Фраудаторні правочини: інструменти фінансової маніпуляції

Як відомо, брати гроші у борг завжди легше, ніж за боргами платити. Неможливість вчасно погасити борг може виникнути з об’єктивних причин. При цьому одні боржники зосереджують ресурси та зусилля для погашення боргу та його реструктуризації, а інші – на приховуванні свого майна, щоб не повертати чужого, але й не втратити свого. Це реальність, у якій мораль поступається місцем хитрощам, а спритні боржники маніпулюють законами, залишаючи кредиторів ні з чим.

Практика оскарження правочинів

Однією з найпоширеніших практик у схемах приховування та розпорошення свого майна боржниками є укладення так званих фраудаторних правочинів, відомих ще Римському праву.

Незважаючи на відсутність у Цивільному кодексі України окремого визначення фраудаторних правочинів, українськими судами наразі сформований підхід, відповідно до якого ідентифікація таких правочинів досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав.

Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій на шкоду кредитора: відчуження майна боржника з метою унеможливити виконання боржником своїх зобов’язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Практика оскарження правочинів саме на підставі їх «фраудаторності» була започаткована з прийняттям постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). Справу на розгляд ВП ВС передала колегія суддів Другої судової палати КЦС ВС, яка вважала, що треба розмежувати конструкції фіктивності та фраудаторності, оскільки фіктивний правочин не передбачає наміру створити правові наслідки. Натомість фраудаторний їх створює – відчужується майно тощо.

Відтак, Велика Палата у справі № 369/11268/16-ц зробила висновок, що позивач має право звернутися до суду із позовом про визнання недійсним договору як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України). Та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.

Надалі Верховний Суд продовжив формування практики правозастосування, згідно з якою будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (як приклад, висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 22.04.2021 у справі №908/794/19(905/1646/17), від 28.07.2022 у справі №902/1023/19(902/1243/20).

Тобто правочин не може вважатись добросовісним і набуває ознак фраудаторного, коли вчинений боржником на шкоду його кредиторам.

Читайте статтю: Фраудаторні правочини або «Впіймай мене, якщо зможеш»

До яких договорів можуть застосовуватися критерії фраудаторності

Фраудаторними можуть визнаватися різні види договорів, залежно від їх змісту, сторін та обставин укладення. Вони часто використовуються для приховування активів або введення в оману кредиторів.

1. Договори відчуження майна

• Договір купівлі-продажу (використовується для передачі майна третій особі за заниженою ціною);
• Договір дарування (передача майна безоплатно, зазвичай пов’язаним особам, щоб уникнути його стягнення кредиторами);
• Договір міни (обмін цінного майна на менш цінне, що також може використовуватися для приховування активів).

2. Договори, пов’язані з фінансовими зобов’язаннями

• Договори позики, іпотеки (застави) (боржник штучно створює заборгованість перед «підставним» кредитором, щоб зменшити свої активи шляхом звернення стягнення на них).
• Договір про розстрочку платежу (штучно подовжується термін повернення коштів, щоб кредитори не могли вчасно стягнути борг).

3. Договори використання майна

• Договір оренди (лізингу) (передача майна в оренду третім особам, щоб уникнути його вилучення).
• Договір безоплатного користування (позички) (майно надається безоплатно близьким особам для приховування факту його володінням).

4. Договори розподілу активів

• Шлюбний договір (використовується для розподілу майна між подружжям таким чином, щоб кредитори не могли претендувати на частину активів).
• Договір про поділ спільного майна (майно штучно передається одному із співвласників, щоб зробити його недоступним для стягнення).

5. Договори корпоративного характеру

• Договір купівлі-продажу корпоративних прав (передача частки в бізнесі підставним особам).
• Договір злиття або поділу компанії (активи компанії розподіляються між новими суб’єктами для ускладнення стягнення боргів).

Зазначений перелік договорів не є вичерпний, а залежить від винахідливості недобросовісного боржника і придуманих ним способів ухилень від сплати заборгованості.

Читайте статтю: Фраудаторний правочин боржника: що це означає та коли його можна визнавати таким?

Актуальні кейси судової практики

Найпоширенішими видами фраудаторних договорів, які укладають недобросовісні боржники, є договори купівлі-продажу або договори дарування, які, своєю чергою, поділяють на оплатні та безоплатні.

Однак «креативні» боржники використовують більш витончені способи виведення активів зі своєї власності.

У приватному праві існують численні договірні конструкції, які перебувають поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів.

До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер і, безумовно, впливають на майно боржника (зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя).

Тому не виключається визнання договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника на користь іншого кредитора.

Про це зазначив Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2024 року у справі № 509/4936/17, де боржник намагався уникнути майнової відповідальності перед кредиторами шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Верховний Суд вказав, що правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, безоплатний, так і інший договір. Зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя.

