«Аліменти» як викуп. Коли викрадення дитини перетворюють на бізнес-модель.

Аналіз наслідків малозначних справ на прикладі справи №234/800/22.

Дитина не може бути «товаром», а батьківська любов - предметом торгу. Коли ж заручником стає малюк, а державні інституції мовчать, приватна трагедія виростає у публічний злочин.

За даними ЄС-JUST, у 2025 р. зареєстровано 817 транснаціональних викрадень дітей; 62 % супроводжувалися позовами про аліменти. У 38 % із них суди відмовили саме через відсутність підтвердженого місця проживання дитини.

Для порозуміння подій необхідно звернутися до судової передісторії. Упродовж 2022–2025 років в Індустріальному районному суді м. Дніпропетровська розглядалася справа №234/800/22 про стягнення аліментів (незважаючи на те, що гроші сумлінно та самостійно платилися батьком безпосердньо на рахунок дитини, проте заявниця постійно блокувала рахунок, а банк постійно відкривав його наново, через що навіть було відкрито кримінальне провадження, а заявниця була сама зобов'язана виплачувати аліменти, оскільки не було і досі не встановлено, що дитина проживає з нею).

Рішенням від 18 березня 2025 року без належного повідомлення про дату засідання, суд позов задовольнив, стягнувши з відповідача аліменти в розмірі 1/4 частки з усіх видів доходу, а Дніпровський апеляційний суд постановою від 03 грудня 2025 року залишив рішення без змін.

Водночас обидва рішення були ухвалені в умовах, які викликають серйозні правові питання. Станом на момент розгляду справи дитина офіційно перебувала в розшуку. Місце її фактичного проживання жодним судовим рішенням, що набрало законної сили, встановлено не було. У Печерському районному суді м. Києва паралельно тривало провадження щодо визначення місця проживання дитини з батьком та сплати аліментів.

05 січня 2026 року батько подав касаційну скаргу до Верховного Суду. У скарзі та доданому стислому викладі підстав сформульовано п'ять ключових аргументів:

1. Фундаментальне питання права (п. «а» ч. 3 ст. 389 ЦПК): чи допускається стягнення аліментів без встановлення факту проживання дитини з одним із батьків та перевірки реального здійснення її утримання? Судами фактично створено практику, за якою аліменти можуть сплачуватися дорослій дієздатній особі, а не безпосередньо на дитину.
2. Позбавлення можливості спростувати встановлені обставини (п. «б»): рішення набули преюдиціального характеру щодо факту «проживання дитини з матір'ю», тоді як суди відмовили у дослідженні доказів відповідача та призначенні експертиз.
3. Суспільний інтерес та виняткове значення для скаржника (п. «в»): справа формує небезпечний підхід, за якого аліментні спори можуть використовуватися як інструмент процесуального та фінансового тиску.
4. Відступ від правових висновків Верховного Суду та порушення принципу lis pendens: апеляційний суд не врахував правових позицій ВС щодо необхідності встановлення фактичного місця проживання дитини, а також проігнорував наявність паралельних проваджень між тими ж сторонами.
5. Істотні порушення процесуального права: використання недосліджених і недопустимих доказів, зокрема «Акту про проживання» 2020 року, який у попередній справі №234/15380/21 Краматорського суду вже визнавався неналежним доказом; ігнорування клопотань про проведення експертиз; обмеження доступу скаржника до матеріалів справи та підписи під судовими рішеннями навіть не суддів, а невідомих осіб.

Відмова Верховного Суду - форма проти змісту.

19 січня 2026 року колегія суддів відмовила у відкритті касаційного провадження. Підставою відмови стала кваліфікація справи як «малозначної» відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 19 ЦПК України, яка відносить справи про стягнення аліментів до цієї категорії.

Але аргументи скаржника були по суті правильними. Суд не спростував змісту жодного з п'яти аргументів по суті. Відмова ґрунтувалася виключно на формальному критерії - процесуальній класифікації справи як малозначної. Між тим аналіз ухвали виявляє показову асиметрію між формою і змістом.

Щодо фундаментального значення (п. «а»). Суд зазначив, що заявник «не навів переконливих доводів стосовно того, в чому саме полягає фундаментальне значення». Проте питання про допустимість стягнення аліментів без встановлення місця проживання дитини - це не індивідуальний казус. Воно торкається тисяч сімей, де один із батьків переміщений або де дитина перебуває поза юрисдикцією - саме відсутність єдиного стандарту перевірки фактичного утримання і породжує подальші зловживання.

Щодо позбавлення можливості спростувати обставини (п. «б»). Суд відхилив аргумент з формальної причини - «заявником не зазначено, в якій саме справі він позбавлений можливості спростувати обставини». Утім у касаційній скарзі прямо вказано на паралельне провадження в Печерському суді щодо визначення місця проживання дитини та сплати аліментів. Преюдиційний вплив рішення у справі №234/800/22 на це провадження є очевидним: факт «проживання дитини з матір'ю», встановлений без належних доказів, тепер формально «доведений» у наступних справах.

Щодо суспільного інтересу (п. «в»). Суд наполягав, що «незгода з рішенням не свідчить про винятковість справи». Це твердження є коректним саме собою, але воно підміняє предмет оцінки: скаржник апелював не до незгоди з результатом, а до системного ризику - легалізації практики, за якої аліменти можна стягувати без верифікації фактичного утримання дитини. Саме ця практика, як покаже подальший розвиток подій, стала підґрунтям транснаціональної схеми.

Формальна відмова у відкритті провадження - законний процесуальний інструмент. Однак коли системні правові питання відхиляються без змістовної відповіді, держава залишає прогалину, якою миттєво скористаються треті особи.

Хто і як «пропонує платити».

Вичерпавши внутрішні засоби оскарження, ситуація отримала зовнішнє продовження. У березні 2026 р., раптом батько хлопчика отримує з Естонії «претензію» про стягнення 301,74 € щомісяця «на утримання сина». Лист підписала нека юридична фірма Legalway OÜ, посилаючись на доручення матері.

Ключовий «документ» - файл із невідомим розширенням, що видається за електронний підпис. Насправді ж це звичайний драфт без позначок КЕП/ДП, без метаданих і без дати створення. Усі вимоги спираються саме на цей фантом.

Ні місцезнаходження хлопчика, ні довідку про його здоров’я, конкретне місцезнаходження (дитина досі у розшуку), «юрист» не надає. Більше того - з’ясувалося, що дата «доручення» стоїть пізніше самої вимоги. Тобто по-перше «платіть негайно», а вже потім - гарячкове виготовлення псевдо-документів.

Чому це не аліменти, а вимагання?

По-перше - відсутнє представництво. Без належно посвідченої довіреності будь-які дії «юриста» - особиста ініціатива та вімагання і суди ЄС відхиляють такі позови ще на стадії реєстрації.

По-друге - порушено право дитини на обох батьків (ст. 9 Конвенції ООН про права дитини). Мати фактично перешкоджає спілкуванню хлопчика з батьком, досі невідомо де дитина і чи взагалі жива, тож вимагати гроші «на розвиток» цинічно й незаконно.

По-третє - це компонент міжнародного викрадення. Хлопчик, вивезений за кордон без згоди другого з батьків підпадає під Гаазьку конвенцію 1980. А практика свідчить, що у 87 % справ, де одночасно подано заяву за Конвенцією й фінансовий позов, суд спершу з’ясовує законність переміщення, а вже потім - гроші (справа C. v. H., Нідерланди, 2021).

І нарешті - підроблення доручення (ст. 358 КК України, ст. 345 ПК Естонії). Дата «після факту» + відсутність КЕП = прямий склад злочину.

Варіант «захопити й заплатити» = узаконити заручництво.

У країнах Балтії вже були спроби монетизувати викрадення під виглядом аліментів.
У 2022 р. Талліннський окружний суд відмовив позивачці-матері, коли з’ясувалося, що батько не знає навіть адреси донь­ки. Суд задекларував: «Утримання дитини ≠ дивіденди за її ізоляцію».

Український вимір: державна байдужість як співучасник.

Суди та поліція мають пряму юрисдикцію та повінни реагувати на викрадення неповнолітнього (ч. 2, 3 ст. 146 ККУ) і на вимагання (ст. 189 ККУ). Та коли слідчий «не бачить складу», ланцюг руйнується і

викрадач отримує фінансовий важіль, дитина - психологічну травму, держава - міжнародну ганьбу.

Саме так сталося із сотнями українських дітей, примусово вивезених на територію країн-агресорів. Поки суди «з’ясовують підсудність», окупаційні «опікуни» вже оформили на малюків паспорти й рахунки у тому числі у проросійських «прибалтійських офшорах».

Що робити тім, хто опинився в подібній ситуації?

• Відповісти «юристу» письмово: надайте оригінал довіреності, адресу дитини, медичну довідку, інакше розглядаємо вимогу як шантаж.
• Паралельно подати заяву до Нацполіції та Центрального органу Мін’юсту України.
• Ініціювати арешт рахунків у даному випадку матері та посередника до моменту повернення дитини.
• Винести історію у публічний простір. Без розголосу «сімейні драми» легко ховаються за службовими кабінетами.

Правова аналітика: коли «дрібні» порушення стають прецедентом беззаконня.

Розгляд справ подібного типу в судах демонструє стійку системну ваду. Cуддя часто приймає до провадження позови, не перевіряючи належність підпису, вік позивача та реальність доручення. У результаті формальні ухвали (про відкриття провадження чи забезпечення позову) легітимізують викрадача - навіть якщо документи сфабриковані.

Судовий реєстр фіксує «ОСОБА 1, 12 років, позивач», хоча малолітня дитина не має процесуальної дієздатності. Ланцюгом похибок згодом користуються недобросовісні нотаріуси, банк та «юристи».Такі як російсько-естонська пособниця країні-агресору Alla Zhulinskaja (Таллінн та суміжна недружня країна).

Нехтування первинною перевіркою руйнує принцип верховенства права, а держава фактично визнає дійсними дії, що містять ознаки підробки документів, викрадення та вимагання,

Коли інституція заплющує очі на «дрібні» фальсифікації, дріб’язкове порушення переростає у транснаціональну схему з реальними людськими жертвами.

Чому це важливо для всіх.

Саме справа №234/800/22 є мікромоделлю ширшої системної проблеми, коли суди ухвалюють рішення, не встановлюючи ключових фактичних обставин (де перебуває дитина, хто її реально утримує), а вищі інстанції відхиляють скарги за формальними критеріями, то правові прогалини неминуче заповнюються зловживаннями.

Поки держава дозволяє виплачувати «аліменти» тим, хто утримує дітей у невідомості, вона сама стає співучасником торгівлі майбутнім. Адже дитина - це життя, а не фінансовий інструмент. І допоки бодай одна дитина залишається «цінним активом» у руках викрадачів, верховенство права лишається лише рекламним слоганом, а наша спільна відповідальність - зробити так, щоб подібні схеми згортались ще на підході до судових дверей.

P.S. Наразі команда експертів IECO вже провела експертизу файлів. Результати підтверджують невідповідність метаданих дати підписання та інші елементи. Висновки направлені до слідчих органів України та Естонії та додані до матеріалів справи.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.