«Котенко та інші проти України»: Безпідставне неврахування судами під час ухвалення рішення доводів сторони, що є доречними, важливими, стосуються суті спору, призводить до порушення Конвенції (ст. 6 Конвенції, заяви № 2575/09 і 3 інші, від 20.06.2019 р.)

Фабула судового акта: Заявники, В. Котенко, Л. Кобилєва, Т. Русначенко, В. Кострицький, стверджували, що національні суди не змогли належним чином обґрунтувати свої рішення у справах Заявників, а також під час вирішення справ не врахували важливі аргументи Заявників, що були надані під час судового розгляду. ЄСПЛ об’єднав

Щодо заяви В. Котенка. Заявник звернувся до суду з позовом до ДВС про оскарження нарахованої заборгованості зі сплати аліментів та її стягнення. Зокрема, Заявник стверджував, що органи ДВС, здійснюючи розрахунки, неправильно встановили розмір його доходу. Згідно висновків експерта, дохід Заявника було визначено неправильно, у зв’язку з чим суму заборгованості по аліментах, нарахована ДВС, була завищеною. Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги Заявника, проте суд апеляційної інстанції скасував рішення, відзначивши, що відповідні розрахунки було здійснено на підставі офіційних податкових даних. Касаційну скаргу Заявника було відхилено.

Щодо заяви Л. Кобилєвої. Чоловіку Заявниці компанією-роботодавцем було надане в користування, а потім у власність, квартиру. Після розлучення Заявниця звернулася до суду, стверджуючи право власності на частину житла; у задоволенні позову було відмовлено. Заявниця оскаржила рішення в апеляції, стверджуючи, що суд під час вирішення її справи неправильно застосував положення законодавства за дією в часі. Проте, апеляційну і касаційну скарги Заявниці було відхилено як необґрунтовані.

Щодо заяви Т. Русначенко. Чоловік Заявниці отримав квартиру у будинку, будівництво якого фінансувалося його роботодавцем. Проте, компанію було визнано банкрутом, а будівельні роботи не завершено. Згодом було зібрано кошти для добудови будинку, а квартиру було передано іншій особі. Після смерті чоловіка Заявниця звернулася до суду з вимогою надати їй рівноцінне житло. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог, відзначаючи, що чоловік Заявниці не був стороною договору, з огляду на що вона не могла претендувати на житло. Заявниця оскаржила рішення до апеляційного суду, наголошуючи, що навіть якщо її чоловік не був стороною угоди, законодавство передбачало можливість укладання угод на користь вигодонабувача, а компанія незаконно привласнила собі право на житло. Апеляційний і касаційний суди відхилили скарги Заявниці як необґрунтовані.

Щодо заяви В. Кострицького. Бабуся Заявника, яка мала право на земельний пай, померла, не одержавши його. Заявник звернувся до суду з метою набуття права власності на пай, надавши докази наявності у його бабусі права на таку землю. Суд відмовив у задоволенні позову, стверджуючи, що Заявник не зміг довести, що його бабуся так і не отримала пай. Суди апеляційної і касаційної інстанції відхилили скарги Заявника.

ЄСПЛ наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення.

У справі В. Котенка, суди не врахували, що Заявник не оскаржував правильність податкової інформації, натомість заперечував визначення розміру його доходу. Також, суд безпідставно, лише із загальним обґрунтуванням, відхилив експертний висновок, який підтверджував доводи Заявника. Вказаний недолік не було виправлено під час провадження у вищих інстанціях. З огляду на вказане, ключові доводи В. Котенка щодо його справи судами враховано не було.

У справі Л. Кобилєвої, суди в принципі не врахували твердження Заявниці про неправильне застосування законодавства, хоча вони стосувалися суті спору і мали серйозний вплив на розподіл тягаря доказування у справі, повинні були бути детально розглянуті.

