«Давайте схаменемось і зрозуміємо, що нам потрібно — країна хайпу чи країна правосуддя»

Війна посприяла не лише появі нових, а й загостренню старих проблем. В країні продовжують боротись із корупцією як з Медузою Горгоною, продовжуючи жити за мотивами надуманих міфів. Наскільки механізми такої боротьби є ефективними та виправданими? Як адвокату залишатись захисником в нових викликах для системи правосуддя? Про це та інше «ЗіБ» спілкувався в інтерв’ю з адвокатом, к.е.н., заслуженим юристом України, керуючим партнером ЮК «АМБЕР» Семеном ХАНІНИМ.

«Боротися з корупцією створенням антикорупційних органів — це як заливати пожежу бензином»

— Семене Григоровичу, останнім часом, з огляду на гучні викриття та кількість вручених підозр, антикорупційні органи націлені виконати план-п’ятирічку за рік-два. За цими спринтерськими темпами, чи не втрачається якість процесуальних дій, дотримання прав підозрюваних? Чи є взагалі в цій чорно-білій діалектиці добра та зла, право на захист?

— Звісно, завданням держави та кримінального провадження є те, щоб кожен винний був покараний, а права невинного не порушувались. Тут треба визначитись, кого ми вважаємо винним, а хто не заслуговує на покарання. При цьому ми маємо для себе з’ясувати: чого ми хочемо — щоб людина була винна за розсудом?

Тоді адвокати взагалі не потрібні в процесі! Є досудове розслідування — детектив і прокурор зібрали певні відомості, суд за три—чотири дні приймає рішення. Тим більше, що на сьогодні матеріали досудового розслідування, не дивлячись на таємницю, висвітлюються у ЗМІ, і, в першу чергу, самими правоохоронними органами. Думка про винуватість вже формується у широкого загалу і є певний тиск на суд і на адвокатів.

То як ми вважаємо за доцільне? Повернутися в «добрі» сталінські часи і вирішувати все на розсуд таких собі «трійок» чи все таки йти до стандартів Європи, які декларуємо? Бо у нас спостерігається певна непослідовність: уголос кажемо про права людини та презумпцію невинуватості — про взірці, до яких ми прагнемо дійти, стандарти, а насправді діємо навпаки. Ми спостерігаємо певну гру. І ні правникам, ні суспільству незрозуміло: тож як ми маємо діяти?

Давайте змінимо Конституцію, кодекси та закони один раз так, як ми вважаємо за доцільне. Якщо ж ми діємо за чинною Конституцією і Законом, тоді людину визнає винною тільки суд. І не можуть створюватись довкола неї такі умови, що фактично вона вже відчуває себе винною.

Наступна обставина: якщо за попередній рік Верховний Суд скасував половину вироків ВАКС, то це вже про щось каже. Це — така якість правосуддя.

А чи при такій кількості скасованих рішень це можна назвати правосуддям взагалі?

І третя обставина — багато вад суспільства мають бути викорінені, але в інший спосіб. Наприклад, введення єдиного податку взагалі знищує корупцію у податковій системі. Бо тоді не буде потреби у жодному податківці – комп’ютер автоматично вираховує єдиний податок, а всі податківці йдуть працювати до народного господарства.

Але ж це — короткий шлях. Краще, на погляд нашого суспільства, створювати антикорупційні органи, які і надалі будуть намагатися побороти корупцію у податковій системі. На сьогодні голова податкової служби отримує меншу зарплатню, ніж секретар у моїй компанії, але черга бути головою податкової набагато більша, ніж на працевлаштування у нас секретарем. Це таке нерозв’язане питання.

— Невже корупція — це дійсно проблема №1, і подолати її можна регулярним оновленням? Та з якими концептуальними моментами в системі правосуддя, на вашу думку, потрібно боротись? І з чого починати?

