Статус-кво для вивезеної дитини. Помста - Верховний Суд легалізує депортацію дітей, ховаючись за процесуальними нормами.

Пройшло не так багато часу з публікації щодо справи №757/16507/24 про незаконне вивезення української дитини за кордон під час війни, а Верховний Суд вже видав нову Ухвалу. Це – офіційна відповідь на наші попередні публікації та запитання громадськості. Відповідь, яка не спростовує звинувачення у вибірковому правосудді, а є їх наочним, документальним підтвердженням.

Якщо раніше ми говорили про ризики та аномалії в автоматизованому розподілі справ, то тепер ми маємо фінальний документ – Ухвалу від 08 жовтня 2025 року, яка демонструє, як процедура вбиває правосуддя. Це кінцева ланка в ланцюзі, де формальність стала зброєю проти дитини.

Ми досконало розібралися у всіх нюансах справи та склали повну аналітичну модель того, що відбувається. В цьому випадку необхідно особливо врахувати оскаржувані судові рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, а саме Рішення та Зауваження щодо неповноти та неправильності протоколу вчинення окремої процесуальної дії.

Анатомія цинізму: як Верховний Суд України створив правову пастку.

Ухвала Верховного Суду – це посібник з того, як створити безвихідь, діючи в рамках формальних правил. Розгляньмо її логіку:

• Перша касаційна скарга (квітень 2025) – залишена без руху, потім – повернена.
• Друга касаційна скарга (червень 2025) – залишена без розгляду.
• Третя касаційна скарга (червень-липень 2025) – відмовлено у поновленні строку, залишена без руху.
• Остання Ухвала – ключовий момент. Суддя Луспеник Д.Д., Коломієць Г.В. та Гулько Б.І. відмовляють у відкритті провадження.

Велика Палата Верховного Суду (18.09.2025), вивчивши всі ці перипетії, все ж таки визнає: справу потрібно розглянути. Вона повертає її до Касаційного цивільного суду.

А ось фінал: автоматизована система, за дивним збігом обставин, направляє справу знову тим же суддям Луспенику Д.Д., Коломієць Г.В., та долучається Гулько Б.І. І цей склад, посилаючись на п. 3 ч. 2 ст. 394 ЦПК, відмовляє у відкритті провадження, мотивуючи тим, що вже існує ухвала про відмову.

Тобто щоразу - нова причина відмови в одній і тій же касаційній скарзі (чомусь раніше стаття 394 ЦПК України не згадувалася) ...

Цей склад суддів не мав права повторно розглядати справу і є порушенням гарантії незалежності суду (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та ознакою навмисного втручання в автоматизований розподіл справ.

Посилаючись на пункт 3 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд намагається відкинути касаційну скаргу за формальними ознаками, не аналізуючи змісту, знехтував правом дитини. Судді публічно показали, що порушення авторозподілу, відмова у розгляді, відсутність неупередженості — це нова норма.

Ось вона, ідеальна правова пастка. Суд створює прецедент відмови, а потім використовує його як непереборну стіну, навіть коли вища інстанція у системі того же суду вказує на необхідність розглянути справу.

Війна, депортація та «найкращі інтереси дитини»: правовий нонсенс.

А тепер вийдемо за межі процесуальної гри та подивимося на контекст, який Верховний Суд наполегливо ігнорує.

Дитина знаходиться за кордоном. Факт її перебування поза Україною, у тому числі на території держави-агресора або окупованих територій, в умовах повномасштабної війни, не потребує додаткових доказів. Це вже не просто цивільний спор про місце проживання. Де-факто, у контексті міжнародного гуманітарного права така ситуація відповідає ознакам насильницького переміщення цивільних осіб, про яке йдеться в ст. 8 Римського статуту.

Інстанційний цинізм.

Верховний Суд у своїй ухвалі некритично переказує висновки попередніх судів: «... немає доказів», «... не доведено». Виникає риторичне питання: яких ще доказів потребує суд? Факту війни недостатньо? Факту перебування дитини поза Україною недостатньо? Судова система вимагає від батька, який бореться за повернення дитини, неможливого, тим самим діючи в інтересах тієї сторони, що вивезла дитину.

«Статус-кво» проти безпеки.

Позов вимагав повернення дитини до безпечного середовища на кордоні України. Відмовляючи в цьому, суд залишає дитину в умовах війни та агресії. Чи можна в такому випадку взагалі говорити про «найкращі інтереси дитини», як це люблять робити суди, приховуючись за цими формулюваннями?

Від правової критики до злочину: суд як інструмент держави-агресора.

Дії Верховного Суду в цій справі (а так само в інших справах щодо цієї дитини, наприклад у справи №175/3823/23) слід кваліфікувати вже не як судову помилку, а як навмисну діяльність із ознаками саботажу державних інтересів України та ознаками легітимізації депортації. Блокувавши будь-яку можливість для повернення дитини, Верховний Суд фактично легалізує наслідки міжнародного злочину та перетворює криваву реальність війни на «статус-кво», з яким можна миритися.

