«Пелешок проти України»: Держава повинна здійснювати ефективне розслідування скарг особи на жорстоке поводження не лише з боку представників державних органів, а і приватних осіб (ст. 3 Конвенції, заява № 10025/06, від 08.12.2016)

17.04.2020 | Автор: Зеров Костянтин
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Фабула судового акта: Заявниця, громадянка України М.К. Пелешок, звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на тривале і неефективне розслідування її скарг на побиття приватними особами.

Ш. позичила у Заявниці 21 500 доларів, проте не повністю повернула борг. Заявниця стверджувала, що коли вона через декілька років звернулася до Ш. з проханням повернути решту, Ш. з чоловіком прилюдно побили її на подвір`ї будинку. Наступного дня швидка доставила Заявницю у лікарню, де їй було діагностовано черепно-мозкову травму та забиття. Заявниця перебувала в лікарні більше трьох тижнів. Судово-медична експертиза кваліфікувала черепно-мозкову травму як тілесне ушкодження середньої тяжкості, а забиття (гематому) як легке тілесне ушкодження.

Чоловік Заявниці звернувся до міліції, проте йому відмовили у відкритті провадження у зв’язку з відсутністю в діях Ш. та її чоловіка складу злочину. Згодом з урахуванням висновків експертизи прокуратура порушила кримінальну справу та допитала Ш., вона стверджувала, що позичила у Заявниці значно меншу суму, яку повністю повернула, побиття Заявниці не відбувалося. В ході розслідування міліція також допитала чоловіка Ш., чоловіка Заявниці та інших свідків події, провела численні очні ставки із Заявницею, підозрюваними та свідками, призначила додаткову судово-медичну експертизу, яка підтвердила попередній висновок.

Кримінальну справу щодо Ш. та її чоловіка було закрито за відсутністю доказів вчинення злочину з огляду на суперечливість показань свідків, неможливість встановлення дати завдання ушкоджень. Згодом справу було направлено на дорозслідування, проте провадження повторно закрили, оскільки було неможливо встановити особу нападника. Протягом наступних трьох з половиною років провадження у справі неодноразово (вісім разів) закривали і поновлювали з підстав неповноти розслідування. Слідчого було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за допущені процесуальні порушення, кримінальну справу щодо Ш. та її чоловіка – закрито, а слідство щодо встановлення особи нападника – зупинено.

ЄСПЛ наголосив, що з огляду на вік Заявниці на час подій (67 років) та тяжкість завданих ушкоджень, стверджуване поводження досягало мінімального рівня суворості згідно статті 3 Конвенції. ЄСПЛ відхилив твердження Уряду щодо того, що держава не може нести безпосередню відповідальність за дії приватних осіб, і наголосив, що стаття 3 Конвенції зобов’язує проводити ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами. Стандартами ефективності розслідування є його незалежність та безсторонність, ретельність та оперативність дій державних органів, громадський контроль.

ЄСПЛ зазначив, що розслідування може здійснюватися різними способами, проте в будь-якому випадку повинне починатися після отримання офіційної скарги; незалежно від наявних у конкретній ситуації труднощів чи перешкод оперативна реакція державних органів на скарги про жорстоке поводження є необхідною умовою для підтримки громадської довіри щодо відсутності ознак змови чи терпимості до незаконних дій, дотримання принципу верховенства права. За загальним правилом, розслідування повинно призвести до встановлення фактів справи і покарання винних.

ЄСПЛ звернув увагу на недоліки розслідування, на які вказувало неодноразове відправлення справи на дорозслідування, проте такі недоліки так і не були усунуті. ЄСПЛ підкреслив, що попри закриття кримінальної справи щодо Ш. та її чоловіка, провадження щодо встановлення винних у завданні Заявниці тілесних ушкоджень не було остаточно закрито, проте протягом наступних чотирнадцяти років жодних обставин так і не було встановлено. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив, що здійснене розслідування скарги Заявниці на жорстоке поводження не було ефективним, у зв`язку з чим відбулося порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03

«Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium [GC]), заява № 23380/09

«Далбан проти Румунії» [ВП] (Dalban v. Romania [GC]), заява № 28114/95

«Бати та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), заяви № 33097/96 та № 57834/00

«Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Пелешок проти України»
(Заява № 10025/06)

СТРАСБУРГ
08 грудня 2016 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Пелешок проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Сіофра О’Лірі (<…>), судді,
та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 листопада 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 10025/06), яку 15 лютого 2006 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марія Кузьмівна Пелешок (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій було надано правову допомогу, представляв п. О.В. Левицький - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявниця стверджувала, що розслідування її тверджень про жорстоке поводження з нею з боку приватних осіб було неефективним.

