«Графов проти України»: Ненадання добросовісному набувачу компенсації у разі повернення майна власнику покладає на набувача надмірний тягар і порушує принцип належного врядування (ст. 1 Першого протоколу Конвенції, заява № 4809/10, від 18.12.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України М.Є. Графов, звернувся до ЄСПЛ, стверджуючи порушення Першого протоколу Конвенції внаслідок позбавлення його придбаного майна без відповідної компенсації.

У 2006 році Заявник за 26 000,00 грн. придбав на торгах, проведених органами ДВС, конфісковане приміщення (металевий сарай), яке належало юридичній особі. Згодом Заявник перепродав вказане приміщення. Через деякий час третя особа звернулася до суду з позовом до ДВС та Заявника, стверджуючи, що вона є власником майна, і вимагаючи анулювання договору купівлі-продажу. Суд встановив, що третя особа була власником об’єкта, а його продаж на торгах був незаконним; Заявник повернув покупцю отримані кошти.

Також було порушено кримінальну справу проти державного виконавця, Заявника визнано потерпілим. Цивільний позов в межах кримінальної справи Заявником не пред’являвся.

Згодом Заявник звернувся до ДВС та ДКС з позовом щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Суд першої інстанції задовольнив вимоги Заявника, натомість апеляційний суд скасував дане рішення і відхилив вимоги Заявника як необґрунтовані. Серед іншого, суд апеляційної інстанції посилався на неправильно застосовані правові норми, недоведення Заявником відсутності компенсації тощо. Касаційну скаргу Заявника було відхилено.

Уряд відзначав, що Заявник не був стороною виконавчого провадження, у рамках якого відбувалися торги, і на нього не поширювалися відповідні положення законодавства щодо відшкодування шкоди. Також Уряд наголошував, що Заявник не вичерпав усі можливі заходи національного судового захисту, оскільки не звертався з цивільним позовом в межах кримінальної справи. З приводу вказаних аргументів Заявник відзначав, що формулювання законодавства були невизначеними, а оскільки шкоду завдано не приватною особою, а агентом держави, така шкода в будь-якому випадку підлягає відшкодуванню з боку держави.

ЄСПЛ наголосив, що якщо внутрішнє законодавство передбачає декілька паралельних засобів захисту в різних галузях права, заявник, який прагне отримати компенсацію за передбачуване порушення Конвенції за допомогою одного з цих заходів не обов'язково повинен використовувати інші, які по суті мають ту ж мету. Таким чином, заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту було відхилено.

Зважаючи на те, що саме до Заявника було пред’явлено позов власником майна, а також те, що Заявник мав статус потерпілого в ході кримінальної справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що мова йде про «власність» у значенні Першого протоколу Конвенції.

ЄСПЛ наголосив, що при вирішенні справи слід з'ясувати чи було позбавлення майна законним, чи здійснювалося воно в суспільних інтересах, чи існувало розумне співвідношення між використовуваними засобами і переслідуваною метою, та чи на Заявника внаслідок застосування заходу не було покладено надмірний тягар. ЄСПЛ встановив, що Заявник втратив контроль над майном на підставі рішення суду. Крім того, оскаржуваний захід переслідував законну мету захисту прав первісного власника майна.

ЄСПЛ наголосив, що ризик будь-якої помилки, допущеної державною владою, повинна нести сама держава; помилки не повинні бути усунені за рахунок зацікавлених осіб. В контексті скасування права власності на майно, що виникло помилково, принцип належного врядування може покладати на владу зобов'язання не тільки оперативно виправити допущену помилку, а і виплатити відповідну компенсацію добросовісному набувачу майна.

ЄСПЛ наголосив, що державний виконавець діяв не в якості приватної особи, а як представник держави – таким чином, держава є відповідальною за його дії. ЄСПЛ також відзначив, що суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не дослідив її чітко і послідовно, зокрема в контексті застосовних норм законодавства, не розглянув питання пропорційності втручання в право власності Заявника та можливість відновлення справедливої рівноваги.

З огляду на вищевикладене, ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Селмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява 25803/94

«Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява 43768/07

«Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96

«Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07

«Плеханов проти Польщі» (Plechanow v. Poland), заява 22279/04

Із перекладом тексту рішення на українську мову можна ознайомитися на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/01/28/20190128171545-13.docx

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГРАФОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF GRAFOV v. UKRAINE)

(Заява № 4809/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

18 грудня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Графов проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), Голова,
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 4809/10), яку 12 січня
2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Михайло Євгенович Графов (далі – заявник).

2. Заявника представляв пан І.Б. Байцар, юрист, який практикує у м. Чернівці, Україна. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення його майна внаслідок помилки державних виконавців та ненадання відшкодування у зв’язку з цим.

4. 30 березня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1977 році та проживає у м. Чернівці.

6. У жовтні 2002 року Заліщицький районний суд Тернопільскої області видав виконавчий лист у справі щодо приватної компанії «Ю». Сторони не надали жодних документів, пов’язаних із провадженням щодо компанії «Ю.»

7. Відповідно до цього виконавчого листа у березні 2005 року Державна виконавча служба України наклала арешт, серед іншого, на майно, яке належало компанії «Ю.», на промислову конструкцію (металевий піднавіс площею 2 000 кв. м), заявленою вартістю у 98 000 українських гривень (далі – грн), на час подій еквівалент близько 13 950 євро.

8. У грудні 2005 року Державна виконавча служба України уклала договір з приватною компанією «М.» про проведення аукціону з продажу арештованого піднавісу.

9. 03 квітня 2006 року заявник взяв участь у цьому аукціоні та придбав зазначену конструкцію за 26 000 грн (близько 4 200 євро на час подій). Заявник надав копії чеків, згідно з якими він сплатив вказану суму у повному обсязі.

10. 10 серпня 2006 року заявник продав піднавіс приватній особі Т. за 50 000 грн.

11. У незазначену дату третя особа С. подала адміністративний позов до державних виконавців та заявника, вимагаючи визнання арешту та продажу піднавісу державними виконавцями незаконними, оскільки насправді він належав йому. У зв’язку з цим позовом у
жовтні 2006 року укладений між заявником та Т. договір купівлі-продажу був розірваний сторонами і заявник повернув Т. кошти.
23 листопада 2006 року Заліщицький районний суд Тернопільської області встановив, що піднавіс належав С. і тому накладення арешту та його продаж державними виконавцями були незаконними. Інформація про оскарження цієї постанови відсутня.

12. Паралельно з цим за фактом перевищення службових повноважень було порушено кримінальну справу проти державного виконавця Д., у провадженні якого перебувало відповідне виконавче провадження. 16 березня 2007 року заявнику був наданий статус потерпілого у цьому провадженні. У відповідній постанові було зазначено, що заявник зазнав матеріальної шкоди та йому не було відшкодовано кошти, сплачені ним на аукціоні. Розмір шкоди обтяжив висунуті проти державного виконавця обвинувачення.

13. 02 серпня 2007 року Заліщицький районний суд визнав державного виконавця винним за всіма пунктами обвинувачення. У тексті вироку на заявника посилалися як на свідка. Вочевидь, заявник не подав жодного цивільного позову в рамках цього кримінального провадження. Інформація про оскарження цього вироку відсутня.

14. У травні 2008 року заявник ініціював цивільне провадження проти Державної виконавчої служби України та обласного управління Державної казначейської служби України, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Заявник посилався на положення Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди, зокрема на статтю 1174, та на статтю 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», відповідно до яких шкода, заподіяна особі діями чи бездіяльністю посадових осіб органів влади, зокрема, державними виконавцями під час виконавчого провадження, мала відшкодовуватися державою (див. пункти 19 та 21).

15. 01 грудня 2008 року Садгірський районний суд м. Чернівці ухвалив рішення на користь заявника на підставі зазначених положень законодавства. Він присудив заявнику суму у розмірі 60 262 грн (еквівалент близько 6 884 євро), до якої входили: і) вартість піднавісу (26 000 грн); іі) банківська комісія (262 грн); ііі) упущена вигода (24 000 грн) та iv) відшкодування моральної шкоди (10 000 грн).

16. 12 березня 2009 року за апеляційною скаргою відповідача Апеляційний суд Чернівецької області скасував це рішення та відмовив у задоволені позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суд встановив, що оскільки заявник не був учасником виконавчого провадження у справі щодо компанії «Ю.», він не міг вимагати стягнення відшкодування шкоди з державних виконавців відповідно до статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу»
(див. пункт 21). Апеляційний суд не розглянув питання застосовності положень Цивільного кодексу України, на які посилалися заявник та районний суд. Суд також зазначив, що заявник не довів, що фактично піднавіс був вилучений у нього без надання будь-якого відшкодування, або що договір купівлі-продажу з компанією «М.», яка відповідала за організацію аукціону, був розірваний.

17. Заявник подав касаційну скаргу, зазначивши, що він більше не володів піднавісом та не використовував його, оскільки його арешт та продаж були визнанні незаконними постановою суду від 23 листопада
2006 року (див. пункт 11) і повернув його С. Заявник зазначив, що сплачені ним на аукціоні кошти відшкодовані не були. Отже, він зазнав збитків. В обґрунтування своїх позовних вимог заявник повторно навів положення Цивільного кодексу України.