— Наші антикорупційні органи дуже довго, начебто зійшли з передовиці газети, позиціонують себе так, наче вони ведуть неухильну боротьбу зі злочинністю. Будь-хто потрапляє до в’язниці, якщо переступив закон. Але є дуже знакова «справа Злочевського» про хабар у $6 млн керівництву антикорупційних органів. Багато років ця справа розглядалась, і всі фігуранти вийшли на угоди — без реального вироку. А вийшли тому, що внесли багато коштів на потреби ЗСУ.

Водночас фігурант іншої справи — суддя, який взяв 1000 грн хабара, отримав реальні 6 років з конфіскацією. Тому що «не важлива сума, це ж суддя взяв кошти»! Оце така справедливість. Якщо людина нечесним способом заробила дуже багато коштів, вона може собі дозволити і хабар дати, і допомогти ЗСУ. Й ми вважаємо це за обставину, яка звільняє від реального покарання.

Суспільство уже довгий час не розуміє: що коїться, що робиться і навіщо. Іноді мені видається, що ця праця антикорупційних органів та ці вироки — це щось особисте. В одному випадку — в’язниця, а в іншому — не чіпаємо людину взагалі.

У теорії ймовірностей є такий термін — стохастичність, він гарно описує цей біг в різні сторони з незрозумілою метою. У суспільстві сьогодні тільки завдяки окремим Телеграм-каналам, є певна підтримка цього бігу. Тому що ці канали є пропагандистськими. Що б не зробили САП і НАБУ — все добре. Якщо якийсь вирок скасовано — це погано, всі претензії — до правосуддя. До поняття громадянського суспільства, до європейських цінностей це не має жодного відношення. Це як у д’Артаньяна та трьох мушкетерів: «Я б’юся, тому що я б’юся». Глибинного змісту в цьому немає.

І питання, на мій погляд, не в певній персоналії, не в конкретній справі, а взагалі в тому, що так не потрібно боротись з корупцією. Боротьба з корупцією створенням антикорупційних органів — це як заливати пожежу бензином. Треба змінювати державу таким чином, щоб забирати у чиновників певні повноваження, віддавати їх до комп’ютерів, і таким чином корупція сама собою зникне з нашого життя.

Для мене, як для кожної людини, яка тут живе, — це дуже боляче. Зараз найстрашніше, що може бути — війна. Кожен день гинуть наші громадяни. Багато потреб у відновленні. Ми всі міркуємо про те, як ми заживемо, коли переможемо. Сподіваємось, що відкинемо розбрат і будемо жити, розуміючи, що кожен з нас українець, громадянин, і будемо розбудовувати суспільство — кожен на своєму місці, юрист чи пекар – не важливо. Але, на жаль, на сьогодні ми бачимо, що ці сподівання тануть.

Перші півроку після початку війни жодні правоохоронні органи не чіпали бізнес. Всі, як єдиний механізм, працювали задля перемоги. Та сьогодні все повернулося на круги свої: хтось воює і гине, а хтось — ходить з обшуками і здирає собі на заможну старість. І це також частинка нашої правоохоронної системи, судочинства і нашого життя.

Мені це нагадує картину під назвою «Щурі повертаються на корабель». Це спричиняє певне протиріччя у відчуттях. Тому в мене й таке відношення до антикорупційних органів, активістів. Це не означає, що, маючи статус адвоката, я не хочу, щоб працювали детективи чи слідчі, прокурори. Я, як і кожна людина, не хочу, аби вбивали, крали податки, брали хабарі. Але ж це не досягається у такий спосіб. Це шлях для того, щоб відстоювати певні інтереси та набивати свої кишені.

Я розумію, коли сьогодні ми розслідуємо справи щодо війни — наприклад, щось хтось вкрав із закупок Міноборони чи щось схоже — це дуже важливо. А якщо ми розслідуємо справу за 2011 рік, що хтось взяв хабар, то це хіба не може почекати до завершення війни? А може всі, хто зайнятий у розслідуванні цієї справи — детективи, прокурори, адвокати, судді — краще підуть і трохи повоюють? Якось це все не сприймається за дійсні наміри щодо захисту інтересів держави.