Двоєдушність як політика.

Протиставте цю ухвалу пафосним заявам представників України на міжнародних форумах про боротьбу з депортаціями. Вийшло, що поки дипломати говорять про захист дітей, Верховний Суд створює нездоланну перешкоду для їх повернення. Це вже не двоєдушність, це – саботаж.

Наразі, свідоме та систематичне створення перешкод для відновлення прав жертви воєнного злочину, особливо коли відомо про контекст та наявність доказів від правоохоронних органів ЄС (про що йшлося у попередній статті), містить елементи, які можуть розцінюватись як ознаки державної зради (ст. 111 КК України). Суддя, який бере участь у такому саботовані, перестає бути арбітром і стає виконавцем політичного замовлення.

Логіка підказує, що Голова Верховного Суду зобов'язаний публічно пояснити, як рішення Великої Палати може бути проігнороване на користь формальної процедури і які заходи будуть вжиті щодо суддів, які створили цю пастку.

Генеральна прокуратура та СБУ повинні негайно порушити провадження за фактом можливого вчинення злочинів, передбачених ст. 111 (Державна зрада), ст. 376-1 (Втручання у діяльність суду) КК України. СБУ, будучи третьою особою у справі, не може ігнорувати той факт, що суди ігнорують наявні докази від європейських партнерів.

Суспільство та міжнародні партнери повинні побачити, що проблема не в окремому «спірному» рішенні, а в системі, яка в умовах війни зраджує своїх громадян, а справу про викрадення дитини, переміщення її в державу-агресора та відмову у поверненні прикривають під прикриттям «процесуальних строків». Це - саботаж. Це - співучасть.

«Коли мовчить суд – кричить дитина», – писали ми раніше. Сьогодні крик дитини заглушив гуркіт судової машини, що працює на ворога. Але мовчати зараз – означає стати співучасником.

Повний текст проаналізованого рішення Верховного Суду України у справі №757/16507/24, провадження №: 61-12479 ск 25.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.

УХВАЛА

08 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 757/16507/24

провадження № 61-12479ск25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом до ОСОБА_2 , в якому просив суд:

- визнати незаконним переміщення та утримання ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 до статус-кво місця постійного проживання - Україна, м. Київ, або кордон України як безпечну зону;

- у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язати

ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення малолітньої дитини до статус-кво місця проживання - Україна, м. Київ, або кордон України як безпечну зону.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 04 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними відмовлено.

10 квітня 2025 року ОСОБА_1 вперше звернувся до Верховного Суду

з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі або у разі неможливості ухвалити нове рішення, справу повернути до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 12 березня 2025 року залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 12 березня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними повернуто особі, яка подала касаційну скаргу.

11 червня 2025 року на електронну пошту Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року. Також 12 та 26 червня 2025 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду уточнені касаційні скарги на зазначені судові рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2025 року касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 12 березня 2025 року залишено без розгляду.

У червні 2025 року ОСОБА_1 втретє звернувся до Верховного Суду

із касаційною скаргою на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов.

Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2025 року визнано наведені

ОСОБА_1 підстави для поновлення строку на касаційне оскарження неповажними.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2025 року заяву ОСОБА_1 про відвід судді Верховного Суду Гулейкова І. Ю. від участі у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, визнано необґрунтованою.

Заяву ОСОБА_1 про відвід судді Верховного Суду Гулейкова І. Ю. передано для вирішення зазначеного питання, у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України, іншому судді.

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Верховного Суду Гулейкова І. Ю. від участі

у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2025 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними (провадження № 61-8126ск25).

У серпні ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду з касаційною скаргою, в який просив прийняти касаційну скаргу до розгляду, справу розглядати у складі Великої Палати Верховного Суду, скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі або у разі неможливості ухвалити нове рішення, справу повернути до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2025 року передано касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

07 жовтня 2025 року матеріали касаційної скарги надійшли до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 07 жовтня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Коломієць Г. В., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Луспеник Д. Д.

У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Пунктом 3 частини другої статті 394 ЦПК України передбачено, що суд відмовляє

у відкритті касаційного провадження у справі, якщо є постанова про залишення касаційної скарги цієї особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення.

Зазначена норма процесуального права є імперативною, незалежно від доводів касаційної скарги.

Ураховуючи те, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 серпня 2025 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року

у вищевказаній справі, тому відсутні правові підстави для повторного розгляду касаційної скарги, поданої ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року.

У зв`язку з цим у відкритті касаційного провадження слід відмовити з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 394 ЦПК України.

Керуючись пунктом 3 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді Г. В. Коломієць

Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник