Історія справи

Ухвала КАС ВП від 23.01.2018 року у справі №813/1439/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

04 квітня 2019 року

Київ

справа №813/1439/17

адміністративне провадження №К/9901/47478/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Стрелець Т. Г.,

суддів - Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/1439/17

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірними та скасування наказів і рішень, зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року (ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді - Іщук Л.П., суддів: Онишкевича Т.В., Попка Я.С.)

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У квітні 2017 року громадяни Російської Федерації ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, в якому просили

- визнати неправомірними та скасувати накази Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №249 та №250 від 08 листопада 2016 року про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірними та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяв для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №18-17 та №19-17 від 21 березня 2017 року, про яке йдеться у повідомленнях Головного управління ДМС України у Львівській області №84 і №85 від 28 березня 2017 року;

- зобов'язати Головне Управління ДМС України прийняти заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Однак, ГУ ДМС у Львівській області відмовило у прийнятті таких заяв. Не погоджуючись з відмовою у прийнятті заяв, позивачі звернулися із скаргою до ДМС України, однак отримали повідомлення про відхилення скарги на рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачі вважають, що рішення відповідачів є протиправними та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства. Зазначали, що вони є громадянами Російської Федерації, які залишили територію Російської Федерації у зв'язку з побоюванням за своє життя, здоров'я та свободу. ОСОБА_1 зазначав, що у 2000 році прийняв іслам і був членом організації «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі», яка заборонена в Російській Федерації. Зокрема, позивачі стверджують, що саме через релігійні погляди та сповідування ісламу бояться зазнати переслідувань з боку влади Російській Федерації. Втім, як стверджував ОСОБА_1 мирно сповідуючи свою віру, його було безпідставно заарештовано та засуджено за терористичну діяльність. Позивач вважає, що за допомогою засудження до тривалих строків ув'язнень та жорстокого поводження в тюрмах, влада Російської Федерації переслідує людей за їх релігійні погляди. Окрім того, позивач стверджував, що спецслужбам Російської Федерації відомо його місцезнаходження та позивач боїться за наслідки його звернення за захистом в Україні. Зокрема, у російських ЗМІ опублікована історія позивачів про їх переїзд до Львова за зверненням про надання захисту. Водночас, як зазначав позивач, у пресі опублікована стаття в якій вказано, що ОСОБА_1 разом із сім'єю отримали статус біженця в Україні. Зрештою, позивачі вважають, що зазнають переслідувань в разі повернення на батьківщину, оскільки відносини між Україною та Російською Федерацією погіршились. Крім того, позивачі у додаткових поясненнях зазначили, що у липні 2016 року у Російській Федерації вступив в силу ряд законів з назвою «Пакет Ярової», відповідно, до яких посилюється кримінальна відповідальність по «екстремістсько- терористичним» статтям. Водночас, ОСОБА_1 зазначив, що Верховний Суд Російської Федерації в ході закритого засідання визнав партію «Хізб-ут Тахрір» терористичною. Отже, як стверджували позивачі у Росії тривають арешти послідовників партії «Хізб-ут Тахрір», членом якої був ОСОБА_1. Влада Російської Федерації не здатна забезпечити захист позивачам від свавілля, що вчиняють силовики щодо мусульман, інакодумців та переслідування членів політичної партії "Хізб-ут Тахрір". З огляду на викладене, на думку позивачів, відповідачі, приймаючи рішення, належним чином не вивчили та не проаналізували надану інформацію, що може бути доказом наявності умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Таким чином, позивачі вважають оскаржувані рішення відповідачів необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню.

Короткий зміст рішення суду І інстанції

3. 25 липня 2017 року Львівський окружний адміністративний суд вирішив:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

4. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що питання щодо визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту вже неодноразово було предметом розгляду і у даному випадку позивачам відмовлено у визнанні біженцями чи особами, що потребують додаткового захисту у зв'язку з тим, що ними не наведено нових обставин та не надано доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначені у зверненні позивачів від 18 листопада 2016 року обставини не можуть вважатися належним обґрунтуванням побоювань позивачів та не є підставою для визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 22 листопада 2017 року Львівський апеляційний адміністративний суд вирішив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року у справі №813/1439/17 скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати неправомірними та скасувати накази Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №249 та № 250 від 08 листопада 2016 року про відмову ОСОБА_1, ОСОБА_2 в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати неправомірними та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарг ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №18-17 та №19-17 від 21 березня 2017 року.

Зобов'язати Головне Управління ДМС України у Львівській області прийняти до розгляду заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

6. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції помилково вважав предметом доказування обставини, що стосуються підстав для надання особі статусу біженця, а не обставини, які можуть бути підставою для відмови у прийнятті заяви про надання такого статусу. Апеляційний суд вважав висновки суду такими, що зроблені без належного з'ясування обставин, що мають значення для справи, а судове рішення - прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та зазначає наступне.