4. 20 серпня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1935 році та проживає у м. Тернополі, Україна.

А. Заподіяння заявниці тілесних ушкоджень

6. Заявниця стверджувала, що у 1999 році вона позичила пані Ш. 21 500 доларів США. Вона також зазначила, що борг був частково погашений і станом на червень 2002 року невиплаченим залишався борг у розмірі 13 400 доларів США.

7. Згідно з твердженнями заявниці, вранці 30 липня 2002 року пані Ш. і чоловік пані Ш. після того, як заявниця попросила їх віддати решту боргу, побили її на подвір’ї їхнього будинку. Вона також стверджувала, що це сталося прилюдно, «перед перехожими, які стали свідками цього».

8. У показаннях, наданих міліції після відкриття кримінальної справи (див. пункт 15), заявниця зазначила, що під час конфлікту пані Ш. вдарила її по голові мокрим рушником, потім вдарила кулаком по голові та у груди, а пан Ш. також вдарив її по голові.

9. Згідно з показаннями пана і пані Ш. та декількох інших свідків, які були допитані міліцією (див. пункти 16 і 23), сварка між заявницею та пані Ш. сталася 29 липня 2002 року. Під час цієї сварки заявниці не було нанесено жодних тілесних ушкоджень.

10. 30 липня 2002 року заявниця була доставлена каретою швидкої допомоги до відділення невідкладної медичної допомоги Тернопільської міської лікарні, де о 17 год. 30 хв. була госпіталізована. Згідно з медичною карткою при госпіталізації в заявниці крім черепно-мозкової травми інших травм діагностовано не було. 31 липня 2002 року лікарі діагностували в заявниці забої на грудях.

11. Заявниця перебувала в лікарні з 30 липня по 23 серпня 2002 року.

B. Розслідування події

12. 30 липня 2002 року чоловік заявниці звернувся зі скаргою до Тернопільського міського відділу міліції. Він стверджував, що пані Ш. та її чоловік на подвір’ї їхнього будинку нанесли заявниці удари руками по голові та в груди.

13. 09 серпня 2002 року міліція відмовила в порушенні кримінального провадження щодо пана та пані Ш. у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину.

14. 04 вересня 2002 року Тернопільське обласне бюро судово-медичної експертизи провело судово-медичне обстеження. Експерти зазначили, що 30 липня 2002 року заявниця була госпіталізована до лікарні. Одразу після госпіталізації заявниця заявила, що цього ранку об 11 год. 00 хв. вона була побита «знайомими». Експерти також встановили, що заявниця отримала черепно-мозкову травму та мала гематому на правій стороні грудної клітки. Оскільки вона страждала від черепно-мозкової травми більше трьох тижнів, ця травма була кваліфікована як тілесне ушкодження середньої тяжкості. Гематома була кваліфікована як легке тілесне ушкодження.

15. 29 жовтня 2002 року заступник прокурора м. Тернополя скасував постанову від 09 серпня 2002 року та порушив кримінальну справу щодо пана та пані Ш.

16. 30 жовтня 2002 року міліція відібрала пояснення в пані Ш. Уряд надав копії її пояснень, які, однак, були неповними. Вбачається, що пані Ш. зазначила, що вона позичила у заявниці 8 100 доларів США без підписання будь-яких офіційних документів, а згодом повернула цю суму. Вона також пояснила, що 29 липня 2002 року заявниця зі своїм чоловіком прийшли до її будинку та вимагали сплатити відсотки на зазначену суму. Пані Ш. відмовилася сплатити відсотки та в неї виникла суперечка із заявницею, після чого остання пішла.

17. 19 листопада 2002 року міліція допитала чоловіка заявниці як свідка.

18. 02 та 04 січня 2003 року міліція допитала трьох осіб, пані П., пана Пух. і пана Па., які були свідками події.

19. 03 січня 2003 року заступник начальника СВ ТМВ УВСУ в Тернопільській області призначив додаткове судово-медичне обстеження.

20. 13 січня 2003 року комісія експертів Тернопільського обласного бюро судово-медичних експертиз підтвердила висновки судово-медичного обстеження від 04 вересня 2002 року. Крім того, експерти зазначили, що черепно-мозкова травма заявниці та гематома були спричинені тупим предметом і не могли бути отримані в результаті падіння. Експерти також зазначили, що динаміка розвитку клінічної картини узгоджується з твердженням заявниці, що тілесні ушкодження були нанесені їй 30 липня 2002 року. Зрештою, вони дійшли висновку, що черепно-мозкова травма була спричинена серією ударів по голові.

21. 14 січня 2003 року працівники міліції допитали пана Ш. як підозрюваного. Він дав такі самі пояснення, що і його дружина (див. пункт 16).

22. У період з 15 січня по 27 січня 2003 року були проведені численні очні ставки із заявницею, підозрюваними та різними свідками, які були допитані раніше, у тому числі з паном Т., паном Па., пані П. та паном Пух.

23. 25 лютого 2003 року заступник начальника слідчого відділу Тернопільського міського відділу міліції закрив кримінальну справу щодо пана та пані Ш. за відсутністю доказів вчинення злочину. У цій постанові було вказано дві версії подій: одна наводилася заявницею, а інша була отримана на підставі показань пана і пані Ш. та двох свідків, Т. і Б. Згідно з другою версією подій, 29 липня 2002 року на подвір’ї будинку пані Ш. між нею та заявницею сталася словесна сварка, в ході якої жодних тілесних ушкоджень заявниці нанесено не було. У постанові зазначалося, що були допитані численні свідки, проведені очні ставки та судово-медичні обстеження. Було зроблено висновок, що з огляду на суперечливі показання свідків неможливо було встановити, коли відбулася подія - 29 чи 30 липня 2002 року, а міліція не мала достатніх доказів для притягнення до відповідальності пана та пані Ш.

24. 04 березня 2003 року прокурор м. Тернополя скасував згадану постанову та постановив провести додаткове розслідування.

25. 04 квітня 2003 року міліція знову закрила кримінальне провадження щодо пана та пані Ш. У постанові зазначалося, що пан і пані Ш. показали, що позичили у заявниці 8 100 доларів США та згодом повернули цю суму. Пан та пані Ш. стверджували, що 29 липня 2002 року заявниця прийшла до їхнього будинку разом із чоловіком і вимагала сплатити відсотки на зазначену суму. Згідно з їхніми твердженнями заявниця мала з собою невелику банку з невідомою рідиною, яка, за її словами, була кислотою. Вона погрожувала вилити кислоту в очі дитині Ш. Пан Ш. викликав міліцію, але до їхнього прибуття заявниця та її чоловік пішли. Міліція дійшла висновку, що зібраних в результаті слідчих дій доказів було недостатньо для притягнення пана та пані Ш. до відповідальності, а особу нападника заявниці встановлено не було.

26. У період з березня 2003 року по вересень 2006 року кримінальне провадження у справі заявниці закривалося вісім разів (04 квітня 2003 року, 05 червня 2003 року, 05 серпня 2003 року, 14 вересня 2003 року, 28 грудня 2003 року, 17 травня 2004 року, 27 серпня 2004 року та 16 лютого 2005 року). Усі ці постанови були скасовані вищестоящим прокурором, який постановляв провести додаткове розслідування, неодноразово встановлюючи, що слідство у справі було «неповним».

27. Зокрема, у постанові від 05 травня 2003 року заступник начальника слідчого відділу Тернопільського міського відділу міліції постановив провести відтворення обстановки і обставин події з метою встановлення фактів справи та для підтвердження чи спростування суперечливих показань свідків. Він постановив встановити під час відтворення, чи могли свідки (у тому числі Т. і Б.) справді побачити інцидент з вулиці за межами подвір’я, як вони стверджували. У наступній постанові від 08 грудня 2004 року старший прокурор Тернопільської обласної прокуратури також зазначив, inter alia, про необхідність допитати працівників швидкої допомоги, які 30 липня 2002 року доставили заявницю у відділення невідкладної допомоги.

28. 06 травня 2003 року працівники міліції допитали таксиста пана К. Він показав, що 30 липня 2002 року їхав на своєму таксі та підвіз заявницю та її чоловіка на вулицю, де знаходився будинок пана і пані Ш. Він додав, що заявниця була знервована і трималася рукою за голову.