У справі В. Кострицького ЄСПЛ звернув увагу на наступне. З одного боку, національні суди визнали труднощі, з якими зіткнувся Заявник при зборі доказів, які мають значення для справи, проте позовні вимоги було відхилено саме з підстав відсутності необхідних доказів. Суд у рішенні належним чином не пояснив, чому не зміг витребувати у влади необхідні для вирішення спору докази, у той час як Заявник на підтвердження своїх вимог надавав офіційні листи органів влади щодо наявності у бабуся Заявника права на пай. Таким чином, суди під час розгляду справи і ухвалення рішення не врахували доречних і важливих доводів Заявника.

З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх вищевказаних заяв.

Разом із цим, ЄСПЛ встановив, що у справі Т. Русначенко порушення Конвенції не відбулося, оскільки на думку суддів ЄСПЛ, рішення судів були вмотивованими і обґрунтованими, під час провадження доводи Заявниці було враховано.

Аналізуйте судовий акт:

«Бочан проти України» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC]), заява № 22251/08

«Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02

«Гарсія Руїз проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain [GC]), заява № 30544/96

«Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04

«Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «КОТЕНКО ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KOTENKO AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заява № 2575/09 та 3 інші)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

20 червня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Котенко та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Йонко Грозєв (Yonko Grozev), Голова,
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 травня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявами, поданими у різні дати, зазначені у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що національні суди не обґрунтували свої рішення і не розглянули доречні та важливі аргументи, висунуті заявниками під час проваджень.

4. 08 січня 2018 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заявах було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Заява № 2575/09, подана В. Котенком

5. Рішенням суду заявника було зобов’язано сплачувати аліменти на дитину, яка проживає окремо, у розмірі однієї четвертої його доходу.

6. У листопаді 2006 року заявник звернувся з цивільним позовом до Державної виконавчої служби України, стверджуючи про невірний розрахунок нею його заборгованості по виплаті аліментів у розмірі 75 083,05 гривень (далі – грн)[1] і вчинення неправомірних дій щодо стягнення заборгованості. Зокрема, заявник стверджував, що державні виконавці визначили розмір заборгованості на підставі валового доходу, отриманого заявником як приватним підприємцем, без вирахування понесених ним у ході цієї діяльності витрат. Державні виконавці заперечили проти позову та стверджували, що відомості про дохід заявника отримали від податкових органів.

7. Суд призначив судово-бухгалтерську експертизу з метою встановлення розміру фактичного доходу заявника на момент подій.

8. У червні 2007 року експерт надав висновок, яким було встановлено, що заявник надав податковим органам інформацію щодо валового доходу, отриманого від його підприємницької діяльності. Експерт також дійшов висновку, що фактичний дохід заявника був значно нижчим, аніж встановлений державними виконавцями, а розмір заборгованості по аліментам становив 1 650,90 грн[2].

9. 09 листопада 2007 року Житомирський районний суд, посилаючись на висновок експерта, визнав, що державні виконавці невірно визначили розмір заборгованості по аліментам.

10. 13 лютого 2008 року Апеляційний суд Житомирської області скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції безпідставно призначив судово-бухгалтерську експертизу, яга ґрунтувалась на податковому законодавстві, оскільки питання визначення розміру аліментів не є предметом податкового законодавства. Апеляційний суд зазначив, що державні виконавці посилались на офіційні відомості, отримані від органів влади, та правильно визначили розмір заборгованості, посилаючись на наявну інформацію щодо доходу заявника. Апеляційний суд також зауважив, що заявник не надав жодного доказу для спростування розміру доходів, визначених державними виконавцями.

11. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд погодився із розрахунком державних виконавців, не розглянувши його заперечення, які ґрунтувалися на висновку судово-бухгалтерської експертизи.

12. 09 липня 2008 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника, зазначивши у загальному формулюванні, що апеляційний суд ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

B. Заява № 45712/10, подана Л. Кобілєвою

13. У 1984 році пані Кобілєва одружилася зі своїм чоловіком. Заявниця та її чоловік працювали на заводі гумових технічних виробів. У 2000 році завод надав чоловікові заявниці квартиру, в якій поселилася вся сім’я. У 2002 році чоловікові заявниці було видано свідоцтво про право власності на квартиру.

