Непрямі порушення авторського права: судова практика США

Підвищення штрафних санкцій та притягнення до відповідальності осіб - прямих порушників авторського права (кінцевих користувачів) в епоху діджиталізації для правоволодільця не завжди можуть бути ефективними та пропорційними заходами захисту і, крім того, вони можуть викликати негативні побічні наслідки (як економічні, так і репутаційні), що перевісять позитивний ефект від притягнення до відповідальності порушника.

Одним із альтернативних шляхів вирішення цієї проблеми є можливість визнання порушниками авторського права не тільки прямих порушників, а і третіх осіб, які своїми діяннями безпосередньо не порушують авторське право, але дають можливість або сприяють вчиненню порушень іншими особами. Цивільне законодавство України не містить таких механізмів (втім, пропоную подискутувати щодо постанов КМУ №71 та №72 від 18.01.2003 р.), як не містить їх і законодавство США (за виключенням спеціальних положень 17 USC § 512 (DMCA)[1] - випадків обмеження відповідальності інтернет-посередників, пов'язані з матеріалами онлайн), натомість на рівні прецедентної судової практики у ХХ та XXI ст. в США були розроблені три види непрямого порушення авторського права, аналіз яких і є предметом даної публікації.

І. Внесок у порушення (англ. contributory infringement).

Концепція "внеску у порушення" отримала розвиток із загального деліктного права США та полягає в тому, що той, хто безпосередньо сприяє чужому порушенню, має бути притягнутим до відповідальності разом з деліквентом. Класичний виклад доктрини наведено в справі Gershwin Publishing Corp. v. Columbia Artists Management, Inc., 443 F.2d 1159 (2d Cir. 1971): "Той, хто, знаючи про протиправну діяльність, спонукає, спричинює або матеріально сприяє порушенню, що вчинює інша особа, може бути притягнутий до відповідальності як "внесковий" порушник"[2].

Для вчинення такого виду порушення має бути сукупність наступних умов:

1) мало місце пряме порушення авторських прав;

2) особа має фактичне або конструктивне (передбачуване) знання про вчинене пряме порушення авторського права;

3) непрямий порушник сприяє, спричиняє та здійснює внесок у правопорушення [3, 8].

ІІ. Посередницьке (субститутне) порушення (англ. vicarious infringement).

Концепція "посередницького (субститутного) порушення" авторського права була розроблена судами як розвиток принципів відповідальності керівника за дії своїх підлеглих в трудовому праві (лат. respondeat superior - доктрина права, згідно якої принципал завжди відповідає за дії свого агента) і бере початок свого формування із так званих "справ танцювальних залів" першої половини ХХ ст., коли власників місць для розваг та відпочинку було притягнуто до відповідальності за виступи виконавців, які безпосередньо порушували авторське право, за умови якщо оператор (власник) (1) міг контролювати приміщення і (2) отримував пряму фінансову вигоду від глядачів, які заплатили за вхід, під час якого власне і відбувалось протиправне публічне виконання творів. Наприклад, справи Buck v. Jewell-LaSalle Realty Co., 238 U.S. 191, 198-199 (1931)[4]; Dreamland Ballroom, Inc. v. Shapiro, Bernstein & Co., 36 F.2d 354 (7th Cir. 1929)[5]. При цьому елемент обізнаності щодо протиправної поведінки особи-прямого авторського права для цього виду порушення не має жодного значення.

Отже, для вчинення цього виду непрямого порушення має бути сукупність наступних умов:

1) мало місце пряме порушення авторських прав;

2) непрямий порушник мав фінансовий інтерес від діяльності особи, що здійснила пряме порушення;

3) непрямий порушник мав можливість здійснювати нагляд та контролювати такі діяння [3, 8].

Схематично проілюструвати ці два види непрямих порушень авторського права можна наступним чином:

Виконавець здійснює публічне виконання охоронюваних творів без належної правової підстави - вчинює пряме порушення авторського права. Водночас пісні, які він виконує, обирає не виконавець, а його продюсер, вчинюючи цим contributory infringement. Власник закладу, в якому власне і відбувається концерт, отримує відсоток від вартості реалізованих квитків на концерт і жодним чином не припиняє виступ (хоча має таку можливість); таким чином він вчинює vicarious infringement.

Розглянемо окремі судові справи, в яких відбувалось застосування цих концепцій.

Fonovisa, Inc. v. Cherry Auction, Inc., 76 F.3d 259 (9th Cir. 1996)[6].

Позичач Fonovisa, Inc. - суб'єкт авторського права, що володів на дату розгляду справи майновими правами на музичні твори, виконання та фонограми (зауважимо тут і надалі, що згідно 17 U.S. Code § 102 "sound recordings" є об'єктами авторського права в США) подав позов проти Cherry Auction, Inc. - оператора одного із ринків вживаних товарів в Каліфорнії, на якому окремі продавці розповсюджували контрафактні примірники творів позивача (про що позивач попередньо неодноразово інформував відповідача). За допуск на ринок (надання місця для торгівлі, надання місця для паркування та інформування на власному веб-сайті) продавці сплачували Cherry Auction щоденні збори; вхід на ринок був також оплатним і для покупців. Крім того, Cherry Auction зберігали за собою право виключати з ринку будь-якого продавця з будь-якої причини в будь-який час.

Позивач стверджував, що відповідач має понести відповідальність за обидва види непрямих порушень авторського права: внесок у порушення та посередницьке порушення.

Апеляційний суд вирішив, що відповідач вчинив внесок у порушення, оскільки був обізнаний про порушення та, надаючи місце на ринку та на власному веб-сайті, здійснював матеріальний внесок у правопорушення. Щодо посередницького порушення суд вирішив, що Cherry Auction. контролювала власний сайт і могла забороняти допуск на ринок окремим продавцям. Щодо фінансового інтересу суд постановив, що "протиправна діяльність окремих продавців (продаж контрафактних примірників творів) посилює привабливість самого місця для потенційних клієнтів… так само як і протиправне публічне виконання творів у "справах танцювальних залів" підвищувало популярність таких концертних залів".

Іншу групу справ щодо непрямих порушень авторського права складають справи, відповідачі в яких продають товари чи надають послуги, кінцеві користувачі яких вже мають можливість своїми діями порушувати авторські права третіх осіб - т.зв. "справи щодо дуалістичного використання технологій" (англ. dual-use technologies).

Першою "технологічною революцією" в справах про захист авторського права в США можна вважати появу домашніх відеомагнітофонів та пов'язану із ними справу Sony Corp. v. Universal City Studios, 464 U.S. 417 (1984)[7], рішення по якій в підсумку прийняв Верховний Суд США.

Universal City Studios випускали в кінотеатральний прокат аудіовізуальні твори, а згодом ліцензували їх сповіщення на комерційному телебаченні (з показами реклами). Вони також здавали в майновий найм та продавали примірники творів на плівці та на попередньо записаних відеокасетах та відеодисках. Ліцензійні платежі за телевізійні передачі встановлювалися відповідно до рейтингу аудиторії, складеної рейтинговими службами.

Компанія Sony Corp. виробляла домашні відеомагнітофони Betamax (VTR), які дозволяли кінцевим користувачам записувати передачі та дивитись їх в більш зручний для них час без показу реклами (функція "timeshifting"), і здійснювала їх продаж через роздрібні мережі магазинів.

Universal City Studios стверджували, що користувачі відеомагнітофонів записували охоронювані авторськими правами твори Universal City Studios, які були публічно сповіщені на комерційному телебаченні, і тим самим порушували авторські права. Втім, замість того щоб подавати окремі позови проти кінцевих користувачів, Universal City Studios вирішили подати позов проти Sony Corp., яка, на думку позивачів, мала нести відповідальність за такі порушення авторських прав через продаж та рекламу відеомагнітофонів, а сам запис, зборений на відеомагнітофоні, на думку позивачів, міг призвести до зменшення доходу Universal City Studios від ліцензування їхніх творів на телебаченні та від розпоряджання правами іншими способами. З точки зору Universal City Studios, наслідки домашніх записів є аналогічними якби підприємець записав твори з ефіру, дублював їх на касетах та продавав або здавав їх в найм. Представники Universal City Studios вимагали стягнення збитків, справедливий облік прибутку та заборону щодо виробництва та реалізації відеомагнітофонів.

По суті перед судами було поставлене питання чи продаж такого обладнання кінцевим користувачам порушує авторські права в правовій системі США.

