Чи є рішення органів адвокатського самоврядування актами права: зауваги до рішення Конституційного Суду та окремих думок до нього

10 вересня Рішенням КСУ 4-р(ІІ)/2025 ІІ Сенат Конституційного Суду України визнав конституційною ч. 3 ст. 57 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» — «рішення органів адвокатського самоврядування набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інший строк не передбачений рішеннями».

Автор конституційного клопотання Плескач стверджував, що більшість рішень Ради адвокатів України (РАУ), зокрема Рішення № 191, оприлюднені лише на її офіційній вебсторінці, а оскільки адвокатура України є незалежним від держави інститутом, то «немає гарантій від недобросовісного оприлюднення» рішень, ухвалених РАУ. Предметом конституційного контролю стала необхідність оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування (АОС) в тому ж порядку, що і нормативно-правових актів, які визначають права і обовʼязки людини. Адже закони та інші нормативно-правові акти, які не були доведені до відома населення у встановленому порядку, є нечинними (оприлюднення є конституційною умовою чинності норми права).

Конституційний Суд фактично визнав, що АОС не є правовими актами (правом). Вони обов’язкові лише для адвокатів, але не мають такого статусу, щоб на них поширювались вимоги ст. 57 Конституції щодо обов’язкового опублікування. Тобто КСУ ототожнив ці правила з будь-якими корпоративними правилам, наприклад, правилами проведення футбольних матчів, які дійсно не є правом і не підлягають оприлюдненню.

Сприйняття ж цього Рішення звернуло, як на мене, в неконструктивну площину: Національна асоціація адвокатів України (НААУ) зазначила, що «акти Ради адвокатів України не визначають прав і обовʼязків людини». Але ж Конституційний Суд розглядав не питання наявності приписів щодо прав і обовʼязків людини, а питання статусу цих актів та відповідно обовʼязковості їх оприлюднення згідно з приписами ст. 57 Конституції України, які гарантують кожному право знати свої права і обовʼязки. Практичне ж питання в тому, що «набрання чинності з моменту прийняття» (корпоративні правила) і «набрання чинності з моменту оприлюднення (доведення до відома)» (норми права) суттєво різняться за своїм змістом.

Згодом до Рішення №4-р(ІІ)/2025 зʼявились дві окремі думки — суддів Олександра Водяннікова (збіжна) та Василя Лемака (розбіжна). Друга навіть посилається на першу, що створює певна полеміка не лише з Рішенням більшості, а й між окремими думками суддів. Гадаю, це дуже продуктивна дискусія суддів конституційної юстиції.

Водянніков відсилає до принципу узгодженого (конформного) тлумачення, відповідно до якого пріоритет має надаватися такому роз’ясненню норми, яке зберігає її чинність у конституційно допустимому сенсі. Отже, визнання неконституційності є крайнім засобом (ultima ratio), який варто застосовувати лише тоді, коли жоден інший спосіб узгодження норми з конституцією не є можливим. Тому він загалом підтримує Рішення Суду, але вважає, що «прозорість і доступність права — це умова його реального існування. Лише тоді, коли норма відкрита для адресата, вона набуває сили. Адже право, приховане від людини, перестає бути правом і стає лише тінню влади». У моєму розуміння йдеться про те, що добре би публікувати рішення АОС, бо радянська традиція «секретного права» погана, але це надто жорсткий висновок стосовно корпоративних правил, тож Конституційний Суд не визнає неконституційними відповідні приписи. При цьому у межах незалежної професійної спільноти діють конституційні стандарти прозорості, передбачуваності та доступності правил, які визначають професійну діяльність адвокатів.

Лемак же набагато жорсткіший у своїх висловах. І звинувачує суддів у тлумаченні крізь призму «позитивістського духу», який не властивий нашій Конституції, яка є «чудовим зразком повного заперечення правового позитивізму». Я загалом не згоден з його атакою на позитивізм, особливо, де йдеться про його сучасні форми, а як приклади «визнання негативним у всьому світі» наводяться конституційні суди ФРН та Чехії (позиції обох цих судів обумовлені спадком нацизму та соціалізму). Адже якщо брати англо-американський світ, юридичний позитивізм залишається пануючою теорією. Просто він 2024/7.pdf" rel="nofollow">має характер «мʼякого, інклюзивного» (soft, inclusive), отже, допускає і принципи права (позитивні), і, в екстремальних випадках, позанормативні джерела права (мінімум змісту природного права у праві позитивному Г. Гарта).

