Чи зламає нова влада практику беззаконня правоохоронців?

Чому в Україні з 2014 року і до сьогодні (на відміну від попередніх років) взагалі не звертають увагу на систематичні порушення правоохоронними органами прав і свобод громадян? Чи зможе зламати цю порочну практику новий Президент України як Гарант Конституції?

Як повинно бути відомо всім керівникам правоохоронних органів України, тобто не тільки прокуратури, поліцій та СБУ, а і новостворених антикорупційних органів НАБУ і ДБР, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Загальними ж засадами кримінального провадження є верховенство права, законність, повага до людської гідності, забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, недоторканість житла чи іншого володіння особи, недоторканість права власності, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист і т. д.

Більше того, всім керівникам правоохоронних органів (і професійно підготовленим, і політично призначеним) потрібно також пам’ятати, що під час кримінального провадження слідчі, прокурори, керівники органів досудового розслідування, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватись вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів та інших актів законодавства, що регулюють процедуру проведення досудового розслідування.

А що ж насправді відбувалося в Україні після Революції гідності на цьому надважливому напрямку діяльності нашої держави? А нічого хорошого, відповім я. Бо протягом останніх 5 років так званого «реформування» правоохоронних органів, перш за все, під виглядом приведення їх діяльності до «європейських стандартів», явно збільшилась кількість порушень ними конституційних прав і свобод громадян. При цьому, частина із них очевидна і не прихована, а інша — старанно приховується від громадськості і замовчується. На превеликий жаль, таке стало можливим і по тій причині, що наша влада разом із так званими «громадськими активістами», які керувалися і керуються із-за меж нашої країни, зуміли створити в Україні атмосферу, коли замість ретельної перевірки в ході досудового розслідування заяв і повідомлень про злочини, замість пошуку, збирання, перевірки та належної оцінки відповідних доказів вини чи невинуватості особи в порядку, передбаченому КПК України з тим, щоб переконати в цьому суд, у практику діяльності органів досудового розслідування і прокуратури були впроваджені зовсім інші стереотипи, в першу чергу, визнання людини винною у вчиненні злочину, в т. ч. і корупційного, ще задовго до винесення обвинувального вироку суду.

Більше того, названим суб’єктам разом із заангажованою частиною представників ЗМІ, які ганялись за «гарячими» топ-новинами, вдалося зуміти переконати нашу громадськість в тому, що якщо у людини вдома чи на робочому місці правоохоронці провели обшуки, або її затримали чи, тим більше, обрали їй запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, то це вже однозначно свідчило про те, що ця особа — злочинець чи корупціонер і вже не обов’язково чекати з цього приводу обвинувального вироку суду.

Тобто, наше нинішнє суспільство за цей час вже звикло до того, що тепер правоохоронцям не потрібно активно і з дотриманням порядку, встановленого КПК, збирати докази винуватості чи невинуватості особи, щоб потім переконати в цьому суд; достатньо спочатку просто «облити брудом» будь-яку людину в ЗМІ, назвати її злочинцем чи корупціонером, одночасно з цим провести поспіхом, якщо його можна так назвати, «досудове розслідування», висунути такій особі нашвидкуруч складену, в значній частині — необґрунтовану підозру, а після навіть направити до суду бездоказовий (побудований на припущеннях і відвертих домислах слідчих) обвинувальний акт, а далі нехай суд роками з’ясовує, винна ця людина чи ні. При цьому, кінцеве рішення суду вже нікого не цікавило, тим більше, що його, у зв’язку із вже так званою тяганиною, можна чекати роками.

Хіба не про такий підхід нинішніх правоохоронців свідчить кримінальне провадження про так звані «податкові площадки» часів Міністра доходів і зборів Клименка, в якому обвинувальний акт, начебто, складає до тисячі томів, а до кримінальної відповідальності притягуються сотні працівників податкової служби за співучасть у злочинах, вчинених за твердженням слідчих і військових прокурорів, злочинною організацією, яка діяла в 2010-2013 роках. Про яку доведеність вини таких осіб у вчинені таких складних в доказуванні кримінальних правопорушень можна говорити, якщо у цьому провадженні у ті далекі часи не було проведено жодного оперативно-розшукового заходу чи негласної слідчої (розшукової) дії, без яких достовірно підтвердити факт вчинення такої категорії злочинів, тим більше, в організованих формах, навіть теоретично неможливо?

І таких неперспективних, на моє переконання, обвинувальних актів у наших загальних судах на сьогодні знаходиться більше ніж достатньо: це і по справі за обвинуваченням бувшого голови ДФС Р. Насірова, це і щодо двох народних депутатів Розенблата і Полякова, це і щодо бувшого народного депутата Миколи Мартиненка і т.д. Але, до сьогодні обвинувальних вироків у цих справах не винесено і я особисто допускаю, що і в майбутньому їх не буде, не дивлячись на таке «помпезне» створення так званого Вищого антикорупційного суду.

А це неминучий наслідок вищеописаної тактики нинішніх правоохоронців, бо у більшості направлених ними до суду обвинувальних актів, в першу чергу — по резонансних справах, відсутні достатні докази винуватості або наявні докази зібрані в порушення порядку, встановленого КПК, в зв’язку з чим, більшість суддів просто бояться виносити як виправдувальні, так і обвинувальні вироки у них і тому змушені під різними приводами затягувати їх розгляд по суті. Це теж одна із головних причин, чому з року в рік в судах збільшується залишок нерозглянутих обвинувальних актів.

Інша сторона даної проблеми полягає ще в більшій суспільній небезпечності від її наслідків.

Як колись мене вчили досвідчені слідчі і прокурори, в т.ч. і ті, хто сам пройшов через незаконні кримінальні переслідування за часів культу Сталіна, справжнім наступом на права людини є розповсюдженні порушення її свободи і особистої недоторканності, принципу презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, чим особливо зловживають в останній період часу наші правоохоронці, в т. ч. і при потуранні слідчих суддів.

Хіба не проявом беззаконня в цій частині є випадки затримання слідчими прокуратури того ж народного депутата України 8 скликання Ігоря Мосійчука безпосередньо в приміщенні парламенту, тобто не на місці вчинення злочину, а в той час, коли інкриміновані йому кримінальні правопорушення мали місце задовго до дня прийняття слідчим ГПУ такого процесуального рішення? Про інші грубі порушення вимог законів при розгляді даного подання у Верховній Раді краще промовчати, бо соромно визнавати, що таке могли вчинити тодішні Генпрокурор і більшість у нашому парламенті. А як можна назвати повторне затримання слідчими ГПУ без дозволу слідчого судді біля воріт СІЗО СБУ звільненого судом з-під варти бувшого співробітника УБОЗ Київської області, якому з цією метою слідчі і прокурори додатково інкримінували явно надумані кримінальні правопорушення, які також, до речі, значились вчиненими задовго до його ще першого, підкреслюю, незаконного затримання?

Аналогічне порушення прав людини на свободу і особисту недоторканність мали місце і під час так званих «маски-шоу» по затриманню, без дозволу слідчих суддів військовою прокуратурою спільно із Нацполіцією, з залученням навіть «гвинтокрилів», десятків чи навіть сотень фігурантів кримінального провадження щодо «податкових площадок», які були створені і існували ще в 2010-2013 роках. І таких грубих порушень прав громадян безліч.

Майже аналогічні претензії правоохоронцям можна пред’явити і в частині застосування ними до підозрюваних виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Більше скажу, попередня влада і так звані «грантоїди», які утримуються за рахунок коштів іноземних держав, зуміли, на жаль, переконати наше суспільство в тому, що взяття під варту осіб, які лише підозрюються у вчиненні корупційних дій, повинно бути обов’язковим і повинно виглядати як покарання за вчинений злочин, а не як запобіжний захід, з тим, щоб забезпечити виконання цією особою покладених на неї органом досудового розслідування та судом процесуальних обов’язків.

Саме під тиском тодішньої влади та тих же «антикорупціонерів» нерідко судді з порушенням вимог закону і призначали підозрюваним замість взяття під варту заставу, але, в розмірах, які були завідомо непомірними для таких осіб, що є також порушенням прав людини.

Для відому, така практика судів під впливом розгорнутої в державі справжньої компанії удаваної боротьби з корупцією і призвела до того, що протягом останніх років суди почали частіше застосовувати до підозрюваних саме виняткову міру запобіжного заходу – тримання під вартою, а заставу – все менше і менше. Зокрема, аналізуючи стан дотримання прав і свобод громадян органами досудового розслідування за 2018 рік, мною було з’ясовано, що протягом останніх 4-х років в середньому на 15% більше щорічно до суду слідчими і прокурорами направлялись клопотання про застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, в той час як застава судами стала обиратися майже вдвічі рідше!

І це при тому, що слідчі, прокурори і слідчі судді чітко усвідомлювали, що позбавити особу свободи на стадії досудового розслідування можна лише тоді, коли не тільки існують передбачені ст. 177 КПК ризики і підстави, а і при наявності «обґрунтованої підозри», яка доведена зібраними доказами в такому об’ємі, аби переконати стороннього об’єктивного спостерігача в тому, що саме ця особа могла вчинити конкретне кримінальне правопорушення.

Треба мати на увазі, що і цього недостатньо, щоб тримати особу під вартою необмежений час. Так, за параграфом 3 ст. 5 Конвенції існування «обґрунтованої підозри» є необхідною умовою тримання людини під вартою, але з плином часу і її стає замало. Тому, ЄСПЛ завжди встановлює, чи з’ясували національні суди наявність інших відповідних і достатніх обставин, які б обґрунтували продовження тримання особи під вартою. Навіть при прийнятті першого рішення про взяття під варту національні суди зобов’язані встановлювати чи доведено існування ризиків, що така особа зможе не виконувати покладені на неї обов’язки.

Тому, які б не були благі наміри, в т.ч. і з бажання посилити боротьбу із корупцією, наведені вище норми закону повинні виконуватись без будь-яких виключень.

Разом з тим, нинішні правоохоронці замість дотримання презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини віддають перевагу відвертим піар-акціям своєї «бурхливої» діяльності у боротьбі із злочинністю, а особливо – з корупцією, підміняючи цим самим своє невміння та непрофесіоналізм, в результаті чого грубо порушуються права і свободи громадян. Зокрема, розповсюджені випадки, коли вручені конкретним особам повідомлення про підозру не містять жодних посилань на доведені факти і обставини, не ґрунтуються на зібраних доказах вчинення саме цією особою злочину, а побудовані виключно на припущеннях та домислах слідчих і прокурорів.

Візьмемо для прикладу, явно надумане кримінальне провадження щодо народного депутата 8 скликання О.Вілкула. Саме про відверте намагання прокуратури «за будь-яку ціну» одержати згоду ВР на притягнення його до кримінальної відповідальності, хоча достатніх підстав для цього на той момент не було, свідчив той факт, що відносно останнього органами прокуратури проводились незаконні, в порушення його депутатської недоторканності, без попереднього одержання згоди ВР, заходи забезпечення кримінального провадження, зокрема, з’ясовувались локації і телефонні з’єднання його із іншими абонентами. Більше того, такий «дозвіл» на проведення відносно народного депутата незаконних заходів надавав один із місцевих судів, до територіальної юрисдикції якого не належало місце знаходження органу досудового розслідування, що додатково теж може свідчити саме про штучне створення доказів вини і фальсифікацію матеріалів провадження.

Більше того, за період керівництва Генеральною прокуратурою особою не тільки без достатнього досвіду роботи в органах прокуратури, а і без вищої юридичної особи, органами досудового розслідування був фактично «перевернутий з ніг на голову» Кримінальний кодекс України, у відповідності до якого суб’єктом злочину завжди була і залишається фізична осудна особа, але, не колегіальний орган. Так, саме в порушення цієї норми закону прокурорами виносились і вручались підозри кільком міським головам, зокрема, Харкова, Одеси, Ірпіня та Бучі Київської області, за рішення, які приймались не ними особисто, а міськими радами, а вина цих керівників органів місцевого самоврядування ґрунтувалась лише на тому, що вони їх підписували, що, до речі, входило до кола їх повноважень. Більше того, не дивлячись на це, відносно трьох із них обвинувальні акти навіть направлено до суду. Теж саме мало місце і з бувшим секретарем Київської міської ради, правда, через деякий час це провадження було обґрунтовано закрито за відсутності складу злочину в його діях.

Але, найбільшим, як на мене, проявом відвертого беззаконня, з чим я, до речі, не зустрічався жодного разу за довгі 40 років своєї правоохоронної діяльності, це були події навколо кримінального провадження, зареєстрованого і розслідуваного прокуратурою Київської області відносно Вишгородського міського голови, якого було затримано, начебто, «з полічним» при одержанні неправомірної вигоди в сумі 200 чи 300 тис. доларів США. Саме задля піару, а може і з тим, щоб психологічно натиснути на нього, в ЗМІ були оприлюднені знімки, начебто, цього міського голови, лежачим на підлозі із закутаними кайданками за спиною руками, а також фото, як це стало вже закономірним, розкладених на підлозі чи на столі по одній купюрі, вилучених, начебто, у нього в кабінеті грошей в іноземній валюті.

Але, як виявилось пізніше, ніхто Вишгородського міського голову при затриманні не валяв на підлогу та, тим більше, із закутими за спиною руками, а це фото, на якому зображена інша особа було запозичене із іншого кримінального провадження, ніхто в нього під час затримання ніяких коштів як предмету неправомірної вигоди не вилучав, більше того, саму грошову суму неправомірної вигоди правоохоронцями було вилучено не у міського голови, а у, так званого, «посередника», який і одержав їх від контрольованої слідством особи, але, так і не передав меру. Не дивлячись навіть на такі явно сумнівні обставини, міський голова слідчим був затриманий, йому було повідомлено про підозру у вчиненні корупційного злочину і він фактично на підставі одних показань так званого «заявника» був взятий судом під варту, де і знаходився досить тривалий час. І лише під час розгляду апеляційним судом скарги захисту на таку міру запобіжного заходу викликаний до суду «хабародавець» заявив, що він ніколи і нікому ніяких грошей в якості неправомірної вигоди не передавав, Вишгородського міського голову він не знає і ніколи не бачив, у Вишгороді ніколи не був і ніяких заяв до СБУ чи прокуратури не писав, а деякий час назад просто втратив свій паспорт. Після цього апеляційний суд обґрунтовано скасував попередній запобіжний захід і звільнив мера з-під варти.

А далі відбулися події, як на мене, ще більш неприйнятні, бо через деякий час в ЗМІ було оприлюднено заяву особи, яку, начебто, під виглядом заявника, забезпечивши підробленими документами, СБУ і прокуратура використали в якості згаданого вище «викривача» корупції в діяльності міського голови Вишгорода. Свою участь у таких провокативних діях по викриттю даного мера у причетності до одержання неправомірної вигоди він пояснив тим, що, будучи затриманим працівниками СБУ в м. Києві в той час, коли знаходився в розшуку правоохоронними органами Харківської області, за вчинення інших злочинів, він під страхом видачі його поліції погодився на їх позицію прийняти участь у проведенні як даної операції, так і інших (які він також назвав у своїй заяві).

Якщо ви думаєте, що після цього за фактом провокації дачі неправомірної вигоди із штучним створенням доказів обвинувачення було зареєстровано кримінальне провадження і винні службові особи правоохоронних органів були притягнуті до кримінальної відповідальності за такі злочинні дії, то ви помиляєтесь. Нічого такого не відбулося, більше скажу — обвинувальний акт відносно Вишгородського міського голови за обвинуваченням у вчиненні корупційного злочину був направлений прокуратурою Київської області до суду і яка його подальша доля мені невідомо.

Тому, аналізуючи вже багато років діяльність правоохоронних органів, як по боротьбі із злочинністю і корупцією, так і на предмет дотримання ними прав і свобод громадян, а також відслідковуючи законодавчу роботу ВР з цих питань, я давно прийшов до висновку про те, що девіз «честь, законність і справедливість" застарів і вже зовсім не підходить ні прокуратурі, ні іншим органам досудового розслідування.

Так, протягом останніх років, після Революції Гідності, коли наша держава взяла на себе певні міжнародні зобов’язання у зв’язку з задекларованим євроатлантичним курсом, всі без виключення правоохоронні органи, як старі, так і новостворені, почали в своїй діяльності масово розкручувати тему корупції та боротьби з нею, демонстрували «наперегонки» показові затримання таких «корупціонерів» та доставлення їх до судів для обрання саме виняткової міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, роздавали масово інтерв’ю, проводили численні прес-конференції, навіть виступали у Верховній Раді, де відкрито, без обвинувального вироку суду, називали конкретних осіб злочинцями та корупціонерами, відкрито розповсюджували в інформаційному просторі матеріали кримінальних проваджень, зокрема і негласних слідчих (розшукових) заходів, в т. ч. і тих, які ганьбили честь і гідність конкретних осіб, а тодішній Генпрокурор навіть взяв за правило направляти до ВР бездоказові подання про дачу згоди на притягнення народних депутатів, як правило непровладних фракцій, до кримінальної відповідальності і т.д. Разом з тим, звертаю вашу увагу, решта – значно більша частина кримінальних правопорушень, в т.ч. і особливо тяжких і тяжких, кількість яких з року в рік в Україні зростає, а також питання про викриття злочинців, які їх вчинили, чомусь відійшли далеко на другий, а то і на третій план. Нікого сьогодні не цікавить ні ріст злочинності, ні стан їх розкриття. Більше того, ніхто в нашій державі вже не переймається тим, що нинішні правоохоронці масово порушують права і свободи громадян, систематично розголошують державну таємницю та таємницю досудового слідства, втручаються у особисте та приватне життя громадян.

Ви тільки подумайте, кількість проведених обшуків з року в рік постійно зростає, майже вдвічі більше щорічно зростає кількість накладених арештів на майно громадян та юридичних осіб на стадії досудового розслідування, щороку судами задовольняється майже 90% клопотань слідчих і прокурорів про надання тимчасового доступу до документів і речей, а також слідчі судді все більше і більше надають дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) заходів відносно громадян і т.д.

Візьмемо навіть, для прикладу, нещодавню інформацію із знайденням в кабінеті одного із заступників Генпрокурора технічного пристрою негласного аудіо прослуховування, який належав НАБУ, яке, як всім нам відомо, не має в арсеналі власних повноважень без погодження та дозволу наглядового прокурора, здійснювати такі дії. А перевірити належним чином цю інформацію неможливо, бо будь-яких повноважень для проведення такої перевірки, а тим більше вжити необхідних заходів реагування у прокурорів, в т.ч. і в Генерального прокурора, немає.

Або ж пригадаємо резонансне прослуховування «через акваріум» керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, яке, до речі, не привело до будь-яких процесуальних наслідків ні для згаданого заступника Генпрокурора, ні для Антикорупційного бюро, чи були їх дії законними чи ні. Або візьмемо до уваги інформації в ЗМІ про факти масового незаконного прослуховування, яке, начебто, здійснювалося СБУ, майже усіх ключових кандидатів на посаду Президента України під час нещодавніх президентських перегонів. Так і не отримало суспільство будь-яких даних про результати розслідування заяв бувшого Генпрокурора Ю. Луценка про те, що, начебто, НАБУ прослуховувало з порушенням передбаченого законом порядку величезну кількість керівників органів державної влади, правоохоронних органів і т. д. І подібних фактів в ЗМІ за ці останні 4 роки було оприлюднено пре достатньо, але належних висновків ніхто з цього приводу не зробив.

Для відому, дуже вірну позицію з приводу негласного прослуховування містить рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.2019 у справі «Liblik and others v. Estonia», в якому чітко говориться, що втручання в приватне життя не може визнаватися таким, що відповідає конвенційним гарантіям, якщо рішення, які дозволяли приховане спостереження, не були наперед належно обґрунтовані. Тобто, такі заходи є незаконними навіть тоді, коли аргументи для такого втручання в подальшому з’явилися під час судового розгляду.

Але, на превеликий жаль у нас розповсюджені факти і відверто незаконного прослуховування телефонів громадян. Одним із доказів масового незаконного прослуховування громадян в Україні є також оприлюднена у ЗМІ інформація про те, що ДБР нещодавно повідомило про підозру одному з працівників Управління контррозвідки ГУ Служби безпеки України в місті Києві та Київській області, який за попередньою змовою з іншими особами вносив завідомо недостовірні дані до службових документів для отримання доступу до інформації про телефонні розмови громадян, а потім здобуту таким способом інформацію його спільники, начебто, передавали замовникам такої «послуги», за що отримували відповідну матеріальну винагороду. А це ні що інше, як протиправне втручання держави в особисте життя наших громадян.

Тому, ще раз наголошую, що замість належного контролю з боку держави за проведенням негласних слідчих (розшукових) дій, кількість яких в Україні, як я вже сказав, з кожним роком зростає, замість створення необхідних умов-підстав для забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, наприклад та ж Судова адміністрація України, в 2017 році змінила порядок ведення своєї статистичної звітності, з метою повністю приховати дані щодо кількості наданих судами дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що неминуче буде сприяти подальшим зловживанням слідчих і прокурорів, пов’язаним із неправомірним застосуванням такого виду НСРД.

Все це описане вище стало можливим завдяки непродуманій, а може й навмисно завідомо шкідливій діяльності, перш за все, законодавчої гілки влади, яка свідомо в 2014 році всупереч Основному Закону позбавила прокуратуру права здійснювати нагляд за дотриманням законів в правоохоронних органах. Нагадаю, що згідно п.9 «Перехідних положень» Конституції України, в попередній редакції, до внесення змін в червні 2016 року, прокуратура ще протягом майже двох років повинна була продовжувала виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів. Тобто, як того вимагав Основний Закон нашої держави, до повного позбавлення прокурорів функції нагляду за додержанням і застосуванням законів необхідно спочатку було створити відповідні органи державного контролю (прийнявши для цього потрібні закони) і ці повноваження прокурорів передати новому державному органу чи органам. Що ж в дійсності зробили наші законодавці? Вони відверто і, наголошую, умисно порушили названі вимоги Конституції, бо попередньо: ні до жовтня 2014 року, ні до червня 2016 року, не було створено відповідної системи державних органів, які спроможні були взяти на себе весь обсяг роботи органів прокуратури щодо здійснення нагляду за додержанням та здійсненням законів, проте прокуратуру цих повноважень поспішно вже позбавили. Більше того, наші тодішні законодавці при прийнятті нового закону про прокуратуру також не передбачили в ньому ще діючої в Конституції України як на той час, так і до червня 2016 року, функції прокурорів по нагляду за додержанням прав і свобод громадян та додержання вимог законів із цих питань органами державної влади і місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами. В результаті такого антиконституційного обмеження функцій прокуратури, органи державної влади і місцевого самоврядування, в т.ч. і правоохоронні органи, їх посадові і службові особи протягом останніх 5-ти років до теперішнього часу залишаються безконтрольними, в т.ч. і щодо дотримання ними прав і свобод громадян, а люди, відповідно, беззахисними.

Але, найжахливішим є те, що в результаті таких законодавчих змін під виглядом «реформ» сьогодні ніхто не може реагувати на систематичні порушення вимог законів на стадії досудового розслідування, адже прокуратура, навіть в її нинішньому майже зруйнованому вигляді, позбавлена можливості здійснювати нагляд за дотриманням законів під час досудового розслідування, бо в її арсеналі відсутні будь-які засоби чи важелі впливу на слідчих і оперативних працівників чи, тим більше, їх керівників, які систематично порушують вимоги закону, права і свободи громадян та не виконують законних вимог прокурорів. Покладення на слідчих суддів непосильних, підкреслюю, повноважень з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні не виправдало себе, адже ці судді не вистигають навіть прочитати всі чисельні клопотання слідчих і прокурорів, які надходять до судів сотнями в тиждень, я вже мовчу про детальне їх вивчення задля виявлення фактів порушень прав і свобод громадян, або, тим більше — щодо їх попередження.

Виходячи із викладеного вище, хотілося б ще раз наголосити всім правоохоронцям, що незаконність і необґрунтованість кримінального переслідування невинуватої особи, незаконне затримання та взяття її під варту, а тим більше, незаконне засудження, є достатніми підставами не тільки для її реабілітації, але і покладення повної відповідальності на державу за протиправну діяльність посадових осіб органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Більше того, в таких випадках держава повинна гарантувати реабілітованим особам у встановленому законом порядку не тільки поновлення порушених їх прав і свобод, а і відшкодування спричиненої їм шкоди. Поряд з цим, важливою складовою в діяльності держави по утвердженню і забезпеченню прав громадян повинно бути і одночасне виконання зобов’язань по відшкодуванню збитків потерпілим внаслідок вчинення відносно них кримінальних правопорушень, в разі незабезпечення розкриття цих злочинів і встановлення винних осіб. Така шкода повинна компенсуватися людині за рахунок Державного бюджету України, спочатку хоча б потерпілим від насильницьких злочинів. Але, подібного законодавства в Україні немає, тому і вільно себе почувають нині керівники, перш за все МВС, Нацполіції та прокуратури, «піарячись» регулярно якимись реформаторськими подіями чи намірами, в той час як розкриття злочинів з кожним роком стає ще гіршим.

Важливим кроком до покарання подібних недобросовісних правоохоронців та відшкодування громадянам заподіяної моральної і матеріальної шкоди було прийняття 18.09.2018 року Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення забезпечення дотримання прав учасників кримінального провадження та інших осіб правоохоронними органами під час здійснення досудового розслідування», в якому чітко передбачено, що держава, відшкодувавши шкоду, завдану слідчим, прокурором, також повинна застосовувати право зворотної вимоги до цих осіб, не тільки у разі встановлення в їхніх діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, але і дисциплінарного проступку, незалежно від спливу строків застосування та дії дисциплінарного стягнення. Проте, тут же виникають як мінімум кілька закономірних питань: а хто ж буде збирати і узагальнювати дані про такі порушення чинних законів з боку слідчих і прокурорів, якщо у нас ніхто в державі не реагує на такі факти та не документує їх? Про яке відшкодування збитків в результаті таких протиправних дій слідчих, прокурорів та суддів йде мова, якщо ця процедура у нас фактично не застосовується на практиці, адже всі відповідальні службові і посадові особи правоохоронних органів в останні роки лише «полюють» виключно на, так званих, «корупціонерів», бо лише така діяльність, нехай із порушенням прав і свобод людини, сьогодні нав’язується суспільству як виключний позитив. На жаль, і в цьому продовжують бути зацікавленими як сама влада в Україні, так і, так звані, «громадські організації» антикорупційного спрямування, які фінансуються іноземними державами, а також наші «партнери» та «друзі» із числа країн Європи та США, які також чомусь припинили (в порівнянні із 2010-2014 роками) реагувати на відверті факти беззаконня в Україні.

А головне, що проведені так звані «реформи» в правоохоронних органах та маса допущених внаслідок саме таких «перетворень» органами досудового розслідування фактів відвертого беззаконня зовсім не вплинули позитивно на результати діяльності нашої держави як по боротьбі із злочинністю, так і з корупцією.