При зверненні з заявами про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що з моменту попереднього їх звернення з'явились нові обставини, які дають підстави для надання їм відповідного статусу.

Як вбачається з оскаржуваних рішень відповідача, такий аналіз ГУ ДМС України у Львівській області проведений не був і відповідач обмежився лише констатацією факту наявності попередніх звернень позивачів з заявами про надання статусу та спростуванням існування заборони на сповідування релігії іслам у Російській Федерації. Всі інші обставини, які позивачами були зазначені як нові та такі, що виникли після розгляду їх попередніх звернень, ГУ ДМС України у Львівській області не досліджувались.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. 10 квітня 2018 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України.

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року та залишити в силі постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року.

8. Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 -ОСОБА_5, надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

II. АРГУМЕНТИ СТОРІН

9. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (Державної міграційної служби України):

Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду апеляційної інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

Відповідач зазначає, що як вбачається із попередніх рішень ДМС України, позивачам двічі було відмовлено у визнанні біженцем чи особою, які потребують додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктом 1 чи 13 частини першої Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Окрім того, відповідач зазначив, що у постанові Вищого адміністративного суду України від 17 листопада 2015 року у справі №К/800/32501/15, зазначено, що релігія іслам дозволена для віросповідання в Російській Федерації, що гарантовано Конституцією вказаної країни. Відтак, сам факт сповідування позивачами вказаної релігії не може бути підставою для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Із аналогічного змісту скаргою позивачі звертаються втретє та наводять обставини, які вже досліджувалися міграційною службою. Відповідач зазначав, що позивачі маніпулюють ситуацією по країні походження та окремими фактами з метою використання процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для легалізації свого перебування на території України. Зазначав, що територіальний орган ДМС належним чином дослідив відомості, які позивачі зазначили у своїх заявах та прийняв правомірне рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Щодо посилань позивачів на побоювання, що після повернення на батьківщину вони можуть стати жертвами розправи за їхні релігійні погляди та сповідування ісламу, то позивачі не надали до органу міграційної служби доказів, які б свідчили про їх переслідування на батьківщині.

10. Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (представника позивачів у справі)

Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_5, посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте судом апеляційної інстанції правомірно. Рішення про відмову у прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте з порушенням процедури, передбаченої Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», документи та матеріали, які можуть свідчити про наявність у позивачів умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не вивчені та оцінені поверхнево. Зокрема, ГУ ДМСУ у Львівській області не досліджувалися обставини, викладені у повторних заявах - анкетах про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому висновок про відсутність нових підстав для прийняття заяв є неправомірним. Відповідачем не враховано обставину посилення кримінальної відповідальності у Російській Федерації за екстремістсько - терористичними статтями, факт набуття позивачами після попередніх звернень соціальних зв'язків в Україні, народження в Україні дітей позивачів та прохання про возз'єднання сім'ї, так як рідний брат позивача отримав статус біженця в Україні.

IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у 2012 році разом з трьома малолітніми дітьми прибули в Україну з Російської Федерації. Проживали у Криму і у зв'язку з його анексією у 2014 році покинули півострів та переїхали до міста Львів, де проживають на даний час.

12. Позивачі неодноразово зверталися до органу міграційної служби, у 2013 році та у 2014 році, про надання їм статусу біженця або особи, які потребує додаткового захисту .

13. Рішеннями Державної міграційної служби України відповідно від 06 лютого 2013 року №58-13, №46-13 та від 18 липня 2014 року №391-14, №390-14 відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Вказані рішення Державної міграційної служби України були оскаржені позивачами у судовому порядку.

14. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2015 року у справі №813/5451/14 за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано протиправними та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 18 липня 2014 року №390-14 та №391-14; зобов'язано Державну міграційну службу України визнати позивачів особами, які потребують додаткового захисту.

15. Постановою Вищого адміністративного суду України від 17 листопада 2015 року задоволено касаційну скаргу Державної міграційної служби України, скасовано постанову Львівського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2015 року і прийняте нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

16. У зв'язку з виникненням нових обставин та додаткових побоювань стосовно повернення в Російську Федерацію, позивачі 08 листопада 2016 року втретє звернулися із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

17. 08 листопада 2016 року за результатами розгляду заяв позивачів наказами ГУ ДМС України у Львівській області №249 та №250 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено в прийнятті заяв відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

18. В повідомленнях ГУ ДМС України у Львівській області №73 та №74 від 08 листопада 2016 року «Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» зазначено, що відповідно до рішень Державної міграційної служби України позивачам вже двічі відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Окрім того, з посиланням на постанову Вищого адміністративного суду від 17 листопада 2015 року у справі №К/800/32501/15 вказано на те, що релігія іслам дозволена для віросповідання в Російській Федерації, а тому факт сповідування позивачами вказаної релігії не може бути підставою для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

19. 21 листопада 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Державної міграційної служби України із скаргами, у яких просили скасувати рішення ГУ ДМС України у Львівській області про відмову у прийнятті заяв та зобов'язати прийняти заяви до розгляду.