Водночас суддя Лемак, гадаю, правильно показує некогерентність між мотивацією Суду і його висновками. Бо вони протилежні до мотивів їх ухвалення. З одного боку — Суд зазначає, що рішення АОС не є нормативно-правовими актами, а лише нормативними актами (п. 4.6 Рішення КСУ). Вони звернені лише до адвокатів, а не прав і обовʼязків ширшого кола осіб (п. 4.7 Рішення КСУ). З іншого боку — такі акти мають відповідати ч. 2, 3 ст. 57 Конституції України — «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Як і приписам ст. 57 Конституції України в цілому (п. 5.8 Рішення КСУ). Це мотивувальна частина. А от висновок протилежний: ст. 57 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» відповідає Конституції. Тобто рішення є чинними з моменту прийняття безвідносно до їх доведення до субʼєктів, поведінка яких врегульована цими рішеннями.

Лемак наполягає, що рішення АОС є актами права, отже, на них повністю поширюється дія приписів ст. 57 Конституції України. І я цілком згоден з аргументом, якщо ми називаємо рішення АОС не правом. Але що ж тоді робити з Правилами адвокатської етики, невиконання яких є підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності? Адже підстави визначаються лише законами (ст. 92 Конституції України). Слушним також є аргумент, що ці рішення звернені не лише до адвокатів, а й до ширшого кола претендентів на отримання адвокатського свідоцтва, помічників адвокатів, а також зачіпають низку прав і обов’язків клієнтів адвокатських послуг.

Втім, як на мене, ключовим є публічно-правовий характер цих приписів. Я теж не вважаю, що можна ототожнити рішення ОАС з корпоративними правилами, які звернені лише до адвокатів (як ми зʼясували уже, що не лише до них), і тому дозволити їх подальше неоприлюднення, а момент набрання чинності визначити моментом прийняття, а не доведення до відома.

Хоча рішення органів адвокатського самоврядування і нагадують за своїм змістом корпоративні правила, а ті своєю чергою не є правом, проте ситуація складніша. Наприклад, правила проведення футбольних матчів та участі футбольних клубів в цьому не визначають права і обовʼязки людини, отже — не підлягають опублікуванню. Але ж статус адвокатури і футбольних клубів геть різний. Конституція України поширює дію ст. 57 на «закони та інші нормативно-правові акти». Корпоративні правила безперечно є нормативними, адже регулюють поведінку людини, проте не правовими (не є правом). Рішення АОС натомість, на мій погляд, є і нормативними, і правовими.

Адвокатура має конституційний статус — «виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення» (ст. 131-1 Конституції України). Вона є складовою «трикутника правосуддя», поряд з судами і прокуратурою, а її повноваження походять як з Конституції, так і законодавства, насамперед Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». За ст. 2 профільного Закону адвокатура України — недержавний самоврядний інститут, який забезпечує захист, представництво та надання інших видів правничої допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, установленому Законом.

Тому, послуговуючись термінологією західної теорії права, рішення АОС мають своє походження (legal pedigree) і є деривативами (derivatives) від волі законодавця, виражені у Конституції та законах України. Найближча аналогія тут підзаконні акти органів влади, які затверджують на виконання приписів закону. Якщо говорити про систему правосуддя, то рішення органів прокурорського самоврядування, наприклад, ті самі Правила професійної етики та поведінки прокурорів, є нормативно-правовими, що ніхто не ставить під сумнів. Те саме стосується і рішень АОС — вони є чинними з моменту їх оприлюднення (доведення до відома субʼєктів, до яких вони звернені, насамперед адвокатів), а не прийняття.

На практиці це означає, що має існувати реєстр таких рішень, або, за аналогією з наказами органів влади, затвердженими в Міністерстві юстиції, їх мають оприлюднювати на вебпорталі Верховної Ради України. Водночас Рішення КСУ стосується значно ширшої теоретико-правової дискусії про джерела права, співвідношення позитивістського та іншого типів праворозуміння, недержавного та державного походження права тощо.

З огляду на змішаний тип правового регулювання актів органів адвокатського самоврядування (з переважальним елементом публічно-правового), я також схильний вважати, що позиція КСУ, висловлена у Рішенні №4-р(ІІ)/2025, є помилковою.

Автор статті: Євген Крапивін
Керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив, фахівець з питань кримінальної юстиції

Джерело: watchers.media