18. 23 липня 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження, встановивши, що касаційна скарга була необґрунтованою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

19. Відповідні положення Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди, чинні на час подій, передбачали:

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

«1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. ...»

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

«1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.»

20. Відповідно до статті 28 Кримінально-процесуального кодексу України особа, яка зазнала шкоди від злочину, вправі пред’явити цивільний позов до обвинуваченого або до осіб, що несуть відповідальність за дії обвинуваченого, на будь-якій стадії кримінального провадження до розгляду справи судом по суті. Якщо цивільний позов не був поданий у рамках кримінального провадження або якщо він був залишений без розгляду, особа може подати позов у порядку цивільного судочинства.

21. Відповідні положення Закону України «Про державну виконавчу службу», чинного на час подій, передбачають:

Стаття 4 Державні виконавці

«...

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. ...»

Стаття 11 Відповідальність державних виконавців

«Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. ...»

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення його власності з вини представників влади та на ненадання відшкодування у зв’язку з цим. Відповідне положення передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

23. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо зазначеної скарги. Зокрема, він зазначив, що оскільки він не був учасником виконавчого провадження, у рамках якого відбувся аукціон, стаття 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» (див. пункт 21) явно не була застосовною до нього і, відповідно, його скарги за цим положенням не мали шансів на успіх. З іншого боку, Уряд вказав, що відповідно до статті 28 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 20) заявник мав подати цивільний позов до державного виконавця Д. або у ході розслідування та розгляду його справи судом першої інстанції або після закінчення цього провадження як окремий цивільний позов.

24. Заявник не погодився. Він стверджував, що Уряд помилився при тлумаченні національного законодавства. Заявник зазначив, що стаття 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» була сформульована таким чином, що вона не дозволяла явно виключити її застосовність до ситуації заявника. Тому спочатку не було очевидним, що його спроби не мали шансів на успіх. Він також зауважив, що шкода була заподіяна не приватною особою, а представником держави, і тому така шкода у будь-якому разі мала бути відшкодована державою.

2. Оцінка Суду

25. Суд нагадує, що мета правила вичерпання національних засобів юридичного захисту за статтею 35 Конвенції полягає у наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них подано скаргу, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги будуть подані до Конвенційних установ
(див., наприклад, рішення у справі «Сельмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, пункт 74, ЄСПЛ 1999‑V). При цьому зазначене правило має застосовуватись з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд уже неодноразово встановлював, що це правило не є ані абсолютним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було воно дотримане, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи (див. рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» [ВП] (Akdivar and Others v. Turkey) [GC], від 16 вересня 1996 року, пункт 69, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV, та «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, пункти 53 – 54, Збірник 1996-VI). Зокрема, Суд звертає увагу на те, чи зробив заявник усе, чого можна було обґрунтовано очікувати, щоб вичерпати доступні національні засоби юридичного захисту (див. рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пункт 58,
від 30 березня 2004 року).

26. Суд також зазначив, що у разі, коли національне законодавство передбачає декілька паралельних засобів юридичного захисту у різних галузях права, заявник, який намагався отримати відшкодування за стверджуване порушення Конвенції за допомогою одного з цих засобів юридичного захисту, не мав обов’язково скористатися іншими, які, головним чином, мали ту саму мету (див. рішення у справі «Ясінскіс проти Латвії» (Jasinskis v. Latvia), заява № 45744/08, пункт 50,
від 21 грудня 2010 року). Суд нагадує, що Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на час подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці (див. згадане рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 68). Якщо вимогу тягаря доведення виконано, заявник повинен довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту був фактично вичерпаний або що він з якихось причин був неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи (див. згадане рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 68, та рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 32, від 16 лютого
2017 року).

27. Суд зазначає, що заявник дійсно скористався одним з доступних йому засобів юридичного захисту, проте 12 березня
2009 року його позовні вимоги були залишені без задоволення судом, який тлумачив статтю 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» так, щоб унеможливити її застосовність у ситуації заявника (див. пункт 16). Тоді як тлумачити національне законодавство мають національні суди, Суд зазначає, що це положення було викладене у загальних формулюваннях (див. пункт 21) і Уряд не навів жодних прикладів національної практики, які б підтвердили існування усталеної практики його тлумачення. Таким чином, не можна стверджувати, що обраний заявником засіб юридичного захисту був a priori безрезультатним (див. для порівняння ухвалу щодо прийнятності у справі «Актоплоікес Граммес Тірас проти України» (Aktoploikes Grammes Thiras v. Ukraine), заява № 21200/04, від 20 січня 2015 року). Тим більше, що в обґрунтування своїх вимог заявник вказав інші положення законодавства, зокрема, положення Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди (див. пункт 14), які не були взяті до уваги апеляційним судом.