Верховний Суд США зазначив, що в цій справі єдиний контакт між Sony Corp. та користувачами відеомагнітофонів відбувався в момент продажу, а тому відповідачі не могли "контролювати" подальшу поведінку користувачів і, як наслідок, не могли вчиняти непряме субститутне порушення авторського права.

По-друге, Верховний Суд США вирішив, що користувачі домашніх відеомагнітофонів не записують твори в комерційних цілях, таке використання переважно охоплювалося доктриною добросовісного використання творів (англ. fair use) і не порушувало авторських прав Universal City Studios.

По-третє, Суд встановив, що виробництво та продаж відеомагнітофонів, що дозволяють здійснювати запис творів, не є непрямим порушенням у формі внеску у порушення авторського права, оскільки кінцеві користувачі цієї технології переважно використовують її без порушення авторських прав інших осіб (англ. Capable of substantial noninfringing uses; COSNU). "Виробник обладнання, яке може бути використано для порушення авторського права не несе відповідальності за непряме порушення у формі внеску у порушення авторського права тільки якщо таке обладнання не здатне використовуватись переважно без порушення авторських прав інших осіб". Тобто, в подальших схожих справах відповідачі мали доводити лише факт можливості використання обладнання без порушення авторських прав інших осіб, а не те, що їх обладнання часто чи завжди використовується законно.

Протягом тривалого часу дане рішення слугувало надійним захисним механізмом для компаній, користувачі (клієнти) яких були прямими порушниками авторського права. Однак активний розвиток поширення творів в мережі Інтернет призвів і до еволюції судової практики в США за непрямі порушення авторського права.

Першою віхою у "інтернет-справах" стала справа A&M Records, Inc. v. Napster, Inc., 239 F.3d 1004 (2001)[8].

В даній справі позивачі - студії звукозапису скаржилися, що кінцеві користувачі сервісу Napster поширювали охоронювані авторським правом твори між собою без дозволу правоволодільців. Позивачі також стверджували, що компанія Napster мала нести відповідальність за обидва види непрямого порушення авторських прав.

Napster, Inc. розробила і керувала піринговою (Р2Р) мережею, яка дозволяла кінцевим користувачам шукати, отримувати доступ та завантажувати аудіозаписи, що зберігалися у форматі цифрового файлу MP3 на власних або комп'ютерах третіх осіб.

Представники Napster стверджували, що сервіс мав законні цілі: пробний доступ (англ. sampling) допомагав користувачам при вирішенні питання щодо придбання оригінальних примірників творів; сервіс забезпечував доступ до творів, які вже належать користувачам, на їхніх інших пристроях (англ. space-shifting) та сервіс сприяв авторизованому поширенню творів.

Napster дозволяв своїм користувачам: (1) надавати доступ до музичних файлів MP3, що були збережені на дисках комп'ютера, для копіювання іншими користувачами Napster; (2) здійснювати пошук музичних файлів MP3, що зберігаються на комп'ютерах інших користувачів; і (3) передавати точні копії MP3-файлів з одного комп'ютера на інший через Інтернет. Ці функції стали можливими завдяки поєднанню безкоштовного програмного забезпечення "Napster Music Share", а також мережевих серверів Napster та серверного програмного забезпечення. Napster надавав технічну підтримку для індексування та пошуку MP3-файлів, а також для інших функцій, включаючи "чат-кімнату", в якій користувачі могли обговорювати музику, а також каталог, в якому учасники могли надавати інформацію про свою музику.

Щоб копіювати файли MP3 через систему Napster, кінцевий користувач повинен був спочатку отримати доступ до інтернет-сайту Napster і завантажити програмне забезпечення "MusicShare" на свій комп'ютер. Після інсталювання програмного забезпечення користувач міг отримати доступ до системи Napster. Для реєстрації в системі Napster кінцевий користувач повинен був створити "ім'я користувача" та пароль.