29. 17 січня 2004 року перший заступник прокурора міста Тернополя зазначив, що слідчі не виконали інструкцій та не провели слідчих дій, які вимагались постановою від 05 травня 2003 року (див. пункт 27).

30. У 2004 році щодо слідчого З. було порушено дисциплінарне провадження у зв’язку з певними процесуальними порушеннями, внаслідок яких слідство затягувалось. Результат цього провадження невідомий.

31. 23 вересня 2006 року міліція ухвалила два процесуальні рішення у справі. Першою постановою міліція закрила кримінальну справу щодо пана та пані Ш., зазначивши ті самі підстави, що й у постанові від 04 квітня 2003 року. Другою постановою досудове слідство у справі було зупинено до встановлення особи, яка нанесла заявниці тілесні ушкодження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальний кодекс України 2001 року

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

«1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, - карається …».

B. Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року

32. Відповідні частини статей 4, 25, 97 та 100 цього Кодексу у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 4. Обов’язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин

«Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.».

Стаття 25. Прокурорський нагляд в кримінальному судочинстві

«Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.».

Стаття 97. Обов’язковість прийняття заяв і повідомлень про злочини і порядок їх розгляду

«Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю…».

Стаття 100. Нагляд прокурора за законністю порушення кримінальної справи

«… Якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а у випадках, коли в цій справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи.

У разі безпідставної відмови в порушенні справи слідчим або органом дізнання прокурор своєю постановою скасовує постанову слідчого або органу дізнання і порушує справу».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

33. Заявниця скаржилася на тривалість та неефективність розслідування її скарг на жорстоке поводження. Вона посилалася на статті 6 та 13 Конвенції.

34. Перш за все, Суд зазначає, що заявниця, якій на час подій було 67 років, була піддана поводженню, яке призвело до отримання нею тілесних ушкоджень, що були класифіковані національними органами влади як ушкодження «середньої тяжкості». Суд вважає, що таке поводження досягнуло мінімального рівня суворості, який вимагається, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 87, ЄСПЛ 2015). Отже, Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див., наприклад, рішення у справі «Маргаретіч проти Хорватії» (<…>), заява № 16115/13, пункт 75, від 05 червня 2014 року), вирішує, що скарга заявниці має розглядатися за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, яка передбачає:

Стаття 3

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Прийнятність

35. Уряд стверджував, що заявниця втратила статус потерпілої. Зокрема, він стверджував, що заявниця не оскаржила постанову прокурора від 23 вересня 2006 року про закриття кримінальної справи і протягом подальшого періоду до зазначеної дати не подала клопотання про відновлення слідства. Він стверджував, що після зазначеної дати заявниця не зверталася до прокуратури з новими скаргами, оскільки втратила зацікавленість підтримувати свої скарги.

36. Заявниця зазначила, що слідство у справі було зупинено 23 вересня 2006 року через невстановлення винних осіб, хоча відповідальні за напад особи були відомі заявниці та слідчим органам. Заявниця також стверджувала, що через чотири роки після події, коли інформація про винних осіб та обставини події були доведені до відома державних органів, її спроби оскаржити постанову про закриття кримінальної справи виявилися неефективними.

37. Суд нагадує, що заявник буде позбавлений статусу потерпілого, якщо національні органи влади прямо або по суті визнали порушення Конвенції та надали йому відповідне відшкодування у зв’язку з цим (див. рішення у справі «Далбан проти Румунії» [ВП] (Dalban v. Romania) [GC], заява № 28114/95, пункт 44, ЄСПЛ 1999-VI). Суд зазначає, що заявниця, по суті, скаржилася на невиконання Урядом передбаченого статтею 3 Конвенції позитивного зобов’язання провести ефективне розслідування її скарг на жорстоке поводження. Оскільки питання про те, чи виконали національні органи влади свої зобов’язання провести ефективне розслідування, нерозривно пов’язане із суттю скарги заявниці, Суд долучить заперечення Уряду щодо статусу потерпілої заявниці до розгляду по суті.

38. Суд вважає, що інше заперечення Уряду щодо неподання заявницею скарги на постанову міліції від 23 вересня 2006 року також тісно пов’язане із суттю скарг заявниці за статтею 3 Конвенції. Тому Суд вирішує долучити обидва заперечення Уряду до розгляду по суті.

39. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

40. Заявниця стверджувала, що слідство не відповідало вимогам оперативності, ретельності та безсторонності. Зокрема, вона посилалася на те, що підозрювана у справі пані Ш. вперше була допитана 30 жовтня 2002 року, тобто через три місяці після події. Вона також стверджувала, що з огляду на те, що справа не була складною, загальна тривалість слідства була надмірною. Зрештою, заявниця стверджувала, що через нездатність державних органів встановити особу, відповідальну за нанесені їй тілесні ушкодження, в неї не було можливості відновити свої права, у тому числі шляхом подання цивільного позову до її нападника(ів).

41. Уряд стверджував, що держава не може нести безпосередню відповідальність за дії приватних осіб. Він також зазначив, що органами прокуратури було вжито низку слідчих заходів, зокрема, допитано численних свідків, у тому числі кілька очних ставок між цими свідками, та призначено декілька судово-медичних обстежень. Розглянувши всю сукупність доказів у їх розпорядженні, вони не знайшли підстав для притягнення пана та пані Ш. до відповідальності. Уряд стверджував, що за таких обставин вжиті органами прокуратури заходи були достатніми, а спосіб здійснення слідства був задовільним у світлі критеріїв, встановлених у практиці Суду.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

42. Суд нагадує, що відповідно до його усталеної практики стаття 3 Конвенції породжує процесуальне зобов’язання провести ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами (див. рішення у справах «М.С. проти Болгарії» (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункт 151, ЄСПЛ 2003-XII, «Бізер Костов проти Болгарії» (Biser Kostov v. Bulgaria), заява № 32662/06, пункт 78, від 10 січня 2012 року, та «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06 , пункт 59, від 31 липня 2012 року).

43. Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні державні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).

44. Розслідування, яке досягне зазначених цілей, може відрізнятися залежно від обставин. Однак, незалежно від обраного способу розслідування, державні органи повинні діяти одразу ж після подання офіційної скарги (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бати та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), заяви № 33097/96 та № 57834/00, пункт 133, ЄСПЛ 2004-IV (витяги). Хоча в конкретній ситуації можуть існувати перешкоди чи труднощі, які заважають прогресу в розслідуванні, оперативна реакція державних органів при розслідуванні тверджень про жорстоке поводження може загалом вважатися необхідною для підтримки громадської довіри у їхню відданість принципу верховенства права та попередження виникнення будь-яких ознак змови або терпимості до незаконних дій (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 121, ЄСПЛ 2015).

45. Також у справах за статтями 2 та 3 Конвенції, в яких розглядалося питання ефективності офіційного розслідування, Суд часто розглядав питання затримок у початку розслідувань та прийнятті заяв (див. рішення у справах «Тимурташ проти Туреччини» (<…>), заява № 23531/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-VI, та «Текін проти Туреччини» (Tekin v. Turkey), від 09 червня 1998 року, пункт 67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-IV), а також тривалості досудового слідства (див. рішення у справі «Інделікато проти Італії» (Indelicato v. Italy), заява № 31143/96, пункт 37, від 18 жовтня 2001 року).

46. Зрештою, не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який збігається з версією подій заявника; проте воно, у принципі, повинно бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункт 107, від 26 січня 2006 року).

(b) Застосування загальних принципів у цій справі

47. Суд зазначає, що 30 липня 2002 року чоловік заявниці звернувся до місцевого відділу міліції зі скаргою на побиття своєї дружини вказаними у його скарзі особами. Отже, питання було належним чином порушено у компетентних органах влади тоді, коли від них можна було розумно очікувати проведення розслідування тверджень про жорстоке поводження.

48. Згодом скарга була обґрунтована результатами судово-медичного обстеження (див. пункт 14), яке свідчило про наявність у заявниці черепно-мозкової травми та крововиливів на тілі. Отже, скарга заявниці була «небезпідставною», а національні органи влади були зобов’язані провести ефективне розслідування, яке мало відповідати зазначеним вимогам статті 3 Конвенції.

49. Суд зазначає, що постанова від 09 серпня 2002 року, якою було відмовлено у порушенні кримінальної справи за скаргами заявниці, 29 жовтня 2002 року була скасована прокурором. В останню із зазначених дат було відкрито кримінальну справу. Суд також зазначає, що протягом періоду, який тривав майже чотири роки, з 29 жовтня 2002 року по 23 вересня 2006 року, коли було винесено останню постанову про зупинення кримінальної справи, національні органи влади дев’ять разів виносили постанови про відмову у порушенні кримінальної справи щодо пана та пані Ш. у зв’язку з відсутністю corpus delicti або про закриття такого провадження. Згодом усі ці постанови були скасовані вищестоящим органом влади у зв’язку з необґрунтованістю і було постановлено провести додаткове розслідування.

