Виконавець має право звертатися до суду, як з метою визнання недійсними фраудаторних правочинів боржника, так і з метою визначення частки майна боржника у спільному майні. При цьому виконавець звертається саме в інтересах стягувача (а не боржника). (ВП ВС №367/252/24 від 10.09.2025 р.)

Фабула судового акту: Приватний виконавець звернувся до суду в інтересах боржниці, де просив визнати недійсними шлюбний договір й договір дарування, а також визначити частки боржника в спільному майні. Відповідачами у справі були екс-чоловік та донька боржниці.

Справа в тім - що у виконавця перебували виконавчі листи про стягнення боргу з боржниці, але під час здійснення виконавчих дій встановлено, що у неї немає майна, за рахунок якого можна задовольнити вимоги стягувачки. Водночас, виконацю стало відомо що вже коли існував борг, остання уклала шлюбний договір, який в тому числі обумовлював залишення у власності чоловіка земельної ділянки та житлового будинку набутими у шлюбі, а чоловік - у свою чергу - подарував земельну ділянку та житловий будинок доньці сторін.

Виконавець вважав, що метою укладення зазначених правочинів було уникнення боржниці цивільно-правової відповідальності та ухилення від виконання позикових зобов`язань перед кредиторкою.

Суд першої інстанції позовну заяву виконавця повернув, обгрунтовуючи тим, що закон не визначає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні. Однак апеляційний суд вказане рішення скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційний суд мотивував зазначену постанову тим, що приватний виконавець має право звертатися від імені боржника з позовною заявою про оспорення фраудаторних правочинів та визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, а також як учасник такої справи має право оскаржувати судові рішення.

Справа дійшла до суду касаційної інстанції - і була передана Великій Палаті ВС. Передача справи до ВП ВС обгрунтовувалось - в тому числі - необхідністю уточнення (конкретизації) правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11:

«Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником й іншими співвласниками майна. Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

Оскільки виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, підлягають застосуванню правила частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду.

Відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті».

Основним питанням, на яке Велика Палата Верховного Суду має надати відповідь під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, є те, чи має виконавець повноваження на звернення до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження; якщо так, то в інтересах яких саме учасників.

І ВП ВС відповіла на вказані питання:

Щодо порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у спільному майні

У частині першій статті 18 Закону Про виконавче провадження (далі - Закон № 1404-VIII) зазначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У частині третій зазначеної статті визначені права виконавця у виконавчому провадженні, де в пункті 22 вказано, що виконавець може здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

У частині шостій статті 48 Закону № 1404-VIII встановлено алгоритм дій виконавця у разі виникнення потреби у зверненні стягнення на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, у якій зазначено, що в разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Тож залежно від предмета судового розгляду суд у виконавчому провадженні виконує дві основні функції: забезпечувальну і контрольну.

Контрольна функція суду є очевидною та полягає в перевірці судом рішень, дій чи бездіяльності виконавця на предмет дотримання ним вимог закону під час здійснення виконавчого провадження.

Натомість реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій дотримання прав учасників виконавчого провадження, які й забезпечуються судом.

Забезпечувальна функція суду у виконавчому провадженні знайшла свій прояв, зокрема, у статті 443 ЦПК України, згідно з якою питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішує суд за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Отже, як у Законі № 1404-VIII, так і в ЦПК України законодавець надав виконавцю право ініціювати питання визначення частки боржника в спільному з іншими особами майні.

У наведених нормах права також визначена форма звернення виконавця до суду - подання, яка пов`язується насамперед з тим, що виконавець апелює до суду з метою забезпечення виконання судового рішення у вже вирішеному судом спорі.

Водночас не виключаються випадки, коли під час розгляду судом подання виконавця щодо визначення частки боржника в спільному майні між співвласниками такого майна або іншими заінтересованими особами виникає спір про право на це майно.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що правовий інструмент, встановлений у статті 443 ЦПК України, не покликаний врегульовувати наявні спори між співвласниками майна (співвласниками майна та іншими особами), а є практичною реалізацією заміни режиму права спільної сумісної власності на режим права спільної часткової власності, коли є чітко визначеними частки осіб, які спільно володіють певним майном, задля забезпечення виокремлення частки боржника, на яку може бути звернено стягнення.

Найпоширенішою сферою застосування приписів цієї статті на практиці є спільне володіння боржником майном, набутим ним у шлюбі або отриманим у порядку приватизації (зокрема, коли у свідоцтві про право власності не визначені частки членів сім`ї, які набувають житло у власність).

А тому в разі виникнення спору про право на майно, частку в якому потрібно визначити для боржника у виконавчому провадженні, чи про розмір часток співвласників, виконавець вправі звернутися до суду з такою вимогою у позовному провадженні.

Визначаючи правове підґрунтя такого звернення в порядку позовного провадження, Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне послатися на частину першу статті 18 Закону № 1404-VIII, за змістом якої виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з урахуванням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання.

Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним належності боржнику прав на частку в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням наявності спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним.

Під час дослідження судом матеріалів про визначення частки боржника в спільному майні за поданням виконавця врахуванню підлягають обставини об`єктивної дійсності, які переконливо підтверджують наявність або відсутність спору про право власності на майно, яким володіє боржник спільно з іншими особами, а також поведінка боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.

До прикладу, якщо суд під час розгляду подання виконавця встановить, що боржник володіє майном спільно з іншим із подружжя, продовжує перебувати в шлюбі або після його розірвання не має жодних неврегульованих спорів щодо спільного майна, і обставини придбання такого майна під час перебування у шлюбі є очевидними і неспростовними, то суд, пославшись на презумпцію спільності майна подружжя, вправі вирішити подання виконавця по суті і визначити частку боржника в спільному майні.

Натомість, якщо суд з`ясує на підставі наданих йому матеріалів, що між співвласниками майна (співвласниками майна та іншими заінтересованими особами) дійсно є спір щодо правового режиму такого майна чи щодо розміру часток співвласників, і такий спір пов`язується з обставинами, які виникли незалежно від існування в одного зі співвласників боргу перед кредитором (зокрема, але не виключно - з`явилися до виникнення боргу у такого співвласника), суд з посиланням на неможливість вирішення спору про право в межах розгляду процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, відмовляє в задоволенні подання виконавця.

Велика Палата Верховного Суду - водночас зробила застереження, що хоча виконавець і має право на звернення до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, у формі подання або позовної заяви залежно від наявності спору про право на таке майно, відповідне повноваження виконавця спрямоване винятково на повне та своєчасне виконання рішення суду, яке набрало законної сили і не перешкоджає особам, права яких безпосередньо порушені, оспорені чи не визнані, самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав.

Отже, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що

• формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України),
• водночас, оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати наявний спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі встановлення існування спору про право на відповідне майно, що унеможливлює визначення частки боржника у цьому майні в процедурі, визначеній статтею 443 ЦПК України, виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження.

Що ж до “фраудаторного” правочину, тобто правочину метою якого є уникнення погашення боргу…

Укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників (частина четверта статті 9 Закону № 1404-VIII).

Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то Велика Палата Верховного Суду констатує, що правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за зверненням виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

Таке звернення повинне відбуватися в порядку позовного провадження, оскільки чинним процесуальним законодавством іншого механізму для визнання правочину недійсним не передбачено. Таке фундаментальне питання, як встановлення дійсності або недійсності правочину, потребує дотримання засад змагальності і не може бути вирішене судом за зверненням виконавця на стадії виконання судового рішення в іншій справі.

Отже у цій справі:

У цій справі, склалася процесуальна ситуація, за якої особою, в інтересах якої діє виконавець, зазначено боржника, інтереси якого є протилежними намірам виконавця, який звертається із таким позовом, оскільки інтереси боржника навіть наближено не полягають у визнанні укладених ним правочинів недійсними.

Конфлікт конкуруючих інтересів тієї особи, яка пред`явила позов, та особи, в чиїх інтересах позов заявлено, унеможливлює виконання судом завдання цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

ВП ВС зробила наступні висновки щодо застосування норм права:

1. Формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України). Водночас оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати існуючий спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі наявності спору про право на відповідне майно виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження (шляхом пред`явлення відповідного позову).
2. Наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з дослідженням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання. Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним наявності у боржника частки в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням існування спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним. Суд повинен ураховувати, зокрема, поведінку боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.
3. Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за позовом виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.
4. Діяльність виконавця обумовлюється необхідністю підтримання принципів законності і верховенства права, а не інтересом конкретного учасника виконавчого провадження. Забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим чи немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

• Тому виконавець вправі звернутися до суду з позовами про визначення частки боржника у спільному майні та про оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача (а не боржника) у виконавчому провадженні.
• Пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 цього Кодексу.

У зв’язку із цим, ВП ВС уточнила (конкретизувала) свої висновки сформульовані у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11:

• про те, що в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця суд залишає таке подання без розгляду.
• про те, що виконавець вправі звертатися до суду з позовом про визначення частки боржника у спільному майні та оспорення фраудаторного правочину, проте з мотивів, викладених у цій постанові, висновує, що такий позов пред`являється виконавцем саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

Основними аспектами відступу від висновків, зроблених ВП ВС у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, та їх конкретизації - стало те що:

• стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;
• виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

Аналізуйте судовий акт: У разі повернення виконавчого документа стягувачу, виконавче провадження не є закінченим, а отже і арешт НЕ знімається (ВС КЦС, справа №202/1182/22 від 29.03.2023 р.);

Якщо держвиконавець повернув виконавчий лист і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього пред'явлено цей лист до виконання приватному виконавцю - то надалі виконавчий збір не стягується (ВС КАС, справа №320/6215/19 від 21.07.2022 р.);

Начальник органу виконавчої служби має контролювати законність, повноту і своєчасність дій державних виконавців. ВС визнав протиправною бездіяльність за нездійснення такого контролю (ВС КАС, справа №802/921/18-а від 08.09.2022 р.);

У випадку відмови органу опіки та піклування, від надання виконавцю дозволу на примусову реалізацію нерухомого майна де зареєстрована дитина - виконавець повинен звернутися до суду (ВС КЦС, справа №2-537/11 від 15.02.2023 р.).

Постанова

Іменем України

10 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 367/252/24

провадження № 14-21цс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачки Ступак О. В.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.

розглянула справу

за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича

на ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року у складі колегії суддів Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.

та за касаційною скаргоюОСОБА_1 , поданою представницею - адвокаткою Сидоренко Наталією Олександрівною

на постановуКиївського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.

за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича в інтересах ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків Інна Володимирівна,

про визнання недійсними шлюбного договору та договорів дарування, визначення частки боржника в спільному майні.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст вимог і підстав позову

1. У січні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Мілоцький О. Л. (далі також - приватний виконавець) в інтересах ОСОБА_1 (боржниці) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними шлюбного договору й договорів дарування та визначення частки боржника в спільному майні.

2. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що у нього на виконанні перебувають виконавчі листи про стягнення боргу з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 , видані на підставі заочного рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 листопада 2021 року у справі № 758/7498/20.

Зазначав, що під час здійснення виконавчих дій установлено, що у боржниці немає майна, за рахунок якого можна задовольнити вимоги стягувачки. Водночас ОСОБА_1 з 26 червня 1987 року до 22 лютого 2018 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , у період якого подружжя набуло у власність земельну ділянку та житловий будинок, які на праві власності були зареєстровані за чоловіком.

Після настання строку повернення суми позики (01 липня 2017 року) за договором від 01 червня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , позичальниця 06 лютого 2018 року уклала з ОСОБА_2 шлюбний договір, за умовами якого набуте подружжям у період шлюбу майно є особистою власністю того з подружжя, за ким таке майно зареєстровано. Надалі ОСОБА_2 подарував земельну ділянку та житловий будинок доньці сторін - ОСОБА_3 .

Приватний виконавець уважає, що метою укладення зазначених правочинів було уникнення ОСОБА_1 цивільно-правової відповідальності та ухилення від виконання позикових зобов`язань перед кредиторкою - ОСОБА_4 .

3. З урахуванням наведеного приватний виконавець просив суд ухвалити рішення, яким:

- визнати недійсним шлюбний договір, укладений 06 лютого 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В. за реєстровим № 32;

- визнати недійсним договір дарування будинку, укладений 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В. за реєстровим № 613;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В. за реєстровим № 615;

- визначити за боржницею ОСОБА_1 частку в спільному майні в розмірі 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки за цією ж адресою.