До обставин, які дають змогу кваліфікувати договір про задоволення вимог іпотекодержателя як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: обсяг зобов’язань іпотекодержателя, яке забезпечується іпотекою; створення не передбачених законом переваг іпотекодержателя перед іншим кредитором; момент укладення договору (зокрема, після настання строку повернення боргу та/або під час виконавчого провадження, після припинення основного зобов’язання, забезпеченого іпотекою спірного майна, повністю або в значній частині); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов’язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор).

У цій справі відчуження майна боржника відбулося на підставі рішення державного реєстратора.

Тобто іпотечний договір, у якому міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, може визнаватись судом недійсним з підстав його фраудаторності. Оскільки на його підставі було відчужено майно боржника в період існування боргу перед іншими кредиторами.

Подібний висновок міститься також в постанові Верховного Суду від 4 грудня 2024 року у справі № 570/1951/23.

Іншим прикладом правочину, що може бути визнаним судом фраудаторним, є договір комісії. Так, у судовій справі № 925/1577/20(925/298/23) було визнано недійсним договір комісії як такий, що був укладений на шкоду кредитору. У цій справі підприємство-банкрут до того, як судом було вжито відповідні заходи забезпечення позову, намагалося відчужити належні йому транспортні засоби на підставі договору комісії, укладеного до визнання підприємства банкрутом.

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2024 року зазначив, що встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини в їх сукупності, їх правова кваліфікація дають підстави погодитися з висновками попередніх судів, що договір комісії та договір купівлі-продажу транспортного засобу є такими, що порушують положення пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України, частини 3 статті 13 ЦК України, отже є фраудаторними, відтак й про визнання їх недійсними.

Доволі цікавими є висновки Верховного Суду у судовій справі № 755/3563/21, де касаційний суд визнав, що фраудаторним правочином може бути шлюбний договір.

У згаданій справі чоловік, перебуваючи у шлюбі, отримав від позичальника дві позики на загальну суму понад 10 млн грн. Однак наближення строку виконання зобов’язань за цими договорами стало приводом для укладення шлюбного договору між подружжям. Після чого вони офіційно розлучилися. Згідно з умовами цього договору, все майно, набуте у шлюбі, було визнано власністю дружини.

У цьому випадку подружжя спробувало використати положення Сімейного кодексу України, яке дозволяє сторонам шлюбного договору домовитися про незастосування статті 60 Сімейного кодексу України, що встановлює принцип спільності майна, набутого у шлюбі.

Однак Верховний Суд у вказаній справі скасував рішення першої та апеляційної інстанції, якими було відмовлено у задоволені позову, та вказав, що шлюбний договір як приватно-правова категорія є універсальним регулятором між учасниками приватних відносин, покликаний забезпечити регулювання приватних відносин, і має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов’язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення шлюбного договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Отже, Верховним Судом була сформована правозастосовна практика, якою визначено, що договором, який вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути й шлюбний договір.

Таким чином, якщо подружжя після настання строку повернення позики чи подання позову про стягнення боргу до одного з них приймає рішення укласти шлюбний договір про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, такі дії можуть бути визнані зловживанням правом стосовно кредитора.

У деяких випадках недобросовісні (на шкоду кредитора) дії подружжя може вчиняти шляхом ініціювання судового спору. Так, у справі № 317/3272/16-ц подружжя ініціювало спір про розподіл майна, в якому просило визнати за дружиною право власності на ліквідне нерухоме майно (дві земельні ділянки, житловий будинок), а за чоловіком – на побутові речі (телефон, мікрохвильова, МФУ, м’ясорубка тощо).

При цьому чоловік на момент такого судового спору вже мав невиконанні грошові зобов’язання перед третьою особою. І таким чином подружжя намагалось за допомогою судового рішення ліквідне майно зареєструвати за дружиною, позбавивши кредитора можливості задовольнити свої вимоги.

Читайте статтю: Фраудаторний правочин: щодо визнання правочину недійсного як фраудаторного - науковий висновок (справа № 910/16579/20)

У постанові від 6 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц, залишаючи без змін постанову апеляційного суду про відмову у задоволені позову, Верховний Суд звернув увагу, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Як висновок можна зазначити, що аналіз фраудаторних договорів дає змогу визначити найпоширеніші способи ухилення від виконання грошових зобов’язань, серед яких наявні як дарування, продаж майна за заниженою вартістю, так і менш поширені, як-от укладення договору іпотеки, шлюбний договір, договір комісії тощо.

Виявлення та оскарження договорів, спрямованих на заподіяння шкоди кредиторам, є ключовим завданням судової практики та правозастосування, що сприяє захисту інтересів кредиторів і забезпеченню справедливості.

Розуміння природи фраудаторних договорів та механізмів їх визнання недійсними є не лише важливим для юристів, але й для бізнесу, який прагне захистити свої інтереси. Лише ефективна протидія подібним схемам може гарантувати стабільність фінансових відносин та утвердження принципу добросовісності в правовій системі України.

Автор статті: Владислав Бовкун,
адвокат, радник Investment Lawyer Group

Джерело: ЮП