Якщо зареєстрований користувач хотів передати наявні файли, що зберігаються на диску свого комп'ютера на Napster для доступу до інших користувачів, він повинен спочатку створити каталог "бібліотека користувача" на жорсткому диску свого комп'ютера. Після цього користувач зберігав свої MP3-файли у каталозі бібліотеки, використовуючи при цьому самовизначені імена файлів. Потім він повинен був увійти в систему Napster, використовуючи свої ім'я користувача та пароль. Його копія програми "Music Share" здійснювала пошук у власній локальній бібліотеці та перевіряла чи файли правильно відформатовані. Якщо локальні музичні твори були відформатовані в правильному форматі MP3, імена MP3-файлів завантажувались з комп'ютера користувача на сервери Napster. Зміст MP3-файлів зберігався при цьому на комп'ютері користувача. Після завантаження на сервери Napster імена MP3 файлів кінцевого користувача зберігались в бібліотеці сервера та ставали частиною "колективного каталогу" файлів, доступних для поширення під час знаходження користувача в системі. Колективний каталог відслідковував користувачів, які підключені до сервісу в режимі реального часу, відображаючи лише імена доступних для завантаження файлів.

Napster дозволяв користувачам знаходити MP3-файли інших користувачів двома способами: за допомогою функції пошуку Napster та через функцію "гарячого списку". Програмне забезпечення на серверах Napster підтримувало "пошуковий індекс" колективного каталогу Napster. Для пошуку файлів кінцевий користувач вводив у програмному забезпеченні "MusicShare", що зберігалася на його комп'ютері, назву пісні або виконавця як об'єкт пошуку. Запит передавався на сервер Napster і автоматично порівнювався з іменами доступних файлів. Сервер Napster складав список усіх імен файлів MP3 з пошукового індексу, які містили ті ж пошукові слова, що введені у форму пошуку, і передавав цей список користувачеві. Сервер Napster не здійснював пошук вмісту будь-якого MP3 файлу; навпаки, пошук обмежувався "текстовим пошуком імен файлів, індексованих в певному кластері". Щоб використовувати функцію "гарячого списку", користувач Napster створював список імен інших користувачів, від яких він отримував MP3-файли раніше. При авторизації на сервери Napster система сповіщувала користувача про те, що користувач з його "гарячого списку" також входить до системи. Таким чином, користувач міг отримати доступ до індексу всіх імен MP3-файлів у певній бібліотеці з бібліотекою швидкого доступу. Вміст MP3-файлів користувача із "гарячого списку" не зберігався в системі Napster.

Для передачі копії вмісту запитуваного файлу МР3 серверне програмне забезпечення Napster отримувало інтернет-адресу запитуючого користувача та Інтернет-адресу "хост-користувача" (користувача з наявними файлами). Після цього сервери Napster передавали користувачу інтернет адресу хост-користувача. Комп'ютер користувача використовував цю інформацію для встановлення зв'язку з хост-користувачем і завантажував копію файлу МР3 з одного комп'ютера на інший через мережу Р2Р. Завантажений MP3-файл можна було відтворювати безпосередньо з жорсткого диска користувача або записати на аудіо компакт-диск, якщо користувач мав доступ до відповідного обладнання.

По-перше, суд встановив, що на відміну від справи Sony Corp. v. Universal City Studios, використання сервісу користувачами не відповідало чотирьом вимогам добросовісного використання (англ. Fair use).

По-друге, щодо непрямого порушення авторського права у форму внеску у порушення необхідно було довести, що Napster знав про порушення авторських прав, які відбувається у його системі, а також те, що Napster істотно сприяв порушенням.

Оскільки сервіс Napster в цілому був здатний на використання переважно без порушення авторських прав інших осіб, оператори системи не мали "конструктивного знання" про порушення авторського права, необхідні для притягнення до відповідальності за внесок у порушення (англ. COSNU). Однак, оскільки оператори Napster могли з'ясувати, чи певний твір незаконно скопійовано, вони своєчасно мали "фактичне знання" про конкретні акти порушення, необхідне для притягнення до відповідальності за за внесок у порушення.

По-третє, щодо посередницького (субститутного) порушення авторського права суд зазначив наступне:

Napster мав прямий фінансовий інтерес у протиправній діяльності. Матеріали справи підтверджували, що майбутні доходи компанії Napster безпосередньо залежали б від "збільшення бази користувачів". Інші користувачі реєструються в системі Napster, оскільки "якість та кількість доступних музичних файлів збільшуються".

