6. ФАКТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ПОЗОВУ

Відповідно до приписів п. 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України позовна заява, серед іншого, повинна містити викладення фактичних та правових підстав позову, тобто викладення позивачем / третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, юридично значущих обставин та нормативно-правового обґрунтування, якими обґрунтовуються заявлені позовні вимоги.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб’єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та наводить відповідне правове і фактичне обґрунтування необхідності в його судовому захисті.

Від «якості» наповнення позовної заяви, юридично правильного змісту позовних вимог і повноти їх обґрунтування залежить швидкий і ефективний розгляд справи. Законодавство суворо не конкретизує матеріально-правового обґрунтування вимог, однак обґрунтування позову не юридично значущими фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення позовної вимоги по суті.

Звертаючись до суду і реалізуючи принцип диспозитивності господарського судового процесу, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред’явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Зі свого боку суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінку заявленого позову як наслідок наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та підстав (юридичних фактів і чинного нормативно-правового регулювання спірних правовідносин), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючи ознаки позову), є його предмет, підстава і сторони.

Зокрема, підставу позову складають фактичні та правові обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки, а також відповідне нормативно-правове регулювання на момент виникнення (розвитку) спірних правовідносин.

Фактична підстава позову — це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.

Правова підстава позову — це посилання в позовній заяві на законодавчі, підзаконні нормативно-правові акти та/або локальні акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Встановлюючи вимоги щодо форми та змісту позовної заяви, господарський процесуальний закон не вимагає конкретної форми, в якій мають бути викладені позовні вимоги та підстави на їх обґрунтування.

При цьому потрібно розуміти, що неповнота, навіть очевидна з погляду професійного судді, з якою позивач обґрунтував позовні вимоги, у тому числі й щодо правової підстави позову, а також ненадання доказів на підтвердження позовних вимог не можуть бути підставою для залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви позивачу надалі (див. постанову Верховного Суду від 25.01.2024 у справі № 320/14843/23). Проте така неповнота в обґрунтуванні заявлених позовних вимог надалі, якщо не буде усунута позивачем на наступних стадіях судового розгляду, може стати підставою у відмові в їх задоволенні через недоведення заявленого позову.

Повнота обґрунтування заявлених позовних вимог, яка визначається предметом доказування в рамках конкретного судового спору, потребує наведення такого обсягу аргументації і доказів, щоб виконати відповідний тягар (обов’язок) доказування (див. ст. 74 ГПК України), що покладається на позивача з огляду на специфіку спору.

При цьому доведення конкретної фактичної обставини в рамках доведення переконливості загальної позиції (версії) у справі має відповідати стандарту доказування, що притаманний господарському процесу, — баланс ймовірностей або перевага (більш вагомих) доказів (див. ст. 79 ГПК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21 наголошує, що обов’язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб’єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з’ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування — спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово також наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов’язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Покладений на суд обов’язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше, були (мали місце), аніж не були. Кожна зі сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд із дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об’єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв’язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

Також при формуванні фактичних обставин спору потрібно уникати як «внутрішніх» суперечностей, тобто конфлікту фактичних обставин між собою в межах одного спору, так і «зовнішніх», що характеризуються конфліктом фактичних обставин у межах різних спорів.

Прикладом недопустимості «внутрішніх» суперечностей наведених позивачем фактичних обставин спору є доктрина заборони суперечливої поведінки як окремий приклад заборони зловживання матеріальними та процесуальними правами.

Так, Верховний Суд у своїй практиці послідовно застосовує доктрину заборони суперечливої поведінки, яка ґрунтується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основу якої покладено принцип добросовісності, складовою якого є, зокрема, заборона суперечливої поведінки та заборона зловживання проце- суальними правами. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторо- на, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає в тому, щоб перешкодити стороні отримати переваги та вигоду від її недобросовісних дій.

Одним зі способів захисту добросовісної сторони є правовий принцип, згідно з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування своєї позиції, якщо її попередня поведінка свідчила про те, що вона дотримується протилежної позиції (принцип естопеля). Під принципом естопеля розуміється неможливість суперечливої (непослідовної) поведінки, яка може проявлятися як у матеріальних правовідносинах, так і в судовому процесі. Найчастіше процесуальний естопель знаходить свій вияв під час оскарження судових рішень і може полягати в тому, що сторона радикально змінює свою правову позицію у справі порівняно з правовою позицією у суді попередньої інстанції. Юридичним наслідком принципу естопеля є втрата права, за захистом якого сторона звернулася до суду, у зв’язку з оцінкою судом фактичної поведінки сторони та її добросовісності (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 906/1311/23, від 28.08.2024 у справі № 922/4820/23).

Прикладом недопустимості «зовнішніх» суперечностей наведених позивачем фактичних обставин спору є доктрина процесуальної добросовісності як окремий приклад заборони зловживання мате- ріальними та процесуальними правами.

Так, Верховний Суд зазначає, що процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Проявом принципу процесуальної доброї совісті є те, що особа (зокрема, позивач) навряд чи може висувати твердження, несумісні з тією позицією, яка зайнята нею в судовому процесі, що вже відбувся. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Правопорядок не може допускати ситуації, за яких особа наполягає в різних судових процесах на правдивості протилежних одне одному тверджень задля просування власних інтересів (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 04.11.2024 у справі № 532/1550/23).

Крім того, Європейський суд з прав людини у своїй практиці також застосовував принцип естопеля, тобто принцип, який означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано в цьому та/ або іншому судовому процесі (див. справу «Хохліч проти України», заява № 41707/98).

При формуванні правових підстав позову слід зважати на таке. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що правові підстави позову — це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфі- кація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з’ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.