28. У світлі зазначеного Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту мають бути відхилені.

29. Суд також зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

30. Уряд не надав зауважень щодо суті скарг заявника.

31. Перш за все, Суд зазначає, що після аукціону заявник сплатив повну вартість піднавісу (див. пункт 9). Коли первинний власник подав позов до заявника, держава вважала його власником (див. пункт 11). Крім того, зазнана ним шкода була одним з факторів у кримінальному провадженні щодо державного виконавця, у якому заявник був визнаний потерпілим (див. пункти 12 та 13). Отже, Суд вважає, що заявник володів «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

32. Крім того, Суд вважає, що оскаржувані дії, які призвели до позбавлення заявника його майна та ненадання йому відшкодування шкоди (див. пункти 22 та 34), становили втручання, яке мало розглядатись у світлі загального правила, наведеного у першому реченні першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якого «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном» (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 106, ЄСПЛ 2000-I, та «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункт 71, від 06 грудня 2011 року).

33. Суд нагадує, що для дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції має бути доведено, що захід, який становив втручання, був законним, що він здійснювався «відповідно до загальних інтересів» та що існувала розумна пропорційність між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див., наприклад, згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункти 108 – 114). Суд також нагадує, що необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення у справі ««Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lönnroth v. Sweden), від 23 вересня
1982 року, пункти 69 та 73, Серія А № 52)

34. Стосовно питання законності Суд зазначає, що у цій справі втрата заявником контролю над майном ґрунтувалася на постанові суду від 23 листопада 2006 року (див. пункт 11). Тоді як незрозуміло, чи була ця постанова оскаржена на національному рівні, у цьому Суді заявник її не оскаржував. Суть скарг заявника скоріше стосується ненадання йому відшкодування сплачених ним за піднавіс коштів, а не незаконності позбавлення його самого піднавісу.

35. Суд також вважає, що оскаржуваний захід переслідував законну ціль захистити права первинного власника. Тим більше, що згідно з практикою Суду за загальним принципом органам влади не мають перешкоджати у виправленні їх помилок, навіть якщо вони є результатом їхньої власної недбалості, інакше це суперечитиме доктрині неправомірного збагачення (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05,
пункт 73, від 15 вересня 2009 року).

36. При цьому зазначений загальний принцип не може переважати у ситуації, коли на зацікавлену особу покладено надмірний тягар. У цій справі заявник вимагав відшкодування через позбавлення його майнових прав, проте суди залишили його позовні вимоги без задоволення. Отже, залишається з’ясувати, чи забезпечила така відмова справедливий баланс, не поклавши на заявника надмірний тягар.

37. Суд нагадує, що необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій державного органу влади (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincová and Pinc v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, ЄСПЛ 2002‑VIII). Ризик будь-якої помилки державного органу влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincová and Pinc v. the Czech Republic), пункт 58, та рішення у справах «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, від 13 грудня 2007 року; та «Трґо проти Хорватії» (Trgo v.Croatia), заява № 35298/04, пункт 67,
від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи влади обов’язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки (див., наприклад, згадане рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 69), але й може також вимагати виплату належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. згадані рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincová and Pinc v. the Czech Republic), пункт 53, «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункт 80, та рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року).

38. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що тоді як суд першої інстанції розглянув вимоги заявника про відшкодування шкоди за статтею 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» та за положеннями Цивільного кодексу України (див. пункти 14 та 15), апеляційний суд обмежився розглядом скарг заявника виключно за статтею 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» та встановив, що вона була незастосовною у ситуації заявника. Апеляційний суд не розглядав справу заявника за іншими положеннями національного законодавства, на які він посилався, зокрема, за положеннями Цивільного кодексу України. Натомість суд встановив без будь-яких додаткових пояснень, що заявник не надав достатніх доказів того, що зазнав шкоди або насправді був позбавлений майна. Зрештою суд порадив заявнику звернутися із позовом до компанії «М.», яка організувала аукціон (див. пункт 16).