20. 21 березня 2017 року Державна міграційна служба України прийняла рішення №18-17 та №19-17, якими відхилено ( залишено без розгляду ) скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно до статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

21. Конституція України.

21.1. Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

22. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

22.1. Частина друга статті 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

22.2. Частина третя статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

23. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

23.1. Пункт перший частини першої статті 1. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23.2. Пункт тринадцять частини першої статті 1. Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

23.3. Частина шоста статті 5. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

23.4. Частини1-3 статті 7. Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

23.5. Частина перша статті 12. Рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

23.6. Частина друга статті 12. Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.

24. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців.

24.1. Пункти 45. Особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

24.2. Пункт 195. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника..

25. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04.

25.1. Пункт п'ятий статті 4. Заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

26. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (зі змінами та доповненнями).

26.1. Пункт 23. При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

27. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

28. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог.

29. Як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, суд першої інстанції помилково вважав предметом доказування обставини, що стосуються підстав для надання особі статусу біженця, а не обставини, які можуть бути підставою для відмови у прийнятті заяви про надання такого статусу.

30. Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671).

31. Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, згідно зі статтею 1 Закону №3671 має обґрунтувати, що вона є жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

32. Законом №3671 визначені також уповноважені органи, які приймають відповідні рішення щодо визначення статусу біженця та особи яка потребує додаткового захисту або тимчасового захисту, або ж відмови у наданні такого статусу.

33. Відповідно до статті 27 Закону №3671 до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить, зокрема, прийняття рішень про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

34. Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» №8043/04 від 27.04.2004 року містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

35. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, встановлюють, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

36. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.

37. Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

38. Законом №3671 передбачені умови (частина шоста статті 5 Закону), за яких центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

39. Така відмова може мати місце в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

40. Враховуючи вищевикладене колегія суддів Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що відмовляючи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України у Львівській області зобов'язане було встановити не лише факт відмови заявнику у попередньому аналогічному зверненні , але й відсутність зміни умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону №3671, тобто умов, які дають підстави для встановлення статусу біженця чи статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

41. Як правильно встановлено апеляційним судом та вбачається з матеріалів справи, при зверненні з заявами про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що з моменту попереднього їх звернення з'явились нові обставини, які дають підстави для надання їм відповідного статусу. Зокрема, такими обставинами позивачі зазначили посилення (липень 2016 року) у Російській Федерації кримінальної відповідальності за екстремістсько-терористичними статтями ( позивач ОСОБА_1 був засуджений у Російській Федерації за терористичну діяльність і за членство в організації «Хізбут-Тахрір Аль -Ісламі»); визнання у Російській Федерації організації «Хізбут-Тахрір Аль -Ісламі» терористичною; наявність нових соціальних зв'язків в Україні; народження в Україні дітей позивачів; факти звернення за захистом в Україні; право на возз'єднання їх cім'ї з сім'єю брата ОСОБА_1- ОСОБА_8, який отримав в Україні статус особи, що потребує додаткового захисту.

42. Відповідач згідно з частиною 6 статті 5 Закону №3671 зобов'язаний був дослідити зазначені позивачами у заявах обставини на відповідність їх обставинам, що зазначені у попередніх заявах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за 2013 рік та за 2016 рік, як підстави для набуття статусу, та встановити відсутність зміни таких обставин.

43. Натомість, як вбачається з оскаржуваних рішень відповідача, такий аналіз ГУ ДМС України у Львівській області проведений не був і відповідач обмежився лише констатацією факту наявності попередніх звернень позивачів з заявами про надання статусу та спростуванням існування заборони на сповідування релігії іслам у Російській Федерації. Всі інші обставини, які позивачами були зазначені як нові та такі, що виникли після розгляду їх попередніх звернень, ГУ ДМС України у Львівській області не досліджувались.

44. Вищенаведені обставини спростовують доводи касатора про правомірність оскаржуваних рішень міграційної служби.

45. Верховний Суд зазначає, що всупереч статті 71 КАС України відповідачі як суб'єкти владних повноважень, які заперечували проти позову, не довели правомірності своїх рішень про відмову у прийнятті заяв позивачів про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та про відхилення скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2

46. Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

47. З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції винесене законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року у справі №813/1439/17- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Г. Стрелець

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх