Кримінальне переслідування переселенців через адресну допомогу: що потрібно знати

Нещодавна пост колеги у ФБ привернув мою увагу до теми кримінального переслідування переселенців, що отримували щомісячну адресну допомогу, як особи, які перемістилися з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг (у відповідності з Постановою КМУ від 01.10.2014р. №505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг»), зокрема, за ст.ст. 190 (Шахрайство) та 358 (Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів) КК України.

З огляду на те, що офіційно (за даними Мінсоцполітики) в Україні зареєстровано понад 1,49 млн. внутрішньо переміщених осіб (з яких більшість вимушена звертатися до управлінь соціального захисту населення із заявами про виплату щомісячної адресної допомоги), питання здійснення належного захисту зазначеної категорії осіб від необгрунтованих звунувачень у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 190 та 358 КК України, є, на мій погляд, надзвичайно актуальним як для самих переселенців, так і для адвокатського співтовариства.

Так, в Єдиному державному реєстрі судових рішень по вищевказаній категорії справ мені вдалося відшукати більше 50 судових рішень, ухвалених меньше ніж за один календарний рік! З цих судових рішень: 15 ухвал про затвердження угод про примирення; 15 обвинувальних вироків суду за різними частинами ст. 190 КК України; 20 обвинувальних вироків за ст. 190 та ст. 358 КК України; 6 виправдувальних вироки! суду за ст. 190 та ст. 358 КК України, та один вирок суду, за яким особу визнано невинуватою за ст. 358 КК України, втім визнано винною за ст. 190 КК України.

В усіх, без виключення, кримінальних провадженнях, результатом яких був обвинувальний вирок, обвинувачені (в більшості - пенсіонери) повністю визнавали свою вину, правовою допомогою захисників не користувалися. У якості покарання обвинувачені отримували, здебільшого, штрафи, інколи - виправні роботи та, навіть, обмеження волі.

Фабула кримінальних проваджень за ст.ст. 190 та 358 КК України відносно переселенців одна (прим.: приклад наведений з обвинувального вироку Деснянського районного суду м. Києва від 12.12.2017 року у справі №754/14344/17):

«28.10.2015 р. ОСОБА_1, маючи прямий умисел на незаконне збагачення, з метою поліпшення свого матеріального становища за рахунок коштів резервного фонду державного бюджету, перебуваючи в денний час доби в приміщенні Управління праці та соціального захисту населенняДеснянської районної в м. Києві державної адміністрації по вул. Закревського, 87-Д в м. Києві, не дивлячись на положення пунктів 2, 3, 5, 6 Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житловокомунальних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 505, заповнила та подала до управління заяву для призначення щомісячної адресної допомоги, усвідомлюючи те, що на той час вона фактично придбала майнові права на квартири АДРЕСА_5, згідно договору № ЕФ-Ш/119 купівлі-продажу майнових прав від 26.06.2015 року та договору № ЕФ-Ш/120 купівлі-продажу майнових прав від 26.06.2015
року.
На підставі вказаної заяви, рішенням начальника Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації ОСОБА_8. від 06.11.2015 року ОСОБА_1 призначено допомогу переміщеним особам на проживання на період з 27.10.2015 року по 26.04.2016 року у розмірі 884 грн. на місяць.
В подальшому, ОСОБА_1, в порушення п. 11 Порядку, не повідомила уповноважений орган про зміну обставин, які впливають на призначення грошової допомоги, протягом трьох днів з дня настання таких обставин, а саме про придбання у власність житлового приміщення, розташованого у регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, що розташовані на лінії зіткнення. Як наслідок, ОСОБА_1 шляхом обману заволоділа грошовими коштами резервного фонду державного бюджету в розмірі 1625 грн. 42 коп., які були перераховані Київським міським центром по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат через Головне управління Державного казначейства служби України в м. Києві на банківський картковий рахунок № НОМЕР_1 у ПАТ «Ощадбанк», якими ОСОБА_1 розпорядилася на власний розсуд, чим завдала збитків державному бюджету на вищевказану суму.
Крім того, 26.04.2016 року ОСОБА_1, маючи умисел на повторне заволодіння чужим майном шляхом обману, з метою поліпшення свого матеріального становища за рахунок коштів резервного фонду державного бюджету, повторно, перебуваючи у денний час доби у приміщенні Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації під час заповнення заяви на отримання грошової допомоги, усвідомлюючи те, що у її володінні на праві приватної власності з 10.02.2016 р. перебувають квартири, приховала від працівників Управління вказані відомості та зазначила в заяві завідомо неправдиві відомості про відсутність у її власності житлового приміщення, розташованого в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України та райони проведення антитерористичної операції, а також про відсутність змін, що вплинули на призначення допомоги, чим підробила офіційний документ, який видається іншою особою, яка має право видавати такі документи і який надає права, з метою використання його підроблювачем. Після чого, з метою подальшого заволодіння грошовими коштами державного бюджету шляхом обману,
ОСОБА_1, подала офіційний документ - заяву для призначення щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, у тому числі, на оплату житлово-комунальних послуг (яка заповнюється відповідно до п. 5 порядку), до якої раніше нею внесено завідомо неправдиві відомості, уповноваженій особі Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, чим використала завідомо підроблений документ.

ОСОБА_1 визнається винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 190 КК України, а саме, у заволодінні чужим майном шляхом обману, ч.2 ст. 190 КК України, а саме у заволодінні чужим майном шляхом обману повторно, ч.1 ст. 358 КК України, а саме, у підробленні офіційного документа, який видається іншою особою, яка має право видавати такі документи і який надає права, з метою використання його підроблювачем, ч.4 ст. 358 КК України, а саме, у використанні завідомо підробленого документа».

Ось такі фабули розлетаються усіма регіонами України. Органи Національної поліції, мабуть, в захваті: беззахисні пенсіонери, які елементарно невзмозі протистояти системі, та судді, у яких немає а ні часу, а ні бажання належним чином здійснювати судовий розгляд, - регулярно підвищують їхні «успішні» показники з розкриття злочинів, передбачених ст.ст. 190 та 358 КК України.

Втім, все ж таки, шість виправдувальних вироків з п’ятидесяти шести за рік, - це, як на мене, чудовий показник, який дає надію на те, що в цій країні можна домогтися законного та справедливого судового рішення (звичайно, за умови здійснення належного захисту).

Отже, перейдемо до основних позицій (аргументів), що можуть використовуватися стороною захисту та самими переселенцями, у кримінальних провадженнях, відкритих відносно вказаної категорії осіб за ст.ст. 190 та 358 КК України:

1. Повноваження з проведення перевірки заяв переселенців про призначення адресної допомоги належать саме УПСЗН, оскільки передбачені пунктом 10 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №505, згідно з яким уповноважені органи мають право перевіряти обґрунтованість видачі та достовірність документів, поданих для призначення грошової допомоги, а також здійснювати запити та безоплатно отримувати відомості від підприємств, установ та організацій усіх форм власності, необхідні для призначення грошової допомоги та контролю за правильністю її надання. Отже, вчасна (перед виплатою обвинуваченому адресної допомоги) та в належний спосіб здійснена перевірка управлінням праці та соціального захисту населення відомостей, зазначених обвинуваченим у заявах, - виключила б будь-яку виплату коштів, що свідчить про те, що дії обвинуваченого не можна вважати ефективними в аспекті успішного заволодіння чужим майном через те, що не було добросовісності з боку органу, який відповідає за розпорядження бюджетним коштами (виправдувальний вирок Любарського районного суду Житомирської області у справі №282/959/17 від 13 липня 2018 року, http://reyestr.court.gov.ua/Review/75331950 ).
2. Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій в рішенні у справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року (заява №29979/04), викладеній у пунктах 70-71, суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Потреба виправити минулу «помилку», неповинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу, повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
3. Відповідно до пункту 11 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №505, суми грошової допомоги, виплачені надміру внаслідок подання документів з недостовірними відомостями, повертаються уповноваженим представником сім'ї на вимогу уповноваженого органу. У разі відмови добровільного повернення надміру перерахованих сум грошової допомоги, вони стягуються у судовому порядку. Отже, указаний Порядок передбачає, що у разі недобросовісності з боку уповноваженого представника сім'ї, останньому спочатку пропонується повернути кошти добровільно, а в разі відмови такі суми стягуються в судовому порядку. Доказів того, що управління праці та соціального захисту населення зверталось в судовому порядку з вимогою до обвинуваченого про повернення виплачених йому коштів, суду не надано. Таким чином, дії обвинуваченого, з урахуванням положень пункту 11 Порядку, не передбачені кримінальним законом як злочин, через відсутність всіх елементів складу злочину та відповідного рівня суспільної небезпеки, що притаманний злочинам, а тому на переконання суду, такі дії слід кваліфікувати як цивільний делікт, оскільки відносини у сфері нарахування та виплати матеріального забезпечення внутрішньо переміщеним особам за своїм змістом є цивільно-правовими, і спори, які виникають із цих правовідносин, підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства (виправдувальний вирок Любарського районного суду Житомирської області у справі №282/959/17 від 13 липня 2018 року, http://reyestr.court.gov.ua/Review/75331950 ).
4. Щодо обвинувачення особи у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 та ч.2 ст.190 КК України, необхідне зазначити наступне.

У відповідності до ст. 62 Конституції України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є частиною національного законодавства України, критерієм доведення винуватості особи у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення є те, що саме прокурор має довести вину обвинуваченого поза межами розумного сумніву. Ухвалюючи обвинувальний вирок, суд має бути переконаний поза межами розумного сумніву, що кожен із суттєвих елементів інкримінованого особі кримінального правопорушення є доведеним (справа Дж. Мюррей проти Сполученого Королівства).

Такий же принцип закріплений у статті 17 КПК України, відповідно до якої ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом, що визначено ч.1 ст. 2 КК України.

Складовими юридичного складу злочину є об’єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Суб'єктивну сторону злочину утворюють такі ознаки: вина, мотив, мета, емоційний стан.

Згідно ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Суб'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 190 КК України, становлять прямий умисел, корисливі мотиви і мета.

За приписами ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечений характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечені наслідки і бажала їх настання.

Відповідно до ч.1 ст.190 КК України під шахрайством слід розуміти заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Стороною обвинувачення у даній категорії справ визначено спосіб вчинення шахрайства саме шляхом обману потерпілого - Управління праці та соціального захисту населення. При цьому потерпілий переконаний у тому, що він розпоряджається майном за власною волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його переконаність має бути результатом впливу на нього шахрая, а саме: введенням потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи надання йому права на майно.

Обман, як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може бути як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридично значимої інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов'язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо або несвідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шахрайством.

Обман при шахрайстві застосовується винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обов'язковість передачі йому майна чи права на нього. Отже, обов'язковою умовою визнання обману ознакою об'єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно.

Отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов'язання може бути кваліфіковане як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, не виконуючи зобов'язання. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи цінності нібито для передачі службовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Вказана позиція відображена у Постанові Пленуму ВСУ №10 від 06.11.2009 року «Про судову практику у справах про злочини проти власності».

Отже, обвинувачений не мав умислу на обман потерпілого - Управління праці та соціального захисту населення стосовно наявного у нього житла, а лише добросовісно помилявся, не вказуючи належну інформацію у заявах для призначення щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, де у графі про володіння житлового приміщення, розташованого в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України та райони проведення антитерористичної операції стоїть відмітка «- та ні», оскільки він не розумів змісту заяв, а працівники Управління жодного разу не звернули увагу на неправильне по суті заповнення відповідних заяв (відсутність підкреслень, як того вимагала форма заповнення заяви, проставляння позначок типу «V» на слові «так» тощо, - виправдувальний вирок Любарського районного суду Житомирської області у справі №282/959/17 від 13 липня 2018 року, http://reyestr.court.gov.ua/Review/75331950 ).

5. Щодо обвинувачення особи у вчиненні злочинів передбачених ч. 1 ч.3 та 4 ст. 358 КК України, слід звернути увагу на наступне.

Частиною першою ст.358 КК України передбачена відповідальність за підроблення посвідчення або іншого офіційного документа, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права або звільняє від обов'язків, з метою використання його підроблювачем чи іншою особою або збут такого документа, а також виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, інших офіційних печаток, штампів чи бланків з тією самою метою або їх збут.

Частини 3 та 4 ст.358 КК України, встановлюють відповідальність за вчинення повторно або за попередньою змовою групою осіб дій, передбачених ч.ч.1 або 2 цієї статті, та за використання завідомо підробленого документа.

Відповідно до примітки до ст.358 КК України, під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи-докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі само зайнятими особами, яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.

Тобто, предметом злочинів, передбачених ч.ч.3 та 4 ст.358 КК України, крім посвідчення документів, можуть бути лише офіційні документи.

В той же час, заява про призначення щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату

житлово-комунальних послуг, не відповідає критеріям, встановленим до офіційних документів, оскільки вона не видається, не складається та не посвідчується уповноваженим органом чи особою яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити, - а заповнюється заявником особисто за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України. Крім того, заповнена заява згідно з її формою, передбаченою Порядком, не потребує погодження або затвердження будь-якою службовою особою або представником органу державної чи виконавчої влади, юридичною особою чи приватним підприємцем, не вимагає нотаріального посвідчення або посвідчення відповідною печаткою чи штампом.

У правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 25.04.2013 року по справі №5-10кс13, зазначено, що враховуючи нормативне визначення службового підроблення, офіційними документами визнаються ті з них, що складаються і видаються службовими особами від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організації, незалежно від будь-якої форми власності, які посвідчують певні факти і події, що мають юридичне значення. Ці документи мають бути належним чином складені за формою та містити необхідні реквізити. Підроблення офіційних документів може полягати у повній фальсифікації або в частковій зміні змісту справжнього документа; способи підроблення документів можуть бути різні.

В рекомендації Ради Європи №R (2002) державам - членам про доступ до офіційних документів (ухвалена Комітетом міністрів 21 лютого 2002 року на 784-ому засіданні заступників міністрів) зазначено що: "офіційні документи" - означає будь-яку інформацію, яка є записаною в будь-якому вигляді, вироблена або отримана органами державної влади і пов'язана з будь-якою державною або адміністративною функцією, за винятком документів, які перебувають на стадії підготовки.

Наведене дає можливість прийти до категоричного висновку про те, що заяви написані обвинуваченим, в які ним було внесено відомості на отримання адресної допомоги, у жодному разі не можна вважати документом, який видається чи посвідчується установою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і який надає права, з метою використання їх підроблювачем, а так само документом, який посвідчує певні факти, що мають юридичне значення або надає певні права чи звільняє від обов'язків, іншим офіційним документом, який складений у визначеній законом формі та містить передбачені законом реквізити.

Вносячи відомості у вказані вище заяви та зазначаючи в них необхідну інформацію, обвинувачений не обманював управління соціального захисту населення, та не підробляв документи. Отже, вказані заяви не були частиною його злочинного умислу, спрямованого на заволодіння державними коштами (чужим майном) шляхом отримання їх як виплати допомоги внутрішньо-переміщеним особам. Таким чином, в діях обвинуваченого відсутній склад злочинів, передбачених ч.ч.1, 3 та 4 ст.358 КК України.

6. На підтвердження наявності суб’єктивної сторони злочинів, передбачених ст. ст. 190 та 358 КК України, сторона обвинувачення, як правило, посилається на опублікування та наявність для ознайомлення в загальному доступі Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, затвердженого постановою КМУ від 01.10.2014 року за № 505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово - комунальних послуг», що свідчить про те, що обвинувачені мали можливість знати зміст даного документу.

Проте, як вже зазначалось вище, в більшості випадків обвинуваченими є особи похилого віку, юридично необізнані, а будь-які докази роз’яснення їм положень вищезазначеного Порядку з боку працівників управлінь соціального захисту населення, - відсутні. Таким чином, обізнаність переселенця з даним Порядком є лише припущенням сторони обвинувачення (з виправдувального вироку Бахмацького районного суду Чернігівської області у справі №728/64/18 від 08 травня 2018 року; http://reyestr.court.gov.ua/Review/73866324 ).

7. У відповідності до ст. 91 КПК України, у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, крім іншого, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення) та винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 КПК України, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора, та, в установлених цим Кодеком випадках - на потерпілого, що передбачено ч.1 ст. 92 КПК України.

У п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України за № 5 від 29.06.1990 року з наступними змінами зазначено: «вказати судам на недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності його обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитися на користь підсудного. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок».

Відповідно до п.п. 18,19 Постанови Пленуму Верховного Суду України за № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» суд має суворо додержуватися принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого неприпустимо покладати на підсудного доведення своєї невинуватості, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, обвинувачення не може грунтуватись на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено те, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що положення підпункту «а» п. 3 ст. 6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 цієї статті.

Пункт 2 статті 6 Конвенції проголошує право на презумпцію невинуватості. В основі цього права лежить принцип, згідно з яким особа, яку обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, має право на виправдувальний вирок у разі нестачі доказів проти неї і тягар подання достатніх доказів для доведення вини покладається на сторону обвинувачення.

Сподіваюсь, що викладена інформація стане у нагоді як переселенцям, так і їхнім захисникам, та ляже в основу великої кількості виправдувальних вироків.

Використані джерела:

1. КК України;
2. КПК України;
3. Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»;
4. Постанова КМУ від 1 жовтня 2014 р. №505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг»;
5. Постанова КМУ від 1 жовтня 2014 р. №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»;
6. Постанова КМУ від 5 листопада 2014 р. №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам»;
7. Постанова КМУ від 8 червня 2016 р. №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам»;
8. Розпорядження КМУ від 7 листопада 2014 р. №1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».

Посилання на виправдувальні вироки на сайті «Судова влада України»:

1. Виправдувальний вирок Тростянецького районного суду Сумської області від 13.11.2017 року у справі № 588/352/17: (http://reyestr.court.gov.ua/Review/70176862 );
2. Виправдувальний вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі № 161/3606/17 від 12 березня 2018 року ( http://reyestr.court.gov.ua/Review/72705924);
3. Виправдувальний вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області №728/64/18 від 08 травня 2018 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73866324 );
4. Виправдувальний вирок Любарського районного суду Житомирської області у справі № 282/959/17 від 13 липня 2018 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/75331950 );
5. Виправдувальний вирок (за ст. 190 КК України) Корольовського районного суду м. Житомира від 17.07.2017 року у справі №296/4642/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/67764874 );
6. Виправдувальний вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 19 березня 2018 року у справі № 398/4040/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72838315 );
7. Виправдувальний вирок Київського районного суду м. Харкова від 05 липня 2018 року у справі №640/4980/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296490 ).

З повагою,

Автор статтІ: Адвокат Гольдарб Ксенія Юріївна