14. У 2008 році заявниця розлучилася зі своїм чоловіком.
У 2009 році вона звернулась з цивільним позовом до свого колишнього чоловіка, стверджуючи, що квартира була їхньою спільною сумісною власністю подружжя, та вона мала право на половину квартири.

15. 21 липня 2009 року Білоцерківський міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку з необґрунтованістю, зазначивши, що квартира була особистою власністю колишнього чоловіка, а не частиною їхньої спільної сумісної власності подружжя. Суд розглянув письмові та усні показання директора заводу, який показав, що квартиру завод надав колишньому чоловікові заявниці для відзначення його заслуг в роботі. Суд послався на статтю 57 Сімейного кодексу України, яка передбачала, що премії та нагороди, які один з подружжя одержав або одержала за особисті заслуги, є особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя.

16. Заявниця подала апеляційну скаргу, стверджуючи, серед іншого, що суд помилково вирішив спір на підставі Сімейного Кодексу України 2002 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року та не міг ретроспективно застосовуватися до правового режиму власності відповідної квартири. Згідно з Кодексом про шлюб та сім’ю України 1969 року, чинним на момент набуття її колишнім чоловіком права власності на квартиру, остання була спільною сумісною власністю подружжя, і не було жодних винятків щодо премій і винагород, отриманих одним з подружжя за особисті заслуги.

17. 27 жовтня 2009 року Апеляційний суд Київської області відхилив апеляційну скаргу заявниці у зв’язку з необґрунтованістю, встановивши недоведеність нею того, що квартира була спільною сумісною власністю колишнього подружжя, та внесення будь-якого внеску у придбання квартири. Згодом заявниця висунула ті самі аргументи у Верховному Суді України. 17 лютого 2010 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.

C. Заява № 20805/11, подана Т. Русначенко

18. Чоловік заявниці працював на підприємстві «О.» з 1981 року і до своєї смерті 03 липня 2006 року.

19. 20 грудня 1995 року підприємство «О.», чоловік заявниці та будівельна компанія К. уклали договір, за яким чоловікові заявниці мала бути надана трикімнатна квартира № 42 у багатоквартирному будинку. Підприємство «О.» фінансувало будівельні роботи. Як сторона цього договору чоловік заявниці зобов’язався здійснити роботи по оздобленню квартири. 26 липня 1996 року адміністрація підприємства «О.» і його профком підтвердили право чоловіка заявниці та його сім’ї, до якої входило двоє дітей, на отримання квартири № 42 у будинку, який будувався.

20. 22 грудня 1998 року компанія «К.», підприємство «О.» та ще одна підприємство, що брало участь у фінансуванні будівництва будинку, уклали інший договір, зазначивши ще раз, що чоловікові заявниці буде надано трикімнатну квартиру № 42. Того дня підприємство «О.» видало лист, що чоловік заявниці був правонаступником підприємства «О.» за договорами від 20 грудня 1995 року та 22 грудня 1998 року, оскільки підприємство «О.» було оголошено банкрутом, а будівництво завершено не було.

21. У 2002 році компанія «К.» уклала додаткові домовленості та договори, спрямовані на залучення коштів для завершення будівництва. У 2005 році компанія «К.» передала квартиру іншій приватній особі.

22. Після смерті чоловіка заявниця подала цивільний позов до підприємства «О.» та компанії «К.», вимагаючи зобов’язати їх надати їй квартиру, аналогічну зазначеній в укладених з її чоловіком договорах. 12 квітня 2010 року Кіровський районний суд
міста Кіровограда відмовив у задоволенні позову, встановивши, що чоловік заявниці «не був стороною» договорів від 20 грудня 1995 року та 22 грудня 1998 року, а тому відповідачі не могли відповідати за невиконання будь-яких договірних зобов’язань. Посилання на стверджуване правонаступництво чоловіка заявниці відповідно до листа від 22 грудня 1998 року не ґрунтуються на законі.

23. Заявниця подала апеляційну скаргу, стверджуючи, що її чоловік був чітко зазначений третьою стороною договору від
грудня 1995 року. У будь-якому разі, відповідно до чинного законодавства допускалося укладання договорів на користь третьої особи, а такий бенефіціар мав право вимагати належного виконання договору. Крім того, підприємство «О.» передало свої права на квартиру чоловікові заявниці. Зрештою, заявниця стверджувала, що після смерті її чоловіка права на квартиру зберігалися за його родиною.

24. 21 вересня 2010 року Апеляційний суд Кіровоградської області відхилив апеляційну скаргу заявниці, встановивши безпідставність позову до компанії «К.», оскільки вона була лише технічним виконавцем робіт, а не стороною, відповідальною за надання та розподіл квартир; відповідальним за надання чоловікові заявниці квартири було підприємство «О.». Проте жодних доказів, що підприємства «О.» досі існувало як юридична особа або мало будь-яких правонаступників, не було. Крім того, сама заявниця ніколи не виступала стороною договорів з відповідачами.

25. Згодом заявниця висунула ті самі аргументи у Верховному Суді України. 19 січня 2011 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.

D. Заява № 41732/11, подана В. Кострицьким

26. Бабуся заявника працювала у колективному сільськогосподарському підприємстві та отримала право на частку із земельних ділянок, виділених підприємству. Згідно з твердженнями заявника його бабуся померла, фактично не отримавши земельної частки.

27. Заявник звернувся з цивільним позовом до місцевих органів влади та колективного сільськогосподарського підприємства, стверджуючи, що йому, як спадкоємцю бабусі, мала бути надана земельна частка, на яку вона мала право. Серед іншого, він додав листи національних органів влади, якими йому підтвердили, що його бабуся мала право на земельну частку.

28. За клопотанням заявника 04 березня 2010 року Обухівський районний суд витребував в місцевого управління земельних ресурсів державні акти про право власності на землю, надану підприємству, у тому числі офіційний список громадян, яким було надано частки з виділених підприємству земельних ділянок. У зв’язку з ненаданням офіційного списку 30 березня 2010 року суд потворно витребував його. У подальшому суд надіслав попередження про можливість притягнення до адміністративної відповідальності у зв’язку з ненаданням запитуваного списку громадян.

29. 25 травня 2010 року Обухівський районний суд відмовив у задоволенні позову заявника, встановивши, що він не обґрунтував та не довів факту неотримання його бабусею земельної частки. Зокрема, суд зауважив, що заявник не надав офіційний список громадян, яким було надано частки із земельних ділянок, виділених підприємству. Суд зазначив, що його спроби отримати ці докази були безуспішними.

30. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що (і) на його думку, факт неотримання його бабусею земельної частки підтверджувався наданими ним суду офіційними відповідями місцевих органів влади; та про (іі) відсутність в нього доступу до зазначеного судом першої інстанції списку громадян.

31. 04 листопада 2010 року Апеляційний суд Київської області відхилив апеляційну скаргу заявника, погодившись з висновком суду першої інстанції, що не надавши офіційний список громадян, які отримали земельні частки, заявник не довів факту неотримання його бабусею такої частки.

32. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що він не міг отримати доступ до зазначеного списку, і саме суд першої інстанції мав вжити заходи для отримання списку у відповідачів. Проте, навіть за відсутності списку, були офіційні відповіді місцевих органів влади, які, на його думку, підтверджували факт ненадання його бабусі земельної частки, на яку вона мала право.

33. 04 січня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу, зазначивши, що заявник не надав згаданий список громадян з метою обґрунтування свого позову.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

34. Відповідне національне законодавство наведено в рішеннях
у справах «Волошин проти України» (Voloshyn v. Ukraine),
заява № 15853/08, пункт 22, від 10 жовтня 2013 року) та «Мала
проти України» (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, пункти 29 і 30,
від 03 липня 2014 року).

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

35. Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявники скаржилися, що національні суди не розглянули їхні доречні та важливі аргументи у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

37. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

A. Прийнятність

38. Уряд стверджував, що національні суди знаходяться у кращому становищі для тлумачення та застосування національного законодавства, а також оцінки доказів у справах заявників. Він стверджував, що національні суди належним чином обґрунтували свої рішення, а тому скарги заявників були явно необґрунтованими.

