ВСУ на спільному засіданні палат визначив всі випадки припинення зобов’язань поручителя у кредитно-боргових відносинах (ВСУ у справі № 6-2662цс15 від 20 квітня 2016р.)

Фабула судовго акту: Розповсюдженим явищем у кредитно-боргових відносинах між банком та боржником є наявність третьої сторони – поручителя та похідних договір поруки, які укладаються як засіб забезпечення зобов’язання, тобто належної виплати платежу по кредиту, відсотків, штрафних санкцій, тощо.

Проте порука має декілька обмежень, які узагальнив ВСУ на спільному засіданні цивільної та господарських палат у цій ухвалі. Так зобов’язання поруки припиняються:

- у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності,

- після закінчення строку, встановленого в договір поруки; якщо строк не встановлено - протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання; якщо строк встановлений моментом пред'явлення вимоги – протягом одного року якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя від дня укладення договору поруки.

У випадку пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. При цьому суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін.
Цікаво, що за думкою ВСУ, якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

Аналізуйте судовий акт: Зобов'язання поручителя у випадку ліквідації боржника, але при наявності у кредитора рішення про стягнення боргу з цього поручителя не припиняються на підставі ст. 559 ЦК України (Постанова ВСУ у справі №6-172цс15 від 25 листопада 2015р.)

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-2662цс15: Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором.

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

Таким чином, у справі, яка переглядається, є підстави вважати поруку припиненою, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя.

Разом з тим установлення без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати додаткових платежів – комісій за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, не є підставою для припинення поруки в порядку цієї норми, з огляду на те, що комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому не призводить до збільшення відповідальності поручителів.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Користуйтесь консультацією: Позбутись від поручительства за кредитом - реально

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т», товариство з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг», товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод», приватне підприємство «Імпульс-В», про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою й позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т», товариство з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг», товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод», про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою за заявами публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У вересні 2009 року Акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та визнання договору купівлі-продажу квартири й договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав недійсними.

Позивач зазначав, що 3 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т» (далі – ТОВ «Автосервіс-Т»), товариством з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто» (далі – ТОВ «Інтер-Авто»), товариством з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг» (далі – ТОВ «Авто-Холдінг») та товариством з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод» (далі – ТОВ «КрАСЗ») було укладено кредитні договори, за якими банк надав позичальникам кредити у формі поновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, установленим у базовій валюті, а позичальники зобов’язалися у строк та на умовах, визначених цими кредитними договорами, повернути кредити і сплатити проценти.

За умовами пунктів 1.1, 1.1.1, 1.1.2 вказаних кредитних договорів кредитування здійснювалося шляхом надання окремих частин кредитних коштів (траншів) у будь-якій валюті, передбаченій цими договорами, на строк не більше ніж шість (у договорі з ТОВ «Автосервіс-Т» – три) місяців з моменту надання такого кредиту (траншу).

Позичальники в будь-якому разі були зобов’язані повернути кредити в повному обсязі не пізніше ніж 30 квітня 2009 року.

З метою забезпечення виконання ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» і ТОВ «КрАСЗ» зобов’язань за кредитними договорами 29 травня 2007 року банк уклав договори поруки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за умовами яких поручителі відповідали перед банком за порушення зобов’язань боржниками за основними договорами.

Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що ці договори діють до повного припинення всіх зобов’язань боржників за основними договорами.

У зв’язку з невиконанням позичальниками зобов’язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов’язання – 15 квітня 2009 року.

У процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, ПАТ «УкрСиббанк» просило: стягнути з ОСОБА_1 75 млн 331 тис. 486 доларів США 95 центів та 87 млн 120 тис. 753 грн 95 коп. заборгованості за кредитом і процентами за вказаними кредитними договорами, 39 млн 235 тис. 811 грн 44 коп. пені, 2 млн 442 тис. 636 грн 35 коп. інфляційних збитків та 23 млн 803 тис. 263 грн 4 коп. – 3 % річних; позовні вимоги в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_4, визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири, укладеного 8 грудня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, та договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав щодо приватного підприємства «Імпульс-В» (далі – ПП «Імпульс-В»), укладеного 1 грудня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, залишити без розгляду.

У вересні та жовтні 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно звернулися до суду з позовами до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів та договору поруки недійсними, посилаючись на те, що спірні кредитні договори були укладені з порушенням статті 99 Конституції України, статті 524 ЦК України, статей 189 198 Господарського кодексу України (далі – ГК України), статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статті 35 Закону України «Про Національний банк України», крім того, договори поруки, укладені 29 травня 2007 року між позивачами і банком, не відповідають вимогам частини першої статті 513, частини першої статті 516, частини першої статті 553, статті 558 ЦК України.

Суди розглядали справу неодноразово.

Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 30 травня 2012 року позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» у частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитними договорами та визнання договору купівлі-продажу квартири й договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав щодо ПП «Імпульс-В» недійсними залишив без розгляду.

Ухвалою від 7 жовтня 2013 року Печерський районний суд м. Києва позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині визнання договорів поруки недійсними залишив без розгляду.

У вересні 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 звернулися до суду з позовами до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання поруки за договорами поруки, укладеними 29 травня 2007 року між ними та ПАТ «УкрСиббанк», припиненою на підставі:

1) частини першої статті 559 ЦК України:

– у зв’язку з установленням додатковими угодами до кредитних договорів, укладеними без їхньої згоди як поручителів, нових платежів – комісій за пролонгацію договорів та за внесення змін до кредитних договорів, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів;

– у зв’язку з установленням без їхньої згоди як поручителів нових термінів повернення кредитів, що призвело до збільшення їх відповідальності унаслідок збільшення періоду, упродовж якого можна застосувати збільшений розмір процентної ставки за користування кредитами понад установлений термін та застосовувати штрафні санкції;

2) частини четвертої статті 559 ЦК України – у зв’язку з пропуском банком передбаченого цією нормою шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителів про стягнення заборгованості за кредитними договорами, оскільки договорами поруки не встановлено строку її припинення.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 19 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2014 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовив; позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав припиненою поруку на підставі частини першої статті 559 ЦК України за договором поруки від 29 травня 2007 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовив; стягнув з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 114 грн 70 коп. судових витрат; позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав припиненою поруку на підставі частин першої, четвертої статті 559 цього Кодексу за договором поруки від 29 травня 2007 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, у задоволенні решти позовних вимог відмовив; стягнув з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 114 грн 70 коп. судових витрат.

Верховний Суд України постановою від 10 вересня 2014 року у задоволенні заяви ПАТ «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року з передбаченої частиною першою статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 16, частин першої та четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, відмовив.

У заявах про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяв ПАТ «УкрСиббанк» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня, 5 листопада, 12 листопада (справи № 6-33557св14, № 6-32218св14), 3 грудня 2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 17 та 26 листопада 2014 року, 21 січня 2015 року та 21 січня 2015 року (справа № 910/9381/14).

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2015 року цивільну справу за позовом АКІБ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, треті особи: ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг», ТОВ «КрАСЗ», ПП «Імпульс-В», про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними й поруки припиненою та позовом ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи: ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг», ТОВ «КрАСЗ», про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою допустила до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року).

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ураховуючи викладене, заяви ПАТ «УкрСиббанк», які надійшли до суду касаційної інстанції для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності Законом № 192-VIII, підлягають розгляду Верховним Судом України в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ПАТ «УкрСиббанк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заяви не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 360⁵ ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 3 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» та ТОВ «КрАСЗ» було укладено кредитні договори, за якими банк надав позичальникам кредити у формі поновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, установленим у базовій валюті, а позичальники зобов’язалися у строк та на умовах, визначених цими кредитними договорами, повернути кредити і сплатити проценти.

Позичальники в будь-якому разі були зобов’язані повернути кредити в повному обсязі не пізніше ніж 30 квітня 2009 року.

Відповідно до пункту 1.1 укладених сторонами кредитних договорів кредитування позичальників здійснювалося шляхом надання окремих частин кредитних коштів (траншів).

За пунктом 11.1 кредитних договорів, яким визначався порядок дострокового повернення кредиту, відповідно до статей 525 611 ЦК України сторони погодились, що в разі застосування будь-якого з пунктів 2.5, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 7.3, 7.4, 9.2 цих договорів та (або) настання обставин, передбачених указаними пунктами, банк має право самостійно: відмовити у видачі траншу, зменшити ліміт кредитування або змінити терміни повернення кредиту та плати за кредит у бік зменшення згідно з пунктом 1.2.2 цих договорів. При цьому відмова у видачі траншу, зменшення ліміту кредитування та термін повернення кредиту вважаються такими, що настали, а кредит – обов’язковим до повернення з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги (заяви) банку. У разі встановлення термінів повернення кредиту та плати за кредит такими, що настали, позичальник зобов’язується достроково повернути отриманий кредит і плату за кредит у встановлений заново термін у повному обсязі.

Додатковими угодами про надання траншу, що укладались без згоди поручителів, установлювались конкретні строки надання кредитних коштів і строк їх повернення, які неодноразово переносились та змінювались у бік збільшення.

У подальшому сторони укладали додаткові угоди до кредитних договорів, якими передбачали збільшення процентних ставок за кредитами, у тому числі й за користування кредитними коштами (траншами) понад установлений термін; збільшення ліміту кредитних ліній; встановлення оплати додаткових комісій, зокрема комісій за пролонгацію договорів та за внесення змін до них.

З метою забезпечення виконання ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» і ТОВ «КрАСЗ» зобов’язань за кредитними договорами 29 травня 2007 року банк уклав договори поруки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за умовами яких поручителі відповідали перед банком за порушення зобов’язань боржниками за основними договорами.

Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що ці договори діють до повного припинення всіх зобов’язань боржників за основними договорами.

У зв’язку з невиконанням позичальниками зобов’язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов’язання – 15 квітня 2009 року.

Позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитними договорами до поручителя ОСОБА_1 банк заявив 18 вересня 2009 року, до поручителя ОСОБА_2 – 5 березня 2012 року.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в частині визнання поруки припиненою, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що умови додаткових угод, якими встановлено оплату додаткових комісій, укладених між банком і позичальниками, та умови угод про надання траншів щодо визначення строків повернення боржниками чергових траншів раніше, ніж у терміни, передбачені умовами кредитних договорів, а також продовження строків повернення кредитних коштів за угодами про надання траншів, що надає право кредитору застосувати в разі порушення позичальниками зобов’язань збільшену процентну ставку за користування кредитами понад визначений термін і нарахувати пеню, призводять до збільшення обсягу відповідальності поручителів за основними зобов’язаннями без їхньої згоди, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання поруки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 припиненою в порядку частини першої статті 559 ЦК України.

Крім того, суди дійшли висновку про те, що порука ОСОБА_2 є припиненою з підстав, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України, оскільки строк дії договору поруки, укладеного між банком і ОСОБА_2, не встановлений (умови договору про те, що він діє до повного припинення зобов’язань боржників за основними договорами, не вважається встановленням строку дії договору поруки), а вимогу до поручителя ОСОБА_2 банк пред’явив після спливу визначеного цією нормою строку, тобто 5 березня 2012 року.

В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі від 12 листопада 2014 року (справа № 6-32218св14) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання поруки припиненою, оскільки додатковою угодою до кредитного договору фактично здійснено реструктуризацію заборгованості за кредитним договором без збільшення її розміру; при цьому обсяг відповідальності поручителів не збільшився;

- в ухвалі від 5 листопада 2014 року касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що немає правових підстав для застосування частини першої статті 559 ЦК України, оскільки не збільшився обсяг відповідальності поручителя. При цьому поручитель зазначав, що банк без його згоди змінив умови основного зобов’язання, підвищивши з 15 липня 2008 року базову процентну ставку з 12,45 % до 13,45 %, а підвищену процентну ставку визначив як 40,35 % річних, чим збільшив обсяг відповідальності поручителя;

- в ухвалі від 23 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порука не припинилася, оскільки внесення змін та доповнень до зобов’язання, забезпеченого порукою, було здійснено після пред’явлення банком позову. Позивач своїх позовних вимог не змінив, а розмір заборгованості нарахований без урахування змін до основного договору та в межах домовленості сторін за договором поруки;

- в ухвалі від 12 листопада 2014 року (справа № 6-33557св14) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що порука не припинилася, оскільки додатковими угодами до кредитного договору, предметом яких є відстрочення частини платежу щодо погашення кредиту та/або процентів, сторони погоджували лише відстрочення сплати чергових ануїтетних платежів, а не збільшення строку погашення кредитної заборгованості чи збільшення розміру таких платежів; при цьому за договорами поруки поручителі відповідали за виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором і додатковими угодами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому.

У постанові Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що можливість збільшення відповідальності на майбутнє в разі невиконання позичальником певних умов не є підставою для застосування частини першої статті 559 ЦК України до договору поруки, оскільки фактичного збільшення відповідальності не відбулося.

Наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та четвертої статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваним судовим рішенням не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 3 грудня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції вважав, що додатковими угодами до кредитного договору не було збільшено обсягу відповідальності поручителя, оскільки однією з указаних угод зменшено розмір процентних ставок за кредитним договором у гривні та змінено метод нарахування процентів, тоді як боржнику кредитні кошти в національній валюті не видавалися; другою угодою було встановлено комісію за внесення змін до кредитного договору, яка нараховується в день підписання додаткової угоди в національній валюті та оплачується боржником у день нарахування, тобто в день її підписання.

У постановах Вищого господарського суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

- згода поручителя на зміни до кредитного договору, зокрема щодо строку користування кредитом, строку повернення кредиту, збільшення ліміту кредитування, висловлена шляхом підписання додаткових угод до договору поруки, не потребує додаткового погодження на збільшення відповідальності та не суперечить частині першій статті 559 ЦК України; при цьому умова договору поруки щодо поручительства перед банком за виконання позичальником зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору або можуть виникнути на підставі нього в майбутньому, свідчить про те, що поручитель поручився як за існуючі на момент укладення договору зобов’язання позичальника перед банком, так і за ті, що можуть виникнути в майбутньому (постанова від 26 листопада 2014 року);

- у поручителя існує обов’язок погашення заборгованості позичальника за кредитом, оскільки кредитним договором установлено строк повернення кредиту до 22 січня 2010 року, додатковими угодами до цього договору змінено умови сплати процентів, переоформлено кредитну лінію у кредит, збільшено ліміт кредиту та змінено строк повернення кредиту до 10 грудня 2010 року, а 5 січня 2011 року банк направив вимогу поручителю про погашення ним цієї заборгованості до 31 січня 2011 року (постанова від 17 листопада 2014 року);

- банк дотримався приписів частини четвертої статті 559 ЦК України щодо шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя, який помилково ототожнює поняття «звернення з вимогою» та «звернення з позовом», які в цивільному законодавстві мають різне значення та правові наслідки з огляду на те, що положеннями цієї норми передбачено припинення поруки, якщо кредитор не пред’явив протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання саме вимоги до поручителя, а не позову, як помилково вважає позивач (постанова від 21 січня 2015 року у справі № 910/9381/14).

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин першої, четвертої статті 559 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

У статті 559 ЦК України передбачені спеціальні підстави та умови припинення поруки.

Так, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Аналіз змісту цієї норми дає підстави вважати, що вона не встановлює ні змісту та обсягу такого збільшення відповідальності поручителя, ні реальності чи невідворотності його настання.

Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором.

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

Таким чином, аналіз норми частини першої статті 559 ЦК України свідчить про те, що порука припиняється за наявності факту зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Підставою застосування цієї норми достатнім є встановлення таких змін в основному зобов’язанні. Тому обставини щодо подальшого фактичного виконання зобов’язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов’язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження дії поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення розміру основного зобов’язання).