Napster мав можливість знаходити протиправний матеріал у своїх пошукових індексах і мав можливість припинити доступ кінцевих користувачів до системи (Napster мав чітке застереження щодо політики захисту прав, зазначивши на своєму веб-сайті, що "він прямо залишає за собою право відмовити у наданні послуг на свій розсуд, включаючи, але не обмежуючись тим, якщо Napster вважає, що поведінка користувачів порушує чинне законодавство. або з будь-якої причини на власний розсуд Napster, з причин або без причин"). Навіть враховуючи той факт, що назви МР3-файлів обирались користувачами і вони могли не збігатися з назвами творів (наприклад, назва пісні могла бути написана неправильно), для того щоб Napster функціонував ефективно, імена файлів повинні були приблизно відповідати матеріалу, що містився у файлах, інакше ніхто з користувачів не зміг би знайти потрібну музику. Нездатність Napster відстежувати індекси системи разом з тим, що Napster отримував матеріальну вигоду від триваючого факту доступності творів у своїй системі, у підсумку призвело до накладання на нього відповідальності за посередницьке (субститутне) порушення авторського права.

In re Aimster Copyright Litigation, 334 F.3d 643 (7th Cir. 2003)[9]

Після закриття Napster "лаври" одного із найбільш масштабних пірингових сервісів файлобміну відійшли до сервісу Aimster від компанії AOL, що за своєю структурою був подібнім до Napster. Так, система Aimster мала такі складові: програмне забезпечення, яке можна було безкоштовно завантажити з веб-сайту компанії Aimster; власне сервер Aimster, на якому було розміщено веб-сайт і відбувалось оброблення інформації, отриманої від користувачів. При цьому на сервері не здійснювалося копіювання (відтвореннях) власне файлів з творами; навчальні посібники щодо використання комп'ютерної програми Aimster для обміну файлами; та "Клуб Aimster" - пов'язану оплатну Інтернет-службу за підпискою, користувачі якої могли використовувати для завантаження "топ-40" популярних музичних файлів легше, ніж за допомогою базової безкоштовної служби.

Аналогічно до справи Napster, кінцевий користувач мусив завантажити програмне забезпечення з веб-сайту Aimster та зареєструватися в системі. Зробивши це, він міг позначити будь-якого іншого користувача системи як "друга" і, відповідно міг спілкуватися безпосередньо з усіма своїми "друзями", коли вони були онлайн, додаючи до повідомлень будь-які файли. Якщо користувач самостійно не призначав "друзів" то, всі користувачі сервісу ставали його "друзями"; тобто він міг відправляти та отримувати файли від будь-якого з них.

Основна відмінність від справи Napster полягала в тому, що всі з'єднання між кінцевими користувачами були програмно зашифровані, тобто Aimster (на відміну від Napster) не знав зміст передачі файлів.

Користувач, який хотів завантажити копію файлу, вводив запитуване ім'я в спеціальному полі для пошуку, після чого сервер Aimster шукав файл із запитуваною назвою на комп'ютерах тих хост-користувачів, які були онлайн, в межах файлів, якими вони були готові поділитися, і, якщо він знаходив потрібний файл, Aimster організовував передачу файлу між комп'ютерами користувачів. Як тільки кінцевий користувач здійснить завантаження (відтворення) файлу, він міг зробити завантажений файл доступним для обміну з іншими користувачами системи Aimster.

Оскільки копії творів були відтворені на комп'ютерах користувачів, а не на власному сервері Aimster, Aimster не міг бути прямим порушником авторських прав.

Ця справа цікава, в першу чергу, тим, що в ній відбулась певна еволюція розуміння внеску у порушення (англ. contributory infringement), закладеного Верховним Судом США у справі Sony Corp. v. Universal City Studios.

Суд відхилив аргумент Aimster, що, останній не мав "фактичного" знання про правопорушення через шифрування з'єднань. Суд зауважив, що "умисна сліпота" (англ. willful blindness) - це знання в авторському праві. Постачальник послуг не отримує імунітет від відповідальності через використання шифрування з метою захистити себе від отримання фактичних знань про незаконні цілі, для яких ця послуга використовується".

Aimster об уникнути відповідальності за непряме порушення у формі внеску порушення посилався на те, що його система обміну файлами може бути використана переважно без порушення авторських прав інших осіб (COSNU). Суд встановив, що отримані докази не виключають можливості використання системи Aimster без порушення авторських прав інших осіб (COSNU), Aimster навіть навів п'ять прикладів законного використання свого сервісу, однак на думку Суду це було недостатнім. Суд зробив висновок, що для того щоб відповідач міг використати COSNU, він мав навести суду реальність використання його сервісу переважно без порушення авторських прав інших осіб. Компанія Aimster не представила ніяких доказів того, що його сервіс дійсно коли-небудь використовувався для правомірного використання, не кажучи вже про докази щодо частоти такого використання.