39. Заявники заперечили, зазначивши, що національні суди не розглянули важливі аспекти їхніх позовів, а тому порушили справедливість проваджень.

40. Суд вважає, що висунуті заявниками скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

41. Заявники підтримали свої скарги.

42. Уряд повторив, що національні суди виконали своє зобов’язання щодо надання обгрунтування своїм рішенням, а пункт 1
статті 6 Конвенції порушено не було.

43. Відповідно до його тривалої та усталеної практики Суд не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі «Бочан проти України» № 2 [ВП] (Bochan v. Ukraine) (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями).

44. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов’язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов’язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункт 29,
Серія A № 303‑A та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999‑I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України, в яких Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine),
заява № 22750/02, пункти 42 – 47, від 15 листопада 2007 року, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00,
пункт 25, від 18 липня 2006 року та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19, від 07 жовтня 2010 року).

45. Суд розгляне конкретні факти кожної справи відповідно до цих принципів.

1. Заява № 2575/09, подана В. Котенком

46. У судах пан Котенко стверджував, що державні виконавці здійснили неправильний розрахунок його чистого доходу з метою визначення розміру його заборгованості по аліментам (див. пункт 6). В обґрунтування свого позову він посилався на висновок призначеної судом експертизи, яким було спростовано розрахунок державних виконавців (див. пункт 8). Суд першої інстанції задовольнив його позов, пославшись на цей висновок (див. пункт 9). Проте апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що державні виконавці законно отримали інформацію про дохід заявника від податкових органів, і заявник не оскаржив цієї суми.

47. Суд зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, заявник не оскаржив отриману державними виконавцями інформацію від податкових органів, оскільки суть його позову вочевидь полягала в іншому. Зокрема, він доводив, що зазначена податковими органами сума була не чистим доходом, а його валовим доходом. Проте не вбачається, що апеляційний суд розглянув по суті ключовий аргумент заявника про різницю між його чистим доходом та валовим. А також, пославшись на досить загальні підстави, суд не прийняв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв’язку з необґрунтованістю. Нічого не свідчить про те, що згодом основне питання заявника було розглянуто Верховним Судом України.

48. За цих обставин Суд вважає, що національні суди не розглянули ключовий аспект позову заявника. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

2. Заява № 45712/10, подана Л. Кобілєвою

49. У національних судах пані Кобілєва стверджувала, що мала право на половину квартири її чоловіка після їхнього розлучення (див. пункт 14). Вона посилалася на правову презумпцію, що будь-яка власність, придбана парою у шлюбі, вважається спільним сумісним майном подружжя. Національні суди встановили, що відповідна квартира підпадала під передбачені законодавством виключення, оскільки чоловік заявниці отримав її як винагороду за його заслуги в роботі. Крім того, апеляційний суд зазначив, що заявниця не довела будь-який її внесок у придбання квартири.

50. У своїх доводах до національних судів заявниця наполягала на застосуванні загальної презумпції спільного сумісного майна подружжя, стверджуючи, зокрема, що наведений судами виняток не існував на момент надання квартири її чоловікові. Проте суди проігнорували ці твердження, хоча вони стосувалися суті спору та критично вплинули на розподіл тягаря доведення у справі. На думку Суду, суди мали чітко та детально розглянути ці твердження.

51. За таких обставин Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Заява № 20805/11, подана Т. Русначенко

52. Пані Русначенко ініціювала цивільне провадження, стверджуючи, що вона мала право на квартиру відповідно до договорів, укладених між її померлим чоловіком та двома підприємствами-відповідачами. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову заявниці, дійшовши висновку, що її померлий чоловік не був стороною договірних відносин, а тому заявниця не мала жодних прав за цими договорами. Згодом суд постановив, що будь-яке стверджуване правонаступництво чоловіком заявниці прав підприємства «О.» не ґрунтувалося на національному законодавстві (див. пункт 22). Розглянувши апеляційну скаргу заявниці, апеляційний суд частково змінив обґрунтування суду нижчої інстанції, встановивши, що саме підприємство «О.», а не компанія відповідач, була зобов’язана за договором надати квартиру родині заявниці. Проте не було встановлено, що підприємство досі існувало як юридична особа (див. пункт 24). Отже, позов мав бути відхилений у зв’язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України залишив ці висновки без змін.