Так, для відому, інформую, з кожним роком кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень зростає, а кількість направлених до суду обвинувальних актів щорічно зменшується, залишки не розслідуваних слідчими кримінальних проваджень на кінець кожного року постійно збільшуються. Відповідно погіршується і відсоток розкриття злочинів як по кількості висунутих підозр конкретним особам у їх вчиненні, так і особливо – по кількості направлених до суду обвинувальних актів. Для прикладу, станом на 2018 рік середній відсоток розкриття злочинів по України складав всього, приблизно, 34%, що набагато гірше ніж це було навіть в 90-х роках минулого століття. А якщо взяти рівень розкриття тих же умисних вбивств, то за направленими до суду обвинувальними актами в 2018 році він становив всього 19%!!!

До цього треба додати і той факт, що самостійний аналіз статистичних даних як про стан злочинності в державі, так і особливо – щодо дотримання прав і свобод громадян, дає мені всі підстави допускати з великою вірогідністю, що і ці проаналізовані цифри суттєво «скориговані» правоохоронцями з метою збереження свого іміджу, а в дійсності вони ще більше незадовільні.

Підсумовуючи викладене, можу зробити висновок про те, що всі ці проблеми з дотриманням прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування будуть існувати до тих пір, доки влада не забезпечить належну систему стримувань і противаг в правоохоронній діяльності, для чого потрібно, ще раз наголошую, негайно відновити прокурорський нагляд за додержанням всіма правоохоронними органами (в т. ч. і антикорупційними) законів, наділивши наглядових прокурорів повноваженнями по проведенню перевірок їх діяльності по боротьбі зі злочинністю та корупцією, в першу чергу, за додержанням прав і свобод громадян. До цього ж потрібно надати прокурорам повноваження за результатами таких перевірок вносити документи прокурорського реагування (не важливо яка їх буде назва, чи це подання, чи приписи чи письмові вимоги), в яких висувати вимоги як щодо усунення допущених порушень вимог законів, так і притягнення винних службових і посадових осіб цих відомств до дисциплінарної відповідальності, аж до звільнення із займаних посад. Детальніше про такі заходи я писав у своїй Концепції вдосконалення діяльності правоохоронних органів, яку підготував і видав, як прокурор з 40 річним стажем роботи, як людина, яка досконало вивчила весь цей організм «з середини» і знає, вибачте, як його «лікувати».

Але, на жаль, аналізуючи вищезазначену проблему та останні законодавчі ініціативи Президента України і нової Верховної Ради (прийняття як мінімум закону щодо подальшого, так званого, «реформування» органів прокуратури, а фактично подальшого «витіснення» звідтиля саме професійних і досвідчених прокурорів, яких і так залишилось не так багато, тим більше бездумного скорочення їх граничної кількості ще на 5000, а також заяви нового Генерального прокурора, який ні словом не обмовився про катастрофічний стан дотримання прав і свобод громадян) складається враження, що і вони особливо не зацікавлені в побудові дійсно правової, демократичної та європейської держави, в створені сильних і незалежних правоохоронних структур, в побудові дієвої системи стримувань і противаг, в повазі до прав і свобод громадян. Тому і так відбувається, що ми декларуємо високий рівень правової культури, а самі при цьому ігноруємо свій Основний Закон, зневажливо ставимось до вимог інших законів, чим неминуче створюємо сприятливі умови для процвітання злочинності, корупції та безкарності. Ми, начебто, хочемо отримати позитивний результат в діяльності нашої влади, але, нічого корисного для цього не робимо, бо на більшості керівних посад в правоохоронних органах як перебували раніше, так, на жаль, і продовжують на них призначати непрофесійних та некваліфікованих людей, діючи по принципу: головне, щоб були «свої». А це дуже негативна тенденція, яка неминуче буде і надалі плодити вседозволеність, безкарність і відповідні зловживання правоохоронців.

Тому, і мої надії на нового Президента України з кожним днем стають ще менш оптимістичними.

Автор статті: Екс-заступник Генерального прокурора України,

кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат

О.В. Баганець