Крім того суд зазначив, що "навіть у випадках, коли існують правомірні способи використання служби обміну файлами в Інтернеті, більше того, якщо протиправні використання є суттєвими, то для уникнення відповідальності за непряме порушення авторського права у формі внеску у порушення сервіс-провайдер повинен показати, що для нього було б непропорційно дорого ліквідувати або щонайменше істотно знизити рівень протиправних використань творів".

ІІІ. Порушення внаслідок схиляння до неправомірного використання об'єкту авторського права (англ. inducement infringement).

MGM Studios, Inc. v. Grokster, Ltd., 545 U.S. 913 (2005)[10].

Відповідачі - компанії Grokster та StreamCast розповсюджували програмне забезпечення, яке дозволяло кінцевим користувачам обмінюватися електронними файлами за допомогою однорангових (пірингових) мереж. Хоча такі мережі можуть використовуватися для обміну будь-якою інформацією, кінцеві користувачі програмного забезпечення відповідачів в основному використовували його для обміну музичними та відеофайлами, що охоронялись авторським правом, без належної правової підстави (дослідження у справі показало, що майже 90% файлів, доступних для завантаження в мережах відповідачів були охоронюваними авторським правом творами).

Група кіностудій та інші правоволодільці (далі - MGM) подали позов проти Grokster та StreamCast з вимогами про відшкодування збитків та судової заборони, стверджуючи, що відповідачі усвідомлено та навмисно поширювали своє програмне забезпечення з метою порушення авторського права кінцевими користувачами.

Програмне забезпечення компанії Grokster використовувало ліцензовану технологію "FastTrack". В основі програмного забезпечення компанії StreamCast - "Morpheus" було покладено технологію Gnutella, однак обидві системи виконували ті ж функції. Кінцевий користувач, який завантажував та встановив програмне забезпечення відповідачів, отримував можливість передавати файли безпосередньо на комп'ютери інших кінцевих користувачів, використовуючи програмне забезпечення, сумісне з FastTrack або Gnutella.

У мережі FastTrack запит кінцевого користувача надходив на супервузол (англ. supernode) - комп'ютер із можливістю індексування з метою збору тимчасових індексів файлів, доступних на комп'ютерах інших користувачів, з'єднаних з ним. Супервузол (або індексний комп'ютер) здійнював пошук у своєму власному індексі і міг передавати пошуковий запит до інших супервузлів.

Якщо файл було знайдено, супервузол розкривав його місцезнаходження і запитуючий користувач міг завантажити файл безпосередньо з комп'ютера іншого користувача. Завантажений файл розміщався в спеціальній папці для спільного використання на комп'ютері запитуючого користувача, де він міг бути завантажений іншим користувачам разом з будь-яким іншим файлом у цій папці.

Суд першої інстанції та апеляційний суд визначити, що програмне забезпечення відповідачів здатне переважно використовуватись без порушення авторських прав інших осіб (capable of substantial noninfringing uses, COSNU) і відповідачі фактично не знали про порушення авторських прав через децентралізовану архітектуру програмного забезпечення; відповідачі також суттєво не сприяли порушенням, що їх вчиняли кінцеві користувачі, оскільки саме останні шукали, завантажували та зберігали файли, що порушують авторські права. Участь відповідачів була обмежена наданням відповідного програмного забезпечення. А тому відповідачі не є непрямими порушниками авторського права згідно доктрини внеску у порушення (англ. contributory infringement).

Суди також визнали, що відповідачі не можуть бути притягнуті до відповідальності за доктриною субститутного порушення, оскільки вони не здійснювали нагляд та не контролювали використання програмного забезпечення, не мали можливостей контролювати його використання та не мали жодного самостійного обов'язку щодо нагляду за порушеннями.

