ПОСТАНОВА

Іменем України

04 травня 2018 року

Київ

справа №808/858/16

адміністративне провадження №К/9901/13508/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Бевзенка В. М.,

Шарапи В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 липня 2016 року у справі

за позовом ОСОБА_3

до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, Запорізького міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області

про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат та моральної шкоди, -

в с т а н о в и в :

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 05 липня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2016 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2016року відмовив на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України, в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав до Верховного Суду України заяву про її перегляд з підстав, передбачених пунктами 2, 5 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Ухвалою Верховного Суду України від 01 листопада 2016 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, Запорізького міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат та моральної шкоди за заявою ОСОБА_3

У відповідності до пп. 1 п. 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України (в чинній редакції) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання пп. 1 п. 1 та пп. 7 п. 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України (в чинній редакції) матеріали заяви ОСОБА_3 про перегляд судового рішення передано до Верховного Суду.

Частиною 1 ст. 235 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) передбачалось, що Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 236 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мали право подати заяву про перегляд судових рішень в адміністративних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) передбачалось, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 09.03.2016 ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3.) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області (далі - відповідач 1) про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3 % річних, інфляційних втрат та моральної шкоди.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвалою Вищого адміністративного суду від 05 липня 2016 року, позовну заяву ОСОБА_3 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, Запорізького міського управління ГУ МВС України в Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3 % річних, інфляційних втрат та моральної шкоди залишено без розгляду.

Залишаючи позов без розгляду, суди попередніх інстанцій зазначили, що у випадку звільнення працівника, останній має право отримати розрахунок в день звільнення (в тому числі отримати й всі належні виплати, такі як компенсація за невикористану відпустку). Після звільнення працівника між колишніми працівником та роботодавцем може виникнути спір щодо невчасного чи неповного розрахунку при звільненні, який не підпадає під категорію спорів, передбачених ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України. Суди зазначили, що позовні вимоги позивача пов'язані зі стягненням компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, процентів за прострочення суми виконання грошового зобов'язання, інфляційних втрат та моральної шкоди, а не належної йому заробітної плати (грошового забезпечення). Таким чином, суди дійшли висновку, що позивач пропустив строк звернення до адміністративного суду, визначений статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України.

У заяві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 05 липня 2016 року ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2016 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвалу Вищого адміністративного суду від 05 липня 2016 року і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

На обґрунтування заяви додано копії рішень Вищого адміністративного суду України від 02 квітня, 12 серпня, 11 листопада, 08 грудня 2015 року (№№К/800/49771/13, К/9991/73286/11, К/9991/36859/11, К/800/5679/15 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а також копію постанови Верховного Суду України від 03 липня 2013 року (справа №6-60цс13) як на підтвердження невідповідності оскаржуваного судового рішення викладеному у цій постанові висновку щодо застосування норм процесуального права. В вищезазначених ухвалах Вищий адміністративний суд України, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013, зробив висновки, що при розгляді спору про стягнення належної працівникові заробітної плати положення ч. 2 статті 233 КЗпП України підлягають застосуванню у випадках пред'явлення вимог про стягнення будь-яких виплат, що входять до структури заробітної плати, і застосування цих положень не пов'язане з фактом нарахування чи не нарахування роботодавцем спірних виплат. Таким чином, відповідно до викладеної в цих судових рішеннях позиції, право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення сум складових належної працівнику заробітної плати не обмежено будь-яким строком.

Також заявник вказує на невідповідність висновків оскаржуваного судового рішення висновкам, наведеним у постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року (справа №6-60цс13) щодо застосування норм процесуального права. В даному судовому рішенні Верховний Суд України зазначив, що установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Колегія суддів, перевіривши наведені у заяві доводи, дійшла висновку про таке.

У відповідності до приписів ст. 19 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року N565-XII (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій

діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.

Згідно п. 56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року N114 (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби), особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров'я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу (крім осіб, указаних в абзаці першому цього пункту), які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Відповідно до статті 1 Кодексу законів про працю України (КЗпП України, в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) вказаний Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Статтею 2-1 КЗпП України визначено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору

У частині другій статті 2 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 №108/95-ВР передбачено, що додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. (частина третя статті 2 цього Закону).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Відповідно до частини першої статті 99 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду першої інстанції) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 7 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов'язання її виплатити не обмежується будь-яким строком.

При цьому, колегія суддів при розгляді заяви ОСОБА_3 про перегляд судового рішення не встановлює наявності або відсутності у останнього права на отримання такої грошової компенсації, а досліджує питання застосування строків звернення до суду з даними позовними вимогами та зауважує на відсутність будь-яких їх обмежень.

Разом з тим, щодо посилань заявника на відмінність висновків, зроблених судами попередніх інстанції, від позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року (справа №6-60цс13), колегія суддів зазначає, що вони є необґрунтованими та безпідставними, оскільки зазначені рішення ухвалення в різних правовідносинах, внаслідок різних фактичних обставин. Окрім цього, висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року (справа №6-60цс13), сформовані щодо застосування інших правових норм та не стосуються спірних правовідносин.

З урахуванням вищезазначеного, висновок судів у справі, що розглядається, щодо пропуску ОСОБА_3 строку для звернення до суду не ґрунтується на правильному застосуванні норм права, тому всі ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню.

Згідно з пп. 1 п. 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України (в чинній редакції) справа розглядається Верховним Судом за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а саме встановленими главами 2 і 3 розділуцього Кодексу відповідної редакції.

За змістом частини другої статті 227 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд.

Беручи до уваги те, що суди всіх інстанцій фактичні обставини справи не з'ясовували, колегія суддів позбавлена можливості ухвалити нове судове рішення, а отже, справу необхідно направити на розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись пп. 1 п. 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), ст.ст. 227, 241-243 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), Суд, -

постановив:

Заяву ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2016 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвалу Вищого адміністративного суду від 05 липня 2016 року скасувати, справу направити на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді В. М. Бевзенко

В.М. Шарапа