4. Разом із позовною заявою приватний виконавець в інтересах ОСОБА_1 подав до суду заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на спірне нерухоме майно та заборонити державним реєстраторам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо цього майна.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

5. Ірпінський районний суд Київської області ухвалами від 11 січня 2024 року позовну заяву приватного виконавця та заяву про забезпечення позову направив за підсудністю до Подільського районного суду міста Києва.

6. Ухвали мотивував тим, що справа не підсудна цьому суду, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) має бути передана на розгляд іншому суду.

7. Київський апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2024 року повернув апеляційну скаргу приватного виконавця на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року особі, яка її подала.

8. Ухвалу мотивував тим, що приватний виконавець не надав документів на підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 .

9. Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 16 лютого 2024 року позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 повернув особі, яка її подала.

10. Суд обґрунтовував постановлену ухвалу тим, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII«Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) не визначає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні. У зв`язку із цим суд уважав, що позов поданий особою, яка не має права на його підписання.

11. Київський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2024 року задовольнив апеляційну скаргу приватного виконавця, ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

12. Апеляційний суд мотивував зазначену постанову тим, що приватний виконавець має право звертатися від імені боржника з позовною заявою про оспорення фраудаторних правочинів та визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, а також як учасник такої справи має право оскаржувати судові рішення.

13. Висновки суду першої інстанції про те, що приватний виконавець не наділений повноваженнями на звернення з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні, апеляційний суд оцінив як помилкові та такі, що не узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог і доводів касаційних скарг

14. У березні 2024 року приватний виконавець Мілоцький О. Л. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

15. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, за змістом яких виконавець за певних умов фактично наділений правом на звернення до суду з позовом від імені боржника.

16. У червні 2024 року представниця ОСОБА_1 - адвокатка Сидоренко Н. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

17. Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалі Верховного Суду від 10 липня 2023 року у справі № 199/1895/23, та зазначила про потребу відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11.

18. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що приватний / державний виконавець взагалі не має процесуальної правоздатності для звернення до суду з позовною заявою незалежно від предмета і підстав позову у зв`язку з тим, що немає відповідної вказівки про це в законі. На переконання заявниці, правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року в цивільній

справі № 2-591/11, не відповідає вимогам закону й стала помилковою передумовою для звернення державних і приватних виконавців до суду з вимогами про визнання недійсними фраудаторних правочинів, укладених між боржником та третіми особами, а також для звернення до суду з позовами про визначення частки боржника у майні в разі наявності спору про право.

РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

19. Ухвалами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 березня та 26 червня 2024 року відкрито касаційні провадження за касаційною скаргою приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 та касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представницею - адвокаткою Сидоренко Н. О.

20. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 29 січня 2025 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для уточнення (конкретизації) правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11:

«Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником й іншими співвласниками майна. Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

Оскільки виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, підлягають застосуванню правила частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду.

Відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті».

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

21. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду посилався на те, що згідно із частиною першою статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

22. За змістом статті 56 ЦПК України такими особами є, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор. Інші фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах за наявності підстав, передбачених законом.

23. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зауважив, що у Законі України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Законі № 1404-VIII та ЦПК України не передбачено повноважень державного (приватного) виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства.

24. В ухвалі зазначено, що приватний виконавець не є учасником спірних правовідносин і у цьому судовому провадженні спір безпосередньо не стосується прав та обов`язків приватного виконавця, а тому він не вправі самостійно звертатися в інтересах однієї зі сторін до суду з позовом без належної правової підстави на підтвердження можливості такого звернення.

25. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі покликалася, що метою правосуддя є захист порушених, оспорюваних прав, свобод, які належать безпосередньо особі, що звертається до суду щодо їх захисту.Тож позов може подавати позивач або інша особа в його інтересах для захисту права та охоронюваного законом інтересу саме позивача, а не іншої особи. Водночас особа, яка звертається до суду від імені позивача, повинна діяти в інтересах позивача, тобто вчиняти дії, які стосуються захисту його інтересів, а не навпаки.

26. Натомість, за висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у справі № 2-591/11, приватного виконавця фактично було наділено не передбаченим законом та не властивим для нього повноваженням звертатися до суду з позовом в інтересах інших осіб, зокрема боржника. Водночас приватний виконавець, здійснюючи повноваження з виконання судового рішення, фактично діє в інтересах саме стягувача, а не боржника, який має протилежний інтерес у справі і, очевидно, не може бути визначений як позивач.

27. На переконання Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, визнання права виконавця на подання позову в інтересах боржника, але по суті проти його волі і всупереч його інтересам, легалізувало примусове призначення особи позивачем у справі, що, безумовно, є неприпустимим з огляду на основні засади та принципи цивільного судочинства.

28. В ухвалі зазначено, що висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у справі № 2-591/11, потребують уточнення, адже їх застосування судами може призвести до порушень основних засад цивільного судочинства та безпосередньо норм закону, зокрема як-от:

- основоположний принцип звернення особи до суду з позовом щодо захисту лише своїх прав (стаття 4 ЦПК України);

- можливість звернення до суду органів чи посадових осіб в інтересах інших осіб винятково у випадках, визначених законом (стаття 4 ЦПК України);

- принцип диспозитивності щодо розгляду справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог та можливість розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (статті 2 13 ЦПК України). У цьому контексті колегія суддів додатково зазначила, що приватний виконавець визначив боржника позивачем без його волі, а, за висновками Великої Палати Верховного Суду, позивача було не тільки позбавлено права розпоряджатися своїми правами на власний розсуд, а й встановлено заборону на реалізацію певного переліку прав без згоди виконавця, чим також порушено принцип процесуальної рівності учасників судового процесу перед законом і судом. Більше того, позивач (боржник), в інтересах якого подано позов, теоретично може оскаржувати судове рішення про задоволення позову, що створює відповідну колізію процесуальних прав учасників справи;

- принцип верховенства права, згідно з яким суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (статті 2 10 ЦПК України).

29. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що у цій справі позов приватного виконавця спрямований на повернення майна боржнику з метою звернення стягнення на нього для задоволення вимог стягувача. Тобто наслідком звернення приватного виконавця з позовом може бути втручання у право власності набувача майна за договором, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і таке втручання має бути вчинено відповідно до закону. Водночас закон не наділяє приватного виконавця повноваженнями на звернення з позовом в інтересах, зокрема, боржника у виконавчому провадженні, а тому відповідно до численної практики ЄСПЛ таке втручання буде кваліфіковане як порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї. Отже, зазначені висновки в разі їх застосування у судовій практиці не тільки будуть порушувати засадничі принципи цивільного судочинства, а й матимуть наслідком порушення прав особи, які гарантовані Конвенцією.

30. Дослідивши практику розгляду спорів за позовом заінтересованої особи, яка є стягувачем в іншій справі та права якої порушені правочином про відчуження майна, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зауважив, що така практика має багаторічну історію. Останніми роками такі правочини кваліфікувалися як фраудаторні, і такий спосіб захисту, як правило, є доволі ефективним. Тому втручання в єдність судової практики, її зміна в цій частині в результаті формування висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-591/11, на переконання колегії суддів, є невиправданими.

31. В ухвалі також згадується наявність окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-591/11, які звернули увагу на певні вади та суперечності закону у висновках щодо можливості приватного (державного) виконавця звертатися з позовом в інтересах інших осіб.

32. В ухвалі зазначено, що результат аналізу застосування зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у справі № 2-591/11, в інших справах свідчить про їх поодинокість та, по суті, незастосовність у силу їх неефективності, неузгодженості із законодавством, необґрунтованості підстав представництва.

33. Підсумовуючи, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зауважив, що залишення у судовій практиці висновків, викладених у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду,без їх вдосконалення та уточнення в подальшому може призвести до ухвалення судами різних судових рішень щодо повноважень приватного (державного) виконавця на звернення з позовом до суду, а також може мати наслідком позбавлення громадян права власності без законних на те підстав та повноважень і, відповідно, констатацію ЄСПЛ порушення Україною приписів Конвенції.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

34. Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 26 червня 1987 року перебували в шлюбі, під час якого чоловік набув у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3210945300:01:083:0013 на АДРЕСА_1 .

35. На зазначеній земельній ділянці подружжя збудувало житловий будинок під № 10-Б.

36. 01 липня 2016 року ОСОБА_4 (кредиторка) і ОСОБА_1 (позичальниця) уклали договір № 3 про надання поворотної фінансової допомоги, за умовами якого ОСОБА_1 отримала в борг 100 000 дол. США, що було еквівалентно 2 483 000 грн, зі строком повернення до 01 липня 2017 року.

37. 06 лютого 2018 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 шлюбний договір, за умовами якого набуте подружжям у період шлюбу майно є особистою власністю того з подружжя, за ким таке майно зареєстровано.

38. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року у справі № 758/1323/18 шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірвано.

39. 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та донькою подружжя - ОСОБА_3 укладено договори дарування (реєстрові № № 613 і 615), за яким остання набула у власність зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку.

40. Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року, стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 суму боргу у розмірі 80 000 дол. США, що за курсом Національного банку України становило 2 099 200 грн; пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення у розмірі 28 558,90 дол. США, що за курсом Національного банку України становило 749 385,54 грн, та три проценти річних за користування коштами у розмірі 4 803,29 дол. США, що за курсом Національного банку України становило 107 145,53 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

41. Виконавчі листи, видані 08 лютого 2023 року на виконання судового рішення, перебувають на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького О. Л. та зведені у виконавче провадження № НОМЕР_1.

42. У зведеному виконавчому провадженні приватний виконавець установив, що у боржниці ОСОБА_1 немає майна, за рахунок якого можна задовольнити вимоги стягувача на загальну суму, що перевищує 4 000 000 грн.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду справи касаційним судом

43. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу).

44. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

45. Основним питанням, на яке Велика Палата Верховного Суду має надати відповідь під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, є те, чи має виконавець повноваження на звернення до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження; якщо так, то в інтересах яких саме учасників.

Щодо порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у спільному майні

46. Насамперед потрібно зазначити, що приватний виконавець, хоча і є суб`єктом незалежної професійної діяльності, проте уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.

47. Тому на приватного виконавця, так само як і на державного виконавця, поширюються приписи частини другої статті 19 Конституції України, які передбачають обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб (чи прирівняних до них осіб) діяти відповідно до належних їм повноважень, які зазвичай визначаються законом.

48. Повноваження виконавця на вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону № 1404-VIII через визначення переліку прав і обов`язків виконавця.

49. Зокрема, у частині першій статті 18 Закону № 1404-VIIIзазначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

50. У частині третій зазначеної статті визначені права виконавця у виконавчому провадженні, де в пункті 22 вказано, що виконавець може здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

51. У частині шостій статті 48 Закону № 1404-VIIIвстановлено алгоритм дій виконавця у разі виникнення потреби у зверненні стягнення на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, у якій зазначено, що в разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

52. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, регламентовано в розділі VI ЦПК України.

53. До компетенції судів ЦПК України та Закон № 1404-VIIIвідносять широке коло питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, які можна поділити на дві групи:

1) розгляд заяв (подань) державного виконавця чи сторін виконавчого провадження щодо вирішення питань, які виникають під час здійснення виконавчого провадження;

2) розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність виконавця під час виконавчого провадження.

54. Тож залежно від предмета судового розгляду суд у виконавчому провадженні виконує дві основні функції: забезпечувальну і контрольну.

Контрольна функція суду є очевидною та полягає в перевірці судом рішень, дій чи бездіяльності виконавця на предмет дотримання ним вимог закону під час здійснення виконавчого провадження.

Натомість реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій дотримання прав учасників виконавчого провадження, які й забезпечуються судом.

55. Забезпечувальна функція суду у виконавчому провадженні знайшла свій прояв, зокрема, у статті 443 ЦПК України, згідно з якою питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішує суд за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

56. Отже, як у Законі № 1404-VIII, так і в ЦПК України законодавець надав виконавцю право ініціювати питання визначення частки боржника в спільному з іншими особами майні.

57. У наведених нормах права також визначена форма звернення виконавця до суду - подання, яка пов`язується насамперед з тим, що виконавець апелює до суду з метою забезпечення виконання судового рішення у вже вирішеному судом спорі.

58. Водночас не виключаються випадки, коли під час розгляду судом подання виконавця щодо визначення частки боржника в спільному майні між співвласниками такого майна або іншими заінтересованими особами виникає спір про право на це майно.

59. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що правовий інструмент, встановлений у статті 443 ЦПК України, не покликаний врегульовувати наявні спори між співвласниками майна (співвласниками майна та іншими особами), а є практичною реалізацією заміни режиму права спільної сумісної власності на режим права спільної часткової власності, коли є чітко визначеними частки осіб, які спільно володіють певним майном, задля забезпечення виокремлення частки боржника, на яку може бути звернено стягнення.

60. Найпоширенішою сферою застосування приписів цієї статті на практиці є спільне володіння боржником майном, набутим ним у шлюбі або отриманим у порядку приватизації (зокрема, коли у свідоцтві про право власності не визначені частки членів сім`ї, які набувають житло у власність).

61. Під час вирішення подання виконавця суд досліджує документи, які підтверджують право власності боржника та інших осіб на майно, яким вони володіють спільно, що презюмується на підставі закону, і визначає частки співвласників у праві власності на таке майно. Водночас суд не вирішує питання про виділ частки боржника чи про поділ майна, що є спільною власністю.

62. А тому в разі виникнення спору про право на майно, частку в якому потрібно визначити для боржника у виконавчому провадженні, чи про розмір часток співвласників, виконавець вправі звернутися до суду з такою вимогою у позовному провадженні.

63. Визначаючи правове підґрунтя такого звернення в порядку позовного провадження, Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне послатися на частину першу статті 18 Закону № 1404-VIII, за змістом якої виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

64. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду підтримує власні висновки, сформульовані у постанові від 06 жовтня 2020 року

у справі № 2-24/494-2009, про те, що виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від наявності спору про право на таке майно, з урахуванням уточнень, здійснених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, які полягали в тому, що в разі наявності спору щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди по сутті має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору, і така заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI ЦПК України.

65. Так само Велика Палата Верховного Суду погоджується з власними висновками про те, що розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 443 ЦПК України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції за наявності спору про право, у зв`язку із чим стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню винятково, якщо немає спору про право (пункти 55, 56 постанови від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11).

66. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, якщо під час розгляду клопотання виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, суд за конкретних обставин доходить висновку, що він не має можливості визначити частку боржника через наявність спору (щодо належності об`єкта, розміру часток тощо), то це є підставою для відмови у задоволенні такого клопотання, оскільки вирішення спору виходить за межі юрисдикційної діяльності суду під час розгляду процесуальних звернень, пов`язаних із виконанням судових рішень.

67. Наведене узгоджується з усталеним підходом до розуміння процедури виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження, що не дозволяє вирішувати нові спори на цій стадії.

68. Відмова у задоволенні клопотання виконавця про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, не позбавляє виконавця права повторно звернутися до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні після усунення (припинення) обставин, які стали підставою для відмови, або з відповідною позовною заявою, яка може бути пред`явлена в інтересах стягувача (а не боржника) у виконавчому провадженні, про що детально буде зазначено в наступному розділі цієї постанови.

69. Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з урахуванням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання.

70. Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним належності боржнику прав на частку в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням наявності спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним.

71. Під час дослідження судом матеріалів про визначення частки боржника в спільному майні за поданням виконавця врахуванню підлягають обставини об`єктивної дійсності, які переконливо підтверджують наявність або відсутність спору про право власності на майно, яким володіє боржник спільно з іншими особами, а також поведінка боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.

72. До прикладу, якщо суд під час розгляду подання виконавця встановить, що боржник володіє майном спільно з іншим із подружжя, продовжує перебувати в шлюбі або після його розірвання не має жодних неврегульованих спорів щодо спільного майна, і обставини придбання такого майна під час перебування у шлюбі є очевидними і неспростовними, то суд, пославшись на презумпцію спільності майна подружжя, вправі вирішити подання виконавця по суті і визначити частку боржника в спільному майні.

73. Натомість, якщо суд з`ясує на підставі наданих йому матеріалів, що між співвласниками майна (співвласниками майна та іншими заінтересованими особами) дійсно є спір щодо правового режиму такого майна чи щодо розміру часток співвласників, і такий спір пов`язується з обставинами, які виникли незалежно від існування в одного зі співвласників боргу перед кредитором (зокрема, але не виключно - з`явилися до виникнення боргу у такого співвласника), суд з посиланням на неможливість вирішення спору про право в межах розгляду процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, відмовляє в задоволенні подання виконавця.

74. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зробити застереження, що хоча виконавець і має право на звернення до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, у формі подання або позовної заяви залежно від наявності спору про право на таке майно, відповідне повноваження виконавця спрямоване винятково на повне та своєчасне виконання рішення суду, яке набрало законної сили і не перешкоджає особам, права яких безпосередньо порушені, оспорені чи не визнані, самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав.

75. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України).

76. Водночас, оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати наявний спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі встановлення існування спору про право на відповідне майно, що унеможливлює визначення частки боржника у цьому майні в процедурі, визначеній статтею 443 ЦПК України, виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження.

Щодо порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визнання договору, укладеного боржником з метою уникнення звернення стягнення на майно, недійсним

77. Як уже зазначалося, виконавець на підставі приписів частини першої статті 18 Закону № 1404-VIIIзобов`язаний вживати усіх необхідних та передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень.

78. Процедура виконавчого провадження є істотною гарантією прав його сторін (стягувача і боржника). Внутрішньою формою діяльності будь-якого державного органу (у тому числі державної виконавчої служби чи приватного виконавця) є встановлений законом порядок здійснення низки однорідних процесуальних дій, її організація, внутрішня структура, тобто процесуальна форма. Процесуальна форма діяльності виконавця визначається як встановлений законодавством порядок, згідно з яким відбувається діяльність, спрямована на реалізацію функцій та виконання завдань щодо примусового виконання судових рішень.

79. Тож основною метою діяльності виконавця та його безпосереднім завданням є сприяння виконанню судових рішень, які на підставі статті 129-1 Конституції України є обов`язковими на всій території України. Для досягнення зазначеної мети виконавець зобов`язаний вживати всіх заходів, передбачених законом, у межах своєї компетенції.

80. За змістом пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII до заходів примусового виконання рішень належить звернення стягнення на майно боржника, у тому числі якщо воно перебуває в інших осіб.

81. Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти у разі здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний ухвалити рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти / електронні гроші, що знаходяться на рахунках / електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав (частина третя статті 9 Закону № 1404-VIII).

82. Укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників (частина четверта статті 9 Закону № 1404-VIII).

83. Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то Велика Палата Верховного Суду констатує, що правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за зверненням виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

84. Водночас очевидно, що таке звернення повинне відбуватися в порядку позовного провадження, оскільки чинним процесуальним законодавством іншого механізму для визнання правочину недійсним не передбачено. Таке фундаментальне питання, як встановлення дійсності або недійсності правочину, потребує дотримання засад змагальності і не може бути вирішене судом за зверненням виконавця на стадії виконання судового рішення в іншій справі.

85. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець реалізовує покладені на нього державою функції та забезпечує дотримання принципу обов`язковості судових рішень. Засобом забезпечення виконання судового рішення може вважатися й звернення виконавця до суду з позовом про визнання вчиненого боржником на шкоду стягувачу правочину недійсним.

86. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду підтримує сформульовані нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 висновки про те, що покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

87. Велика Палата Верховного Суду враховує, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов`язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

88. Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

89. Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов`язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте, оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам принципів верховенства права і обов`язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.

90. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

91. З цих же міркувань у разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред`являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.

92. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.

93. Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону № 1404-VIII.

94. У справі, яка переглядається, виконавець пред`явив позов, зокрема, про визнання правочинів недійсними та визначення частки боржника в спільному майні.

95. Підставою для визнання шлюбного договору та договору дарування недійсними виконавець визначив те, що такі договори укладені боржником на шкоду кредитору (стягувачу у виконавчому провадженні) з метою запобігання звернення стягнення на майно в межах виконання судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів, тобто є фраудаторними.

96. Водночас позов виконавець пред`явив в інтересах боржника, незважаючи на те, що підставою позову визначено порушення цим же боржником засад добросовісності та, фактично, вчинення ним протиправних дій, спрямованих на приховання майна в процедурі виконавчого провадження.

97. Тобто склалася процесуальна ситуація, за якої особою, в інтересах якої діє виконавець, зазначено боржника, інтереси якого є протилежними намірам виконавця, який звертається із таким позовом, оскільки інтереси боржника навіть наближено не полягають у визнанні укладених ним правочинів недійсними.

98. Конфлікт конкуруючих інтересів тієї особи, яка пред`явила позов, та особи, в чиїх інтересах позов заявлено, унеможливлює виконання судом завдання цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

99. Відповідно пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду

100. Формулюючи підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступу від висновків, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, зокрема, про те, що виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі.

101. Вирішуючи питання про наявність підстав для відступу від наведених висновків, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зауважила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

102. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

103. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних об`єктивних причин, що повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

104. Насамперед Велика Палата Верховного Суду зауважує, що погоджується з висновками, сформульованими нею у справі № 2-591/11, про те, що стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню винятково за відсутності спору про право, і про те, що виконавець вправі звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний, оскільки в першому випадку виконавець звертається до суду з поданням, а в іншому - з позовною заявою.

105. Саме на суд покладено обов`язок з установлення наявності спору про право під час вирішення питання про визначення частки боржника, зокрема, шляхом надання оцінки запереченням інших співвласників, поданих на стадії розгляду судом подання виконавця.

106. Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з визначеними у справі № 2-591/11 процесуальними наслідками встановлення судом наявності спору про право під час розгляду подання виконавця з таких мотивів.

107. Так, аналіз вжитого законодавцем у статті 443 ЦПК України формулювання правила - «питання про визначення частки боржника … вирішується судом за поданням виконавця» - дає підстави зробити висновок, що за результатами розгляду відповідного клопотання суд може або задовольнити його й визначити частку боржника в спільному майні, або відмовити у його задоволенні.

108. Натомість у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі, якщо під час розгляду подання виконавця суд установить наявність спору про право, то таке подання підлягає залишенню без розгляду із роз`ясненням виконавцю права на звернення до суду в порядку позовного провадження.

109. Зазначений висновок мотивовано наявністю у ЦПК України прогалини в частині відсутності алгоритму дій суду в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця про визначення частки боржника в спільному майні, яку, за висновком Великої Палати Верховного Суду, належить заповнити шляхом застосування за аналогією закону частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до якої, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

110. Вирішуючи питання про відступ від такого висновку, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК України передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки учасників процесу, повноваження суду.

111. На кожній стадії процесу суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

112. Велика Палата Верховного Суду констатує, що поширення правил окремого провадження на розгляд звернень, пов`язаних із виконанням судового рішення, є неможливим з огляду на різну правову природу зазначених інститутів процесуального права.

113. Наявність у суду сумнівів щодо належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами не може свідчити про відсутність у суду компетенції розглянути по суті подання про визначення частки боржника в спільному майні за правилами, встановленими розділом VI ЦПК України.

114. У випадку встановлення факту належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами, суд наділений повноваженнями постановити ухвалу про задоволення подання виконавця.

115. Водночас необґрунтованість подання державного виконавця (відсутність документів, які б однозначно підтверджували обставину належності боржнику майна спільно з іншими особами, обґрунтовані заперечення інших осіб щодо їх спільного з боржником володіння таким майном тощо) є підставою для відмови в задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

116. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постанові від 08 червня 2022 року

у справі № 2-591/11, про те, що в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця суд залишає таке подання без розгляду.

117. До того ж, Велика Палата Верховного Суду хоча й погоджується зі своїм висновком, сформульованим у постанові від 08 червня 2022 року

у справі № 2-591/11, про те, що виконавець вправі звертатися до суду з позовом про визначення частки боржника у спільному майні та оспорення фраудаторного правочину, проте з мотивів, викладених у цій постанові, висновує, що такий позов пред`являється виконавцем саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Тому висновки, сформульовані у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, підлягають уточненню.

118. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне окреслити основні аспекти відступу від висновків, зроблених нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, та їх конкретизації:

- стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;

- виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

119. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого вона відступила, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Щодо розгляду касаційних скарг

Щодо касаційної скарги виконавця

120. Київський апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2024 року повернув апеляційну скаргу приватного виконавця на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року особі, яка її подала, з тих підстав, що виконавець не надав документів на підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 , яка є боржницею у виконавчому провадженні.

121. Не погодившись із такою ухвалою, виконавець оскаржив її у касаційному порядку, посилаючись на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, за змістом яких виконавець за певних умов наділений правом на звернення до суду з позовом від імені боржника.

122. З огляду на висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у мотивувальній частині цієї постанови, та на здійснений відступ від висновків у справі № 2-591/11 і їх конкретизацію, касаційна скарга виконавця підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін як така, що постановлена з дотриманням норм процесуального права.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1

123. Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 16 лютого 2024 року повернув позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 особі, яка її подала, з тих підстав що Закон № 1404-VIII не передбачає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні.

124. Київський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2024 року задовольнив апеляційну скаргу приватного виконавця, ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

125. Не погодившись із такою постановою, ОСОБА_1 , діючи через свою представницю, оскаржила її до суду касаційної інстанції, просила її скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.

126. З урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду частково погоджується з доводами касаційної скарги боржниці про те, що виконавець не має повноважень для звернення до суду з позовом в інтересах боржника у виконавчому провадженні.

127. Отже, суд першої інстанції зробив правильний висновок про повернення виконавцю поданої ним позовної заяви в інтересах ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 185 ЦПК України.

128. З огляду на викладене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року.

Щодо відступу від висновків об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

129. Дійшовши висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі ухвали місцевого суду, Велика Палата Верховного Суду тим самим підтвердила можливість перегляду в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, скасованої постановою апеляційного суду, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

130. Водночас Велика Палата Верховного Суду має зауважити, що під час касаційного перегляду цієї справи (після подання касаційних скарг у цій справі) об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 380/970/24 та за наслідками її розгляду ухвалою від 19 березня 2025 року закрила касаційне провадження за такою скаргою.

131. Ухвала мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ухвали суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, за своєю суттю є такими, що або мають певний вплив на права та обов`язки учасників процесу, який за своїм характером та природою може прирівнюватися до впливу, який має рішення суду, яким вирішено спір по суті (ухвали про: забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову), або перешкоджають реалізації учасникам процесу фундаментального права на доступ до суду, тобто перешкоджають подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі).

132. На думку об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, якщо відповідне втручання чи обмеження щодо прав і свобод учасника адміністративного процесу усунуте судом апеляційної інстанції, а ухвала суду першої інстанції, яка становила таке втручання, скасована, то і відсутній предмет касаційного перегляду.

133. Суд зазначив, що в разі ухвалення судом апеляційної інстанції постанови про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі) та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції усуваються перешкоди для подальшого провадження у справі, тому суд касаційної інстанції згідно з правилами КАС України не має повноважень для перегляду такої постанови апеляційного суду.

134. З огляду на викладене, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про: повернення заяви позивачеві (заявникові), відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.

135. Висновок об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з огляду на подібність норм, які регулюють питання апеляційного оскарження судових рішень у цивільному, господарському та адміністративному видах судочинства, є універсальним у питанні застосування відповідних норм процесуального права.

136. Водночас Велика Палата Верховного Суду з таким висновком не погоджується та вважає наявними підстави для відступу від нього з таких мотивів.

137. За змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

138. Подібні за змістом приписи містяться й у частині другій статті 328 КАС України, де зазначено, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

139. До таких ухвал належать, зокрема, ухвали про відмову у відкритті та закриття провадження у справі, повернення позовної заяви та залишення її без розгляду. Такі ухвали за своєю суттю завжди стосуються питання забезпечення учасникам справи доступу до правосуддя та реалізації ними права на ефективний захист порушених прав належним і справедливим судом. Саме тому законодавець передбачив можливість перегляду зазначеного фундаментального процесуального питання найвищим судом у системі судоустрою України.

140. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що як пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України, так і частина друга статті 328 КАС України пов`язують можливість касаційного оскарження певних ухвал винятково з дотриманням учасниками справи принципу інстанційності, тобто із самим фактом перегляду таких ухвал в апеляційному порядку, після чого учасник справи отримує процесуальну можливість звернутися до суду касаційної інстанції.

141. Жодна з норм чинного процесуального законодавства не ставить наявність в особи права на касаційне оскарження ухвали місцевого суду в залежність від результату її перегляду апеляційним судом.

142. Правову позицію об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду можна було б застосувати в ідеальній правовій ситуації, в якій апеляційний суд завжди бездоганно застосовує норми процесуального права. Натомість такий підхід не враховує випадків, коли суд першої інстанції постановив законну й обґрунтовану ухвалу (правильно визначився з юрисдикцією спору, встановив відсутність у позивача процесуальної дієздатності тощо), проте саме апеляційний суд допустив помилку, безпідставно скасувавши ухвалу суду першої інстанції, яка відповідала вимогам процесуального закону.

143. Сформований об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підхід, за якого усунення апеляційним судом перепон одному з учасників справи (позивачу) для подальшого провадження у цій справі перешкоджає касаційному перегляду постанови апеляційного суду, прийнятої за наслідками перегляду ухвали місцевого суду, є проявом обмежувального тлумачення норм процесуального права та, по суті, обмеженням іншої сторони (відповідача) у доступі до правосуддя, яке у цьому випадку Велика Палата Верховного Суду не може визнати виправданим і передбачуваним з точки зору змісту норм процесуального права.

144. За такого тлумачення норм процесуального права суть принципу доступу до правосуддя зводитиметься винятково до захисту прав одного учасника справи (позивача) і обмежуватиметься компетентністю та справедливістю однієї судової інстанції (апеляційного суду), тоді як законодавець прямо передбачив вирішення питань, які впливають на можливість здійснення подальшого провадження у справі, судами усіх трьох інстанцій, тобто визнав можливою перевірку законності й обґрунтованості постанов апеляційного суду, прийнятих за наслідками перегляду ухвал місцевого суду, судом касаційної інстанції.

