене, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2018 - без змін.

Керуючись п.1 ч.1 ст. 349, ст. 350, ч.ч. 1, 5 ст. 355, ст.ст. 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2018 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду Л.І. Бившева

І.Я.Олендер

В.В. Хохуляк