Потрібно кожному знайти сміливість і називати речі тими визначеннями, яким вони відповідають. Якщо відбувається імітація боротьби з корупцією — то це імітація. І не треба говорити, що всі адвокати лише прагнуть захистити корупціонерів, а детективи гарні хлопці, яким перші заважають. Система явно не відповідає нашим сподіванням.

«Судді ВАКС мислять себе не як суд, а як каральний орган»

— Нещодавно ВАКС відзначав 4 роки своєї діяльності. Майже половина цього строку припала на воєнний стан. За вашими особистими спостереженнями, наскільки змінилась практика антикорупційного суду за цей час і чи змінилась взагалі? Адже війна внесла свої корективи і в законодавство, і у новий стиль його інтерпретації.

— Не хочу, щоб склалось враження, що я адвокат, в якого все погано — в країні, з корупцією, у ВАКС. Коли останній створювався, особисто я думав, що це буде у добрий час. Адже новий суд, судді не так завантажені, як у районних судах, і буде час вислухати кожного, щоб усі розгляди відбувались у зазначений законодавцем строк. І завдяки тому, що в антикорупційному суді ніякої корупції немає і не може бути, сподівався, що мій досвід дасть мені, як правнику, певні переваги і я зможу проявити всі свої знання, які зібрав за життя.

Що насправді відбувається у ВАКС? Я не можу сьогодні сказати, що це насправді суд. Адже більша частина суддів ВАКС намагаються за вуха витягнути сторону обвинувачення.

— Дійсно, з огляду на деякі публічні процеси, складається враження, що єдиним аргументом зі сторони процесуального опонента є його присутність. Про змагальність в окремих категоріях справ йдеться лише на словах. Як у таких умовах адвокату не перетворитись на статиста?

— Я скажу більше: адвокати вже навчились програвати справи, коли сторона обвинувачення навіть не приходить у засідання. Розглядалось одне із клопотань, де наявність прокурора, детектива необов’язкова, яке суд може розглянути за відсутності сторін. Засідання переносились, а потім ми прийшли і програли. Зустрічаю детектива, а він каже, що готується до засідання. Я й кажу, що ми вже програли цю справу.

Це і смішно, і не смішно одночасно. Бо, в першу чергу, це порушення прав людини. Це очевидна ознака, що інститут адвокатури відіграє роль фіранки.

Окреме питання — діяльність ВАКС. Під час засідання сторона обвинувачення може не вимовити ані слова, ми ж дискутуємо із судом, і суд вигадує, чому так можна, а інакше — ні. Тиждень підготовки до засідання, а суддя замість нашого опонента за дві хвилини повернув статус-кво. І я бачу, що всі мої знання, частіше за все, — непотрібні.

Але у змагальному процесі так не має бути. В чому ж тоді змагальність? Всьому виною внутрішня установка, за якою судді ВАКС мислять себе не як суд, а як каральний орган, який має покарати винних. Це перетворило правосуддя на виставу.

Питання, знову ж таки, не в особистості і не в тому, щоб я врешті-решт міг проявити свої знання. Не в тому, що я хочу, щоб всі корупціонери і далі грабували країну. Я хочу, щоб ми робили те, до чого маємо намір. Якщо ми хочемо створити каральний орган, тоді потрібно дати йому відповідну назву – Вищий антикорупційний каральний орган. Якщо ми створюємо суд, з якого хочемо зробити взірець, давайте працювати так, як зазначено у кодексах, в Конституції.

Ми практично кожне засідання просимо у суддів: дайте нам свій кодекс, ми не розуміємо мотивів ваших рішень навіть з повного тексту. Коли хочете — тлумачите в один бік, коли хочете — в інший. Але, на жаль, нічого не змінюється. І це дуже погано. Бо якщо такий взірець, то що буде тоді з іншими судами та правоохоронними органами?

Коли ми кажемо, що за КПК слідчий має брати до уваги докази як винуватості, так і невинуватості, то або так і має бути, або мають бути внесені зміни до КПК. Якщо ми йдемо до Європи, то давайте рухатися в фарватері її принципів правосуддя. Звісно ми можемо піти особистим шляхом, але тоді і результат буде таким, як при особистих шляхах.

«Перевірки на доброчесність — це лише приниження людської гідності»

— Сьогодні чи не єдиним інструментом антикорупційної стратегії є перевірка на доброчесність. З огляду на резонансні події у Верховному Суді, перевіряти потрібно не тільки суддів. Тим паче, під загрозою сьогодні опиняється незалежність не тільки суддів, а й інституту адвокатури.

Чи не призведуть ці ідеї до того, аби перед кожним судовим процесом саджати на поліграф і суддів, і адвокатів? І чи можна такими методами викорінити корупцію?

— Я вважаю, що ці перевірки на доброчесність — це лише приниження людської гідності, на потіху незрозуміло кому. В Конституції є одна з основних норм, вона є і в КПК, що ніхто не має доводити свою невинуватість. Є відомості, що хтось щось вкрав, взяв хабар? Вносьте до ЄРДР, розслідуйте, є необхідність — повідомляйте про підозру. Інший шлях — це знущання.

Наприклад, як би мені запропонували піти сьогодні до суду, то я б не пішов. Я не піду на поліграф і на те, щоб хтось перевіряв і задавав мені якісь питання. З якого біса? Хто ці люди? Чим вони кращі за мене? Чому коли потрібно захищати країну, я молодець і підхожу, а коли я, наприклад, захочу працювати суддею, хтось — незрозуміло хто, що воно таке і що воно зробило за життя — буде цікавитись моїм особистим життям і тим, що і коли я купив?

Вважаю, що найстрашніше, що може бути у суспільстві, коли ми в норму вводимо можливість принижувати один одного. І ще для цього залучаємо якихось іноземців, які вже самим фактом свого запрошення принижують нас.

Ми хочемо створити сильну судову систему, але принижуємо суддів кожен раз при кожній можливості. А кого ми хочемо бачити у суді: тих, хто морально готовий, аби їх прилюдно принижували кожного року, чи людей, які не будуть з цим миритися? Ми маємо виходити не з раптової популярності, не з особистих вподобань, а з того змісту, який насправді хочемо вкласти в державу.

На моє глибинне переконання, частина суспільства не розуміє, що це — замкнене коло: якщо ми сьогодні принижуємо суддю, годі сподіватися, що потім він стане на захист прав людини.

Стосовно випадків у суддівському корпусі чи будь-де щодо хабарів. У нас в країні є дуже багато героїв, які під час війни проявили себе. Але є й колаборанти. Проте, з огляду на наявність останніх, ми ж не беремося записувати усіх громадян України у зрадники. Тоді чому, якщо один суддя взяв хабар (неважливо — багато чи мало), тобто здійснив злочин, то ми огульно вважаємо, що щось не так з усією судовою системою?

Поки людина є такою, якою вона є, неважливо — в США чи в Україні — будуть зрадники і герої, будуть чесні люди і ні. Але для чого мазати брудом усіх? Це ж тільки хайп, на якому хтось хоче заробити три копійки і кричить — всіх треба змінити, провести люстрацію, оцінювання, і вже бачить себе на місці цього оцінювача. Давайте схаменемось і зрозуміємо, що нам потрібно — країна хайпу чи країна правосуддя — і будемо це будувати.

«Коли аргументів не вистачає, тоді підключається практика: «Ну, ЄСПЛ так вважає»

— В одній зі своїх публікацій ви обурюєтесь бездумним цитуванням рішень ЄСПЛ та вириванням слів із контексту. Чим, на вашу думку, обумовлена ця проблема? Це відчуття меншовартості по відношенню до правових механізмів національного законодавства? Риторичний прийом argumentum ad verecundiam? Чи такий собі декларативний спосіб імплементації практики ЄСПЛ?

— Це дуже серйозне професійне питання для кожного правника. На моє переконання, таке виривання з контексту використовується виключно для того, щоб довести той висновок, вирок, постанову, ухвалу, які суддя вважає за потрібне. Коли аргументів не вистачає, тоді підключається практика: «Ну, ЄСПЛ так вважає». Насправді, це головна причина.

ВАКС придумав, що начебто ЄСПЛ в якійсь зі справ зазначив, що для обґрунтованості підозри достатньо, щоб безсторонній спостерігач був переконаний, що такий злочин міг бути здійснений. Там інші обставини, і фраза не така, але в оскарженні обґрунтованості підозри відмовляється, тому що безсторонній спостерігач переконаний. Що це за формулювання? Навіщо тоді Конституція і КПК, якщо є цей «безсторонній спостерігач»? Давайте тоді взагалі приберемо можливість оскарження повідомлень про підозру. Ну це ж сміх! Але це працює. Вони чудово розуміють, що роблять, але, схоже, їм вигідно робити вигляд, що не розуміють.

І так з усім. Є справа «Мангурас проти Іспанії», де був обраний запобіжний захід у вигляді застави, сума якої була значно більша, ніж особисті доходи особи. У цій справі обґрунтовувалось, що було таке страхове покриття, і тому суд виходив не з особистих майнових доходів громадянина, а з розміру цього страхового покриття, яке виплачувалось, в тому числі, на судові витрати.

Натомість наші судді, коли потрібно призначити якусь заставу, скажімо у 100 млрд грн., тепер просто посилаються на рішення ЄСПЛ у справі «Мангурас проти Іспанії», і їм не важливо, що в ньому насправді написано. На жаль, це свідоме паплюження змісту практики задля досягнення мети, яка видається суддям доброю.

Болісно на це дивитись, тому що зробити ми, як правники і адвокати, нічого не можемо. Багато видань пишуть на цю тему, правники говорять, але нічого не змінюється. Судді відчувають підтримку і вважають, що це скиглення з нашої сторони, а вони як робили свою справу, так і робитимуть її далі. До того ж, вони уникають будь-яких дискусій. Спочатку ще приходили на конференції, де була для цього можливість, а зараз намагаються навіть не спілкуватись.

Це дуже прикро, бо я не зустрічав жодного незрозумілого рішення ЄСПЛ. Кожне рішення виписується як для дитини — що суд міркував і чому саме в даному випадку він прийняв це рішення. Розписується усе до букви. Якщо рішення ЄСПЛ читати, а не висмикувати звідти речення, то вони зовсім не суперечать нашому законодавству. Норми збігаються. Вони дуже зрозумілі і направлені все ж таки на захист прав особи.

Коли ж рішення ЄСПЛ намагаються використати не на захист особи, а навпаки — для погіршення її стану, то це вже каже про те, що тут щось не так і хтось це рішення не читав або підмінює його зміст. Висновок, взятий для того, аби погіршити становище особи, не може бути використаний за визначенням змісту створення цього Суду.

Що було на меті? Було на меті розширення нашого законодавства, щоб врахувати практику ЄСПЛ, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які мали збагатити наше законодавство і нашу практику думками представників усіх країн Європи. А перетворилось на що? Раз ми можемо переконати безстороннього спостерігача, значить підозра обґрунтована.

Я мав намір знайти людину, яка як вільний слухач прийде в процес з написом на грудях «Безсторонній спостерігач» і потім запитати: переконали ми його чи ні? Кого ми переконуємо? Це суд має себе на увазі, що це він — сторонній спостерігач? Здоровий глузд давно залишився десь, а ми — у виставі. Але ж це наше життя. Повернутись після війни у те ж саме замкнуте коло було б, на мій погляд, дуже прикро.

«Коли людина прийшла до влади, віддати владу, це, мабуть, найскладніше»

— Ви маєте звання заслуженого юриста України і при цьому є кандидатом економічних наук. Очима представника якої з цих двох професій важче дивитись на реалії нашої країни? І що страшніше — девальвація чи сильця законодавства? Що доведеться відновлювати довше — стабільну економіку чи релевантне застосування норм?

— Так сталось, що я дуже люблю писати художні книжки — це моя пристрасть. І, можливо, ніхто ніколи не запам’ятає мене як юриста чи економіста, але дай Боже, я би дуже цього хотів, щоб спектаклі за моїми оповіданнями чи мої оповідання жили і далі. Чи важливо при цьому, що я був пекарем, юристом, економістом? Важливо, що був і був людиною. Тому і мій погляд також людський, він не виходить з точки зору професійності.

Так склалось у кожній державі, що систему реально можуть змінити тільки ті особи, хто прийшов до влади. Ми голосуємо за них, а реальні повноваження на зміни є тільки в них. Вони приймають закони, втілюють їх в життя. Дракона може подолати тільки дракон.

Коли людина прийшла до влади, віддати владу, це, мабуть, найскладніше. Я вважаю, що, на жаль, цього ніколи не станеться.

Що має відбутись? Якась команда отримає перемогу — депутати, президент і вони не свою людину призначають на посаду голови податкової, а вводять єдиний податок і податкова взагалі зникає. Вони витратили купу грошей на рекламну компанію, на ЗМІ, на гречку, а потім не збирають назад те, що витратили з надлишком, а ще й змінюють систему так, щоб прибрати адміністративні важелі.

Якщо така людина прийде до влади, тоді нашій державі пощастить. На сьогодні, на жаль, кожна людина, яка приходить до влади, розставляє людей зі свого оточення, які як єдина команда, як і наші антикорупційники, боряться з чимось. Тому це буде чудо, якщо станеться інакше.

Що стосується суто економічного відновлення, це буде дуже залежати від наших братів і сестер з Європи. Якщо нас нарешті візьмуть до ЄС, і будуть вважати, що ми заслуговуємо на це, думаю, що наша країна розквітне з Європою. Якщо візьмуть до НАТО, то це буде обставиною, яка унеможливить, аби жодна країна вторглась на нашу територію. Якщо ні — нам буде дуже важко.

Тому що ризикувати своїми коштами, вкладати в нестабільну економіку — дуже складно. Інвестор — це ж бізнесмен, а не благодійник. Це також обставина, яка не зовсім від нас залежить. На жаль, наші брати та сестри нам допомагають іноді не тому, що вони за нас, а тому що проти Росії та її бояться. І воюють нами з нею. Ці міркування іноді заважають щирості і вірі, що вони будуть раді прийняти нас до ЄС та НАТО після перемоги. Ми дякуємо за допомогу. Але ця нещирість і приводить до того, що такі війни відбуваються.

Якби Путін бачив щирі відносини і розумів, що поруч з нами буде весь світ, він би і не почав цієї війни. А коли танки були під Києвом, а нам з Європи казки передавали, — це реальна ціна наших стосунків. І лише коли ми вистояли великими жертвами, мужністю, тоді вони почали потрохи допомагати. Ми себе не можемо змінити, як ми можемо змінити світ?

«Москаль може ожити у серці кожної людини, незалежно від мови, національності»

— Ми переживаємо не кращі часи з точки зору економіки, бізнес одразу після ковіду опинився у новому квесті на виживання. І хоча з початком війни влада намагалась дати час оговтатись від подій, зараз вже повертаються і обшуки, і податкові перевірки, знято послаблення у податковому навантаженні. Ви вже сказали про те, що ми повертаємось до старих проблем. На вашу думку, чи сприяє влада сьогодні тому, аби той бізнес, який залишився в Україні, вижив і відновив економіку?