39. У зв’язку з цим Суд нагадує, що коли орган влади несе відповідальність за завдану шкоду, позитивний обов’язок держави сприяти встановленню правильного відповідача набуває ще більшого значення (див. рішення у справі «Плеханов проти Польщі» (Plechanow v. Poland), заява № 22279/04, пункт 109, від 07 липня 2009 року). Суд зазначає, що роль компанії «М.» обмежувалась організацією та проведенням публічного аукціону. Безумовно вона не була єдиним і точно не основним задіяним суб’єктом. Ключова роль належала Державній виконавчій службі України та державному виконавцю, у провадженні якого перебувало відповідне виконавче провадження, та залученій за договором компанією «М.» для проведення аукціону
(див. пункт 8). Згідно зі статтею 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державні виконавці були державними службовцями та представляли державну владу (див. пункт 21); отже, державний виконавець Д. не діяв у якості приватної особи, а представляв орган державної влади. Крім того, під час подальшого кримінального провадження його дії були визнані незаконними, а серйозність застосовного до нього покарання була напряму пов’язана, inter alia, із вартістю піднавісу (див. пункти 12 та 13). Враховуючи це, Суд вважає, що національні органи влади самі визнали, що основну відповідальність за завдану шкоди несли державні виконавці і, відповідно, чітко вказали на відповідальність держави.

40. Суд зазначає, що заявник був позбавлений добросовісно набутого права власності та не отримав відшкодування
(див., mutatis mutandis, рішення у справі «Валле Пьєрімпі Сосьєта Агрікола С.п.а проти Італії» (по суті) (Valle Pierimpiè Società Agricola S.p.a. v. Italy) (merits), заява № 46154/11, пункт 75, від 23 вересня
2014 року). Апеляційний суд не розглянув справу заявника у світлі положень Цивільного кодексу України, на які чітко та послідовно посилався заявник протягом усього провадження, тим самим також не розглянувши пропорційність втручання у майнові права заявника, та не встановив необхідний справедливий баланс.

41. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що умови, за яких заявник був позбавлений свого майна, наклали на нього непропорційний тягар. З цього випливає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

42. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

43. Заявник вимагав 4 257,43 євро, еквівалент 26 000 грн, сплачених ним за піднавіс за курсом на момент подій (квітень 2006 року –
див. пункт 9). Він також вимагав відшкодування упущеної вигоди у розмірі 24 000 грн або 3 929,94 євро (різниця між отриманою ним від Т. сумою (50 000 грн – див. пункт 10) та вартістю піднавісу). Заявник також вимагав відшкодування чистого доходу, який він міг би отримати від користування майна протягом дев’яти з половиною років, які минули з моменту подій. Він зазначив, що міг би покласти сплачені ним за піднавіс кошти на депозитний рахунок та, виходячи з річної ставки у розмірі 11% (без будь-яких додаткових пояснень), він міг би отримати 8 555,80 євро.

44. Заявник також вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

45. Повторивши свою позицію щодо неприйнятності вимог заявника, Уряд зазначив, що ці вимоги мали бути відхилені як необґрунтовані.

46. Суд нагадує, що рішення, яким він встановлює порушення, покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок припинити порушення та відшкодувати його наслідки таким чином, щоб, наскільки це можливо, відновити ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (справедлива сатисфакція) (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 32, ЄСПЛ 2000-XI). Проте має існувати чіткий причинно-наслідковий зв’язок між матеріальною шкодою, яка вимагається заявником, та порушенням Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Куріч та інші проти Словенії» (справедлива сатисфакція) [ВП] (Kurić and Others v. Slovenia) [GC], заява № 26828/06, пункт 81, ЄСПЛ 2014 та згадані у ньому справи).

47. У світлі висновку про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, встановленого у зв’язку з ненаданням відшкодування за куплене заявником майно, Суд присуджує заявнику 4 257 євро, що становить вартість піднавісу.

48. Решту вимог заявника Суд відхиляє, оскільки вони не мають причинно-наслідкового зв’язку із встановленим порушенням і є досить спекулятивними.

49. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

50. Заявник вимагав суму у розмірі 13 495,24 грн або її еквівалент на дату подій у розмірі 2 209,81 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, у тому числі плату за послуги його представника (9 000 грн) та судові витрати. Він надав рахунок на одному аркуші, підписаний його представником, у якому були зазначені сплачені суми.

51. Уряд заперечив проти цієї вимоги, зазначивши, що заявник не надав достатніх детальних документів для обґрунтування своїх вимог.

52. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, враховуючи ненадання заявником достатньо детального опису понесених судових та інших витрат, а також фінансових документів в обґрунтування своєї вимоги, Суд повністю відхиляє її (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 372, від 28 листопада 2017 року).

C. Пеня

53. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4 257 (чотири тисяч двісті п’ятдесят сім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii) 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/01/28/20190128171545-13.docx