Юридичні факти для визнання договору дарування нерухомості удаваним та визначення його договором купівлі-продажу (ВСУ від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1026цс16)

Фабула судового акту: Справа актуальна тим, що такі випадки дійсно трапляються доволі часто. Подружжя перебуваючи у шлюбі очевидно з метою заощадити на витратах домовилась з продавцем квартири і замість того щоб укласти договір купівлі-продажу нерухомості уклало договір дарування, де обдарованою стороною виступив чоловік (відповідач). Таким чином, квартира не стала спільною сумісною власністю подружжя.

Пізніше при розлученні дружина(позивач) заявила позов про визнання договору дарування удаваним і таким, що укладений з метою приховати договір купівлі-продажу квартири. Позивач також заявив вимоги про визнання квартири спільною сумісною власністю, про виділення ідеальних часток та припинення спільної сумісної власності та про відступлення від рівності часток подружжя при поділі майна в інтересах малолітніх дітей.

Цікаво, що суд першої інстанції частково задовільнив позов та визнав договір дарування удаваним, проте суди апеляційної та касаційної інстанцій скасували це рішення та відмовили у задоволенні позову. ВСУ ж побачив удаваність в договорі дарування і направив справу на новий розгляд.

ВСУ підкреслив, що судами невраховані наступні юридичні факти: розміщення в ЗМІ оголошення про продаж квартири і визнання цього факту відповідачем, зняття коштів відповідачем з депозитного рахунку до моменту укладення удаваного договору дарування і позивачем після - з метою купівлі спірної квартири, надання позики відповідачу з метою купівлі спірної квартири і визнання цього факту позикодавцем (свідок). Разом з цим відповідач не навів суду жодних мотивів передачі йому в дар квартири від третьої особи і в родинних стосунках відповідач не перебував з псевдодарувальниками. Договір дарування є безоплатним, тому встановлення судами вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування квартири є удаваним.

Правова позиція ВСУ у справі № 6-1026цс16: Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 вересня 2016 року м.Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, Чернівецька філія публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», про визнання договору дарування удаваним, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 27 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що вона перебувала у шлюбі зі ОСОБА_2, у період шлюбу у них народилися діти, сини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження. Подружжя проживало у батьків позивачки. У серпні 2012 року в газеті «Від і до» подружжя знайшло оголошення про продаж квартири АДРЕСА_1 за ціною 40 тис. дол. США та домовилося з ОСОБА_3 про придбання квартири за ціною 37 тис. дол. США з виплатою коштів частинами. Для придбання квартири частину коштів у розмірі 167 тис. 236 грн ОСОБА_2 зняв зі свого депозитного рахунку у вересні 2012 року, а у травні 2013 року позивачка зняла з власного рахунку кошти в розмірі 9 тис. 159 грн 81 коп. для остаточного розрахунку за купівлю квартири. У вересні 2012 року подружжя з дітьми переїхали проживати у придбану ними квартиру.

30 листопада 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого останній отримав безоплатно у власність зазначену квартиру.

5 березня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Вважаючи, що договір дарування квартири укладено між сторонніми особами, тому він є удаваним правочином, вчиненим сторонами для приховування дійсно вчиненого правочину – договору купівлі-продажу квартири, позивачка просила: визнати договір дарування цієї квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_6 30 листопада 2012 року, удаваним правочином, зазначивши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу указаної квартири; визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя; поділити між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільне сумісне майно подружжя, відступивши від рівності часток у майні подружжі в інтересах малолітніх дітей, виділивши позивачці право власності на S_1 ідеальні частки спірної квартири, та припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на S_2 ідеальну частку спірної квартири й припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити позивачці та визнати за нею право власності на кошти в розмірі 5 тис. 91 грн, які знаходяться на депозитному рахунку публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», відкритому на ім’я ОСОБА_2.

Садгірський районний суд м. Чернівці рішенням від 15 травня 2015 року позов задовольнив частково, ухвалив: визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_6 30 листопада 2012 року, удаваним правочином, зазначивши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу цієї квартири; визнати спірну квартиру, яка придбана під час шлюбу, спільною сумісною власністю подружжя; в інтересах малолітніх дітей відступити від рівності часток у майні подружжя, виділити ОСОБА_1 та визнати за нею право власності на S_1 ідеальні частки спірної квартири та припинити право спільної сумісної власності на це майно; виділити ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на S_2 ідеальну частку квартири та припинити право спільної сумісної власності на це майно; у решті позову відмовити. Крім того, суд вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Чернівецької області рішенням від 26 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали касаційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 235 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

7 листопада 2012 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення аліментів на утримання дитини (№ 6-25865св12);

22 травня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання недійсним договору дарування частини домоволодіння та визнання укладеним договіру купівлі-продажу частини домоволодіння, визнання права власності на частину домоволодіння (№ 6-5673св13);

24 липня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання договору дарування удаваним (№ 6-14678св13);

24 грудня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя та поділ спільного майна подружжя; за зустрічним позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання договору купівлі-продажу квартири частково недійсним та поділ спільного майна подружжя (№ 6-32466св14);

14 січня 2016 року у справі за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання договору дарування удаваним, поділ майна подружжя (№ 6-31093св15).

Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-25865св12 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 191 Сімейного кодексу України (далі – СК України) аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більше як за три роки. У судовому засіданні свідок пояснила, що позивачка вживала заходи щодо одержання аліментів з відповідача, однак такі заходи не мали позитивного результату, тому висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів за минулий час є необґрунтованими.

Постановляючи ухвалу від 22 травня 2013 року (№ 6-5673св13) та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції керувався тим, що суди, установивши факт укладення удаваного правочину, спрямування волі сторін в удаваному правочині (договорі дарування) на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені правочином (договором купівлі-продажу), залишили без уваги те, що закон прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони насправді мали на увазі; не мотивували прийняття або відмови в прийнятті доводів позивача щодо настання між сторонами прав та обов’язків, передбачених договором купівлі-продажу; вдалися до оцінки обставин, що є підставою для визнання правочину недійсним, та залишили поза увагою те, що такі вимоги позивач не заявляв.

В ухвалі від 24 липня 2013 року (№ 6-14678св13) суд касаційної інстанції зазначив, що встановивши під час розгляду справи ту обставину, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати вчинення сторонами саме цього правочину та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: 1) факт укладення правочину, що на його думку є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати насправді вчинений правочин; 4) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Основним юридичним фактом, який суди повинні встановити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з’ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, тому суди не встановили вищенаведених фактів, не мали підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування та передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Постановляючи ухвалу від 24 грудня 2014 року (№ 6-32466св14), суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання укладеного договору дарування квартири удаваним, вчиненим для приховання договору купівлі-продажу квартири. При цьому касаційний суд зазначив, що основним юридичним фактом, який підлягав установленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з’ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Суди на підставі показань свідків, враховуючи відсутність у дарувальника будь-яких підстав дарувати квартиру обдаровуваному, дійшли обґрунтованого висновку про те, що укладений договір дарування мав на меті приховати договір купівлі-продажу нерухомого майна під час перебування у шлюбі.

В ухвалі від 14 січня 2016 року (№ 6-31093св15) суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позовні вимоги про визнання договору дарування удаваним та поділ майна подружжя, виходив з того, що сама дарувальниця визнала, що фактично між нею та відповідачем укладався договір купівлі-продажу частини житлового будинку, а не договір дарування. Договір дарування був укладений з метою зменшення витрат на оформлення. Таким чином, фактично між сторонами договору дарування було укладено договір купівлі-продажу з метою приховати насправді вчинений правочин.

Натомість, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що позивачка не доведла обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, що воля обох сторін правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж тих, що виникли між сторонами в результаті укладення оспорюваного договору дарування.

Надана заявником для прикладу ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2012 року № 6-25865св12 не свідчить про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту вказаного судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 235 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-5673св13, № 6-14678св13, № 6-32466св14, № 6-31093св15.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, в період якого в них народилися діти, сини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження.

Подружжя проживало у батьків позивачки. ОСОБА_1 зазначала, що в серпні 2012 року в газеті «Від і до» подружжя знайшло оголошення про продаж квартири АДРЕСА_1 за ціною 40 тис. дол. США та домовилося з ОСОБА_3 про придбання квартири за ціною 37 тис. дол. США з виплатою коштів частинами.

У вересні 2012 року ОСОБА_2 для придбання квартири зняв зі свого депозитного рахунку кошти в розмірі 167 тис. 236 грн, а у
травні 2013 року позивачка зняла з власного рахунку кошти в розмірі 9 тис. 159 грн 81 коп. для остаточного розрахунку за купівлю квартири.

У вересні 2012 року подружжя з дітьми переїхали проживати у спірну квартиру.

30 листопада 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого останній отримав безоплатно у власність зазначену квартиру.

Садгірнський районний суд м. Чернівці рішенням від 5 березня 2014 року ухвалив розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Свідок ОСОБА_9 у судовому засіданні в суді першої інстанції пояснив, що він позичив кошти в розмірі 15 тис. дол. США своєму родичу ОСОБА_2 для придбання нерухомого майна, які останній повернув йому в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_3 пояснив, що дійсно він давав оголошення про продаж квартири АДРЕСА_1.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з’ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Ураховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов’язує певні правові наслідки, а саме: розміщення в засобах масової інформації співвласником квартири ОСОБА_3 оголошення про продаж квартири, й визнання цього факту продавцем; зняття з депозитного рахунку ОСОБА_2 167 тис. 236 грн до моменту укладення спірного договору дарування та зняття з рахунку ОСОБА_1 коштів у розмірі 9 тис. 159 грн 81 коп. після його укладення з метою купівлі спірної квартири; надання у позику ОСОБА_2 коштів у розмірі 15 тис. дол. США з метою придбання нерухомого майна й визнання цього факту позикодавцем ОСОБА_9.

На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, тому встановлення судами вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування квартири є удаваним.

Крім того, суди не встановили обставин, а дарувальники за спірним договором не навели жодних мотивів передачі ними в дар квартири
ОСОБА_2, з яким не перебувають у родинних відносинах.

Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкових висновків про те, що позивачка не обґрунтувала удаваності договору дарування квартири з метою приховання договору купівлі-продажу цієї квартири.

Таким чином, оскільки суди не встановили з достовірністю фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.

Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 15 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 26 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 27 січня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.