— Ситуація доволі проста. Наприклад, правоохоронець йде працювати на зарплату в 5000 грн. Він може у Києві реально прожити на ці гроші? Купити через певний час квартиру, машину, заправити її і відремонтувати, заплатити за школу дитині, поїсти? Але ж ми бачимо, що 99% держслужбовців мають саме такий рівень зарплатні. Антикорупціонери якраз мають дуже добру зарплатню, звичайні держслужбовці і правоохоронці — ні. А потім ми кажемо, що вони тільки те й роблять, що тиснуть на бізнес і ходять за грошима.

Звісно, бо ми їх кинули як вовки — або подихайте, або здеріть з нас додаткові податки. І при цьому заплющуємо очі і кажемо, що вони мають бути чесними. Ми один одному гриземо глотки, а їм зручніше керувати, коли нас стравлюють — бізнесменів з правоохоронцями і податківцями, всі один одного ненавидять.

Держава має жити як родина. Коли родина має надлишкові кошти, вона може взяти в допомогу няню, а якщо ні — чоловік та жінка самостійно приділяють увагу дитині. Є реально кошти на таку кількість правоохоронців? Ми стільки й наймаємо. Коли слідчий буде отримувати не 5000 грн, а $5000 на місяць, він буде інакше ставитись до своєї праці, докладати зусиль для того, щоб його не звільнили з цієї роботи. Тоді він все робитиме по закону.

А зараз ми маємо те, що самі створили, і плювати у дзеркало — це забава для діточок. Повернення до старих часів — це те, що ми, як держава, робимо свідомо.

— Під час війни ви продовжуєте займатись творчою діяльністю, видавати книжки та ставити п’єси. Вочевидь, ви прихильник того, що за будь-яких обставин не можна ставити життя на паузу? Наскільки драматизм сьогоднішніх подій увійшов у

ваші тексти? Чи в них ви, навпаки, намагаєтесь прожите інше, більш безтурботне життя?

— Я над цим не замислювався. Ті, хто зараз на передовій, уже відклали своє життя «на потім». Дружина військового, мати також не можуть ні про що думати, окрім як про нього. Вони вже поставили життя на паузу. Від моєї оцінки нічого не зміниться, ми тут собою не володіємо.

Але дуже важливо, щоб ми, отримавши перемогу, не стали схожими на тих, з ким ми наразі воюємо. Ми ж навіть називаємо ворогів не росіянами, а орками. Орку притаманні радість за чуже горе, брати не своє, коли справа сильного вирішувати якісь питання. Ці риси, на жаль, живуть в кожній людині. Дуже важливо їх перемагати кожен день.

Є слова у пісні «Убий у собі москаля» і я підписуюсь під цією тезою. На жаль, москаль може ожити у серці кожної людини, незалежно від мови, національності. І саме культура, література — це спосіб збудувати стіну від цього москаля, щоб він не проник у серце, сформувати власну ідентичність. Щоб ми після перемоги не стали схожими на тих, кого перемогли. Щоб пам’ятали, чому ми не здалися, чому це так важливо для нас. Тому що ми, дійсно, інші люди, але це потрібно не розгубити.

Творчість допомагає мені не розгубити себе, відчувати, що я і допомагаю іншим. Це важливо, особливо в такі важкі часи, відчувати, що ти допомагаєш своїм братам та сестрам, щоб повною мірою відчувати себе громадянином. Це важливо — прокидатись і розуміти, що ти син чи донька своєї країни.

Є люди, яким взагалі нічого не важливо, крім випити і погуляти, але ми ж не можемо брати їх за взірець. У більшості є серце, відчуття, і нам важливо підтримувати один одного. І якщо після вистави за моїм оповіданням комусь на серці стало легше, хтось на хвилинку забув про війну і поміряв про часи, коли війна закінчиться, — це дуже важливо.

До мене після однієї із вистав підходили родичі загиблого воїна і дякували. Біль на час вистави відійшов від серця, адже вони теж живі люди і їм потрібно якось жити далі. Сьогодні такі часи, коли якщо ти робиш якусь справу, ти маєш робити її добре, або не робити взагалі.

Джерело: Закон і Бізнес