50. Суд зазначає, що 23 вересня 2006 року слідчий Тернопільського міського відділу міліції виніс два окремі процесуальні рішення. Перша постанова стосувалося закриття кримінальної справи щодо пана та пані Ш. у зв’язку з недостатністю зібраних у справі доказів для притягнення їх до відповідальності. Друга постанова зупинила досудове слідство у справі до встановлення особи, відповідальної за напад на заявницю. Вбачається, що розслідування справи заявниці триває до теперішнього часу, проте з 23 вересня 2006 року, коли розслідування було зупинене, у справі не було винесено жодних процесуальних рішень та не встановлено інших обставин. Суд зауважує, що після чотирнадцятирічного розслідування державні органи не змогли встановити факти справи та обставини, за яких заявниця отримала тілесні ушкодження. Оскільки різні свідки давали суперечливі показання, дата, коли було нанесено тілесні ушкодження, та особа нападника(ів) залишаються невстановленими.

51. Суд вважає, що багаторазове повернення справи на додаткове розслідування може свідчити про недоліки у слідстві. Зокрема, він зазначає, що обґрунтування постанови від 23 вересня 2006 року про відмову у притягненні пана та пані Ш. до відповідальності було аналогічним наведеному в постанові від 04 квітня 2003 року, винесеній на три роки раніше. Незважаючи на конкретні вказівки, надані 05 травня 2003 року заступником начальника слідчого відділу Тернопільського міського відділу міліції (див. пункт 27), не були вжиті заходи з метою з’ясування фактів справи або перевірки двох різних версій подій, викладених у міліції, ані наведені інші підстави для закриття кримінального провадження. Ці недоліки, принаймні частково, були визнані національними органами влади (див. пункт 29).

52. Повертаючись до заперечень Уряду, необхідно з’ясувати, чи зобов’язана була заявниця відповідно до правила вичерпання національних засобів юридичного захисту оскаржити постанову від 23 вересня 2006 року про закриття кримінальної справи щодо пана та пані Ш.

53. Суд зазначає, що твердження заявниці про жорстоке поводження спочатку розглядалися прокурором, який встановив, що справа заявниці є prima facie, та вирішив порушити кримінальну справу. Подальші постанови про закриття провадження неодноразово скасовувалися вищестоящими прокурорами, а розслідування відновлювалося.

54. Суд посилається на свої висновки у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, від 15 травня 2012 року), в яких зазначено, що в кримінальному законодавстві України порядок оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не здатен забезпечити адекватне виправлення ситуації (див. згадане рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункт 97). Суд також зазначає, що незважаючи на небажання заявниці оскаржити постанову про закриття кримінальної справи щодо пана та пані Ш., розслідування справи не було остаточно зупинене (див. пункт 50). Проте з вересня 2006 року до теперішнього часу жодного прогресу у справі не було.

55. У світлі цих висновків Суд вважає, що заявниці не можна дорікати за невикористання засобу юридичного захисту, який виявився неспроможним забезпечити відшкодування у зв’язку з її скаргами на неефективне розслідування.

56. У світлі викладеного Суд відхиляє заперечення Уряду та з огляду на спосіб, в який здійснювалося слідство, багаторазове винесення постанов про закриття і відновлення слідства та загальну тривалість розслідування, яке тривало й через чотирнадцяти років після оскаржуваних подій і не змогло в результаті встановити факти справи, вважає, що державні органи не виконали свого зобов’язання провести у цій справі ефективне розслідування тверджень про жорстоке поводження.

57. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

58. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

59. Заявниця вимагала 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

60. Уряд стверджував, що сума, яку вимагала заявниця, була надмірною.

61. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

62. Заявниця не вимагала компенсації судових та інших витрат.

C. Пеня

63. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятою.

2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 грудня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

В.о. заступника Секретаря

Анна-Марія ДУГЕ

Голова

Андре ПОТОЦЬКИЙ

3841
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні статті
Популярні судові рішення
ЕСПЧ
0