В результаті розгляд цієї справи дійшов до Верховного Суду США, який, фактично запровадив новий вид непрямого порушення авторського права - порушення внаслідок схиляння до неправомірного використання об'єкту (англ. inducement infringement): "особа, що поширює пристрої/програмне забезпечення з чітко вираженою метою сприяння їх використанню для порушення авторських прав, вчиняє інші позитивні дії для сприяння порушенню, несе відповідальність за порушення, вчинені третіми особами" Порушення внаслідок схиляння настає внаслідок "цілеспрямованого, винного вираження та поведінки, а отже визнання таких дій порушенням не ставить під ризик законну торгівлю та не перешкоджає інноваціям, які мають законні цілі" Як приклади такої поведінки можуть бути визначені: реклама протиправного використання творів, таргетинг діяльності на цільову аудиторію потенційних порушників (в даній справі - колишніх користувачів сервісу Napster), неспроможність впровадження технологій, які б зменшували кількість порушень авторського права.

Таким чином, в правовій системі США існують три незалежні види непрямого порушення авторських прав, розроблені саме судовою гілкою влади:

А) внесок у порушення (англ. contributory infringement), яке вчиняється за сукупності таких умов: мало місце пряме порушення авторських прав; особа має фактичне або конструктивне (передбачуване) знання про вчинене пряме порушення авторського права; непрямий порушник сприяє, спричиняє та здійснює внесок у правопорушення.

Б) Посередницьке (субститутне) порушення (англ. vicarious infringement), яке вчиняється за сукупності таких умов: мало місце пряме порушення авторських прав; непрямий порушник мав фінансовий інтерес від діяльності особи, що здійснила пряме порушення; непрямий порушник мав можливість здійснювати нагляд та контролювати такі діяння.

В) Порушення внаслідок схиляння до неправомірного використання об'єкту авторського права (англ. inducement infringement): особа, що поширює пристрої/програмне забезпечення з чітко вираженою метою сприяння їх використанню для порушення авторських прав, вчиняє інші позитивні дії для сприяння порушенню, несе відповідальність за порушення, вчинені третіми особами"

P.S. А як Ви вважаєте, чи потрібне щось подібне в правовій системі України в цивільних правовідносинах?

Автор статті: Зеров Костянтин

Список використаних джерел:

1. 17 U.S. Code § 512 - Limitations on liability relating to material online [Electronic resource]. - Access mode: https://www.law.cornell.edu/uscode/text/17/512.

2. Gershwin Publishing Corporation, Plaintiff-appellee, v. Columbia Artists Management, Inc., Defendant-appellant, Andcommunity Concerts, Inc., Defendant, 443 F.2d 1159 (2d Cir. 1971) [Electronic resource]. - Access mode: https://law.justia.com/cases/federal/appellate-courts/F2/443/1159/246268/#fn8

3. Song S. A Comparative Copyright Analysis of ISP Liability in China Versus the United States and Europe / Seagull Haiyan Song. // The Computer & Internet Lawyer. - 2010. - №7. - P. 7-24.

4.Buck v. Jewell-LaSalle Realty Co., 283 U.S. 191 (1931) [Electronic resource]. - Access mode: https://supreme.justia.com/cases/federal/us/283/191/case.html#F1

5. DREAMLAND BALL ROOM v. SHAPIRO, BERNSTEIN CO_ 7th Cir. _ Law _ CaseMine [Electronic resource]. - Access mode: https://www.casemine.com/judgement/us/5914a690add7b049346dd1f4

6. FONOVISA, INC. v. CHERRY AUCTION, INC., 76 F.3d 259 (9th Cir. 1996) [Electronic resource]. - Access mode: https://www.law.cornell.edu/copyright/cases/76_F3d_259.htm

7. Sony Corp. v. Universal City Studios, 464 U.S. 417 (1984) [Electronic resource]. - Access mode: https://supreme.justia.com/cases/federal/us/464/417/case.html

8. A&M RECORDS, Inc. v. NAPSTER, INC., 239 F.3d 1004 (9th Cir. 2001) [Electronic resource]. - Access mode: https://www.law.cornell.edu/copyright/cases/239_F3d_1004.htm

9. 334 F.3d 643 (2003) In re: AIMSTER COPYRIGHT LITIGATION [Electronic resource]. - Access mode: https://www.leagle.com/decision/2003977334f3d6431912.xml

10. METRO-GOLDWYN-MAYER STUDIOS INC. et al. v. GROKSTER, LTD., et al. [04-480] [Electronic resource]. - Access mode: http://caselaw.findlaw.com/us-supreme-court/545/913.html