Верховний Суд України щодо цього питання сформулював правовий висновок у постановах від 21 травня 2012 року (№ 6-18цс11, № 6-69цс11), у яких зазначив, що за положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується, а тому в цьому випадку не обов’язково звертатися до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим, проте такі вимоги підлягають розгляду судом за наявності відповідного спору. Тобто порука має вважатися припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитних договорів обсягу відповідальності поручителя.

Крім того, обов’язковою умовою припинення поруки за нормою частини першої статті 559 ЦК України має бути відсутність згоди поручителя на внесення змін до забезпеченого порукою зобов’язання, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. За своєю правовою природою надання поручителем згоди на внесення до основного зобов’язання таких змін є одностороннім правочином, який за змістом і формою має відповідати вимогам ЦК України та відображати волевиявлення особи (у даному випадку – поручителя).

Так, у постанові Верховного Суду України від 5 червня 2013 року (№ 6-43цс13) зазначено, що згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки.

Тобто випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов’язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни.

Таким чином, у справі, яка переглядається, порука припинилася, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя.

Отже, суди, установивши, що додатковими угодами, укладеними без згоди поручителів, були визначені конкретні строки надання та повернення кредитних коштів, відмінні від строків, передбачених кредитними договорами, що надало право кредитору застосувати збільшену процентну ставку за користування кредитом понад установлені терміни та нарахувати пеню, внаслідок чого збільшилась відповідальність поручителів за основним зобов’язанням, зробили правильний висновок щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України.

Разом з тим суди вважали, що порука за спірними договорами поруки також припинилась на підставі цієї норми у зв’язку з установленням укладеними без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів обов’язку позичальників сплатити додаткові платежі – комісії за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів.

Однак такий висновок судів є помилковим, адже комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому установлення додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати таких комісій не призводить до збільшення відповідальності поручителів.

Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходив і суд касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 3 грудня 2014 року, наданій заявником для порівняння.

Отже, висновок суду у справі, яка переглядається, щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України у зв’язку з укладенням додаткових угод про сплату комісійних винагород є помилковим, проте він не зумовлює скасування цього судового рішення в частині припинення вказаної поруки з огляду на те, що вона припинилася на підставі зазначеної норми у зв’язку з установленням додатковими угодами, укладеними без згоди поручителів, конкретних строків надання та повернення кредитних коштів, відмінних від строків, передбачених кредитними договорами, а також на підставі частини четвертої цієї статті.

Крім того, суди дійшли висновку про припинення поруки ОСОБА_2 у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 559 ЦК України, та про відсутність підстав для припинення поруки на основі цієї норми за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, оскільки банк пред’явив позов до поручителя ОСОБА_1 у межах установленого цією нормою шестимісячного строку.

Так, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Отже, зобов’язання поручителя виконати договір поруки має строковий характер. Поручителя слід вважати зобов’язаним виконати договір поруки виключно в межах строків, установлених у частині четвертій статті 559 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.

У справі, яка переглядається, з договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного припинення усіх зобов’язань боржників за основними договорами не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

У справі, яка переглядається, з урахуванням зазначених норм матеріального права суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для припинення поруки в порядку частини четвертої статті 559 ЦК України за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, оскільки банк пред’явив вимогу до поручителя ОСОБА_1 в межах установленого цією нормою шестимісячного строку. Крім того, суди дійшли обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, оскільки вимогу до поручителя ОСОБА_2 про повернення боргових сум кредитор пред’явив більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання, а саме 5 березня 2012 року.

Аналогічний правовий висновок щодо припинення поруки ОСОБА_2 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України висловлений в постанові Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року (справи № 6-28цс14).

З огляду на зазначене підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року немає.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360³, частиною третьою статті 360³, частиною першою статті 360⁵ ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

У задоволенні заяв публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції Закону № 192-VIII).

Судді