53. Проаналізувавши рішення національних судів, Суд зазначає, що навіть якщо суд першої інстанції допустив помилку, встановивши, що чоловік заявниці не був стороною договірних відносин з двома підприємствами-відповідачами, апеляційний суд не підтримав цю точку зору. У відповідь на апеляційну скаргу заявниці апеляційний суд достатньо чітко визначив, чи мав померлий чоловік заявниці право на квартиру, хто мав забезпечити це право, та чому це виявилося неможливим на практиці. Апеляційний суд конкретно зосередився на ролі кожного підприємства-відповідача та пояснив різні підстави, чому ніхто з них не міг нести відповідальність. Так само нічого не вказує на те, що суди не розглянули питання правонаступництва за підприємством «О.». Суди першої та апеляційної інстанції розглянули цю частину справи. Суд не вбачає інших доречних аргументів, які б не були розглянуті національними судами.

54. Загалом Суд не вважає, що рішення національних судів були свавільними чи явно необґрунтованими, або що який-небудь ключовий аргумент заявниці залишився без відповіді. За цих обставин Суд вважає, що пункт 1 статті 6 Конвенції порушено не було.

4. Заява № 41732/11, подана В. Кострицьким

55. Пан Кострицький звернувся з позовом до національних судів, заявивши, що його померла бабуся не отримала земельну частку від колективного сільськогосподарського підприємства, та стверджуючи, що він успадкував це право. Встановивши, що заявник не довів факту неотримання його бабусею земельної частки, національні суди відмовили у задоволенні позову.

56. Хоча суди визнали, що заявник стикнувся з труднощами у зборі доказів для справи, вони все одно відмовили у задоволенні його позову, головним чином, через відсутність доказів. Зокрема, за клопотанням заявника суд першої інстанції зобов’язав національні органи влади надати офіційний список громадян, яким було надано земельні частки (див. пункт 28). Проте органи влади список не надали. Суд першої інстанції лише зазначив, що його спроби отримати список від органів влади були безуспішними. Він ані пояснив причини своєї неспроможності отримати відповідний документ, ані довів, що було вжито всі необхідні заходи для забезпечення отримання цього доказу. Незважаючи на скарги заявника щодо цього, нічого не вказує на те, що вищестоящі суди розглянули це питання (див. у зв’язку з цим згадане рішення у справі «Волошин проти України» (Voloshyn v. Ukraine), пункт 33). Між тим заявник постійно посилався на інші офіційні документи, які, на його думку, доводили факт неотримання його бабусею земельної частки. Підтверджували ці документи чи ні оскаржуваний факт було важливим аспектом справи, який, однак, суди не розглянули належним чином.

57. Відповідно, Суд вважає, що національні суди не виконали свого зобов’язання розглянути доречні та важливі аргументи.

58. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

59. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

60. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за доцільне присудити суми, зазначені у додатку. Він відхиляє будь-які додаткові вимоги заявників щодо справедливої сатисфакції.

61. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви;

2. Оголошує заяви прийнятними;

3. Постановляє, що у заявах № 2575/09 (поданій В.Котенком), № 45712/10 (поданій Л. Кобілєвою) та № 41732/11 (поданій
В. Кострицьким) було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє, що у заяві № 20805/11 (поданій Т. Русначенко) не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам у заявах № 2575/09, № 45712/10 та № 41732/11 суми, зазначені у додатку, та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) сума, присуджена в якості компенсації судових та інших витрат у заяві № 41732/11 має бути сплачена на банківський рахунок представника;

(c) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

[1]. Приблизно 11 659 євро на момент подій

[2]. Приблизно 243 євро на момент подій

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/07/22/20190722092606-88.docx