145. Потрібно нагадати, що Велика Палата Верховного Суду вже наводила свої аргументи у справі № 490/2518/22, яка була передана на її розгляд для формулювання висновку щодо можливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, якою ухвалу місцевого суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

146. Ухвалою від 26 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 490/2518/22 на розгляд відповідній колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та, серед іншого, зазначила, що у провадженні як касаційних судів у складі Верховного Суду, так і Великої Палати Верховного Суду перебувала значна кількість справ за касаційними скаргами на постанови апеляційного суду, якими скасовано ухвали суду першої інстанції та направлено справи до місцевого суду для продовження розгляду.

147. Велика Палата Верховного Суду констатувала, що такі касаційні скарги розглядаються касаційним судом по суті і розбіжностей у правозастосовній практиці щодо цього питання не виявлено, на підтвердження чого навела перелік із 25 справ, з яких 15 було розглянуто безпосередньо Великою Палатою Верховного Суду.

148. В ухвалі про повернення справи № 490/2518/22 на розгляд відповідної колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також зазначено, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, наведених колегією суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, фактично спонукає постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду перебрати на себе функції законодавця і створити обмеження в доступі до правосуддя до касаційного перегляду, хоча таких обмежень Верховна Рада України у відповідних процесуальних кодексах (зокрема, у статті 389 ЦПК України) не встановила.

149. До того ж, у свої ухвалі Велика Палата Верховного Суду наголосила на неодмінності дотримання принципу законності та зауважила, що принцип доцільності касаційного перегляду цивільним законодавством не передбачений.

150. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на іншу процесуальну ситуацію, приклад якої є у справі № 127/18513/18, що перебувала у її провадженні.

151. За результатами розгляду касаційної скарги у справі № 127/18513/18 Велика Палата Верховного Суду 27 жовтня 2020 року постановила закрити касаційне провадження. Водночас підставою для закриття касаційного провадження стало не те, що відповідне судове рішення апеляційного суду не підлягає касаційному оскарженню, а винятково та обставина, що на час розгляду касаційної скарги суд першої інстанції після надходження до нього справи для продовження розгляду вже ухвалив рішення по суті спору і таке рішення було переглянуте судом апеляційної інстанції.

152. Тож у справі № 127/18513/18 розгляд касаційної скарги по суті не відповідав би завданням цивільного судочинства, адже навіть у разі встановлення судом касаційної інстанції факту допущення апеляційним судом порушень норм процесуального права відповідна постанова не могла бути скасована із залишенням у силі ухвали місцевого суду про закриття провадження у справі, оскільки розгляд цієї справи вже відбувся і перегляд його результатів можливий лише у встановленому законом порядку шляхом подання касаційної скарги на судові рішення по суті.

153. Така процесуальна ситуація, яка виникла у справі № 127/18513/18, можлива, якщо: 1) касаційна скарга на постанову апеляційного суду про скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, подана вже після надходження справи до місцевого суду для продовження розгляду та ухвалення ним рішення по суті спору; 2) до суду касаційної інстанції після відкриття касаційного провадження за скаргою передано не всю цивільну справу, а виділені матеріали, що створило передумови для паралельного (одночасного) вирішення спору по суті судом першої інстанції та розгляду Верховним Судом касаційної скарги на постанову апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджає провадженню у справі.

154. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом пункту 15.10 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 1, 6-9, 11, 14-16, 20, 22, 23, 37-39 частини першої статті 353 цього Кодексу (крім ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження), чи подання касаційної скарги на ухвали суду апеляційної інстанції (крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал) - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали. В інших випадках - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються копії матеріалів, необхідних для розгляду скарги. За потреби суд апеляційної або касаційної інстанції може витребувати також копії інших матеріалів справи.

155. Подання апеляційних або касаційних скарг на ухвали суду першої або апеляційної інстанції не перешкоджає продовженню розгляду справи цим судом, крім випадків, коли до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали справи (пункт 15.11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України).

156. Водночас якщо з певних причин суд першої інстанції розглянув справу по суті до розгляду Верховним Судом касаційної скарги на постанову апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджає провадженню у справі, з направленням справи для продовження розгляду до цього суду, то в такому випадку касаційне провадження підлягає закриттю з підстав, зазначених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18.

В усіх інших випадках касаційна скарга на таку постанову суду апеляційної інстанції підлягає розгляду по суті Верховним Судом.

157. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 380/970/24, та констатує, що ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України [частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)] після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від результату їх перегляду судом апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Щодо застосування статей 42, 56 ЦПК України у поєднанні з приписами статей 9, 18 Закону № 1404-VIII

158. Формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України). Водночас оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати існуючий спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі наявності спору про право на відповідне майно виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження (шляхом пред`явлення відповідного позову).

159. Наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з дослідженням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання. Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним наявності у боржника частки в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням існування спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним. Суд повинен ураховувати, зокрема, поведінку боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.

160. Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за позовом виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

161. Діяльність виконавця обумовлюється необхідністю підтримання принципів законності і верховенства права, а не інтересом конкретного учасника виконавчого провадження. Забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим чи немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні. Тому виконавець вправі звернутися до суду з позовами про визначення частки боржника у спільному майні та про оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача (а не боржника) у виконавчому провадженні.

162. Пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 цього Кодексу.

Щодо застосування пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частини другої статті 328 КАС України, пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України)

163. Ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України), після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від результату їх перегляду судом апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ

Щодо суті касаційних скарг

164. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, а також скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 1, 4 частини першої статті 409 ЦПК України).

165. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).

166. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України).

167. З огляду на висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду в цій постанові, касаційна скарга виконавця підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін як таку, що постановлена з дотриманням норм процесуального права.

168. Натомість касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням у силі ухвали Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року.

Щодо судових витрат

169. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

170. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

171. З огляду на висновки щодо суті касаційних скарг з виконавця на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, що складаються зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 605,60 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 410 413 416 418 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представницею - адвокаткою Сидоренко Наталією Олександрівною, задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року скасувати, а ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року залишити в силі.

Стягнути з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 605,60 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачка О. В. Ступак

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. Л. Булейко М. В. Мазур

І. А. Воробйова С. О. Погрібний

О. А. Губська Н. С. Стефанів

А.А. Ємець Т. Г. Стрелець

Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач

В. В. Король В. Ю. Уркевич

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова